Главная страница | Контакты | Случайная страница Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

Просвітництво

Представник французького Просвітництва Ш. Монтеск'є (1689-1755) створив класичну теорію «розподілу влади». Президент бор­доського парламенту, він походив із вельможної сім'ї провінційного дворянства «мантії», виступав прибічником дворянсько-буржуазного компромісу. Монтеск'є став теоретиком «змішаної форми правління» (по суті, конституційної монархії) на основі розподілу і рівноваги влади, що могло, на його погляд, гарантувати свободу. Схема Монтеск'є - відбиток компромісу між зростаючою буржуазією і феодальною верхівкою. Законодавча влада в державі повинна належати парламенту, одна зшалат якого складається з представників «третього стану», а друга - аристократії. Монарху надається виконавча влада, судова

влада втілюється в суді присяжних - органі, що презентує «третій стан». Виконавча влада обмежується законом, а суди отримують незалежний статус. Концепція Монтеск'є виключала суверенітет народу і передбачала лише його політичне представництво.

Ж.-Ж. Руссо (1712-1778), ідеолог дрібної буржуазії та широ­ких народних мас, доводив, що основою державного ладу пови­нен бути суверенітет народу. Виходячи з цього, він розглядав усі три гілки влади лише як особливі прояви єдиної верховної влади і розумів розподіл влади в організаційно-правовому, а не в соціальному-правовому сенсі, як Монтеск'є. При цьому законо­давчу владу народ здійснює безпосередньо, а виконавчу владу здійснює уряд, що відповідає перед народом. Руссо одним із пер­ших у домарксистській політичній думці визначив відмінність між громадянським суспільством і державою, створеною слідом за цим суспільством, на основі соціального контракту. Він вихо­див з ідеї гомогенної (єдиної) волі народу і намагався обґрунтува­ти таку форму політичної асоціації, яка б сукупною спільною силою змогла захистити особистість і майно кожного учасника цього контракту. В його тлумаченні угода людей - основа будь-якої законної влади, тому суспільна угода означає перехід кож­ної особистості під вище керівництво спільної волі, а вся влада переходить до суверена, який утворюється з учасників угоди.

Як бачимо, у Гоббса суверен одноосібний (монарх), а у Руссо — колективний (народ); обидва варіанти не виключають можливості деспотичного правління.

І. Кант (1724-1804), представник німецького Просвітництва, уточнив формулювання Руссо і підкреслив, що, укладаючи договір, люди відмовляються від зовнішньої свободи, щоб знову одержа­ти її вже будучи членами держави. Це відмова від невгамовної і невпорядкованої свободи в ім'я свободи у правовому стані. Вста­новлення правового громадянського суспільства можливе через утвердження «категоричного імперативу» як морального зако­ну, яким повинні керуватись громадяни і правителі: перші сто­совно один одного, другі - відносно до всього суспільства. При цьому Кант пориває з релігійним обґрунтуванням моралі і підкреслює, що моральна поведінка людини визначається не бо­жими заповідями, а обов'язком перед іншими людьми.

Г. Гегель (1770-1831), геніальний мислитель-діалектик, тео­ретично розробив питання про співвідношення і взаємозв'язок соціально-економічної і політичної сфер суспільства. Згідно з Ге­гелем, розвиток громадянського суспільства як сфери особливих і приватних інтересів та опосередкованої працею системи потреб на основі приватної власності і загальної формальної рівності пе­редбачає існування держави як основи цього суспільства. Саме громадянське суспільство не спроможне подолати бідність

і соціальні суперечності, що породжуються матеріальними чин­никами. Тому власність повинна знайти своє підтвердження з боку закону. Гегель стояв у витоків розвитку теорії правової держави: у ній правовим шляхом досягається тотожність особ­ливого та одиничного, а моральність отримує свою об'єктивність і дійсність як органічна цілісність.

XIX століття

Консервативна політична думка цієї епохи відкидала ідеали індивідуалізму, раціоналізму і прогресу, висунуті Просвітництвом і Фран­цузькою буржуазною революцією 1789 р.

Ідеологи консерватизму твердили, що соціальна дійсність не підвладна обмеженому розуму людини. Життєві основи знаходять вираз у системі інститутів, норм і традицій, що забезпечують цілісність суспільства, а політичні інститути є лише наслідком при­родного перебігу подій. Звідси випливав висновок про те, що люди­на не повинна втручатись у самореалізацію життєвих основ. За­сновник консерватизму англієць Е. Берк (1729-1797) виклав своє кредо в «Роздумах про Французьку революцію», де піддав критиці концепцію суспільного договору, вважаючи, що держава є резуль­татом природної революції. Подібні погляди поділяли французи Ж. де Местр та Л. де Бональд.

Соціалістична політична думка була презентована двома на­прямками — ортодоксальним і реформістським. Ортодокси в особі К. Маркса (1818-1883), Ф. Енгельса (1820-1895) і В. Леніна (1870-1924) трактували державу як знаряддя політичного панування економічно домінуючих класів. Виходячи з цього, вони стверд­жували, що лише знищення власності і зруйнування буржуазної держави забезпечить перехід у «царство свободи». Утопічні уяв­лення про відмирання держави базувались на переході до суспільного самоврядування через установлення диктатури пролетаріату. Механізм і принципи функціонування такої дер­жави виключали технологію буржуазної демократії - відкидались ідеї суспільного договору, принцип розподілу влади тощо.

Реформістський напрямок, презентований ідеями Е. Бернш-тейна, К. Каутського, К. Реннера, Р. Макдональда, які критику­вали класичний марксизм, доводячи його невідповідність умо­вам існування західного суспільства, що змінились. Зростаючий рівень життя приглушував класові колізії і відкривав перспекти­ву проведення соціальних перетворень на основі реформ, а не революцій. Реформісти висунули концепцію «соціального парт­нерства» і трактували буржуазну державу як неупередженого арбітра у відносинах праці і капіталу. Соціал-демократична думка того часу прагнула поєднати ідеї ліберальної демократії

з принципами соціальної справедливості і рівності. Суспільні реалії підтвердили життєздатність політичної філософії соціал-демократії, а пізніше її увінчала концепція «соціальної держа­ви». Вона знайшла своє втілення в політичній практиці сканди­навських і європейських країн.

Становлення соціології як самостійної науки стимулювало розвиток політичних досліджень. Праці О. Конта (1798-1857), Е. Дюркгейма (1858-1917), Г. Спенсера (1820-1903) сприяли ви­явленню механізмів соціальної еволюції, впровадження порів­няльно-історичного методу дозволило осягнути соціальні перед­умови функціонування влади, трансформації політичних режимів та інститутів. У цей час розширився діапазон аналізу політичних явищ: вчених почали цікавити не лише їх внутрішні соціальні чинники, але й зовнішньо-політичні аспекти.

Поєднання політичної науки з соціологією стало кульмінацією другого етапу розвитку політичної думки Заходу.