Главная страница | Контакты | Случайная страница Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

Політичні вчення доби Середньовіччя і Відродження

В епоху Середньовіччя, тобто у V-XVI ст., філософсько-етичні концепції політики в Західній Європі витісняються ре­лігійною (християнською) концепцією. Центральною пробле­мою політичних вчень цього періоду є питання: яка влада по­винна мати пріоритети — духовна (церква) чи світська (держа­ва)? Ідеологи церкви доводили, що могутність правителів по­ходить від церкви, а церква одержала свою владу безпосеред­ньо від Христа; звідси — християнські государі зобов'язані підпорядковуватися главі християнської церкви.

Одним із засновників християнської політичної теорії був Фома Аквінський (Аквінат) (1225-1274). Аквінський ствер­джував, що влада є божественним законом, вона повинна не­сти людям добре, гарне, благе. Однак форми і засоби досяг­нення влади, її організації та реалізації можуть бути неспра­ведливими, противними ідеї Бога. Наскільки дії влади відступають від волі божої, настільки вони суперечать інте­ресам церкви, настільки піддані мають право чинити цим діям опір.

Для юристів важливим є факт розробки Аквінським со­ціальної теорії закону. Головною тезою в цій теорії є вічність закону як уособлення універсальних норм, загальних прин­ципів божественного розуму, що управляє всесвітом. Вічний закон існує в Богові, тотожний йому й існує сам по собі. Усі інші закони є похідними від вічного закону і пов'язані з ним особливими відносинами субординації. До таких законів Ак­вінський відносить природний закон, що є відбитком вічного закону в людському розумі, у свідомості мислячої істоти. Оскільки першоосновою практичного розуму є добро, то до природного закону належить все те, що стосується добра, са­мозбереження і продовження людського роду. Конкретиза­цією природного закону є людський закон (позитивний за­кон), головне призначення якого — силою, страхом спонука­ти людей уникати зла і досягати доброчинності.

На початку XVI ст. майже вся Європа зазнала впливу Ре­формації — релігійного і політичного руху, спрямованого проти католицької церкви. Мартін Лютер (1483-1546) по­клав початок лютеранському (протестантському) віроспо­віданню. Лютер чітко розмежовує сферу євангелічну, тобто власне релігійну, і сферу закону, яка належить до компетен­ції держави. Система лютерівських політичних поглядів вкрай суперечлива. З одного боку, Лютер закликав маси звільнитися від політичного й ідеологічного пригнічення з бо­ку церкви, надати мирським інститутам і світській державі силу та авторитет релігійної. З іншого — лютерівська систе­ма, реформаторська у релігійному аспекті, не була такою у по-літико-правовому. Лютер був противником народного розу­міння Реформації як боротьби за соціальну справедливість і євангельську рівність.

Одним із найяскравіших політичних мислителів епохи Відродження був італієць Нікколо Макіавеллі (1469-1527) —фундатор світської політичної науки. Його по­гляди викладені у працях «Володар», «Міркування з приводу першої декади Тита Лівія», «Мистецтво війни». Макіавеллі заперечував теологічне уявлення про політику і державу, ста­вив людину з її інтересами у центр світогляду, розглядав політику як автономну сферу людської діяльності, що має свої закони, які не збігаються з нормами християнської мо­ралі. «Політика, — зазначав Макіавеллі, — це сукупність за­собів, необхідних для того, щоб досягти влади, утримати її та плідно реалізувати. Політика — це відносини з владою, що зу­мовлені обставинами і залежать від народу чи могутності во­лодаря, а також від певних ситуацій».

Макіавеллі вважав, що володар повинен забезпечити не­подільність політичної влади в державі, концентруючи її у своїх руках. Володар має виступати у ролі опікуна народу, не турбуючись особливо про етичні норми. Макіавеллі писав: «Якщо володар хоче зберегти владу, то повинен навчитися відступати від добра»; а заради збереження єдності держа­ви — піти проти свого ж слова: «Завбачливий володар не повинен виконувати свої обіцянки, якщо таке виконання шкідливе для нього», «Володар повинен майстерно володіти мистецтвом удаваності й обдурювання... Людина, що вміє добре брехати, завжди знайде достатньо легковірних людей, які охоче дозволять себе ошукати».

Політична концепція Макіавеллі ґрунтується на ідеї ство­рення сильної національної держави, вільної від тиранії та чужоземців. Для досягнення державної могутності всі засоби і методи, включаючи нехтування мораллю, на думку Макіа­веллі, виправдані. Тому «макіавеллізмом» деколи називають політику, засновану на культі сили, ігноруванні норм моралі й спрямовану на досягнення успіху будь-якою ціною. Водно­час гасло «мета виправдовує засоби» Макіавеллі не абсолюти­зував.

Мислитель вирізняв три форми держави: одновладдя, правління небагатьох, правління всього народу і констатував види влади — монархію, аристократію та демократію. Най­кращою вважав «змішану владу», яка втілила б у собі най­кращі риси кожного виду влади. Макіавеллі був прихильни­ком контролю та рівноваги у функціонуванні державного ме­ханізму.

Проте найвизначнішою заслугою Макіавеллі як видатного теоретика політики є формулювання предмета і методу по­літичної науки. Предметом цієї науки він вважав владу в усіх її проявах, а методом — пряме спостереження за фактами: за поведінкою лідерів і мас, їхньою взаємодією. У його працях подається також весь перелік методів, що використовуються у сучасній політичній науці: соціологічний, психологічний, антропологічний тощо. З іменем Макіавеллі пов'язане завер­шення становлення політики як самостійної сфери людської діяльності.