Главная страница | Контакты | Случайная страница Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

Політичні теорії Нового часу: західна традиція

Одним із перших теоретиків політики раннього Нового ча­су по праву вважають французького мислителя і правознавця Жана Бодена (1530-1596). У своїй роботі «Шість книг про республіку» він першим дав визначення суверенітету як найважливішої ознаки держави: суверенітет державної влади означає вищу, необмежену, неподільну владу, незалежну ні від Папи, ні від імперії, ні від внутрішньокласової боротьби. Воден так само, як і Макіавеллі, чітко відокремив політику від релігії та моралі. Як ідеолог французького абсолютизму, головними рисами абсолютної влади вважав її необмеженість та неподільність.

Задовго до Монтеск'є Боден звернув увагу на вплив навко­лишнього середовища на побут, темперамент, психологічні особливості людей і форми їхнього співіснування, виклавши власну геополітичну теорію у книзі «Метод легкого вивчен­ня історії». Боден зазначав, що для жителів півдня харак­терною є звичка до споглядання, що дала можливість їм від­крити таємниці природи, установити принципи математи­ки, осягнути сутність релігії та небесних тіл. Від жителів се­редньої смуги походять закони, звичаї, адміністративне пра­во, торгівля, красномовство і політика. У жителів півночі за­родилися механіка, гармати, плавка металів, друкарство. Жителі півдня скаредні, частіше вдаються до страху Божо­го, жителі півночі цінують фізичну силу, схильні до здирств, а люди середньої смуги керуються законами і справед­ливістю.

Томас Гоббс (1588-1679) — англійський мислитель, який у своїй праці «Левіафан, або Матерія, форма і влада держави церковної та цивільної» проголосив концепцію суспільного до­говору як підстави влади і суспільного порядку. Державу Гоббс розглядав як спільноту людей, організацію, подібну до чудовиська Левіафана; її ланкою є окрема людина, головним мотивом вчинків якої є егоїзм, істота жадібна, боязлива та честолюбна. Внаслідок цього виникає фатальна неминучість «війни всіх проти всіх». Проте страх смерті й інстинкт само­збереження домінують над іншими пристрастями. Загроза взаємного знищення спонукає людей під впливом природного розуму (тобто згідно з природними законами) шукати миру, відмовлятися від природного права, тобто права всіх на все, розмежувати права та обов'язки, укласти суспільний договір про утворення держави. Люди підпорядковуються монарху, добровільно обмежують свою свободу в обмін на закон, що га­рантує їм власну безпеку. На думку Гоббса, абсолютна влада держави — гарант миру і реалізації природних законів, серед яких особливо виділяв вимогу рівності всіх перед законом і захист приватної власності.

Джон Локк (1632-1704) — англійський мислитель, ви­клав свої політичні погляди в праці «Два трактати про дер­жавне управління». Локк вважається основоположником лібералізму; він першим чітко розділив поняття «особис­тість — суспільство — держава» і поставив особистість над усе. Від природи, у природному стані всі люди народжуються вільними і рівними у праві на життя, свободу, власність як засіб досягнення свободи. Держава, заснована укладенням суспільного договору, зобов'язана охороняти життя людей, свободу і приватну власність. Проте, на відміну від Гоббса, який цілком відмовився від природних прав на користь дер­жави, тріада прав Локка — на життя, свободу і приватну власність — є невідчужуваною від людини. Держава підпо­рядковується суспільству, а суспільство — особистості.

Важливе місце в концепції Локка займає ідея відокремлен­ня влади від держави. Сувереном, тобто носієм верховної вла­ди, на думку Локка, є народ, який має право передати цю вла­ду законодавчому органу. Якщо останній діє всупереч народ­ній волі, він має бути замінений. Тобто народ має право здійс­нити революцію, яка встановить нову владу, але не ліквідує державу. Діяльність держави повинна бути обмежена функ­цією вершителя правосуддя, а в інші сфери життя людей воно не втручається.

Заслугою Локка також є висунення концепції поділу дер­жавної влади на законодавчу, виконавчу (яка виконує і судові функції) та федеративну, що відає міждержавними відноси­нами. Це, на його думку, має запобігти деспотичному викори­станню влади.

Шарль-Луї Монтеск'є (1689-1755) — видатний францу­зький мислитель, один з основоположників буржуазного лібе­ралізму. Заслугою Монтеск'є є всебічна розробка теорії поділу влади, а також розробка проблеми чинників, що виз­начають «образ правління» («дух законів»).

Слідом за Локком, Монтеск'є виділив три гілки влади: за­конодавчу, виконавчу і судову, кожна з яких має здійснюва­тись особливими державними органами, які при виконанні своїх функцій є незалежними один від одного. Крім того, по­діл влади припускає надання їм спеціальних повноважень із тим, щоб обмежувати і стримувати один одного, коли «одна влада зупиняє іншу». Найпослідовнішим втіленням цих принципів Монтеск'є називав державний устрій Англії, де за­конодавча влада — парламент, виконавча — король, судова — присяжні. Розглянута ним тріада влади стала класичною формулою конституціоналізму як для Нового, так і Новітньо­го часу.

Держава, на думку Монтеск'є, з'являється тоді, коли стан війни, що виникає у суспільстві, не може бути припинено без насильства. Проте обов'язковою передумовою утворення дер­жави є згода всіх людей стати її громадянами. Суспільний до­говір, за концепцією Монтеск'є, є не угодою, а лише переда­чею народом влади правителям; при цьому народ тільки деле­гує свою владу. Він може без згоди правителів змінити форму правління, якщо правителі зловживають одержаною владою і правлять тиранічно.

Закономірності суспільного життя Монтеск'є розкриває через поняття загального духу законів (звідси — назва його головної праці «Про дух законів»). Проблеми форми прав­ління вирішуються у тісному зв'язку з теорією факторів суспільного розвитку. Моральні і фізичні фактори в їх сукуп­ності безпосередньо впливають на природу і принципи різних форм правління. Особливого значення Монтеск'є надавав гео­графічним факторам. Так, на жаркому півдні, щоб змусити людей працювати, слід підтримувати страх покарання, а ос­кільки жара розморює сили, послабляє мужність людей — там частіше укладається деспотизм. На загальний дух законів впливають також ґрунт (родючий — сприяє підпорядкуван­ню, безплідний — сприяє свободі, люди хоробрі та войовничі); розміри і розташування країни (великі за розміром держави схильні до деспотизму); ландшафт (гори й острови сприяють свободі, тому що перешкоджають доступу завойовників у країну); чисельність населення тощо.

Жан-Жак Руссо (1712-1778) — видатний французький просвітитель, представник політичної думки XVIII ст. Руссо був представником інтересів не тільки «третьої верстви», ку­ди входили фінансисти і купці, але й інтересів задавлених нуждою і гнобленням представників «четвертої верстви» — найбідніших селян, ремісників, робітників. Ядром його по­літичної програми є ідея народного суверенітету як основний принцип республіканського ладу.

Вихідним пунктом політичної концепції Руссо є «колек­тивне ціле», «загальна воля народу», «політичне тіло», чим є держава. Суверенітет народу, вважав Руссо, не може ніким персонально представлятись у законодавчій владі. Закони ра­тифікуються «самоосібно» народом. Народні депутати не мо­жуть бути представниками народу, вони тільки його коміса­ри; вони нічого не можуть ухвалювати остаточно: будь-який закон, що народ не ратифікував самоосібно, недійсний; це навіть не закон. Так само рішуче він відкидає принцип поділу влади: «Воля або є загальною, або не є; вона являє собою волю народу, як цілого, або тільки однієї його частини». Народ у цілому — джерело і носій політичної влади. Руссо — послідов­ний прихильник самоврядування народу, що найкраще ре­алізується в республіканському устрої. Тріаду в ліберальній схемі «особистість — суспільство — держава» Руссо вистав-

ляє в іншій послідовності: «суспільство — держава — особис­тість», заперечуючи самостійну роль особистості і підпоряд­ковуючи її інтересам суспільства. Водночас він не знімає від­повідальності особистості перед суспільством, підпорядку­вання особистості законам держави.

Руссо проголошував ідеї рівності людей та культу природи й почуттів. Будучи прихильником теорії суспільного догово­ру, Руссо, на відміну від Гоббса, вважав, що у природному стані не тільки не було війни всіх проти всіх, але між людьми панували дружба і гармонія («Про суспільний договір»).

Логічним продовженням європейських традицій політич­ної науки були ідеї американських мислителів Б. Франкліна (1706-1790), Дж. Адамса (1735-1826), Т. Джефферсона (1743-1826), Дж. Медісона (1751-1836), А. Гамільтона (1755(57)-1804). Більшість із висунутих ними ідейних прин­ципів і постулатів формувались як політичні вимоги в ході бо­ротьби Сполучених Штатів Америки за незалежність, а потім були закріплені в конституційних документах.

У XIX ст. Англія — батьківщина європейського лібера­лізму — дала світу багатьох гідних його представників: Єре-мія Вентам (1748-1832) — один із видатних теоретиків мо­ралі і права, представник утилітаризму (лат. utilitas — ко­ристь, вигода); Дж. С Мілл (1806-1873) — яскравий пред­ставник класичного лібералізму та ін.

У Франції антифеодальну ідеологію французької буржу­азії виражало багато політичних мислителів; найвидатніші з них — Б. Констан (1767-1830), якого вважають духівником лібералізму на європейському континенті, і А. Токвіль (1805-1859) — видатний теоретик демократії та, одночасно, послідовний ліберал.

Німеччина представлена багатьма мислителями, які роз­робляли проблеми лібералізму. Найвидатніші з них — І. Кант (1724-1804) і Г. Гегель (1770-1831). Кант обстоював ідею ав­тономії кожної особистості, абсолютну цінність кожної люди­ни і неприпустимість її перетворення в знаряддя досягнення

чиїхось цілей. Він був прихильником договірної теорії держа­ви, розвивав ідею правового обмеження державної влади, роз­робив проект створення федерації самостійних рівноправних держав. Г. Гегель один із перших розробив і розмежував кате­горії «громадянське суспільство» і «правова держава», ство­рив основи теорії групових інтересів, які розглядав як базу суспільного.

Особливе місце в розвитку вчень про політику і політичні системи посідає марксизм. Його основоположниками К. Марксом (1818-1883) і Ф. Енгельсом (1820-1895) напи­сані багатотомні праці з перебудови суспільства. Основними ідеями марксизму у сфері політології є:

— політика, політичні відносини — явища, надбудовані над економічним базисом; політика відображає економічний базис, але й активно впливає на його формування і розвиток;

— держава — продукт класових суперечностей і служить інтересам економічно панівних класів;

— економічно панівний клас панує і політично, й ідеоло­гічно;

— політичні погляди людей формуються під впливом їх­нього стану в суспільстві і визначають цей стан;

— аналіз суспільного стану класів, соціальних верств і груп — вихідний пункт для розуміння політичного станови­ща мас;

— в альтернативному (комуністичному) суспільстві на міс­це держави прийде комуністичне самоврядування народу, «влада народу за допомогою самого народу», що своєю дією охоплюватиме всі сфери суспільства.

Певне місце в розвитку політичних ідей Нового часу посіда­ють українські вчені. Українська політична думка розвива­лася в загальному річищі політичних вчень, особливо тісно нона перепліталася з передовою думкою російських вчених, мислителів. Проте особливу увагу українські вчені приділяли проблемі децентралізації державних структур, розвитку ре­гіонального і національного самоврядування.

В Києві у 1845-1846 pp. виникла таємна політична орга­нізація — Кирило-Мефодїівське братство. Ініціаторами створення братства були М. Гулак, М. Костомаров і В. Бєло-зерський, до яких згодом приєдналися Т. Шевченко, П. Ку­ліш, О. Маркович та ін. Програма братства, викладена у «Кни­зі буття українського народу» та інших документах, перед­бачала боротьбу проти самодержавства, кріпосного права, за федерацію слов'янських республік, з наданням кожному на­родові автономії. Братство відстоювало ідею свободи та рів­ності для всіх слов'янських народів, насамперед — українсь­кого, що багато століть зазнавав колоніального гноблення.

М. Драгоманов (1841-1895) вважається «батьком україн­ської політології». Він вперше у світовій практиці обґрунту­вав небезпеку унітарних держав і виступив за автономно-фе­деративний устрій держави, на основі якого можуть бути ви­рішені соціально-економічні, державно-політичні і націо­нальні проблеми. Основою федеративної держави Драгоманов визначав обласну автономію місцевого самоврядування, що вирішує всі внутрішні справи на своїй території.

Особистість Драгоманов вважав найвищою цінністю й ос­новою будь-якого соціального порядку. Проте це можливо ли­ше за умови об'єднання людей в асоціації («громади») на заса­дах самоврядування.

/. Я. Франко (1856-1916) — поет, публіцист, філософ, вче­ний, світогляд якого формувався під сильним впливом Т. Шевченка. Він вкрай негативно ставився до політичної си­стеми Російської імперії і до того становища, в якому перебу­вав у цій імперії український народ. Чималий інтерес Франко виявляв і до марксизму, особливо до економічного вчення К. Маркса. Водночас він піддав гострій критиці ряд марксис­тських положень, передбачив украй негативні наслідки реа­лізації деяких постулатів марксизму.

Особливе місце в працях Франка посідали національні про­блеми в майбутньому суспільстві. Він закликав українську інтелігенцію сприяти формуванню української нації як суспільного культурного організму, здатного до самостійного політичного життя, спроможного протистояти асиміля­ційним процесам.

М. С Грушевський (1866-1934) — автор близько двох ти­сяч книг, статей, рецензій, фундатор української історичної школи, перший Президент України. Центральним напрямом його політологічних досліджень була проблема національно­го самовизначення. Глибокі знання історії європейських на­родів, і насамперед України і Росії, дали змогу йому говорити про існування об'єктивних законів, що визначають політичне життя націй, народностей і етносів. Розвиваючи ідеї Драгома-нова про децентралізацію держави на основі національної і регіональної автономії, Грушевський визначив федеративний устрій держави як найбільш прийнятний для багатонаціо­нальної держави. Така держава повинна складатися з націо­нально-територіальних утворень, наділених місцевим само­врядуванням. Причому значна частина владних повноважень повинна бути передана на місця, у тому числі право приймати місцеві закони.

Отже, українські вчені сформулювали ідею поділу влади по вертикалі, що є своєрідним доповненням до класичної теорії поділу влади Монтеск'є. Ці ідеї не менш актуальні і в наш час. Якщо горизонтальний поділ влади нині існує в усіх цивілізо­ваних країнах, то вертикальний просувається надзвичайно важко. Це пов'язане з необхідністю звільнення багатьох на­родів від поневолення (колоніалізму) і ліквідації будь-яких форм гноблення, що існують донині.