Главная страница | Контакты | Случайная страница Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

Античність

Стародавня Греція і Стародавній Рим -батьківщина блискучої плеяди античних мислителів, що створили методологічний

фундамент політичної науки і визначили її подальший розвиток.

Хрестоматійні праці Платона «Держава» і «Закони», трактати Арістотеля «Політика» і «Афінська політія», роботи Цицерона (106-43 до н.е.) «Про державу» і «Про закони», обширне дослідження Полібія (210-128 до н.е.) «Історія в сорока книгах», праці грецьких і римських філософів-стоїків Зенона, Хрисіппа, Епікура, Сенеки, Марка Аврелія та інших «по цеглинках» конструювали каркас су­часної політичної науки. Цей «дитячий» етап дав досить зрілі пло­ди за уявної простоти і невигадливості поглядів античних авторів.

З метою оптимізації засвоєння їх творчості в самостійній роботі можна застосувати таку дослідницьку схему:

• соціальний статус автора;

• його участь у практичній політиці;

• його філософське кредо;

• підхід до розв'язання проблеми генезису політики, влади і держави;

• теоретичний «патент» автора;

• державний ідеал автора;

• ставлення до демократії;

• основна політична гіпотеза.

Така зорієнтованість на індивідуальну творчість дає цілісне уявлення про специфіку внеску того чи іншого мислителя в по­ступальний розвиток науки про політику. Наведемо приклад.

Політична концепція грецького історика і політичного діяча елліністичного періоду Полібія викладена в праці «Історія в сорока книгах». Молодший співвітчизник та ідейний наслідувач Платона і Арістотеля, досліджуючи шлях Риму до панування над Середзем­номор'ям, спирається на раціоналізоване стоїками уявлення про «долю» як загальний світовий закон і розум. Полівій схильний до традиційних уявлень про циклічність розвитку соціально-політичних явищ, що чітко виявляється в обґрунтуванні ним зміни державних форм як їх коловороту в межах певного замкненого циклу.

Полібій висловлює і відстоює державницьку концепцію, згідно з якою той чи інший устрій держави відіграє вирішальну роль в усіх людських стосунках.

Історія виникнення державності і подальша зміна держав­них форм тлумачиться ним (з посиланням на Платона) як при­родний процес, що відбувається за «законом природи».

Полібій виділяє шість форм держави, що змінюють одна одну в порядку природного виникнення і в межах їх повного циклу: царська влада — тиранія; аристократія - олігархія; демократія — охлократія. Він, реалізуючи діалектичний підхід, зазначає нестійкість кожної окремої простої форми, яка втілює в собі лише якийсь один початок і якому невпинно за самою природою при­значено виродитись у свою протилежність. Полібій приходить до висновку (це і є вершина його творчості), що синтетична форма держави, яка поєднує особливості царської влади, аристократії і демократії, є найкращою. Головну перевагу такої змішаної форми правління Полібій під впливом відповідних ідей Арістотеля вба­чає в забезпеченні належної сталості держави.

Таким чином, найактуальніша теоретична проблема сучасної політології одержала своє первісне концептуальне обґрунтування в умовах античного світу як відповідь на потреби практичної політики.

Цицерон, відомий римський оратор, державний діяч і мисли­тель, зробив великий внесок у розробку проблем держави і права на основі значного емпіричного матеріалу і концептуального доробку своїх грецьких попередників. Він поєднав державницьку концепцію Арістотеля про основну причину виникнення держави з поглядами стоїків про її функціональне призначення — охорону власності.

Держава (res publicd) у трактуванні Цицерона постає не лише як вираз спільного інтересу всіх його вільних членів, що було

характерним і для давньогрецьких досліджень, але одночасно і як узгоджене правове спілкування цих членів, як певне правове утворення і «загальний правопорядок». Юридизація поняття «держава» ставить Цицерона в перший ряд творців ідеї право­вої держави.

У руслі традицій давньогрецької думки, він є прихильником ідеї «коловороту» різних форм державного устрою і евристичне вістря своїх розвідок спрямував на визначення «найкращої» фор­ми. Цицерон, як і його давньогрецькі попередники, впевнений в однобічності і нетривкості простих форм держави: царська влада легко вироджується в тиранію, а повновладдя народу, за його оцінкою, приводить до тиранічної влади натовпу. Як і Арістотель, він є прибічником змішаної форми державного устрою, яка ство­рюється шляхом рівномірного поєднання позитивних властивос­тей трьох простих форм правління (монархії, аристократії і демократії). У дусі утвердження такої форми він слідом за Полібієм інтерпретує еволюцію римської державності від первісної царсь­кої влади. При цьому він вбачає аналогію царській владі в повно­важеннях магістратів (консулів), владі оптиматів - у повнова­женнях сенату, а народній владі - у повноваженнях народних зібрань (коміцій) і народних трибунів.

Цицерон зазначав також і вплив географічних чинників на політичні долі держав. Так, причини переворотів у Греції він вбачав у географічних недоліках, пов'язаних з приморським роз­ташуванням еллінських полісів.