Главная страница | Контакты | Случайная страница Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

Політологічна доктрина XX ст.

Розвиток політичної думки кінця XIX — початку XX ст. пов'язаний з іменами таких значних представників європей­ської політичної традиції, як М. Вебер, Г. Моска, В. Парето, Р. Міхельс та ін.

Макс Вебер (1864-1920) — видатний німецький соціолог і історик. Його високий авторитет у сучасній політичній науці

визначається масштабом проблем і сумлінністю їх опрацю­вання. Заслугою Вебера є розробка таких тем:

— теорії легітимності політичної влади;

— теорії раціональної бюрократії в сучасному суспільстві;

— теорії «плебісцитарної» демократії, яка компенсує не­доліки панування формального права в сучасних демокра­тіях, що неминуче призводить до бюрократизації та знеособ-леності процесів управління;

— концепції аналізу сучасного капіталізму як втілення принципу раціональності.

Вебер ідеалізував капіталізм, ґрунтуючись на принципі раціональності організації суспільства: це суспільство з ра­ціональним правом і державним управлінням (раціональна бюрократія), раціональною релігією (протестантизм), ра­ціональною діяльністю в сфері культури (наука), раціо­нальним веденням господарства. Визначеннями, що дав Ве­бер політиці, державі, владі, розробленою ним методоло­гією дослідження бюрократії і дотепер користуються багато політологів.

Слідом за Вебером і інші вчені висунули власні теорії по­літичного розвитку. Однією з найбільш значущих стала тео­рія політичних еліт, основоположниками якої були пред­ставники італійської школи В. Парето (1848-1923), Г. Моска (1858-1941) і німець Р.Міхельс (1876-1936), який переїхав із Німеччини до Італії. Теорія еліт — це теорія про поділ людей у будь-якому суспільстві на еліти і маси.

Г. Моска розвивав уявлення про те, що в усіх суспільствах, від слаборозвинених до могутніх, існує два класи людей — клас правлячих і клас керованих. Перший, завжди менш чис­ленний, виконує всі політичні функції, монополізує владу і насолоджується перевагами, що йому надає влада; другий, численний клас, управляється і контролюється першим. Реаль­на влада, всупереч міфам про народне представництво, на­справді завжди перебуває в руках «політичного класу» та завж­ди переходить від меншості до меншості, і ніколи — до більшості. Народовладдя, реальна демократія, соціалізм, вважав Моска, — утопія, несумісна із законами товариства і людської природи.

Незалежно від Г. Моски, теорію еліт розробляв В. Парето. Він також поділяв суспільство на еліту і не еліту. Власне еліта поділяється на правлячу і не правлячу (контреліту). Існують два типи еліт: «леви» (жорсткі, рішучі керівники, що спира­ються на силу в управлінні) і «лиси» (гнучкі керівники, що використовують методи переговорів, поступок, переконан­ня). Два типи еліт створюють і два типи правління. Розвиток суспільства, за Парето, відбувається шляхом циркуляції або кругообігу еліт: «Історія людства — це історія постійної зміни еліт; одні піднімаються, інші занепадають». Він розгля­нув питання про «масову циркуляцію еліт» або революції: про витиснення і заміну старої еліти контрелітою за допомогою мас. Головним результатом революційних змін стає поява но­вої еліти, із деякою домішкою старої.

Р. Міхельс відкрив закон, що управляє всіма соціальними організаціями, і назвав його «залізним законом олігархії». Відповідно до цього закону будь-яка значна громадська орга­нізація не може управлятися всіма її членами і влада концен­трується в руках тих, хто здатен керувати. Проте ці «управ­лінці» швидко виходять з-під контролю рядових членів; у них з'являються свої специфічні інтереси, відмінні, а нерідко і протилежні інтересам мас. Міхельс висуває ідею неминучості олігархічного переродження всіх демократичних організа­цій, партій і систем. Демократія веде до олігархії, перетво­рюється в олігархію, і це — наслідок організаційних вимог, а не психологічних якостей людей. Олігархізація, за Міхель-сом, — позитивна властивість партій і організацій, що випли­ває з історичного досвіду: керманичі ніколи не поступалися своєю владою низам, а лише іншим керманичам. Концепція, розроблена Міхельсом, і дотепер функціонує як теоретична платформа обґрунтування неминучості процесів олігархізації та бюрократизації.

Починаючи з середини XX ст., відбувається швидкий і плідний розвиток політичної науки у США; саме американ­ські вчені започаткували біхевіористський (поведінковий) напрям у дослідженні політичних процесів. Одним із осново­положників сучасної політичної науки є Ч. Меріам (1874-1953) — засновник чиказької школи політичних до­сліджень. Він вважав, що реальні політичні процеси відтво­рюються в різних точках земної кулі. Завдання політологів — спостерігати і перевіряти зроблені теоретичні висновки, роз­робивши при цьому більш точні механізми вивчення типів спілкування і поведінки (за допомогою психології або соціа­льної психології) або статистичного виміру тих процесів, що постійно повторюються. За Меріамом, політика — це реальні дії людей у політичному житті, а не різні види інститутів і структур, через які виражають свою волю громадяни.

Прихильником біхевіористського підходу до політичної науки був і учень Меріама, визначний представник чиказької школи Г. Лассуелл (1902-1978). Йому належить заслуга роз­робки типології політичних особистостей, визначення типів політиків. Він висловив гіпотезу про «волю до влади» політи­ків як суб'єктивну компенсацію фізичної або духовної непов­ноцінності. Головне завдання політичної науки Лассуелл вба­чав у дослідженні питання про розподіл цінностей у суспіль­стві, тому що до цієї проблеми зводиться специфіка політич­ної діяльності. Той, хто розподіляє цінності, той і має владу.

У повоєнні десятиліття одержали подальший розвиток ті теорії, ідеї, концепції, що були висунуті і сформовані у до­воєнний період. Насамперед це теорія зацікавлених груп і по­в'язана з нею теорія рівноваги політичних сил (Д. Трумен, Д. Істон, Р. Тейлор); теорія демократії (Р. Дал, Дж. Сарторі); теорія еліт і елітаризму (Ч. Меріам, Г. Моргентау). Також проводилися дослідження політичних систем сучасності (Р. Арон, Г. Шиле); партійно-політичних систем (М. Дювер-же, У. Д. Бернхем); структурно-функціональний аналіз політичного світу (Т. Парсонс, Р. Мертон); ідеї конфлікту і консенсусу в політиці (С. Ліпсет, Л. Козер, Р. Дарендорф).

У 1960-ті pp. в США почав розвиватися такий важливий на­прям політології, як емпіричне дослідження політичної куль­тури, основоположниками якого були Г. Алмонд, С. Верба, Л. Пай, У. Розенбаум та ін.

Широко розгорнулися дослідження у сфері політичної на­уки в сучасній Україні у 90-ті pp. XX ст. Вийшло чимало книг, брошур, статей, видаються часописи політологічного спряму­вання (насамперед «Політична думка», що видається україн­ською, російською та англійською мовами з 1993 p.). З кож­ним роком збільшується кількість підручників і навчальних посібників з політології, підготовлених, як правило, профе­сорсько-викладацьким складом вузів України.

Проте в цілому у новітній історії України політична наука перебуває на початковому етапі свого розвитку і багато акту­альних теоретичних і практичних проблем політології ще че­кають свого вирішення.

Запитання для самоконтролю

1. Які соціальні та наукознавчі чинники вплинули на виник­нення політичних ідей?

2. У чому полягає зв'язок політичних вчень минулого і сучас­ності?

3. Які особливості мають політичні ідеї Стародавнього світу?

4. Яку фундаментальну роль у всій історії політичної думки відіграло вчення Конфуція?

5. Яке місце в розвитку політичної думки посідають мислителі Давньої Греції?

6. Сформулюйте основні погляди Платона в історії політич­них вчень. Як оцінюють його вчення сучасні вчені А. Тойнбі і К. Поппер?

7. Чому творчість Арістотеля вважається найвищим досягнен­ням античної політичної думки?

8. У чому полягає суть політичних вчень епох Середньовіччя і Відродження?

9. Сформулюйте політичні ідеї Ф. Аквінського.

10. Розкрийте суть політичних поглядів Н. Макіавеллі.

11. У чому полягають особливості політичних вчень Нового ча­су за західними традиціями? Назвіть основні ідеї представників цього періоду.

12. Визначте зміст і місце української політичної думки в роз­витку політичної ідеї Новітнього часу.

Рекомендована література

1.Амогологиямировойполитическоймысли:В5т. — М., 1997.

2. Бабеф Г. Сочинения: В 4 т. — М., 1977. — Т. 3.

3. Бебик В. М. Базові засади політології: Історія, теорія, мето­дологія, практика. — К., 2000.

4. История правовых и политических учений / Под ред. В. С. Нерсесьянца. — М., 1998.

5. Історія розвитку політичної думки: Курс лекцій. — К., 1996.

6. Источники по истории политических и правовых учений. — М., 1981.

7. ЛоккДж. Сочинения: В 3 т.— М., 1985. — Т. 3.

8. Лютер М. Время молчания прошло: Избранные произведе­ния 1520-1526 гг. — X., 1994.

9. Макиавелли Н. Государь. — М., 1990.

10. Платон. Государство // Собрание сочинений: В 4 т. — М., 1994.— Т. 3.

11. Политика Аристотеля. —М., 1911.

12. Политология для юристов: Курс лекций / Под ред. Н. И. Матузова, А. В. Малько. — М., 1999.

13. Потулъницький В. Історія української політології. — К., 1992.

14. Рудич Ф. М. Політологія: Курс лекцій. — К., 2000.

15. Руссо Ж.-Ж. Трактаты. — М., 1969.

16. Українська державність у XX ст.: Історико-політологічний аналіз. — К., 1996.

17. Цицерон М. Т. Диалоги. О государстве. О законах. — М., 1994.