Главная страница | Контакты | Случайная страница Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

Політична концепція Арістотеля

Арістотель (384-322 до н.е.) - учень і кри­тик Платона, засновник філософської шко­ли - Лікею. Основні праці з політичної про­блематики - «Політика», «Афінська політія», «Етика».

Арістотель здійснив спробу всебічної розробки науки про політику, у нього вона тісно пов'язана з етикою. Наукове розуміння політики, за Арістотелем, передбачає розвиток уявлень про чесноти і знання етики. Етика займає особливе місце і постає як основа політики, своєрідна матриця осягнення змісту політичної взаємодії людей.

Об'єктом політичної науки є прекрасне і справедливе. Арістотель розрізняє два види справедливості: зрівняльну і розподільну. Критерієм першої є «арифметична рівність», а сферою вжитку — галузь цивіль­но-правових угод, покарання, відшкодування збитків тощо. Критерієм другої є «геометрична рівність», яка означає розподіл суспільних благ за «достоїнством», пропорційно внеску індивіда. Тут можливі як рівне, так і нерівне наділення відповідними благами - владою, власністю, престижем.

Етичні дослідження привели Арістотеля до висновку про те, що політична справедливість можлива лише між вільними і рівними людьми, які знаходяться в одній сфері спілкування (саме «спілкування»), і її мета — самозадоволення людей (автаркія). Тому соціально-політична проблематика розглядається з позицій ідеальних уявлень про можливості полісу - міста-держави як політичного спілкування вільних і рівних громадян.

Держава - продукт природного розвитку і є найвищою формою спілкування людей, яка охоплює всі інші види спілкування. В політичному суспільстві всі вони (сім'я, селище) досягають своєї мети і завершення. Людина, згідно з Арістотелем, істота політична за своєю природою, і навіть ті, хто не потребує взаємодії, несвідомо прагнуть до спільного проживання і політичного спілкування. В державі завершується генезис політичної природи людини. Арістотель визначає державу як організацію певної сукупності громадян, до­статню для їх самодостатнього існування. Тому під цим кутом зору первісним елементом держави є не індивід, а громадянин. На цьому ґрунтується визначення громадянина. Громадянин - це осо­ба, що бере участь у законодорадчій і судовій владі певної держави.

Арістотель діалектично підходить до співвідношення понять «дер­жава» - «громадянин», стверджуючи, що кожній формі держави відповідає своє визначення поняття «громадянин» за ступенем наділеності громадськими правами. Із зміною поняття «громадянин» і форми держави змінюється і сама держава. Він піддає критиці Пла­тона за спробу «зробити державу надмірно єдиною», оскільки праг­нення до єдності безлічі елементів приводить до їх знищення. Арістотель відстоює права індивідів, інститут приватної власності та сім'ю.

Форма держави в його розумінні постає політичною системою, уособленою верховною владою. Тому вона визначається кількістю владарюючих (один, декілька, більшість). Окрім цього, вирізняються правильні і неправильні форми держави.

Критерієм для визначення правильних форм у нього є здатність цієї форми прислужитись суспільній користі (у Платона - «благо», у цьому є елемент відмінності).

Якщо правителі керуються суспільною користю, то такі форми державного устрою, незалежно від кількості, - правильні. Якщо правителі переслідують особисті інтереси, то ці форми неправильні, такі, що відхиляються від норми.

Арістотель, проаналізувавши політичне функціонування 158 полісів-держав, склав реєстр із шести можливих форм державного устрою - трьох правильних і трьох неправильних. При цьому він зазначив, що кожна форма поділяється на види, внаслідок можли­вості різних комбінацій формотворчих елементів. До правильних він відніс монархію (царську владу) - правління одного; аристократію — правління небагатьох, але більш як одного; політію - правління більшості.

Монархія - вид єдинодержавності, яка дбає про загальну ко­ристь. Це первісна і найбільш божественна форма державної влади. Недолік її полягає в тому, що доля правління залежить від особис­тих якостей монарха. Політичне переродження монархії залежить від індивідуальних моральних якостей правителя.

Аристократія - правління небагатьох «кращих», коли вони пі­клуються про вище благо держави і її складових елементів. Ця форма також вразлива з точки зору стабільності: її може спіткати політична доля монархії. Міцність аристократії визначається знову-таки особис­тими якостями групи правлячих, а це залежить від їх чеснот.

Політія - правління більшості на загальну користь. Арістотель вважає політію найбільш правильною формою держави. Саме при ній можна досягти того ладу, за якого влада знаходиться в руках у «се­реднього елемента» суспільства. Керуючою силою в полісі стає суспільний елемент, який знаходиться між протилежними полюсами надмірного багатства і крайньої бідності. Люди, що належать до цих полюсів, не здатні дослухатись доводів розуму (див.: визначення закону).

Політія є своєрідним змішенням олігархії і демократії. Основний інтегруючий чинник політії - об'єднання інтересів заможних і неза­можних, багатства і свободи. Арістотель першим пов'язав політичну форму з соціальною структурою; в політії відображені інтереси «се­реднього класу», помірного у своїх вимогах і втілюючого в собі всі громадянські якості (розсудливість, поміркованість, розважливість).

Політія поєднує в собі кращі якості олігархії і демократії, але вільна від їх крайнощів і недоліків. Це «середня» форма держави, у ній «середній» елемент домінує в усьому: у звичаях - помірність, у маєтності - середній достаток, при владі - «середні» люди. І, при­родно, громадяни політії найбільшою мірою є прихильниками правління закону, а не людей. У цьому й полягає, за Арістотелем, сенс політичного правління. Навіть кращі правителі підвладні по­чуттям і афектам, а закон - «врівноважений розум». «Середній» елемент органічно потребує законного оформлення свого спілкування.

До неправильних форм державного устрою Арістотель відносить тиранію, олігархію і демократію. Вони є викривленням правильних форм, їх повною протилежністю.

Тиранія — формально монархічна влада з інакшим, ніж у монархії, змістом: тиран має на меті виключно особисті інтереси, ігнорує законність, яка забезпечує єдність елементів держави. Це безвідповідальна влада, вона найбільш віддалена від сутності держави.

Олігархія - викривлення аристократичної форми правління, виро­джена форма аристократії, своєкорисливе панування меншості багатіїв.

Демократія захищає інтереси незаможних верств, але це також своєкорислива форма панування більшості бідних. Але ця більшість такою ж мірою нездатна здійснювати державну владу, що й меншість багатіїв. У демократії також підміняється мета загального блага егоїстичними домаганнями сп'янілого від свободи демоса, що має владу і зневажає закон. На противагу поміркованій цензовій демократії (політії), це влада «черні», натовпу, вона набуває рис охлократії.

Всі неправильні форми схожі в тому, що жодна з них не ставить метою досягнення загальної вигоди і суперечить природному призна­ченню державного устрою.

Таким чином, якщо вчитель шукав «ідеальну» державу і ство­рив два абстрактні проекти, то учень був більш реалістичним і шлях до найкращої держави вбачав у пізнанні того, що існує не в уяві, а в дійсності. Так, свою типологію політичних режимів у полісах Арістотель обґрунтував на аналізі реальних політичних явищ, і тому ідеальну політичну форму (політію) він пов'язав із соціальною струк­турою. Типологія заснована на критеріях, що мають об'єтивно-пред-метний характер, - кількісному (кількість правлячих) і якісному (цільове призначення правління). Такий підхід неминуче приводить

його до ідеї змішаної, поміркованої форми держави, яка поєднує достоїнства різних форм правління.

Це підвищує значення його типології тим більше, що ідея про синтетичну форму правління укорінилась у політичну науку і підтверджена практикою. В «Політиці» описані переходи однієї форми влади в іншу, методологічну значущість має аналіз механізму переходу. Ще більше значення має аналіз утворення синтетичних систем влади, що поєднують дві, а іноді й три форми правління. Так, за життя Арістотеля спартанська політія поєдна­ла три види влади, що компенсували одна одну:

• влада двох царів, двох царських родів надавала Спарті еле­мент монархії;

• герусія (рада старійшин) - це елемент аристократії;

■ демократія була представлена ефорами - наглядачами, наділеними правом нагляду за царями і геронтами (старійшинами). Арістотель не встиг створити завершене вчення про трилан-кову систему державної влади, але його уявлення про компенсаторні можливості синтезованої в єдине ціле влади бага­торазово втілювались у політичній практиці. Він розумів, що жодна з форм влади не є ідеальною. Самі по собі вони не могли бути гарними чи поганими, вони були просто різними. Але всі вони були однаково неефективними у варіанті викривлення.