Главная страница | Контакты | Случайная страница Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

Сучасні політичні школи

Сучасна політична наука Заходу почала свій розвиток з кінця XIX ст. та пройшла кілька етапів еволюції.

І етап. Становлення сучасної політичної науки (кінець XIX - кінець 40-х рр. XX ст.)

Основна увага на цьому етапі приділялася розробці концепцій політичної влади та її соціальних основ. Найбільшим явищем у розвитку політичної думки була марксистська теорія політики й соціалістичної ідеології, висунена К. Марксом, Ф. Енгельсом і В. Леніним, які трактували державу як знаряддя політичної гегемонії пролетаріату. Виходячи з цього, вони стверджували, що лише знищення приватної власності та зруйнування буржуаз­ної держави забезпечать розв'язання політичних проблем суспіль­ства, побудованого на соціальній рівності. Утопічні ідеї про від­мирання держави базувалися на переході до громадського само­врядування через встановлення диктатури пролетаріату. Механізм і принципи функціонування такої держави виключали технологію буржуазної демократії - відкидались ідеї суспільного договору, принцип розподілу влади тощо.

Основні положення марксистської політичної теорії:

— політична сфера життя суспільства зумовлена економіч­ною (базовою) сферою;

— політика відіграє порівняно самостійну й активну роль у житті суспільства;

— політика - це результат і форма класової боротьби;

— закономірне відмирання держави та будь-якої політики.

Під упливом марксизму сформувався соціологічний напрям, який досліджував зв'язки політики із соціальними відносинами. Його представниками були О. Конт, Г. Спеисер, Е. Дюркгейм. Впроваджений ними в життя порівняльно-історичний метод надав можливість осягнути передумови функціонування влади, трансформації політичних режимів та інститутів.

Особливе місце в соціологічному напрямі посідають ідеї німецького соціолога Макса Вебера (1861—1920), який ви­вчав політику з позицій соціокультурних чинників розвитку (цінності, вірування, ідеали тощо). У веберівській концепції найбільш суттєвою є ідея того, що політика - це особливий вид людської діяльності, з як самостійна сфера життя, політика формується лише з виникненням державно-адміністративиого апарату. М. Вебер аналізував також проблеми теорії влади, бюрократії, лідерства та ін.

Він обґрунтував положення про те, що раціональна бюро­кратія є найбільш ефективною системою управління, котра ґрунтується на чіткому розподілі обов'язків відповідно до норм і правил.

У розробці проблеми демократії М. Вебер знайшов спосіб обмеження всевладності бюрократії та контролю за нею. Теоре­тична сміливість вченого полягала в тому, що він на етапі деперсоналізації влади вбачав у харизматичному лідері дійового посередника між масами та бюрократичним апаратом. У вченні М. Вебера про раціональну бюрократію та харизматичне лідер­ство немає суперечності: він виявив і обґрунтував їхній позитив­ний потенціал і можливості взаємодії.

У межах соціологічного напряму були розроблені основи сучасної концепції еліт В. Парето, Г. Моска, теорія зацікавлених груп А. Бентлі, концепція про неминучість олігархізації влади всіх демократичних партій і систем, дослідження політики з погляду місця та значення в суспільстві інститутів влади Т. Парсонса, Д. Істона й ін., психологічна теорія влади (біхевіо­ризм) Г. Лассуелла (розгляд політики в контексті міжособистіс-ної взаємодії).

Марксистський погляд на політику вплинув на появу та становлення конфліктологічних теорій розуміння політики (Р. Дарендорф, К. Шмітт, Л. Козер та ін.).

II етап. Активне розширення сфер політологічних до­сліджень (кінець 40-х рр. — друга половина 70-х рр. XX ст.)

Сутність цього етапу у зверненні до проблем лібералізації політичного життя, до концепцій демократії, соціальної по­літики держави (І. Шумпетер, Р. Даль, К. Макферсон та ін.).

III етап. Пошук нових парадигм розвитку політичної науки (кінець 70 -х рр. XX ст. і до теперішнього часу)

. Обґрунтування адекватних сучасному розвиткові західного ностіндустріального суспільства теоретичних моделей і концеп­цій влади здійснили Д. Белл, Р. Арон, Дж. Гзлбрейт, О. Тоффлер, Й. Масуда, Г. Моргентау.

Отож, підсумовуючи проблему розвитку сучасних політич­них шкіл, можна виділити такі підходи, властиві світовій по­літичній думці:

• комунікативна інтерпретація політики — розглядала політику як універсальний засіб забезпечення цілісності та механізм регулювання конфліктів у соціально диференційо­ваному суспільстві, а власне політика ототожнювалася з діяль­ністю держави;

• силове тлумачення політики - випливає з підкорення одних соціальних груп іншими як сфера боротьби класів за владу;

• інструменталістська інтерпретація політики — понад усе ставила соціальний зміст і сукупність засобів та методів, які забезпечують ефективність політики, а власне політика роз­глядається як соціальні відносини з боку державної влади;

• позитивно-соціологічне тлумачення політики акценту­вало увагу на мотивах політичної участі, що визначають соціаль­ний статус і престиж особистості чи соціальної групи.

Усі вище перераховані підходи й сьогодні підтверджуються в політичній практиці.

Семків