Главная страница | Контакты | Случайная страница Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

Політична думка епохи Відродження

Особливості розвитку політичної думки епохи Відродження зумовлені змінами соціально-економічного життя Західної Європи. Починаючи з XIV ст. в Італії, а з XV ст. й у інших країнах Західної Європи, відбуваються поділ феодального способу виробництва та виникнення передумов для нової історичної епохи. Це привело до змін у напрямах і сутності розвитку по­літичної думки.

Для епохи Відродження характерна відмова від односторон­нього, однозначного теологічного трактування понять політики та держави. У цей період на передній план виходять проблеми світського життя, його інтересів і потреб. Починається розвиток гуманістичних ідей у політичній теорії: аналізуються питання прав і свобод людини, проблем держави та її законів. Загалом, систему політичних ідей епохи Відродження визначають як громадянську концепцію політики.

Центральне місце в соціально-політичних вченнях посідає ідеологія централізованої держави, оскільки в цей період склада­ються національні абсолютистські монархії, що звільнилися від гегемонії папської влади та стали прототипами сучасних західноєвропейських держав.

Сфера політики в цей час досліджується, на противагу її середньовічному тлумаченню, не з релігійно-етичної позиції, а з позицій раціокально-критичних. Найяскравіші зразки такого потрактування політики віднаходимо у видатних мисли­телів цього часу — Н. Макіавеллі (1460-1527 рр.) і Ж. Бо-дена (1530-1596 рр.).

Секретар Флорентійської республіки, історик Ніколо Макіа­веллі з повним правом вважається провідним теоретиком цієї бурхливої епохи. Він перший протиставив теологічній теорії держави концепцію світської держави. Макіанеллі виводив закони держави з розуму та досвіду людей, а не з теології, і вважав, що політика — це автономна сфера діяльності людини, котра виходить з її власної волі, а не з божественного одкровення. За Н. Макіавеллі, політику визначає не Бог, а практика та при­родні закони життя й людська психологія.

У своїй відомій праці "Державець"("Государ") він до­водить, що політика не може і не повинна керуватися кате­горіями релігійної моралі, та формулює кодекс політичної поведінки правителя, що має на меті досіягти добробуту влас­ної держави.

Творчість Н. Макіавеллі є багатогранною й цілком виправдо­вує його звання "батька" політичної науки.

Італійський мислитель обґрунтував:

- автономність і самостійність політичної сфери й політич-иих знань, відокремив політичну науку від теології, філософії та моралі;

- сформулював предмет і метод політичної науки (пред­метом він вважав владу в усіх її проявах, а як метод запропону­вав політичний реалізм - пряме спостереження за фактами);

- визначив теоретичну проблематику політології, тобто вивчення закономірностей руху різних політичних форм, чин­ників їхньої сталості, їх зв'язок з розміщенням учасників по­літики, нормальні та патологічні процеси в державі;

- дав політичній науці один з ключових термінів "держава" ("stato");

- заклав основи аналізу політичної поведінки еліти й мас, одним з перших створив модель ефективного стилю лідерства;

- обґрунтував зв'язок морального та психологічного стану суспільства з політичними формами і став піонером політич­ної психології, визначив зміст принципу відносності в політиці як взаємодії мети, засобів і ситуації;

- зробив суттєвий внесок у розвиток порівняльної політо­логії, в теорії кругообігу політичних форм розвинув політологію Аристотеля та його теорію "змішаного правління".

Політичній ідеології Н. Макіавеллі був властивий соціаль­ний аристократизм, який проявлявся в ігноруванні по­літичного потенціалу народних мас, виступав проти "надмірної влади" народу, а об'єднання Італії сподівався досягти не лише без підтримки народу, але й у боротьбі з ним.

Ідеологом сильної централізованої держави був також і француз Жан Боден. Його політичні погляди висловлені в роботі "Шість книг про державу". Ж. Боден вважав, що для того, щоби Франція вийшла з хаосу релігійних війн, необхідна силь­на державна влада з керівною роллю єдиного джерела права -монархом.

Ж. Боден висунув одну з найзначніших ідей епохи Від­родження - ідею державного суверенітету (з фр. Sowerаіn—носій верховної влади).

Суверенітет, який був необхідний для подолання феодальної роздробленості, згідно з теорією Бодена, найбільш суттєва ознака держави, під якою він розумів вищу, абсолютну й постійну

владу над підданими в політичному суспільстві. Вищий характер державної влади означає верховенство, тобто те, що вона є при­чиною інших видів панування. Абсолютність влади полягає в її необмеженості будь-якими умовами та її неподільності. Постійність же означає, що державна влада не встановлюється иа певний термін, а існує за власним правом.

Ж. Бодєну належить також ідея зв'язку форм держави з гео­графічними та кліматичними умовами її існування. Він вважав, що для помірного клімату типовою є держава розуму, бо народи, котрі проживають на такій тереторії, мають відчуття справед­ливості та любов до праці. Південні ж народи байдужі до праці й тому потребують релігійної держави. Північні, котрі живуть у суворих умовах, - визнають тільки силу, тому повинні підпо­рядковуватися сильним державам.