Читайте также:
|
Бенедикт АНДЕРСОН
УЯВЛЕНІ СПІЛЬНОТИ Міркування щодо походження й поширення націоналізму
КРИТИКА
Київ 2001
ЗМІСТ
Передмова до другого видання
1 Вступ
2 Культурні корені
3 Витоки національної свідомості
4 Креольські першовідкривачі
5 Старі мови, нові моделі
6 Офіційний націоналізм та імперіалізм
7 Остання хвиля
8 Патріотизм і расизм
9 Ангел Історії
10 Перепис, карта, музей
11 Пам’ять і забуття
Бібліографія
Мамі й Тант’єт з любов’ю і вдячністю
Класична, перекладена багатьма мовами праця американського вченого дає напрочуд оригінальну й водночас переконливу інтерпретацію непростих процесів зародження й формування новочасної національної свідомості в ранньомодерних суспільствах.
Переклад з англійської Віктора Морозова
Друге, перероблене видання
Перекладено за виданням:
Benedict Anderson. Imagined Communities. Reflections on the Origin and Spread of Nationalism. Revised Edition. VERSO. London • New York
ISBN 966-7679-16-0
Див. також:
Політологія посткомунізму. (Політичний аналіз посткомуністичних суспільств), Київ, 1995.
Георгій Касьянов. Теорії нації та націоналізму, Київ, 1999.
Ентоні Д. Сміт. Національна ідентичність, Київ, 1994.
Ентоні Сміт. Націоналізм, Київ, 2004.
Ентоні Сміт. Нації та націоналізм у глобальну епоху, Київ, 2006.
Роман Шпорлюк. Імперія та нації, Київ, 2000.
Ернест Ґелнер. Нації та націоналізм. Націоналізм, Київ, 2003.
На інших сайтах
Бенедикт Андерсон. Західний націоналізм і східний націоналізм: чи є між ними різниця?
Своїм завданням він вважає погладжування історії проти шерсті.
Волтер Бенджамін, "Осяяння"
Ось так, із суміші нестямної постала
Англійця розмаїтая постава:
Із ґвалту й пристрасті народжений гібрид,
Сплелися в ньому скотт і бритт:
Їх чадо вчилось кланятись — воно
Впряглось швиденько в римськеє ярмо:
Відтоді напівкровки вже пішли,
Без мови, імені, покірні, як воли.
Щоб розігріти захололі вени знов,
Додали в суміш саксів й данів кров.
Батьків отих пихаті дочки і сини
Країни мають вже і нації свої,
Але й вони зізнатись мусять неохоче,
Що в них англійська чиста кров клекоче...
Деніел Дефо,
уривок зі "Справжнього англійця"
Подяка
Як пересвідчиться читач, глибокий вплив на мої роздуми з приводу націоналізму справили праці Еріха Ауербаха, Волтера Бенджаміна й Віктора Тернера. В роботі над самою книгою я вельми скористався з критики й порад мого брата Перрі Андерсона, Ентоні Бернетта і Стіва Гедера. Неоціненну допомогу мені також надавали різним чином Д. А. Беллерд, Могамед Чамбас, Пітер Каценштейн, покійний Рекс Мортімер, Френсіс Мулерн, Том Нейрн, Шіраіші Такаші, Джім Сігел, Лора Саммерс і Еста Унгар. Звичайно, ніхто з цих доброзичливих критиків не несе жодної відповідальності за недоліки книги, які є повністю на моєму сумлінні. Можливо, варто додати, що я, за своєю освітою й фахом, фахівець з Південно-Східної Азії. Це зізнання допоможе пояснити деякі з упереджень книги та вибору прикладів, а також знизити її можливі глобальні претензії.
Передмова до другого видання
Хто б міг подумати, що чим далі від раю, тим грізніше бушуватиме буря?
Збройні конфлікти в Індокитаї 1978-1979 pp., які були безпосереднім поштовхом до написання першого варіанту "Уявлених спільнот", тепер, коли минуло всього лише дванадцять років, належать нібито до іншої ери. Тоді мене переслідувала перспектива майбутніх повномасштабних воєн між соціалістичними державами. Нині половина з них лежить уламками біля ангельських стін, а решта з острахом очікує подібної ж долі. Війни, які чекають на вцілілих — це громадянські війни. Велика ймовірність, що на початку нового тисячоліття майже нічого не залишиться від Союзу Радянських Соціалістичних Республік, крім... власне республік.
Чи можливо було це якось передбачити? 1983 року я писав, що Радянський Союз був "тією ж мірою спадкоємцем донаціональних династичних держав, що й предтечею нового наднаціонального порядку двадцять першого століття". Але, проаналізувавши національні вибухи, що зруйнували величезні багатомовні й поліетнічні утворення, керовані з Відня, Лондона, Константинополя, Парижа й Мадрида, я не врахував, що ланцюг цих подій сягне, як мінімум, Москви. Можна себе меланхолійно втішати хіба тим, що історія, схоже, діяла за "логікою" "Уявлених спільнот" ще краще, ніж це вдалось автору.
Не тільки світ змінився за дванадцять років. Дослідження націоналізму також зазнало дивовижної трансформації — в методі, масштабі, довершеності й загальній кількості праць. Тільки англійською мовою з’явилися "Нації перед націоналізмом" Д. А. Армстронга (1982), "Націоналізм і держава" Джона Брейлі (1982), "Нації й націоналізм" Ернеста Геллнера (1983), "Соціальні передумови національного відродження в Європі" Мирослава Гроха (1985), "Етнічне походження націй" Ентоні Сміта (1986), "Націоналістична думка й колоніальний світ" П. Четтерджі (1986) та "Нації й націоналізм після 1788 р." Еріка Хобсбоума (1990) — і це лише деякі з ключових текстів. Ці праці — своїм історичним розмахом та теоретичною потужністю — змусили традиційну літературу на цю тему виглядати застаріло. Частково ці праці сприяли появі величезної кількості історичних, літературних, антропологічних, соціологічних, феміністичних та інших досліджень, які пов’язують предмети своїх зацікавлень з націоналізмом і нацією 1.
1 З цього науково-дослідницького вибуху Хобсбоум наважився зробити висновок про наближення кінця ери націоналізму: сова Мінерви літає в сутінках.
Адаптувати текст "Уявлених спільнот" до вимог, породжених цими величезними змінами у світі й текстах — завдання вище моїх нинішніх сил. Краще, мабуть, залишити його в основному "нереставрованим" відбитком часу, із своєрідним стилем, силуетом і настроєм. Мене втішають дві речі. З одного боку, повна і остаточна розв’язка подій у старому соціалістичному світі залишається оповитою пітьмою невідомості. З іншого боку, своєрідний метод і зацікавлення "Уявлених спільнот", на мою думку, усе ще лишаються на узбіччі новітніх досліджень націоналізму — і принаймні в цьому сенсі все ще не перевершені.
У цьому виданні я просто намагався виправити фактичні, концептуальні й інтерпретаційні помилки, яких я мусив би уникнути при підготовці оригінального варіанту. Ці правки — в дусі, так би мовити, 1983 р. — включають деякі зміни тексту першого видання, а також два нових розділи, які, фактично, є скромними додатками.
В основному тексті я виявив дві серйозні помилки у перекладах, щонайменше одну невиконану обіцянку та один хибний акцент. Не маючи змоги читати іспанською 1983 року, я необачно довірився Леонові М. Гверреро та його перекладові на англійську мову "Noli Me Tangere" Xoce Рісаля, хоч існували й раніші переклади. Лише в 1990 р. я виявив, наскільки дивовижно зіпсованою була версія Гверреро. Також, наводячи довгу й важливу цитату з праці Отто Бауера "Die Nationalitatenfrage und die Sozialdemokratie", я легковажно скористався перекладом Оскара Ясі. Недавня звірка з німецьким оригіналом показала мені, як сильно вплинули політичні уподобання Ясі на інтерпретацію тексту. Принаймні у двох місцях я віроломно пообіцяв з’ясувати, чому розвиток націоналізму в Бразилії відбувався так своєрідно й запізніло порівняно з іншими південноамериканськими країнами. В новому виданні я намагаюсь виконати нарешті ту обіцянку.
Частиною мого первісного плану було підкреслити факт походження націоналізму з Нового світу. Я відчував, що неусвідомлений провінціалізм довгий час спотворював й перекручував теоретизування на цю тему. Європейські вчені, звиклі, що все суттєве в сучасному світі може походити тільки з Європи, надто легко брали за основу своїх моделей етнолінгвістичний націоналізм "другого покоління" (угорський, чеський, грецький, польський тощо), незалежно від того, чи були вони "прихильниками", чи "опонентами" націоналізму. Мене вразило те, що, судячи з більшості відгуків на "Уявлені спільноти", цей євроцентричний провінціалізм залишився майже непорушним, а ключовий розділ книги про походження націоналізму в обох Америках був, як правило, зігнорований. На жаль, я не знайшов нічого кращого для "негайного" вирішення цієї проблеми, ніж дати нову назву четвертому розділу: "Креольські першовідкривачі".
У двох "додатках" я намагаюся виправити серйозні теоретичні похибки першого видання 2.
2 Перший додаток походить із доповіді, підготовленої для конференції, що відбувалася в Карачі в січні 1989 p., спонсорованої Світовим Інститутом Розвитку Економічних Досліджень при університеті ООН. Начерк другого додатка з’явився у "The Times Literary Supplement" 13 січня 1986 p. під рубрикою "Розповіді про націю."
Ряд доброзичливих критиків вважали, що в VII розділі ("Остання хвиля") надто спрощувався процес, за яким було змодельовано ранній націоналізм у "третьому світі". До того ж, у цьому розділі не було серйозно проаналізовано ту роль, яку, на відміну від метрополій, відігравали у становленні такого націоналізму локальні колоніальні держави. Водночас я збентежено усвідомив, що істотно новому, на мою думку, внескові в теорію націоналізму — мінливим концепціям часу — явно бракувало необхідної їм координати: мінливих концепцій простору. Блискуча докторська дисертація молодого таїландського історика Тхонгчай Вінічакула послужила мені стимулом для роздумів про вплив картографії на націоналістичну уяву.
Таким чином, розділ "Перепис, карта, музей" присвячений аналізові того, як, цілком несвідомо, колоніальна держава дев’ятнадцятого сторіччя (і політика, котру заохочувало її світобачення) діалектично сприяла виникненню граматики націоналізмів, які врешті-решт піднялися на боротьбу проти неї. Справді, можна навіть стверджувати, що держава, немов у зловісно-пророчому сні, виобразила своїх супротивників задовго до того, як ті історично почали існувати. Свій спільний внесок у формування такого уявлення зробили і переписи з їх абстрактною квантифікацією— серіалізацією індивідів, і карта з її називанням політичного простору, і музей із його "екуменічною", світською генеалогізацією.
Поява другого "додатка" була викликана принизливим усвідомленням того, що 1983 року я цитував Ренана, зовсім не розуміючи змісту його слів: я сприйняв за легку іронію те, що насправді було цілковито абсурдним. Приниження змусило мене також визнати, що я не запропонував тоді чіткого пояснення, як саме й чому новонароджені нації уявили себе стародавніми. Те, що в більшості наукових праць витлумачувалось як макіавеллівський фокус-покус, чи буржуазна фантазія, чи викопна історична правда, раптом вразило мене як щось значно глибше й цікавіше. А що, коли та "стародавність", за певних історичних обставин, є неминучим наслідком "новизни"? Якщо націоналізм був, як я гадаю, висловом радикально нової форми свідомості, чи не мусить усвідомлення цього розриву й неминуча втрата старої свідомості витворювати свій власний, новий наратив? Під таким кутом зору атавістичне фантазування, характерне для націоналістичної думки після 1820-х років, виглядає епіфеноменом; справді істотним є структурне узгодження націоналістичної "пам’яті" цього періоду з внутрішніми посилками й умовностями новочасної біографії й автобіографії.
Крім усіх теоретичних достоїнств і недоліків цих двох "додатків", кожен із них має ще й власні, більш банальні обмеження. Дані для розділу "Перепис, карта, музей" було зібрано виключно на матеріалі Південно-Східної Азії. У певному відношенні цей регіон надає чудовий матеріал для порівняльного теоретизування, адже до нього входять як колишні колонії майже всіх великих імперій (Англії, Франції, Голландії, Португалії, Іспанії та США), так і неколонізований Сіам. І все ж, майбутнє покаже, чи мій аналіз, за всієї його вірогідності щодо саме цього регіону, може бути достатньо переконливо застосований і щодо інших частин світу. Що ж до другого додатка, то поданий там розрізнений емпіричний матеріал майже виключно стосується Західної Європи й Нового світу, тобто регіонів, з якими я досить поверхово обізнаний. Але увага мусила бути спрямована туди, оскільки саме там вперше заговорили про перехід націоналізму до небуття.
Бенедикт Андерсон
Лютий 1991
Вступ
Можливо, не до кінця ще нами усвідомлена, у світі відбувається фундаментальна трансформація в історії марксизму і марксистських рухів. її найбільш помітними ознаками стали недавні війни між В’єтнамом, Камбоджею й Китаєм. Це війни історично-світової значимості, адже вони перші, що виникли між режимами, чиї незалежність і революційність поза всякими підозрами, а крім того, кожна з воюючих сторін вдавалася до більш ніж формальних спроб виправдати кровопролиття з перспективи звичної марксистської теорії. І хоча китайсько-радянські прикордонні сутички 1969-ого року, а також радянське військове втручання в Німеччині (1953), Угорщині (1956), Чехословаччині (1968) й Афганістані (1980) ще можна було інтерпретувати як — залежно від смаку — "соціалімперіалізм", "захист соціалізму" тощо, ніхто вже, гадаю, не сприйматиме всерйоз подібну лексику, окреслюючи події в Індокитаї.
Якщо в’єтнамське вторгнення й окупація Камбоджі у грудні 1978 й січні 1979 pp. являли собою першу великомасштабну традиційну війну, яку один революційний марксистський режим розв’язав проти іншого 1, то лютневий напад Китаю на В’єтнам послужив безпосереднім підтвердженням цього прецеденту.
1 Таке формулювання обрано лише для підкреслення масштабу й способу ведення бойових дій, а не для визначення винуватців. Щоб уникнути можливих непорозумінь, необхідно сказати, грудневе вторгнення 1978 р. виросло із військових сутичок між партизанами двох революційних рухів, початок яких сягав чи не 1971 р. Від квітня 1977 р. прикордонні рейди, започатковані камбоджійцями, але відразу ж підхоплені з боку В’єтнаму, ставали дедалі масштабнішими, досягши своєї кульмінації у потужному в’єтнамському вторгненні у грудні 1977 р. Проте жоден із цих рейдів не був спрямований на повалення ворожих режимів чи захоплення значних територій, а кількість залучених військ не йшла у жодне порівняння з тими, що були задіяні в грудні 1978 р. Щодо полеміки стосовно причин цієї війни див.: Stephen P. Heder. "The Kampuchean- Vietnamese Conflict", in David W. P. Elliot, ed., The Third Indochina Conflict, pp. 21-67; Anthony Barnett. "Inter-Communist Conflicts and Vietnam", Bulletin of Concerned Asian Scholars, 11: 4 (October-December 1979), pp. 2-9; and Laura Summers. "In Matters of War and Socialism Anthony Barnett would Shame and Honour Kampuchea Too Much", ibid., pp. 10-18.
Тільки найдовірливіша особа наважилася б стверджувати, що наприкінці цього сторіччя в будь-якому серйозному міждержавному конфлікти такі країни, як СРСР і КНР — не кажучи вже про дрібніші соціалістичні держави — будуть підтримувати ту саму сторону чи воювати на її боці. Хто може бути певним, що одного дня не зіштовхнуться між собою Югославія з Албанією? Всі ці строкаті угрупування, які прагнуть виведення Радянської Армії зі Східної Європи, повинні пам’ятати, до якої міри саме ця переважаюча військова присутність від 1945 р. виключала можливість збройних конфліктів між марксистськими режимами регіону.
Ці міркування покликані підкреслити той факт, що після Другої світової війни кожна успішна революція визначала себе в національних термінах — Китайська Народна Республіка, Соціалістична Республіка В’єтнам тощо — і, таким чином, міцно закорінювались у територіально-соціальному просторі, успадкованому від дореволюційного минулого. Натомість, той факт, що Радянський Союз поділяє зі Сполученим Королівством Великобританії й Північної Ірландії рідкісну честь відмови від національності у назві, свідчить про те, що він тією ж мірою є спадкоємцем донаціональних династичних держав, що й предтечею наднаціонального порядку двадцять першого століття 2.
Ерік Хобсбоум цілком справедливо заявляє, що "марксистські рухи й держави мали тенденцію ставати національними не тільки формально, але й по суті, тобто націоналістичними. Ніщо не вказує на призупинення цієї тенденції" 3. Як і на те, що вона обмежується світом соціалізму. Майже щороку ООН поповнюється новими членами. І деякі зі "старих націй", які вважалися колись сконсолідованими, опинились перед загрозою виклику з боку "підлеглих" їм національних меншин у межах власних кордонів — національних меншин, які, безперечно, мріють одного щасливого дня скинути це підданство. Реалії є цілком очевидні — давно вже напророчений "кінець ери націоналізму" ніяк не збирається наставати. І справді, національний статус є загальновизнаною вартістю політичного життя нашого часу.
Утім, якщо факти зрозумілі, їх пояснення залишається предметом тривалої дискусії. Нація, національність, націоналізм — всі ці поняття завжди з труднощами піддавалися визначенню, не кажучи вже про аналіз. Порівняно з величезним впливом, який націоналізм справив на сучасний світ, теоретично він залишається немічним. Хью Сетон-Вотсон, автор, мабуть, найкращої й найповнішої англомовної праці з націоналізму і спадкоємець поширеної традиції ліберальної історіографії й соціології, з сумом зазначає: "Таким чином я змушений прийти до висновку, що неможливо виробити «наукову дефініцію» нації; а втім, сам цей феномен існував і існує" 4.
2 Ті, хто мають сумніви щодо претензій Сполученого Королівства до подібного паритету з СРСР, повинні поцікавитись, що ж то за національність: великобрито-ірландець?
3 Eric Hobsbawm. "Some Reflections on "The Break-up of Britain", New Left Review, 105 (Septernber-October 1977), p. 13.
4 Див.: Hugh Seton-Watson. Nations and States, p. 5. Виділено нами.
Том Нейрн, автор основоположного "Розпаду Британії" та спадкоємець не менш поширеної традиції марксистської історіографії й соціології, говорить відверто: "Теорія націоналізму — це велика історична поразка марксизму"5. Але навіть це зізнання є дещо оманливим, оскільки може створити враження сумного наслідку тривалого й свідомого пошуку теоретичної ясності. Точніше було б сказати, що націоналізм виявився для марксистської теорії незручною аномалією і, саме з цієї причини, здебільшого просто ігнорувався нею. Чим ще можна пояснити те, що Маркс так і не витлумачив ніяк принципово важливий займенник свого знаменитого формулювання 1848 p.: "Пролетаріат кожної країни повинен, звичайно, перш за все розібратися зі своєю власною буржуазією" 6? Як зрозуміти використання протягом понад сторіччя концепту "національної буржуазії" без жодної серйозної спроби дати теоретичне обгрунтування доречності цього прикметника? Чому такий поділ буржуазії — світового, з огляду на виробничі відносини, класу — є теоретично важливим?
5 Див.: Tom Nairn. "The Modem ]anus", New Left Review, 94 (November-December 1975), p. 3. Цей нарис включено без змін до "The Break-up of Britain" (chapter 9, pp. 329-363).
6 Karl Marx and Friedrich Engels. The Communist Manifesto, in the Selected Works, I, p. 45. Виділено нами. Слово "звичайно", вжите в будь-якій теоретичній праці, відразу б мало насторожити уважного читача.
Метою цієї книги було внести деякі попередні пропозиції щодо кращої інтерпретації "аномалії" націоналізму. Я відчуваю, що й марксистська, й ліберальна теорії з цього питання вже вичерпались у своїй пізньоптолемеївській спробі "врятувати феномени"; отже, вкрай необхідною є переорієнтація перспективи, так би мовити, в дусі Коперника. Моя вихідна позиція полягає в тому, що національність, або, якщо комусь це слово здається надто багатозначним, національна приналежність, так само, як і націоналізм, є культурними артефактами особливого роду. Щоб зрозуміти їх належним чином, необхідно ретельно дослідити, як саме вони виникли до історичного буття, в який спосіб змінювалося їх значення протягом часу і чому нині вони викликають такий потужний емоційний відгук. Я постараюсь довести, що створення цих артефактів наприкінці вісімнадцятого сторіччя 7 було процесом спонтанної дистиляції складної суміші незалежних історичних сил; проте, утворившись, вони стали "модульними", здатними, з різною мірою самоусвідомлення, до трансплантації на різноманітні соціальні терени, до того, щоб поглинати і бути поглиненими найрізноманітнішими політичними й ідеологічними утвореннями. Я також спробую показати, чому ці специфічні культурні пам’ятки викликали до себе таку глибоку відданість.
7 Як зазначає Айра Кеміляйнен, "батьки-засновники" академічного наукового націоналізму Ганс Кон і Карлтон Гейз переконливо доводили правомірність саме цієї дати. Ніхто, мені здається, не піддавав серйозним сумнівам ці висновки, за винятком націоналістичних ідеологів певних країн. Кеміляйнен також зауважує, що слово "націоналізм" увійшло до широкого загального вжитку лише наприкінці дев’ятнадцятого століття. Воно, скажімо, не зустрічалося в багатьох типових словниках дев’ятнадцятого століття. Коли Адам Сміт говорив про багатство "націй", він мав на увазі під цим терміном "суспільства" або "держави". Aira Kemiläinen. Nationalism, pp. 10,33 and 48-49.
Дата добавления: 2015-09-10; просмотров: 72 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |