Главная страница | Контакты | Случайная страница Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

ПРОБЛЕМИ ДЕРЖАВИ В КРАЇНАХ СТАРОДАВНЬОГО СХОДУ 2 страница

помітно послабився. Для етики Епікура характерна аполітич-ність, проповідь неучастгі в активному суспільному житті. Головна мета державної влади і основа політичних

відносин полягає за Ешкуром, у тому, щоб гарантувати людям безпеку, допомогти їм подолати страх, навчити не заподіювати один одному шкоди.

З таким розумінням змісту і значення політичного спілкування пов'язане епікурівське трактування держави і закону як результату договору людей між собою та загальної користі — взаємної безпеки. "Справедливість, яка походить від природи,— зазначав Епікур,- є договір про корисне з метою не шкодити один одному і "не терпіти шкоди". Справедливість, за Епікуром, — явище суспільнодоговірне. Для кожного місця і часу є своя справедливість, своє "природне уявлення" про неї. Діяльність держави і закони повинні відповідати (в даному місці, в даний час і за даних обставин) уявленню про справедливість, тому змістові справедливості, який передбачається договором людей про спільну користь.

Проте характерні для Епікура мотиви аполітичності не означають його повного політичного індиферентизму. Кон­цепція договірного походження справедливості, держави і законів за своїм соціально-політичним змістом об'єктивно була демократичною, оскільки жоден з учасників поро­зуміння не мав ніяких привілеїв перед іншими. Але як переконаний індивідуаліст Епікур був противником крайньої демократії, різко протиставляв "мудру людину" натовпові, займав певну дистанцію від неї самої та її ідеалів. У цілому з деякою умовністю можна сказати, що в політичному плані Епікуровій етиці понад усе відповідає (точніше, менш за все суперечить) така форма поміркованої демократії, за якої зверхність закону поєднується з максимально можливою мірою волі й автономії індивідів.

Основоположник стоїцизму в Стародавній Греції Зінон (336—264 pp. до н. є.), а також його послідовники, зокрема Хрісіпп (бл. 280 — бл. 204 рр. до н. е.), вважали, що в основі громадянського співжиття лежить природний потяг людей один до одного. Держава в стоїків виступала не як штучне, умовне, договірне утворення, а як природне

об'єднання. Зінон, Хрісіпп, а вслід за ними і Діоген Лаертський (III ст. до н. е.) у своїх працях про державу оновлювали космополітичні уявлення про те, що всі люди (і за своєю природою, і за законом світогляду загалом) — це громадяни єдиної світової держави. Ці міркування стоїків грунтувалися на ідеї єдиного світового розуму. В світлі природно-правових уявлень стоїків рабство як явище сус­пільного життя і соціально-політичний інститут не має оправдання, оскільки воно суперечить загальному світовому співгромадянству людей. Мудрець, добродійна людина, згідно зі стоїцизмом, вільний і в кайданах, а нерозумна людина, хоч би ким вона була, перетворюється у раба. Стоїківське розуміння обов'язку людини — жити, виконуючи всі повинності.

Для грецького історика і політичного діяча елліністичного періоду Полібія (бл. 200 — бл. 120 pp. до н. е.) характерний погляд на події, що відбуваються, згідно з яким той чи інший устрій держави відіграє певну роль в усіх людських відносинах. Так, Полібій намагався встановити, чому протягом такого короткого часу Римові вдалося підкорити собі майже все Середземномор'я. Він пояснював це вдоско­наленням римського республіканського ладу, відмерлого, на його думку, як і спартанський устрій часів легендарного Лекурта, через змішання трьох державних форм: царства (басилеї), аристократії і демократії. Історію виникнення державності і наступної зміни державних форм Полібій зображав як процес, що розвивається за законом природи. За Полібієм, кругообіг державних форм такий: царство, тиранія, аристократія, олігархія, демократія, охлократія. Зміну державних форм він пояснював падінням звичаїв і представників влaди. Важливу роль Полібій відводив про­блемі моральності представників влади.

Кінцевий пункт природного розвитку форм держави збігається з вихідним, кругообіг починається заново. Однак історія не просто повторюється, у ній багато нового. Як же Полібій уявляв собі цей кругообіг основних державних форм?

Первісний вождь-самодержець перетворювався непомітно і природно, за концепцією Полібія, в царя тією мірою, якою "царство глузду змінювало собою панування відваги і сили". Царська влада платила кожному по заслугах і піддані підкорялися їй не стільки через страх, скільки за велінням розуму і з доброї волі. Поступово царська влада ставала спадковою. Царі змінили попередній спосіб життя з його простотою і піклуванням про підданих, почали надуживати владою, через що викликали заздрість, невдоволення і гнів

підданих. Царство перетворилося в тиранію. Такий стан (і форму) Полібій характеризує як початок занепаду влади.

Тиранія — час підступів проти володаря. Причому вони походили від людей благородних і відважних, які не бажали зносити свавілля тирана. При підтримці народу такі благородні люди скидали тирана і засновували аристократію. Цю форму держави Полібій характеризував як виявлення меншості, яке встановлюється зі згоди народу і при якому правлячими людьми стають "найсправедливіші і найрозсуд-ливіші за вибором".

На перших порах аристократичні правителі піклуються про загальне благо. Коли ж влада стає спадковою і переходить до людей, "зовсім не знайомих з вимогами суспільної рівності і свободи", тоді аристократія перетво­рюється в олігархію. Тут панує зловживання владою, корисливість, беззаконня, здирство, пияцтво, зажерливість.

Виступ народу проти олігархії супроводжується умерт­вінням одних і визнанням інших. Не довіряючи попереднім формам правління, народ встановлює демократію і бере на себе турботу про державу.

Демократією Полібій вважав такий лад, при якому

вирішальну силу мають постанови більшості народу, де панують підкорення законам і традиційна повага до богів, родичів і старших. Поступово відходячи від цих цінностей, натовп обирає вождем відважну людину (демагога), а сам усувається від державних справ. Демократія перероджується(в охлократію. Полібій змальовував охлократію як лад насильства і беззаконня.

Полібій відзначав нестійкість, властиву кожній окремій простій державній формі, яка втілювала лише якусь одну засаду (принцип)'і якій неминуче судилося виродитися в свою протилежність. Основну перевагу змішаної форми правління Полібій, котрий зазнав у цьому питанні великого впливу відповідних ідей Арістотеля, вбачав у забезпеченні належної стійкості держави, яка запобігатиме спотворенню форм правління.

Торкаючись тогочасного стану державних справ, Полібій аналізував прояви змішаних, на його думку, форм держави в Римі. Він розглядав повноваження "трьох влад" у Римській державі — влади консулів, сенату і народу, які виражали відповідно царську, аристократичну і демократичну засади. "Справді,— пояснював Полібій,— якщо ми зосередимо увагу на владі консулів, держава виявиться монархічною і царською, якщо на сенаті — аристократичною, якщо будь-хто візьме до уваги лише становище народу, він напевно '"визнає римську державу демократією". Показавши таким

чином, що правління державою у римлян розподілялося між трьома владами, Полібій висвітлив ті політичні процедури, за допомогою яких окремі влади можуть при необхідності перешкодити одна одній або, навпаки, взаємно підтримувати і сприяти одна одній.

У змішаній формі держави повноваження представників різних форм правління не з'єднуються в одне начало, а будучи роз'єднаними, сполучаються і співіснують, взаємно зрівноважуючи одне одного, і тим самим стабілізуючи увесь державний лад. Йдеться про таку конструкцію державної влади, при якій повноваження правління не зосереджені в одному центрі, а розподілені між різними, взаємно зрівно­важуючими началами (складовими частинами держави).

Мислителі Стародавньої Греції внесли суттєвий вклад у розвиток політичних поглядів і теоретичну розробку проблем держави. (Всесвітньо історичне значення духовного розвитку Стародавньої Греції, складовою частиною якого є політичні вчення, зумовлене тим, що старогрецькі мислителі були першовідкривачами в численних галузях людського пізнання. Вони заклали фундамент формування відправних ідей і концепцій у різноманітних сферах теорії і практики. В аспекті сьогоднішньої політології особливо важливі зародкові форми емпірико-наукового дослідження політики і держави (Арістотель) та політико-історичнс вивчення форми держави, концепція змішаної держави (Полібій).

2.1.3. РИМСЬКЕ ПРАВО І ПОЛІТИКА

Історія давньоримської політичної думки охоплює ціле тисячоліття і в своїй еволюції відображає суттєві зміни соціально-економічного і політичного життя Стародавнього Риму. Історію Стародавнього Риму прийнято ділити на три періоди — царський (754—510 pp. до н. є.), республіканський (509—28 pp. до н. с.), імператорський (27 р. до н. с. — 476 р. н. є.).

В умовах рабовласницького суспільства, де раби не були самостійними суб'єктами політичного життя і залишалися лише об'єктами чужої власності, боротьба за політичну владу розгорталася в середині привілейованої меншості.

Давньоримська політична наука перебувала під впливом відповідних давньогрецьких концепцій. Коли в середині V ст. до н. е. плебеї вимагали створення письмового законо­давства, Грецію відвідали римські посланці з метою ознайомитися з грецьким законодавством Солона. У Римі були прийняті знамениті закони — XII таблиць.)

Великий вплив на давньоримських мислителів справили Сократ, Арістотель, епікурійці, стоїки, Полібій. Так, уяв­лення Дсмокріта про прогресивний розвиток ідей від первісного суспільного становища до створення упорядкова­ного суспільного життя і держави, погляди Епікура про договірний характер держави і права були сприйняті і розвинуті Титом Лукрецієм Каром (99—55 pp. до н. є.) у поемі "Про природу речей". Його погляди на політику і державу теоретично відобразили ту нову, відмінну від давньогрецької, історичну і соціально-політичну реальність, в обстановці якої він жив і діяв (високий розвиток рабовласництва і відносин товарного виробництва, криза полісного устрою держави, перетворення Риму в світову державу, перехід від республіки до імперії, від традиційних форм правління до нових форм одноосібної влади, до принципала і домінату, криза рабської праці і встановлення колонату).

Марк Туллій Ціцерон (106—43 pp. до н. с.) знаменитий римський державний діяч, оратор і мислитель приділяв значну увагу проблемам політики і держави. Відомі його праці "Про державу", "Про закон", "Про обов'язки", численні політичні і судові публікації. Ціцерон у своїй творчості протягом всієї практичної діяльності виступав за устрій сенатської республіки, проти повновладдя окремих осіб. У 45 р. до н. є., коли сенат зазнав поразки в боротьбі з тріумвіратом (Антоній, Октавіан Август, Лспіт), ім'я Ціцерона було занесене у проскрипційні списки осіб, що підлягали страті без суду.

Ціцерон визначав державу як здобуток народу. Він * підкреслював, що "народ — не будь-яке об'єднання людей, зібраних разом хоч яким би то було способом, а об'єднання багатьох людей, пов'язаних між собою згодою щодо питань права і спільності інтересів". Тим самим держава в трактуванні Ціцерона бачиться не лише виявом загальних інтересів усіх її вільних членів, що було характерно і для давньогрецьких концепцій, але одночасно і як одностайна правова єдність (спільність) тих членів, окреме правове утворення (загальний правовий порядок).

Основну причину походження держави Ціцерон вбачає у вродженій потребі людей жити разом. Поділяючи в цьому питанні позицію Арістотеля, він розходиться з поширеним на той час уявленням епікурійців про договірний характер виникнення держави. Вплив Арістотеля помітний і в трактуванні Ціцероном ролі сім'ї як первинного осередку суспільства, з якого поступово і природним шляхом виникає держава. Ціцерон визначає споконвічний зв'язок держави

та власності і відтворює положення стоїків про те, що причиною утворення держави є охорона власності.

Критерій розрізнення форм державного ладу Ціцерон вбачав у "характері і волі тих, хто править державою.

Залежно від кількості правлячих він виділяв три прості форми правління: царську владу, владу оптиматів (аристок­ратію) і народну владу (демократію). Під помітним впливом Арістотеля і особливо Полібія Ціцерон зробив висновок, що достоїнство цих трьох форм криється у їхньому взаємозв'язку та єдності. Зразком змішаного державного ладу він вважав Римську республіку III — початку II ст. до. н.е.

Спотворені форми панування (тиранія одноосібних воло­дарів або натовпу, панування кліки багатих і знатних) не є, згідно з Ціцероном, формами держави, оскільки в цих випадках зовсім відсутня сама держава в розумінні спільної справи і досягнення народу, відсутні спільні інтереси загальнообов'язкове для всіх право. Так, правління оптиматів може перетворитися в правління кліки багатих. Хоч така влада і продовжує помилково називатися правлінням опти­матів, але насправді, зазначає Ціцерон, "немає більш спотвореної форми правління, ніж та, при якій найбагатші люди вважаються найкращими". Запобігти виродженню державності, на думку Ціцерона, можна лише в умовах найкращого змішаного виду державного ладу. "Бажано,— писав він,— щоб у державі було щось визначне і величне, щоб одна частина влади була виділена і вручена авторитетові провідних людей, а деякі справи були дані на розсуд і волю народу". Найважливішим достоїнством такого державного ладу Ціцерон вважав міцність держави і правову рівність громадян.

У дусі утвердження саме форми змішаного правління Ціцерон, услід за Полібієм, інтерпретував еволюцію римської державності від первісно царської влади до сенаторської республіки. При цьому аналогію початків царської влади він вбачав у повноважених магістратів (передусім консулів), влади оптиматів, повноважених сенату, народної влади, повноважених народних зборів і народних трибунів. Пока­зуючи небезпеку відходу в бік того чи іншого починання змішаної державності і виступаючи за їх взаємну рівновагу, він наголошував на необхідності "рівномірного розподілення прав, обов'язків і повноважень з тим, щоб у магістратів було достатньо влади, достатньо впливу у раді провідних людей і достатньо волі у народу".

Ряд важливих положень про правову регламентацію державної діяльності висловлював Ціцерон у висунених ним проектах законів про магістрати. Ціцерон зазначав, що

імперій (повноваження посадових осіб) повинен бути закон­ним. Слід, зауважував він, встановити "не лише для магістратів міру їх влади, але й для громадян міру їх послуху".

Концепція Ціцерона про змішане правління і взагалі його міркування про державу як справу народу явно розходилися з тогочасними соціально-політичними реаліями і дійсними тенденціями розвитку римської державності. Як теоретик і практичний політик, що був у гущі тодішньої боротьби за владу, Ціцерон не міг не бачити тенденції перегрупування сил і влади, відплив реальних повноважень від попередніх республіканських інститутів і їх концентрації в руках окремих осіб, насамперед тих, хто спирався на армію. Про це красномовно свідчили приклади возвеличення Сулли, Цезаря, Октавіана Августа. Концепція змішаної держави була частково здійснена в Римській республіці в той час, коли Ціцерону вдалося об'єднати блок сенатського і вершниківського станів проти змови Каталіни (у 63 р. до н. є.) — претендента на монархічну владу.

Людський ідеал Ціцерона — "перша людина у республіці, утихомирювач, опікун" — в епоху криз поєднував у собі грецьку філософську теорію, а також римську політичну ораторську практику. Зразком такого діяча він вважав себе. Відповідність чи невідповідність людських законів у природі (у природному праві) виступає, за Ціцероном, критерієм справедливості чи несправедливості. Природне право (вищий правдивий закон) виникло раніше, ніж будь-який писаний закон, вірніше, будь-яка держава взагалі була заснована.

Сама держава (як "загальний правопорядок") з її встановленими законами (тобто називним правом) є за своєю суттю втіленням того, що за природою є справедливість і право.

В історії політичної і правової думки найбільшу увагу численних авторів привертали, зокрема, положення Ціцерона про правовий характер держави, про державу як справу народу і правове суспільство (спільність), про справедливість і правдивий закон, про природне право, про громадянина як суб'єкта держави і права.

Луцій Сенека (6—3 pp. до н. е.— 65 р. н. е.) — один із основних представників стоїцизму в Стародавньому Римі перебував під великим впливом давньогрецьких стоїків. Не відкидаючи рабства як соціально-політичного інституту, Сенека разом з тим відстоював людську гідність раба і закликав гуманно поводитися з ним як з духовно рівним суб'єктом. За Сенекою, неминучий і божественний за своїм характером "закон долі" грав роль того права природи,

якому підкорені всі людські відносини, в тому числі держава і закон. Всесвіт, за Сенекою, природна держава зі своїм природним правом — справа необхідна і розумна. Членами такої держави за законами природи є всі люди, визнають вони це чи ні. Щодо окремих державних утворень, то вони випадкові і значні для всього людського роду.

Найбільш цінним і безумовним, згідно з Сенекою, є велика держава. Розуміння "закону долі" (природного права, божественного духа), власне, полягає в тому, щоб протидіяти випадку (в тому числі — належності до тієї чи іншої "малої держави"), визнати необхідність світових законів і керува­тися ними.

Він схильний до проповідей каталізму, космополітизму та індивідуалістичної етики, морального самовдосконалення.

Подібні ідеї розвивав стоїк — раб за походженням Епіктет (50—130 pp.). Він закликав до особистого морального удосконалення і відповідного виконання тієї ролі, яка послана кожному долею. Його теорія доповнюється різкою критикою багатства і засуджує рабство. Акцент при цьому робиться на аморальності рабства.

Стоїк, імператор Марк Аврелій Антоній (121—180 pp.) учив, що дух цілого вимагає спілкування, але не хаотичного, а такого, що відповідає злагодженому порядку світу. Звідси випливає повсюдне в світі "підкорення і супідкорення", а серед людей ("найбільш досконалих істот") — "однодумство", досягненню чого, за Марком Аврелієм, і служить стоїцизм.

Політико-юридичне обгрунтування гегемонії Риму і прав було дано римськими юристами. При переході від республіки до монархії і в імператорський період вони доклали чимало зусиль для обгрунтування претензії імператора до законо­давчої влади. Так, законну силу імператорських розпоряд­жень відстоював юрист Гай. Акти імператора є законом, згідно з поглядом юриста Ульпіана. Йому належать вислови: "принцип волі від (збереження) законів", "що бажано принципам, те має силу закону".

Право народів, розроблене римськими юристами, містило ряд норм міжнародного правового характеру (сам термін "міжнародне право" у римлян не існував), наприклад, море визнавалося "спільним для всіх". Поняття "вороги" вико­ристовувалося юристами на означення тільки тих, кому римляни публічно оголосили війну або хто сам прилюдно оголосив війну римлянинові.

Історична зумовленість політичної думки Стародавнього Риму означає в той же час її історичну обмеженість. Разом з тим теоретичні досягнення цієї думки використовувалися

в наступних концепціях, модифікуючись і набуваючи нових значень в умовах, які змінювалися.

Сучасний цивілізований світ перейняв від Стародавньої Греції феномен публічної влади, а від Стародавнього Риму— принцип розподілу влади. Особливо треба відзначити роль Ціцерона, котрий стояв біля витоків тієї юридизації поняття "держава", яка в майбутньому здобула багато прихильників.

Пильний інтерес до ідей Ціцерона виявляли мислителі епохи Відродження, а потім французькі просвітники, які вбачали у Ціцероні свого великого предтечу./

2.2. СТАНОВЛЕННЯ ПОЛІТИЧНОЇ НАУКИ НОВОГО ЧАСУ

2.2.1. ПРОБЛЕМИ ТЕОРІЇ ПОЛІТИКИ В ЕПОХУ ВІДРОДЖЕННЯ

Культура, філософія, політична думка Відродження (Рене­сансу) синтезували спадщину двох животворних джерел — античності та середньовіччя, в результаті чого народилася оригінальна і культура, і філософія, і політологія. Мислителі епохи Відродження та Реформації черпали в культурі античної цивілізації такі аналоги, які б забезпечували подальший суспільний розвиток, прогрес. У період Від­родження виразно виявлявся інтерес до суспільно-політичних систем Платона, Арістотеля, Ціцерона, правда, із дещо зміщеним центром ваги — на розкриття тих сторін їхніх політико-етичних поглядів, концепцій держави та права, розробка яких відповідала практичним політичним та ідейним запитам Відродження.

На зміну світоглядним теократичним поглядам прийшла система, в центр якої була поставлена людина з її потребами і прагненнями. Гуманістичне, ренесансне розуміння світу передбачало антимістичне, радісне його сприйняття, визна­вало гармонію тілесного і духовного в людині, ставило вимогу повноти чуттєвої і раціональної сторін життя, висувало на перший план особистість, її гідність та чесноти.

Філософська та політична думка Відродження пройшла три періоди розвитку:

гуманістичний, або антропоцентричний (середина XIV — середина XV ст.), який протиставляв середньовічному теоцентризму інтерес до людини в її стосунках зі світом;

неоплатонічний (середина XV — до першої третини XVI ст.), пов'язаний з постановкою проблем буття, в.тому числі соціального;

натуралістичний (середина XVI — початок XVII ст.), що характеризувався намаганнями застосовувати закони природи до пізнання соціальної дійсності.

Відродження розвинулося в Італії. Підставою для цього були економічні, політичні та ідеологічні фактори; Італійське Відродження найбільш яскраве. Воно радикально вплинуло на суспільні процеси в інших країнах Європи, в тому числі Східної.

Для італійського Відродження характерними були гу­манізм, визнання унікальності індивіда, заклик до повно­кровного буття людини на Землі. Епоха Відродження створювала грунт для виховання освічених, висококультур­них індивідів, піднесення на новий культурний рівень суспільних відносин, трансформації їх у нове, гуманне і розумне суспільство,' в якому б державні важелі управління людьми були відчужені.

Переборювання середньовічної схоластики супроводжува­лося виявом величезної інтелектуальної енергії мислителів Відродження. Вони з пафосом повставали проти заборони вільного та самостійного пошуку істини. Типовою у цей час була велика кількість різноманітних учень, теорій, гіпотез, вірувань. Вважалося, що мають право на існування різні думки і що безпідставними є претензії на панування якоїсь однієї теорії, гіпотези, концепції. Такий стиль мислення мав певні недоліки, однак позитивний ефект від розвитку теоретичної думки все ж був значиміший.

Діяльність інтелігенції як генератора ідей Відродження забезпечила виконання замовлення на нові соціальні та політичні ідеї. Вони черпалися передусім із знань древніх греків та римлян, зокрема з їхніх міркувань про державу як загальну "справу народів", і знаходили реалізацію в поглядах визначних мислителів ще навіть до епохи Відро­дження. Наприклад, у XIX книзі опусу Августина "Про місто боже" простежується запозичення із праці Ціцерона "Про республіку", в трактаті Йоганна Солсберійського "Полікратікус" помітний вплив праці Плутарха "Про республіку". "Третій твір" Роджера Бекона в частині, присвяченій духовній еліті та організації ідеальної держави, збігається із міркуваннями про ідеальну державу Платона, які він висловив у "Державі". Міркування Фоми Аквінського про доцільність змішаної форми управління державою, викладені в книзі "Про правління царів", висловлені під впливом IV книги Арістотеля "Політика".

Ідеологи Відродження не тільки продовжили, а й розвинули цю традицію, їх демонстративне звернення до античних джерел було реакцією на санкціоновані католи-

цизмом політико-правові порядки, соціально-політичні док­трини феодального суспільства. Саме така позиція слугувала за головну у визначенні напряму зацікавлення античністю, її соціально-політичними та державно-правовими ідеями. Ці останні ставали інструментом розв'язання політичних завдань епохи Відродження. Замість консервативної охоронної ідеї, яка захищала правлячу феодальну еліту, станову нерівність, домінуючу роль католицької церкви, виникає комплекс нових ідей про ствердження самооцінки особистості, визнання її автономії, надання можливості кожній людині досягти власними силами щастя.

У цей період видаються забуті античні політичні та юридичні трактати, стають доступними твори Платона, перипатетиків, стоїків, скептиків, епікурійців.

Мислителі Відродження вважали, що доля людини визначається не її знатним походженням, званням, кон­фесійним статусом, а виключно її активністю, благородством, доблестю. Головними чеснотами особи в суспільстві стають безкорисливе служіння загальній справі, громадянський обов'язок. У той же час як загальне благо трактувалася держава-республіка, в якій панує принцип рівності, спра­ведливості, обмежені чи ліквідовані привілеї, гарантовані рівність та справедливість. Запорука свободи особистості вбачалася у виданні та дотриманні законів, зміст яких відповідає природному єству людини — суспільної істоти, якості якої мають соціально позитивний, а не гріховний від природи характер.

Оновлювалася давня концепція суспільного договору, за допомогою якої пояснювалися причини виникнення держа­ви, законність державної влади. Актуальності набуло тлу­мачення вияву свободи волі всіма людьми, організованими в державу.

В епоху Відродження соціально-суспільне життя нероз- ривно пов'язувалося з побутовим індивідуалізмом — сти-\ хійним, нестримним і нічим не обмеженим. Він виявлявся в підступності, віроломстві, мстивості, жорстокості й аван­тюризмі. Ці риси соціальної психології були зворотним боком подвижництва і титанізму епохи Відродження.

Індивідуалізм у побуті йшов в ногу з індивідуалізмом у політичній сфері. Для ренесансного періоду характерні політичні чвари, жорстока боротьба різних партій, груп.

Гуманізм Відродження, який виник і розвивався в гущі суспільного життя італійського міста, тісно пов'язаний з інтересами нових суспільних прошарків. Так, Колюччо Салютаті відстоював інтереси середніх торгово-промислових кіл і як канцлер Флорентійської республіки в офіційних

документах, теоретичних працях, посланнях прославляв цехи та флорентійську торгівлю, купецтво та міську свободу. Однак в оцінці повстання найманих робітників —■ чомпі він став на бік флорентійської торгово-промислової вер­хівки.

Інший визначний гуманіст епохи Відродження Леонардо Бруні в "Похвалі Флоренції" також прославляв "право" і "свободу" своєї батьківщини, протистояв тиранії та свавіллю правителів. Проте і він не забував прославляти багатство, красу купецьких палаців, мудрість "гвельфських вождів" і навіть оголосив Флоренцію ідеальною батьківщиною для всіх італійців. Леонардо Бруні стверджував, що в усій Італії не знайдеться людини, яка б не вважала, що в неї є подвійне громадянство: одне — власне у кожного, друге — спільне у місті Флоренція.

Хоч мислителі Відродження дзеркально відбивали праг­нення купців та промисловців, все ж вони сприймали політичну психологію мас, реагували на неї. Інтелігенція Відродження зуміла відповісти на широкі соціальні запити, перерости і очолити їх.

Гуманісти як вихідці з різних верств народу поділяли політичні настрої середовища, з якого походили. Тому і погляди гуманістів дуже різноманітні — одні тягнулися до пополанської (від лат. populus — народ) - комуни, успадко­ваної від XIII — XIV ст., інші були цезаристами. Погляди останніх дуже відрізнялися від настроїв плебейських низів. Проте незалежно від політичної прихильності погляди гуманістів на "натовп", "чернь", "плебс", як правило, збігалися по суті. Дуже різні люди цього періоду — П. Мі-рандола, Верджеріо чи Маньявалі висловлювалися, на подив, стереотипно: "Що таке плебс? — Це якийсь поліп, тобто змінна і безголова тварина", "Дурість натовпу і його суспільні безчинства дуже важкі", "Серед лінивого плебсу дуже і дуже тяжко зберегти розмірений порядок, прикра­шений спокій і солодкий відпочинок", "Для народу і натовпу властиво завжди помилятися і нічого не знати".

"Натовп" завжди нікчемний, для нього характерні злоба, непостійність, лінивство, схильність до низьких інстинктів. Виходячи з формули "людина — це вчена тварина", гуманісти вважали, що людьми можуть називатися лише вчені.

Поняття "натовп" і "плебс" у конкретних контекстах могли мати і політичну адресу, позначати і міські низи, і всіх, тих, для кого чужими були філософія, словесність, політика, і тих, хто зневажливо ставився до вчених людей. Тому в політичній свідомості гуманістів чітко протистояли

"множинність" і "вибрані", примітивність та вченість, сліпота та зрячість, буденність та "велич" душі, суєтність та урочиста значимість поведінки й мови, непостійність та цілеспрямованість, розпуста та чесноти мудреців, які проводять час серед книг чи в дружніх бесідах.

2.2.2. ПРОТИСТАВЛЕННЯ ПОЛІТИКИ БОГОСЛОВ'Ю

Для розвитку наукового суспільствознавства потрібно було розчистити шлях і тому боротьба проти схоластики в політології стала першочерговим завданням суспільно-полі­тичної думки. її розпочали італійські вчені і політичні діячі. Своїми виступами проти теологічних теорій держави і права вони готували фундамент нового політико-правового світо­гляду, який пізніше був названий юридичним. Його основу становили положення про те, що божественне право замінюється людським, а держава заступає в свідомості людей церкву. Західноєвропейська політико-правова свідо­мість періоду середньовіччя розглядала суспільні, в тому числі політичні, відносини як такі, що започатковані церквою і натхнені божественним одкровенням. Згідно з юридичним світоглядом, ці відносини створені державою і грунтуються на праві. Для юридичного світогляду обов'язковими є ідея рівності всіх перед законом, природне право та договірне походження держави.