Главная страница | Контакты | Случайная страница Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

Політичні ідеї Стародавнього світу

Історично першою формою пізнання політики було її релігійно-міфологічне трактування. У II—І тис. до н. є. пану­вали уявлення про божественне походження влади і суспіль­но-політичного устрою. Різні версії міфу відбивали можливі варіанти упорядкування і регуляції відповідних суспільних відносин.

Але вже у VIII-VI ст. до н. є. намітилася тенденція відходу від релігійно-міфологічного до більш раціонального, «земно­го» погляду на світ взагалі, на державу, владу, право — зокре­ма. Згодом ця тенденція знайшла своє втілення та оформи­лась у вченнях Будди в Індії, єврейських пророків Єремії, Ісаї та інших — у Палестині, мудреців софістів і філософів — у Греції, юристів — у Римі.

З часом політичні погляди набувають певної філософськое-тичної спрямованості. У Давньому Китаї фундаментальну роль в історії розвитку політичної та етичної думки відіграло вчення Конфуція (551-479 pp. до н. є.) — конфуціанство, що стало певного роду еквівалентом релігії. Головна праця Кон­фуція — «Луньюй» («Бесіди і судження»). Визнаючи божест­венну і природну сторони походження влади, Конфуцій свій головний інтерес вбачав у тому, як улаштувати життя людей, забезпечити мудрий і справедливий порядок у державі. Цей порядок припускає п'ять видів відносин: володаря і підлег­лих, чоловіка і дружини, батька і сина, старшого і молодшого братів, друзів. У перших чотирьох має бути повеління з одного боку і повне підпорядкування — з іншого. Панувати не­обхідно справедливо і з натхненням, підпорядковуватися — правдиво і щиро. У дружбі керівним принципом повинна бути взаємна доброчинність.

Основними категоріями конфуціанства є поняття «шля­хетного мужа» (чоловіка), «людинолюбства» і «правил ритуа­лу». Управляти державою повинні шляхетні чоловіки на чолі з володарем — «сином неба», причому шляхетність Конфуцій визначає не за походженням, а за моральними якостями і знаннями людей.

Основою політичного вчення Конфуція є принцип добро­чинності, людяності. На запитання, що таке людяність, він відповідав: «Тримати себе із шанобливістю вдома, благо­говійно ставитися до справи і чесно поводитися з іншими». Найвищою метою його етичного кодексу було встановлення справедливої соціально-політичної структури у суспільстві та державі. Соціальний порядок Конфуцій вбачав у тому, щоб у суспільстві все перебувало на своїх місцях і кожен знав свої права й обов'язки. «Володар повинен бути володарем, слу­га — слугою, батько — батьком, син — сином».

У цілому, політичні ідеї Конфуція спрямовані на досягнен­ня внутрішнього зв'язку між верхами і низами суспільства та стабілізації управління. Регулювання політичних відносин за нормами доброчинності у вченні Конфуція різко протистав­ляється управлінню на основі законів.

У жовтні 1999 р. у Пекіні відбувся міжнародний симпо­зіум, присвячений 2550-річчю від дня народження Конфуція. Учасники симпозіуму прийняли декларативну заяву, в якій зазначалося, що конфуціанство є зразком етичного вчення, яке допоможе вирішити всі проблеми «згасаючого» (у філо­софському аспекті) західного світу.

З критикою конфуціанства виступили легісти (законни­ки) — прихильники напряму китайської політичної думки IV ст. до н. є. Фундатор легізму Шан Ян (390-336 pp. до н. є.) вважав, що заклики до доброчинності в конфуціанському стилі — балачки, а конфуціанці — паразити, що сидять на шиї на­роду. Легісти розробили власне вчення про техніку реалізації влади, засновану на жорсткій системі адміністративних розпо­ряджень. Уявлення легістів про суворі закони як основний засіб управління пов'язані з їхнім розумінням взаємовідносин влади і мас: ці відносини мають непримиренний характер за принципом «хто-кого». «Коли народ сильніший за свою вла­ду — держава слабка; коли ж влада сильніша за свій народ — армія могутня». Тільки насильницькими методами, вважали легісти, можна навести і підтримувати порядок у суспільстві.

Обіймаючи посаду прем'єр-міністра (царство Цинь), Шан Ян здійснив ряд драконівських реформ, що сприяли посилен­ню одноособової влади та її військової могутності. Метою правління, вважав він, є зміцнення влади правителя і здійс­нення завойовницьких походів проти сусідніх держав, захоп­лення їхніх земель. Народ же, піддані є не більш ніж простий засіб для досягнення цієї мети. Якщо конфуціанство вважало державу великою сім'єю, в якій володар — турботливий бать­ко, то у легістів народ — матеріал, з якого можна ліпити, що завгодно. Шан Ян радить правителю поводитися з підданими, як гончар поводиться з глиною; народ має перебувати під по­стійним контролем, під страхом суворого покарання викону­вати все те, що йому диктує держава.

Крім Шан Яна, погляди легістів поділяли і розвивали чис­ленні видатні представники школи «законників». Усі вони в різних варіаціях обстоювали необхідність суворих законів як засобів управління. Отже, до II ст. до н. є. офіційна державна ідеологія в Китаї поєднувала в собі як конфуціанство, так і легізм. Проте перевага конфуціанства зберігалась аж до Син-хайської революції 1911—1913 pp.

З численних мислителів Давньої Греції особливе місце в розвитку політичної думки посідають Сократ, Платон і Арістотель.

Сократ (469-399 pp. до н. є.) — видатний мислитель, який залишив глибокий слід у розвитку політико-правової думки.

Дві його провідні ідеї мають особливе значення. По-перше, це принцип законності: у своєму ставленні до закону Сократ був принциповим прихильником законності. Він ототожнював законність і справедливість та вважав, що у суспільстві мають панувати не сила і примус, а доброчесність і справедливість. Принцип законності Сократ використовував і як найважли­віший критерій класифікації та характеристики форм дер­жавного устрою і правління. Так, упорядкованими держава­ми з добрими законами він називав Спарту і Крит, аристокра­тичними помірно-олігархічними державами — Фіви і Мега-ри. Негативно ставився до «крайньої» демократії Афін, що погрузли у користолюбстві громадян і некомпетентному де­мократичному правлінні. Владу, що базується на волі народу та державних законах, Сократ іменував царством; владу про­ти волі народу, що спирається не на закони, а на свавілля пра­вителя, — тиранією, до якої він ставився різко негативно, як до режиму беззаконня, свавілля і насильства.

По-друге, принцип верховенства знань та інтелекту в управлінні державою; правити повинні знаючі. Це тверджен­ня, що відбиває ідеальні уявлення Сократа про розумно-спра­ведливі засади держави, стосується всіх політичних форм: «Царі і правителі не ті, що носять скіпетри, не ті, що обрані знатними вельможами, і не ті, що досягли влади шляхом же­реба, насильства чи обману, — але ті, що вміють правити». Проблема політичного блага є проблемою розумного упоряд­кування поведінки людей. За Сократом, для досягнення дос­коналості суспільних, політичних відносин необхідним є па­нування розуму над свавіллям волі. Тобто в державі повинні правити добрі люди, які знають свою справу.

Демократи, які прийшли до влади у 399 р. до н. є., висуну­ли проти 70-літнього Сократа звинувачення в безбожництві, порушенні державних законів і розбещенні молоді. Друзі організували йому втечу з в'язниці, але засуджений до смерті Сократ залишився вірним своїм принципам — не порушувати законів, не відповідати кривдою на кривду — і відмовився від втечі.

Платон (427-347 pp. до н. е.) — один із найвидатніших мислителів не тільки античної, але і всієї історії філософії і політичних вчень. Політичні погляди Платона викладені в діалогах «Держава», «Політика» і «Закони». Платон — учень Сократа, протягом восьми років він ходив за Сократом бук­вально по п'ятах і записував усе, що чув від учителя. Після смерті Сократа Платон 12 років мандрував, а по поверненні до Афін заснував свою школу, що одержала назву Академії та проіснувала майже тисячу років.

Будучи філософом-ідеалістом, Платон розробляє ідеальні варіанти суспільного устрою, зокрема проект ідеальної дер­жави. Платон вважав, що ідеальна держава повинна відпо­відати природі людини, що містить у собі три складові: розум­ну, люту і ту, що жадає. В ідеальній державі розумній частині відповідає верства правителів; лютій — верства воїнів; тій, що жадає, — верства селян і ремісників. Кожна верства робить свою справу: правителі (філософи та люди науки) управляють державою, воїни її захищають, селяни і ремісники виробля­ють матеріальні блага.

Аби захистити правителів-філософів від будь-яких низь­ких пристрастей, пов'язаних із володінням власністю, Пла-тон наполягав на її ліквідації для них, а також виступав за скасування для правителів індивідуального шлюбу і моногам­ної сім'ї. Для воїнів також пропонувалися суворі обмежен­ня — вони не повинні мати власних будинків, землі, для них не передбачався інститут сім'ї, запроваджувалася спільність дружин, народжуване потомство переходило на виховання до держави.

В ідеальній державі не повинно відбуватися ніяких змін, оскільки і так все влаштовано найкращим чином. Інтереси ок­ремої людини, меншості, «частини» мають підпорядковува­тись інтересам більшості й «цілого». Людина для держави, а не держава для людини — кредо політичної філософії Платона.

Видатні вчені XX ст. А. Тойнбі і К. Поппер розцінювали ідеальну державу Платона як реакційну утопію тоталітарного

напряму, тому що в такій державі передбачався тотальний контроль держави над людиною в усіх сферах її життєдіяль­ності, включаючи особисте життя. Саме за пріоритет держави на шкоду щастю окремої особистості критикував Платона і його учень Арістотель, якому належить фраза, що згодом ста­ла загальновідомою: «Платон мені друг, але істина дорожча».

Платон створив не тільки вчення про ідеальну державу, але і дав характеристику іншим формам правління. Такі політич­ні форми, як тимократія, олігархія і демократія, він вважав недосконалими. Тимократія — влада сильних воїнів — завж­ди буде схильна воювати, тому що війна — це засіб збагачення приватних осіб, пристрасть до збагачення призводить на дер­жавні посади багатіїв. Так, тимократія може перерости в олігархію. Олігархія — влада небагатьох багатих — усуває від управління незаможних, розколює суспільство на дві держа­ви — багатіїв та бідняків, що перебуватимуть у постійній во­рожнечі. Перемога бідних людей означає перехід до демокра­тичного державного устрою. За Платоном, демократія — вла­да народу — устрій, що не має належного управління; це вла­да мас, пересічності, що призводить до зіпсуття моральності, воцаріння нахабності, свавілля і безсоромності. За демократії багато питань вирішується за допомогою жереба, обговорю­ються на форумах. А на народних зборах усе вирішує крикли­ва юрба, якою управляють спритні демагоги, тому демократія це не влада народу, а влада тих, під чиїм впливом народ пере­буває. Отже, демократія короткочасна, незабаром юрба посту­пається владою одноособовому тирану, і з крайньої свободи, говорив Платон, виникає найжорстокіше рабство. Люди втомлюються від відсутності порядку — з'являється тиран, який наводить порядок, але позбавляє свободи.

У діалозі «Політика» Платон висвітлює ряд політико-пра-вових проблем. Так, політика — це царське мистецтво, що по­требує знань і уміння керувати людьми. За наявності у прави­телів цих здібностей вже не важливо, правлять вони за зако­нами чи без них. В інших державах, де немає істинних прави­телів, управління має здійснюватися за законами, написаними знаючими людьми. Отже, роль законності в схемі Платона допоміжна.

Арістотель (384-322 pp. до н. є.) — автор понад двадцяти політико-філософських праць, головна з яких — «Політика». Творчість Арістотеля оцінюється як найвище досягнення ан­тичної політичної думки — він заклав основи теорії політи­ки. Як і Платон, Арістотель зазначав, що будь-якому індивіду властиві нестримні пристрасті і прагнення. Однак якщо Пла-тон вважав, що ці пристрасті можна приборкати лише за до­помогою сили, то Арістотель закликав досягти цього пануван­ням розуму над низькими інстинктами та за допомогою по­літики, держави. Держава, говорив Арістотель, виникає з не­обхідності людей спілкуватися, допомагати один одному, для заадоволення їхніх спільних потреб. Маючи уявлення про справедливість і несправедливість, добро і зло, істину і не­правду, люди можуть жити в умовах державного спілкуван­ня. Головне в державі — влада, що об'єднує її і не дає можли-вості розділитися на окремі сім'ї. У державі, як і в сім'ї, хтось повинен управляти, а хтось підпорядковуватися. Держави відрізняються формами організації влади.

Головне завдання політичної науки Арістотель вбачав у то­му, щоб відшукати найбільш досконалу форму державного устрою. Проаналізувавши 158 відомих йому державних уст­роїв, Арістотель розробив типологію форм державного уст­рою. Основою типології є три критерії:

— кількісний — число правлячих осіб (один, декілька, більшість); цей критерій Арістотель вважав не головним, то­му що будь-яке число правителів може правити погано;

— якісний — які має цілі, у чиїх інтересах здійснюється влада: в інтересах усіх громадян держави (у загальних інтере­сах) або в інтересах правителів (у приватних інтересах);

- майновий — правлять багаті чи бідні; збігається з кіль­кісним критерієм: правління меншості (багаті) або більшості (бідні), тому самостійної ролі в типології державного устрою не відіграє.

За цими критеріями Арістотель поділив усі форми держав­ного устрою на «правильні» і «неправильні». До «правиль­них» форм Арістотель відніс: монархію (правління одного, але на загальне благо), аристократію (правління кращих лю­дей в інтересах усіх), політію (збалансоване правління відібраної на основі цензу більшості заради загального блага). Політію Арістотель вважав кращою формою держави, тому що вона поєднує принципи аристократії (доброчинність), олігархії (багатство) і демократії (свобода). За політії у звича­ях домінує помірність, у майні — середній достаток, при владі — середній клас. «Неправильними» формами держав­ного устрою Арістотель вважав: тиранію (необмежене правління одного в корисливих інтересах), олігархію (прав­ління небагатьох багатих заради власного блага), демократію (правління незаможної більшості, що здійснюється у власних інтересах).

За Арістотелем, політичне правління — це правління зако­ну, а не людей: правителі, навіть кращі, схильні до почуттів і афектів, закон же — «урівноважений розум». Арістотель не розмежовує державу і суспільство. У його вченні, як і у вченні Платона, мають місце тоталітарні тенденції: людина — части­на держави, особисті інтереси суворо підпорядковані загаль­ному суспільному благу.

Отже, для політичної думки античності характерні такі риси:

— пошук ідеальної моделі держави, здатної забезпечити справедливість і порядок;

— трактування політики як форми цивілізованого буття людей, що передбачає єдність держави, суспільства й окремо­го індивіда;

— відсутність чіткого розмежування філософії, етики і по­літики, що зумовило моралізаторський характер праць політичної проблематики.