Читайте также:
|
Сучасний етап політичної науки починається з 30-40-х років XX сторіччя і пов'язаний з біхевіористською «революцією» і зростанням значущості порівняльного методу в політичних дослідженнях. Біхевіоризм виник у США ще наприкінці XIX ст. Кредо біхевіоризму - безпосереднє спостереження політичної поведінки людей за допомогою суто емпіричних методів. Біхевіоризм виходив з особистісного виміру політики, домінування психологічних мотивів у політичній поведінці, розмежування фактів і цінностей (цінності та оцінки визнавались об'єктом, а не результатом досліджень), використання в політології природничих наук, кількісного виразу і виміру політичних явищ.
Порівняльно-історичний метод сприяв розвитку інституціоналізму (вивчення стійких форм організації і регулювання політичного життя). Інституціоналізм розглядає політичну поведінку людей в тісному зв'язку з системою соціально-нормативних актів та інститутів, причому їх існування і функціонування постають як природно-історична закономірність. Найвизначніші представники, що виходили з такого посилання, - американці С Ліпсет (нар. 1922), француз М. Дюверже (нар. 1917).
У 1950-60-х роках отримали розвиток структурно-функціональні концепції політики, які доповнили і продовжили інституціоналізм. Структурно-функціональний підхід передбачає дослідження політики та її інститутів за критерієм їх місця і функціонального значення в суспільстві. Справу М. Вебера продовжили американці Г. Лассуелл (1902-1978), Т. Парсонс (1902-1979), Д. Істон (нар. 1917), француз М. Крозьє.
Теорію «солідаризму» Е. Дюркгейма в руслі концепцій політичного плюралізму розвивали М. Дюверже, американський вчений Р. Даль, німець Р. Дарендорф (нар. 1929). Вони відмовились від пануючого на той час класового підходу і постулювали існування різних взаємодіючих соціальних верств, не розмежованих непримиренними антагоністичними інтересами. Звідси виник інноваційний підхід до держави як нейтрального арбітра між конкуруючими політичними силами, покликаного не допустити панування одних над іншими і сприяти соціально-політичній рівновазі.
Сучасний етап відзначений також подальшим розвитком теорії демократії. Реанімація інтересу до демократії не випадкова: феномен демократії вимагав поставити в епіцентр досліджень права і свободи людини, проблематику громадянського суспільства і правової держави. Ця тріада визначала евристичне вістря політологічних досліджень С. Ліпсета, Р. Даля (нар. 1915), австро-американського економіста і соціолога І. Шумпетера.
Пильна увага до держави зумовила появу ґрунтовних досліджень феномена державної бюрократії. Р. Мертон, А. Го-улднер, С. Ліпсет здійснили аналіз процесу бюрократизації як явища «раціонального» за своєю внутрішньою сутністю. Це своєрідне продовження теоретичного доробку М. Вебера. У теорії бюрократії зроблений акцент на проблемі легітимації бюрократичної влади та її співвідношення з демократією.
Політична наука завжди намагалась дати теоретичні відповіді на питання практичної політики, тому 1950-ті роки ознаменовані поглибленим аналізом феномена тоталітаризму. Праці X. Арендт (1902-1975), Ф. Хайєка (1899-1992), К. Фрідріха і 3. Бжезінського стали класикою емпіричного обґрунтування цього політичного феномена XX століття. Розробка концепцій тоталітаризму зумовила науковий інтерес до ідеології та практики лібералізму як його антиподу. Проблема логічної низки «атомізований індивід — маса як колективне соціальне тіло - тотальна ідеологічна маніпуляція в особі «однорідної держави» не втратила своєї актуальності і до сьогодні.
Повчальний досвід двох світових воєн зумовив активізацію інтелектуальних зусиль у сфері міжнародних відносин. На цьому терені безумовним лідером став французький мислитель Р. Арон (1905-1983), а також американці Г. Моргентау (1904-1980), М. Каплан, К. Райт. їх праці відрізняє ґрунтовна об'єктивність аналізу, зверненість до фактографії, історизм і прагматична орієнтація. Зрозуміло, і вони не позбавлені певної ідеологічної зашореності, але в цілому їх дослідження зробили суттєвий внесок в осмислення світової політики.
Творчий внесок у розвиток політичної науки представників різних політологічних шкіл і напрямків викладений в наступних лекціях, тому ми завершуємо цю тему короткою характеристикою еволюції політологічних підходів, властивих світовій політичній думці:
1. Комунікативна інтерпретація політики розглядала політику як універсальний засіб забезпечення цілісності та механізм регулювання конфліктів у соціально диференційованому суспільстві, а політика ототожнювалась з діяльністю держави.
2. Силове тлумачення політики виходило з підкорення одних соціальних груп іншим як сфера боротьби класів за владу (макіавеллізм, марксизм-ленінізм).
3. Інструменталістська інтерпретація політики над усе ставила соціальний зміст і сукупність засобів і методів, що забезпечують ефективність політики, політика розглядається як соціальні відносини з приводу державної влади.
4. Позитивно-соціологічне тлумачення політики акцентує увагу на змістоутворюючому мотиві політичної участі, що визначає соціальний статус і престиж особистості чи соціальної групи.
Зазначені підходи знаходять підтвердження в політичній практиці. Всю історію розвитку світової політичної думки можна подати як сукупну соціально-філософську і суто політологічну творчість різних генерацій дослідників щодо обґрунтування феномена політики як сфери взаємодії соціальних груп. Ці соціальні групи реалізують свої інтереси за допомогою інститутів політичної влади як взаємодію трьох систем - мотиваційної (політична свідомість), комунікаційної (політичні відносини) та інсти-туціональної (політична організація). Усі вони були інтегровані в політичну систему суспільства на певному етапі його розвитку і підлягають аналізу на основі напрацьованої методології.
Питання для самоконтролю й проблемні завдання
1. У чому полягає методологічний зміст політологічних парадигм?
2. Чому політична думка античності до-зягла свого найвищого розвитку саме на Заході?
3. У політичній науці вирізняють чотири
основоположні парадигми - теологічну, натуралістичну, соціальну і раціонально-критичну. Чим пояснити, що розвиток уявлень про політику і владу відбувався в такій послідовності:
а) релігійно-міфологічне пояснення політики і влади;
б) детермінація природними чинниками;
в) їх детермінація соціальними чинниками;
г) визнання самої «політичної людини» як носія політичних відносин?
4. За якими критеріями виділяють різноякісні етапи в розвитку політичної думки:
а) за специфікацією політичних знань;
б) за ступенем поєднання політичних теорій з практичною політикою;
в) за ступенем розвитку літературної творчості;
г) в міру становлення соціальних і політичних інститутів?
5. Платон трактував природу політики функціонально. Що це означає?
6. Чому Арістотель називав людину «політичною твариною»?
7. Більшість мислителів украй негативно ставились до демократії. Чим пояснити таке «дивне» ставлення:
а) пріоритетом більшості над меншістю;
б) неминучістю переростання демократії в тиранію;
в) пріоритетом демагогів над законами;
г) непостійністю «безумства більшості»?
8. Арістотель назвав свою ідеальну модель держави політією. Чому політія є найбільш ранньою синтетичною формою правління і в чому її перевага над простими формами правління?
9. Цицерон визначив державу як певне правове утворення, «загальний правопорядок» і цим концептуально виразив ідею правової держави. Що поєднує державу в тлумаченні Цицерона?
10. У чому полягають відмінності політичної творчості двох вчених-теологів - Аврелія Августина та Фоми Аквінського:
а) у різному розумінні генезису влади і політики;
б) у різному розумінні ролі монарха;
в) у різному тлумаченні прав підданих;
г) у різних поглядах на співвідношення світської і церковної влади?
11. Що нового вніс у політичну науку Н. Макіавеллі:
а) італійський філософ і соціолог відокремив політичну науку від теології, філософії та моралі;
б) він увів поняття політичного реалізму, який полягає в прямому спостереженні за фактами - поведінкою політичних лідерів, мас та їх взаємодію;
в) він одним з перших створив модель ефективного стилю лідерства;
г) розробив теорію кругообігу політичних форм;
д) «опрацював» принцип відносності, що полягає в постійній взаємодії мети, засобів і ситуації?
12. Теоретична новизна державної концепції Ж. Бодена полягає у встановленні зв'язку між поняттями «держава» і «суверенітет». У чому конкретно виражений цей зв'язок?
13. У чому полягає найбільш суттєва відмінність у державницьких поглядах Т. Гоббса і Д. Локка?
14. Чому класична теорія «розподілу влади» Ш. Монтеск'є стала політичним компромісом між зростаючою буржуазією і феодальними верхами?
15. У чому полягає політичний радикалізм Ж.-Ж. Руссо? Чи зробив він «крок уперед» у порівнянні з Ш. Монтеск'є?
16. Як зрозуміти думку Гегеля: «у державі» правовим шляхом досягається тотожність особливого і загального»?
17. Представники консервативної політичної думки стверджували, що держава є результатом природної еволюції. Чи є ця позиція помилковою?
18. У чому полягає відмінність у тлумаченні соціальної сутності держави представниками ортодоксального і реформістського напрямків у соціалістичній політичній думці?,
19. У чому полягає значення політологічної творчості М. Вебера:
а) у поєднанні «розуміючої соціології» з політичною наукою;
б) у розробці теорії «плебісцитарної демократії»;
в) у відкритті «раціональної бюрократії»;
г) у типологізації джерел влади;
д) в аналізі особистості політика?
20. Що означала «біхевіористська революція» в політологічних дослідженнях?
21. Що означають інституціоналізм і структурно-функціональний аналіз?
22. У чому полягають відмінності сучасного етапу політичної науки?
Дата добавления: 2015-09-10; просмотров: 95 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |