Главная страница | Контакты | Случайная страница Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

ЕВОЛЮЦІЯ ЗАХІДНОЇ ПОЛІТИЧНОЇ ДУМКИ

Парадигми Трактати про політику створювали не лише політології представники Заходу. Політико-правова дум­ка Стародавнього Сходу також зробила істот­ний внесок у становлення і розвиток політичної науки і форму­вання політичної проблематики.

Політичні погляди мислителів Сходу визначались розвитком суспільного способу виробництва, класовою диференціацією суспільства, виникненням і функціонуванням держави, а також релігійно-міфологічним світоглядом, успадкованим від родового ладу. Переважання на Сході деспотій породило тип політичної куль­тури, принципово відмінний від політичної культури Заходу.

Джерелами давньосхідної політичної думки є міфологія різних народів, п'ятикнижжя Мойсея (Старий Заповіт Біблії), давньо-вавілонський політико-правовий пам'ятник XVIII ст. до н.е. «За­кони Хаммурапі», праці перського мислителя VII ст. до н.е. Зара-тустри (Зороастра) (660-583 до н.е.), вчення давньокитайського мислителя Конфуція (551-479 до н.е.), давньоіндійський трактат IV ст. до н.е. «Артхашастра, або Наука про політику», політико-правовий пам'ятник II ст. до н.е. «Закони Ману» та інші твори.

Однак найвищої точки розвитку політична думка античності досягла в західному регіоні, і особливо у творчості Платона і Арі-стотеля. Еволюцію західної політичної думки можна розглядати у двох вимірах - у парадигматичному і соціально-історичному (соціальній обумовленості виникнення тих чи інших ідей та теорій).

Побудова будь-якої соціальної теорії полягає перш за все у створенні парадигми як логічної моделі, що задає спрямованість усьому дослідженню. В її руслі вчений спирається на певні прин­ципи і критерії розуміння природи, закономірностей і змісту того чи іншого соціального явища. Відповідно до них проводиться відбір фактичного матеріалу, робляться узагальнення, здійснюється про­гноз, висуваються гіпотези тощо. Політична думка синтезувала безліч найрізноманітніших концептуальних підходів в усвідомленні феномена політичного, тому політологія стала мультипарадигма-

тичною наукою. Це зумовило її теоретичний і методологічний плюралізм у ході тривалого поступального якісного розвитку парадигм, їх взаємодії і зміни.

Зміст політології визначають чотири основоположні пара­дигми, що специфічно трактують сутність, природу, джерела і межі функціонування політики. Кожна з них забезпечує цілісне системне бачення політики і політичних відносин у межах її тео­ретичних можливостей. «Цінність» парадигм далеко не тотожна, оскільки вони більш чи менш адекватно віддзеркалюють зрілість політичних відносин в їх комплексній соціоісторичній якості.

Нерозвиненість суспільних відносин зумовила появу теологічної парадигми - найбільш ранньої теоретичної моделі усвідомлення фе­номена політичного. Вона панувала на ранніх етапах існування суспільства, коли об'єктивна сторона політичних явищ залишалась «за кадром», а дослідники не «доросли» до виділення зовнішніх і внутрішніх зв'язків політики. Античні мислителі з цих причин не змогли створити раціональну картину політичної реальності, а домінування релігійного світогляду зумовило надприродну інтерпретацію світу політики. Бог як незбагненна трансценденталь­на сутність втілював у собі джерело влади і владних відносин, а всі політичні зміни пояснювались божественним промислом і провіденційною волею Всевишнього. Релігійно-ірраціональне тлу­мачення політики дуже важко назвати концептуально-теоретичним, але мінімальні теоретичні основи в дослідження політичного було покладено: це тлумачення виходило з причинної обумовленості політичних явищ і тому мало одну з ознак парадигматичного мислення. До середніх віків ідея божественного походження влади і політичного світу повністю виключала значення людського чин­ника в політичних відносинах. Творчість Фоми Аквінського (1225-1274) внесла суттєві корективи в пояснення політичного і якісно видозмінила теологічну парадигму.

Фома Аквінський зробив спробу пристосувати політичну концепцію Арістотеля до догматики католицької церкви і цим зміцнити її вплив на суспільство. Він виокремив, на відміну від своїх сучасників-схоластів, три елементи влади - принцип, спосіб і здійснення. Перший має божественне походження, другий і третій виходять з народу і є похідними від людського права. Мовою політології влада і суб'єкт влади в цьому випадку визначаються дуалістично-божественною волею і волею земних смертних. Таке поєднання невидимого провіденційного управління і людських зу­силь створило в схемі Фоми Аквінського простір політики і влади, суперечливий за своєю сутністю, оскільки в ньому співіснують не­збагненний промисел і збагненні інтереси людей. Починаючи з Фоми Аквінського, свідомість і воля людини стали використовуватися для

пояснення природи політичної влади. Причому, згідно з Фомою Аквінським, божественне право дає владу не одній людині, а великій кількості людей. Звідси випливає, що повстання народу проти ти­рана не є заколотом. Але очевидна і слабкість такої інтерпретації влади: вона визнавала внутрішню обмеженість і несвободу владних зазіхань людей. В поліпшеній теологічній парадигмі розпізнаються обриси взаємовідносин між державою і громадянином, хоча вона не осягнула об'єктивної природи державної влади.

Тоталітарні режими XX ст. запозичили логіку політичних взає­мин людей і влади, запропоновану Фомою Аквінським. Вони викорис­тали й іншу рису провіденціалістської конструкції влади. Людським масам було відмовлено в можливості осягнути вище визначення Боже­ства, тому влада втілювала в собі вічну нез'ясованість і загадку; лише небагатьом обраним було дозволено розгадати її і виступити посередни­ком між народом і Богом. Тоталітарні режими в принципі не могли функціонувати без жорсткої ієрархічності своїх політичних та ідеологічних систем і без визнання вищих авторитетів, здатних розтлу­мачувати і нести в народ недосяжні для непосвячених великі ідеї націонал-соціалізму, комунізму, чучхе тощо.

Іронія історичної долі цієї парадигми: її використали на практиці декілька людиноненависницьких режимів сучасності, а її теоретичні підходи зараз значущі лише для теологів і філософів-богословів.

Натуралістична парадигма, починаючи з XVI ст., стала витісняти теологічну в міру секуляризації («обмирщения») соціального життя і політичних відносин та падіння впливу като­лицизму: сакралізація як чинник соціальних відносин в епоху зро­стаючого капіталізму поступається місцем соціально-економічному і політичному прагматизму. Розвиток природничого циклу наук і соціальне замовлення буржуазії зумовили радикальне оновлення підходів до усвідомлення феноменів політики і влади.

Натуралістична (від лат. natura - «природа») парадигма визначала природу політики позасоціальними факторами, що мають не набутий, а природжений чи незмінний для суспільства і людини характер. До них відносились географічне середовище, інстинктивні, фізіологічні та рефлекторні якості людини. Тому найбільш істотними відгалуженнями в цій парадигмі виступали геополітика, біополітика і психологізаторські концепції.

Французький юрист Ж. Боден, англійський дослідник геополітики X. Макіндер (1861-1947), французький просвітитель ПІ. Монтеск'є, аме­риканський політолог С. Хантіштон, англійський історик А. Тойнбі, німецький географ Ф. Ратцель (1844-1904), французький соціолог Ж. Брюн та інші вчені дослідили обумовленість соціального розвитку географічним середовищем, впливом кліматичних, широтних,

ландшафтних та інших чинників на формування зовнішньої політики держав і конфігурацію світової політики.

Біополітика презентована Ч. Ломброзо, М. Нордау, Д. Армст­ронгом, Е. Дюркгеймом, П. Майєром, К. Лоренцом. Сучасна біополітика базується на синтезі фізіології, генетики, біології поведінки, екології та еволюціоністської філософи. Прибічники біополітичних підходів вважають, що примат інстинктивних, гене­тичних властивостей і якостей людей є достатньою і єдиною підставою функціонування політичної сфери. Методологія біополітики ґрунтується на визнанні існування спільних для люди­ни і представників фауни властивостей і ознак поведінки: тварин і людей споріднює генетична пристосованість до зовнішнього середо­вища. Альтруїзм тлумачиться як здатність до зменшення індивідуальної пристосованості на користь спорідненої особи (це здатність до взаємодії з іншими індивідами), агресивність - як про­тилежна характеристика. Стадії політичного розвитку — анархія, олігархія і демократія - нібито безпосередньо відповідають індивідуальним стадіям пристосовницького розвитку: анархія озна­чає нездатність до взаємодії, олігархія тотожна агресивності, а демократія - альтруїзму.

Е. Дюркгейм, на відміну від більшості біополітиків, ствер­джував, що біологізація культурних норм, які пов'язують суб'єктів політики, спочатку приводить до аномії (беззаконня), а потім -до зруйнування політичних відносин.

Німець П. Майєр зайняв «середню позицію» і в спробі раціоналізації біологічної парадигми висунув положення про дворівневу поведінку людини: на нижчому рівні вона регулюєть­ся афектами і генетичними якостями, а на вищому - розумом і соціокультурними нормами.

Австрійський етолог К. Лоренц зробив спробу створення універсальної формули біополітики - «стимул — організм — реакція». В цьому підході акцентуються взаємовідносини лідерів і мас, а джерелом політичних змін вважається механізм «переда­вання настроїв» від одного суб'єкта політики до іншого.

Соціальна парадигма інтегрує низку різнорідних теорій, які пояснюють природу політики через творчу роль певної сфери соціального життя або через набуті соціокультурні властивості суб'єктів соціальних дій. Так, марксизм пояснює походження і сутність політики детермінуючим впливом економічних відносин. При такому підході політична надбудова цілком підкорена сфері матеріального виробництва і є засобом здійснення класових цілей та інтересів як свідомо формоване явище. Цей екоиомокреатич-ний підхід зводить усі ролі й функції індивіда до соціально-кла­сового представництва й ігнорує суб'єктивність та індивідуальність людини як носія політичних відносин.

У межах соціальної парадигми причиною, що породжує політику, є право: воно тлумачиться як системотворча сфера суспільства, що забезпечує рівновагу політичних інститутів, запобігає конфліктам і збалансовує активність еліти і електорату. За правом визнається пре­рогатива формування спільної владної волі суспільства, а конституція є основною нормою вищого права, що пов'язує державну владу свої­ми установами. Представники класичного західного консерватизму вбачають у конституції мало не вияв божественних основ, що визна­чають зміст політичних процесів. Німець К. Шмідт (1888-1985) вису­нув децізіональну (від англ. «decision» — «рішення») теорію, відповідно до якої право в поєднанні з вольовим рішенням являє собою єдине джерело політичних взаємодій.

Культурологічний підхід трактує феномен політики культур­ними і релігійними впливами (М. Вебер), етико-нормативними чин­никами (основу заклав Арістотель) і ставить зміст політичних процесів у залежність від властивостей людини, набутих нею в ході соціальної еволюції. Прояв політичного тут розглядається під ціннісно-нормативним кутом, а головне призначення політики - в аспекті її людинотворчої функції. Політика відповідно є продуктом раціональної діяльності людей.

Особистість при цьому виступає як джерело і ядро соціального життя, оскільки її поведінка визначається структурним інваріантом (властивостями людини, що залежать від обставин і соціально-гру­пового середовища). Інакше кажучи, політичні дії визначаються соціокультурними характеристиками людей, а розвиток політики зумовлений приростом індивідуальної оснащеності, досвідом і куль­турою людини.

Раціонально-критична парадигма (клас парадигм) дає найбільш «приземлену» і реалістичну інтерпретацію природи політики. В межах цієї парадигми природа політики пояснюється не зовнішніми чинниками (позаземними, природними, соціальними), а її внутрішніми причинами, властивостями і елементами. Логіка підкорення політики своїм внутрішнім законам і механізмам ви­явлена Гегелем, але мотивованість політики як особливої діяльності людей у нього містифікована і перебуває в руслі розгор­тання «світового духу». У Гегеля відсутня мотивація поведінки людей в політиці.

Різноманітність теоретичних підходів у цій парадигмі зумовле­на багатоаспектністю феномена політики:

• необхідність визначення провідної ролі суб'єктів політики виявилась у появі елітарних і егалітарних концепцій;

• аналіз цілісності і взаємодоповнюваності елементів політики породив системні та структурно-функціональні концепції політики;

• аналіз способів формування і відтворення політики спричи­нив створення діяльнісних, функціональних і ціннісних концепцій політики;

• дослідження внутрішніх джерел різноякісних проявів політики зумовило появу парадигм конфлікту і консенсусу.

Ідея конфліктності політичного життя отримала визнання лише в XIX ст. К. Маркс, Г. Зіммель, А. Бентлі, Л. Козер, К. Болдінг та інші дослідники розходились у розумінні походження і соціальної ролі окремих конфліктів і методах їх регулювання, але не у визнанні їх центральної ролі і значущості в політичному житті.

Парадигму конфлікту можна умовно розділити на підпарадигму «абсолютного конфлікту» К. Маркса і підпарадигму «регульовано­го конфлікту» Р.Дарендорфа.

Згідно з Марксом, класові конфлікти в антагоністичному суспільстві, поділеному правом власності на дві полярні ворогуючі групи, є неминучими, споконвічними і невідворотними, а соціальна революція є універсальний засіб їх розв'язання і єдиний спосіб звільнення пауперизованих мас.

Р. Дарендорф відносить непримиренні міжкласові суперечності до соціально-економічного і політичного контексту XIX століття. Його основні антимарксистські аргументи полягають у тому, що:

• XX століття не створює ситуацій, коли власність постає осно­вою непримиренного протиборства;

• відмінною рисою нашого сторіччя є перехід від соціально-групових до індивідуальних цінностей;

• раціональна організація і регулювання конфліктів (перше зву­чить на перший погляд парадоксально) сприяє їх нейтралізації;

• однією з функцій раціональної політики має стати виявлення «неврахованих і непроявлених» конфліктів, оскільки саме вони ге­нерують внутрішню нестабільність;

• сама процедура регулювання конфліктів підкорена глобаль­ному завданню інтеграції суспільства і повинна відповідати волеви­явленню більшості.

Теоретичне резюме Дарендорфа є гранично зрозумілим: соціально-політичний конфлікт має не лише конституююче значен­ня для соціального життя, але й не повинен розглядатись як загро­за конкретним режимам правління; головна проблема полягає у виявленні «конфліктних ліній», що пронизують суспільство, політику і владу.

Консенсусна підпарадигма презентована творчістю Е. Дюрк-гейма, М. Вебера, Т. Парсонса. Вони виходять із вторинності конфлікту в соціальному середовищі та безумовності пріоритету цінностей, які поділяє більшість населення і за якими досягнуте повне узгодження. Єдність ідеалів дозволяє свідомо регулювати

і;иціальні відносини, підтримувати стабільність і функціональність форм правління. Революція розглядається ними як аномалія політичного життя. Політика, згідно з Дюркгеймом, повинна підтримувати стан «соціальної солідарності» і створювати «педагогічний» вплив на громадян.

80-ті роки XX століття дали поштовх до зближення обох підпарадигм, але з перевагою консенсусної. Це пояснюється двома взаємообумовленими чинниками: на Заході намітилось подолання розколу суспільства на супротивні соціальні групи і різко зросла соціальна значущість «середнього класу».

Таким чином, еволюція політичної думки Заходу органічно по­в'язана з нарощуванням її методологічного апарату. Подана в пара­дигмах, вона узагальнено виглядає так:

• від релігійно-міфологічного пояснення політики;

• через примітивні первинні раціональні уявлення про політику;

• через детермінацію політичних явищ природними, а потім і соціальними чинниками;

• до визнання самої «політичної людини» як носія політичних відносин, виявлення суперечностей у системі відносин «людина -соціальна група», «соціальна група 1 - соціальна група 2», «особистість - держава», «суспільство-держава» тощо;

• до випливаючого звідси визнання двох основних видів соціальних відносин - конфлікту і консенсусу, до досягнення най­вищого рівня політологічного аналізу через соціальні суперечності і соціальний компроміс.

Виділення основних парадигм надає політологам можливість побачити зв'язок між їх дослідженнями і глобальними науковими теоріями, залучити допоміжний інструментарій природничих і точ­них наук, повніше осягнути специфіку різних пізнавальних методів політології.