Читайте также:
|
Державність у Стародавній Греції виникла на початку І тисячоліття до н.е. у формі самостійних і незалежних полісів - окремих міст-держав.
Перехід від первісно-общинного ладу до ранньокласового суспільства супроводжувався поглибленням процесу класові диференціації, загостренням боротьби між різними верствами суспільства.
У цих умовах розгорнулась жорстока боротьба за владу, своє концентроване відображення вона знайшла в протиборстві двох форм правління — аристократія (влади старої чи нової знаті) і демократії (влади всіх вільних уродженців полісу).
Політична думка стародавніх греків пройшла довгий еволюційний шлях від міфологічних уявлень про сутність політики та її похідних до формування філософських підходів до політичної проблематики.
Міфологічні уявлення (Гомер, Гесіод) були замінені філософським підходом, що поступово формувався («сім мудреців», Піфагор, Геракліт, Демокріт). Потім настав період раціоналізації уявлень про політику (софісти). Логіко-поняттєвий аналіз походження і функціонування політики замінив раціоналістичні інтерпретації політики (Сократ, Платон). І нарешті в працях Арістотеля і Полібія подані зразки емпірично-наукового та історико-політичного дослідження.
У поемах Гомера (VIII ст. до н.е.) верховний олімпійський бог Зевс зображений як захисник загальної справедливості - Діке і карає тих, хто творить насилля і неправий суд. У Гомера зустрічаємо два поняття: Діке - справедливість як принцип, і Теміс - її конкретний прояв у стосунках між людьми. У кожної людини є своя честь (тіме) як індивідуальне право-претензія. Це зачатки ідеї природного права, що ґрунтується на справедливості.
Гесіод (VII ст. до н.е.) намагається з'ясувати причини зміни якості суспільного ладу. У поемі «Труди і дні» він обстоює ідеали
патріархального (додержавного) ладу і змальовує зміну п'яти «віків» (епох) у житті людей - золотого, срібного, мідного віку, віку напівбогів-героїв і сучасного йому залізного віку. Люди золотого віку жили щасливо. Зевс знищив непокірних волі богів людей срібного віку. Люди мідного віку самі знищили себе у взаємних чварах. У війнах загинув благородний рід напівбогів-героїв (епоха Геракла і Троянської війни). У залізному віці владарюють зло і сила, у ньому відбувається псування моралі й звичаїв, відсутня правда, а право замінюється насиллям.
Подальший розвиток спроби раціоналізації уявлень про морально-правовий порядок одержали в творчості «семи мудреців» (VII-VI ст. до н.е.), їм належить пріоритет висунення ідеї правової держави. Дотримання законів, стверджували вони, є відмітною ознакою впорядкованого полісу. Афінський реформатор Солон підкреслював, що держава перш за все потребує законного порядку, і визначив законну владу як поєднання права і сили. Біант, акцентуючи вирішальну роль закону в полісі, заявляв, що громадяни повинні боятись закону мов тирана. Це звучить дуже категорично, але у древнього мудреця були для цього вагомі підстави. Хілон у своєму знаменитому афоризмі «Пізнай самого себе» мав на увазі і самопізнання людини як носія громадських якостей. Цей вислів ніби продовжив його заклик «Підкоряйся законам». Хілон найкращим полісом вважав той, де громадяни слухаються законів більше, ніж ораторів. Фалес, Піттак, Періандр, Клеобул також настійно підкреслювали основоположне значення панування справедливих законів у житті полісу.
Піфагор (580-500 до н.е.) виступив з ідеєю перетворення соціальних і політико-правових порядків на філософських основах. У його світогляді вирішальну роль відігравало вчення про числа. Число в нього і його послідовників означало основу і сутність світу; піфагорійці першими спробували з'ясувати математичні характеристики, властиві моральним і політико-правовим відносинам. Піфагорійці - піонери в теоретичній розробці поняття «рівність». Це стрижневе поняття в розумінні права як рівної міри нормування нерівних відносин і нерівних індивідів.
Нескороминуще методологічне значення має їх висновок про суть справедливості як відплату рівним за рівне. Держава, в якій панують закони, — ідеал піфагорійців, анархія - найбільше зло. Піддавши критиці анархію, вони діалектично підійшли до аналізу природи людини, що потребує керівництва, начальства і належного виховання.
Геракліт (540-480 до н.е.) закликав народ відстоювати полісні закони, як свої стіни, і критикував демократію, де владарює натовп і немає місця «кращим». Він цілковито виступав за правління «кращих». Аристократизм Геракліта виявляється у відкиданні необхідності народного зібрання для прийняття закону. Головне
в законі — його відповідність загальному логосу (всекеруючому розуму), розуміння якого одному (кращому) більш доступне, ніж великій кількості людей. Це витоки вчення про харизму і про харизматичного лідера.
Піфагора і Геракліта поріднює вибір інтелектуального, а не природного критерію у визначенні «кращих» і «благородних». Концептуальний перехід від розуміння аристократії як замкненої касти за ознакою народження до виокремлення в ній особливих якостей (знань і моральних чеснот) був істотним і в той же час незвичайним для сучасників. Модернізація поняття «аристократія» перетворювала її з природно замкнутої касти у відкритий клас, а доступ у цей клас було поставлено в залежність від індивідуальних чеснот і зусиль. Це прообраз концепції «соціальної мобільності».
Демокріт (460-370 до н.е.) зробив одну з перших спроб розглянути виникнення і становлення людини, людського роду і суспільства як частину природного процесу світового розвитку. Людське суспільство, за Демокрітом, з'являється після довгої еволюції в результаті прогресивної зміни початкового природного стану. В його розумінні суспільство, поліс і позитивне законодавство створені штучно, а не дані природою. У державі представлені спільне благо і справедливість. Інтереси держави над усе, і громадяни зобов'язані піклуватись про її якнайкраще влаштування і управління та зберігати державну єдність своїм однодумством. Громадянська війна розцінювалась як лихо для обох ворогуючих сторін. Демокріту, так само як і Геракліту, властивий соціальний аристократизм.
Розробка політико-правої проблематики по'язана також з іменами софістів; початок їх творчості - V ст. до н.е. Софісти були платними вчителями мудрості, у тому числі й у питаннях держави і права. Старше покоління софістів (Протагор, Горгій, Продік) в основному дотримувались демократичних переконань, молодші (Фрасімах, Каллікл, Лікофрон) — підтримували інші форми правління, а перевагу віддавали аристократії.
Протагор визнавав рівність людей за їх однаковою причетністю до знань, чеснот і мистецтва державного життя, оскільки дари Прометея і Зевса дістались усім людям.
«Молодший» софіст Фрасімах з матеріалістичних позицій обґрунтував поняття політики як галузі виявлення людських сил та інтересів, як сферу людського, але не божественного. Критерій політики - вигода найсильнішого (див. Макіавеллі). Фрасімах вказав на авторитарний характер політики і закону та висловив думку про панування в галузі моралі (основній сфері ідеології в ті часи) уявлень володіючих державною владою (див.: К. Маркс - «право є піднесена до закону воля панівних класів»).
У мислителів античності, як бачимо, вже були елементи діалектико-матеріалістичного аналізу.
Сократ (469-399 до н.е.) - критик софістів, він доводить аналіз морально-політичної проблематики до рівня понять і дефініцій та закладає основи власне теоретичного дослідження в цій галузі. Як і софісти, Сократ відрізняє природне право і позитивний закон, але на відміну від них вважає, що вони походять від розумного начала. Він доходить висновку про тотожність справедливого і законного.
Короткий огляд політико-державних поглядів попередників Платона і Арістотеля дозволяє глибше збагнути логіку міркувань двох великих мислителів античності, мислителів-антиподів.
Дата добавления: 2015-09-10; просмотров: 77 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |