Читайте также:
|
Хоч би як ми уникали всіляких ускладнень, хоч би як убезпечували свою життєву "колію", рано чи пізно з тих чи тих причин у перебігу життєвих подій виникають "розриви", утворюються певні "порожнини" — зони
відсутності смислу. Й от тоді перед нами постають питання, на які немає готових відповідей у нашому повсякденному досвіді: "Хто я такий?", "Як я живу?", "Чи можу я бути кращим?", "Що для цього потрібно?", "Чому є зло?", "Чому світ усталений так, що всі люди не можуть бути добрими?", "Що таке сам світ?", "Що є вічність?", "Що є людина перед лицем світу й вічності?", "Що означає бути людиною?". Й низка таких питань може бути легко продовжена. До того ж кожне з них має здатність до розгалуження, може дати початок кільком лініям таких питань. Відповідно до обставин життя, духовної структури особистості тощо питання ці мають для людей різну вагу, є для них більш чи менш важливими. Але загалом обминути їх не може ніхто.
Власне, всі ми вже мали певний досвід зустрічі з такими небуденними життєвими питаннями. Згадаймо, як ми (або наші брати-сестри) дивували, ба навіть дратували дорослих своїми запитаннями: "Звідки я взявся?", "Де я був, коли не було тата й мами?", "Звідки беруться думки?". Чи не в цих дитячих запитаннях, які, здавалося б, нічим конкретно не викликані, й перебуває початок філософського мислення? Чи не в цьому наївному небажанні знати межі можливостей свого розуміння? Чи не в цьому природному потязі до перевершен-ня своїх можливостей? Чи не з цього щирого здивування перед відкритістю світу назустріч відкритості людського розуму? Адже казав колись Арістотель (384 — 322 до н.е.), що філософія починається із здивування. А вже в нашому сторіччі німецький філософ Мартін Хайдеггер (1889 — 1976) висловив думку, що сутність філософії становить саме запитування: запитування світу людиною й людини світом.
Так, саме людина й світ в їхній пов'язаності й становлять той смисловий стрижень, який поєднує всі ті питання, які, прориваючи межу повсякденності, ставлять людину перед лицем того принадного й застерігаючого, близького й утаємниченого, — перед лицем народжуваного сенсу. Відношення "людина — світ" стає тим смисловим центром, навколо якого формується в певну цілісність той духовний зміст, що його набуває людина, відшукуючи відповіді на ті питання, націлені на здобуття нового смислу. Цю духовну цілісність звуть світоглядом.
Далеко не у кожного його світогляд є результатом напружених духовних шукань, свідомих зусиль по ствердженню життєвих смислів. У більшості потяг до запитування світу й себе самого гальмується ще в дитинстві. А потреба в нових смислах, а головне — в їх упорядкуванні, задовольняється
через усталені життєві стандарти, через трансльовані мораллю мистецтвом, системою освіти й виховання схеми світосприйняття й світорозуміння. Звичайно ж, зазначені способи формування світогляду являють собою лише головні варіанти. Між ними спостерігається чимало перехідних форм, коли поруч із прилученням до традиційних поглядів, вірувань і переконань помітну роль у становленні світогляду відіграють і власні духовні зусилля людини. Але хоч би в який спосіб було набуто світогляд — традиційний чи індивідуально-пошуковий, світогляд є світогляд. Тобто він виконує щодо життєдіяльності людини певні сталі (інваріантні, як сказали б математики й фізики) функції.
Світогляд становить духовне ядро особистості. Він дає фунт для наших намірів і планів. З нього проростає наша віра й надія. Саме він постачає нам найбільш вагомі життєві смисли — цінності, на яких ми вибудовуємо нашу лінію поведінки, а потім і нашу життєву "колію", яка не завжди збігається з нашим справжнім життєвим шляхом. Власне, світогляд надає вагомості нам самим. Він надає нам змогу засвідчити свою позицію в світі: огляд світу, дослухання світу, ствердження своє в світі. Це та точка відліку, без якої кожний із нас втратить орієнтацію — й у світі, й у конкретній життєвій ситуації.
Ця надзвичайна "потрібність", безперечна дієвість світогляду пояснюється кількома обставинами. По-перше, як уже зазначалося, світогляд являє собою певну духовну цілісність. Його складають різні вияви людського духу, поєднані єдиним смислом. При докладнішому розгляді світогляду в ньому можна виявити й знання різного типу, й переживання, норми, цінності, й похідні від них "смакові" вподобання, імперативи тощо. Але все це "матеріал" для формування світоглядної форми вияву духовного змісту — переконання. Саме наявність переконань у структурі світогляду забезпечує йому системний характер. Бо інші його елементи дістають своє виправдання лишень як такі, що забезпечують виникнення, усталення й функціювання переконань. Сама ж системність світогляду може бути різною відповідно до його спрямування та його якісного складу. Приміром, світогляд малоосвіченої віруючої людини за способом упорядкування своїх складових значно відрізняється від світогляду, де поєднуються сучасні наукові знання з релігійними віруваннями. Та й у віруючих людей внутрішні системні зв'язки будуть відмінними відповідно до їхньої конфесійної приналежності та рівня їхньої релігійності.
По-друге, світогляд є такий зміст духовного життя людини, який безпосередньо сполучений з її буттям, мас в бутті людини свого відповідника, свого "партнера". Це — досвід. Саме життєвий досвід відфільтровує все, що безпосередньо не відповідає життєвим інтересам людини, полишаючи "чужі" або "нейтральні" знання, погляди, норми, цінності тощо в загальному духовному просторі свідомості на зразок космічного пилу у Всесвіті, з якого можуть виникнути, а можуть і не виникнути нові планети. Все ж "своє" підлягає переробці життєвими смислами в цілісну систему світогляду. Щоправда, людський досвід можна й "обдурити", нав'язавши людині штучно вироблені життєві смисли, як це робиться через пропаганду, інші форми духовного впливу. Але щоб у результаті мати світогляд, без досвіду не обійтися. Просто життсво-практичний досвід тією чи тією мірою заміщений досвідом взаємодії з певною уявною реальністю за умови, що вона сприймається як справжня дійсність. Отож, світогляд може бути вибудований на дійсних смислах або на їхніх сурогатах. Звідси відповідальність людини за свій світогляд. Усім змістом свого життя, його кінцевим смислом платить вона за спокусу духовного комфорту, за нехіть до зусиль щодо поглиблення практичного й життєвого досвіду.
Саме здатність до духовного зусилля надає світогляду людини широти й відкритості. Саме за цих умов питання, що перевищують рівень повсякденних інтересів (а це, власне, й є світоглядні питання), не завдають людині духовної травми, не калічать її життя, а, навпаки, сповнюють життя додатковим смислом. Саме прагнення прилучитися до процесу породження нових смислів, його усвідомлення, спроба переконатися в істинності цього процесу і в достотності породжуваних смислів — оце й є те, що звуть філософуванням. Без нього — бодай у найпростіших його формах — людська особистість не була б завершеною. Філософське міркування над світом, над життям, над шляхами вдосконалення людини додає особистості нового виміру, без якого певні життєві смисли не мали б де ствердитися. Ввіходячи в духовне життя людини, філософія допомагає їй бути самою собою.
Філософія виявляє й розвиває притаманну нам здатність до самоусвідомлення, до свідомого регулювання наших думок, почуттів, вольових порухів — те, що називають рефлексією. Завдяки послідовній і тривкій рефлексії наше "я" поглиблюється й розширюється. Воно позбавляється небезпеки бути поглиненим тими випадковими змінами, що їх нав'язує нам життєвий процес. Отже, через рефлексію, роз-
горнене філософське міркування самототожність людини дістає свій справжній грунт, набирає рис необхідності, безумовної дійсності. Зменшується чи навіть зовсім зникає тінь необов'язковості, що супроводить людське буття.
Спеціалізуючи рефлексивну здатність людини, постійно дбаючи про її подальше вдосконалення, філософія спрямовує дію рефлексії передусім до розгляду тих питань і проблем, що їх ми визначили як світоглядні. При цьому матеріалом рефлексивної діяльності є не стільки індивідуальний життєвий досвід, скільки загальнокультурний досвід людей — досвід перебування й самозростання їх у культурі. Й справді, щоб рефлексія, філософське міркування могли відбутися, потрібно мати в духовному просторі щось стале, визнаване за достотне та істинне, з чим можна було б співвіднести свої мінливі думки й переживання. Спираючися на такі сталі духовні структури (вірогідні знання, принципи, ідеали тощо), рефлексивне мислення досягає свого вищого рівня, функціює вже як теоретичне мислення. Тому філософське міркування як таке тяжіє до теоретичного розгляду світоглядних проблем. Воно прагне обгрунтувати загальну орієнтацію людини у світі теоретичними засобами, щоб надати своїм висновкам дійсної загальнозначущості. Отже, у своїх розвинених формах філософія являє собою теоретично обгрунтований, раціоналізований світогляд. Можна сказати, що це теоретична добудова світогляду. Але через свою рефлексивну природу філософія є разом з тим усвідомленням меж світогляду, а тому — пориванням до його перевершення. Коли ж філософія втрачає це поривання, вона перетворюється на ідеологію, міф або на інші нерефлексивні різновиди суспільної самосвідомості.
Звісно, як спосіб теоретичного обгрунтування світогляду філософія вимагає певної підготовки, передбачає наявність особливих здібностей. Тому поряд з духовними шуканнями на грунті життєво-практичного досвіду історично визначалася особлива галузь культурної творчості — філософська діяльність, яка набула рис професійності. Та чи може така філософія чимось зарадити пересічній людині, не обізнаній з її професійними тонкощами? Чи має вона життєвий смисл? Так, може. Так, має. Через низку опосередковуючих ланок (література, мистецтво, система освіти тощо) філософія про-сичує наш світогляд додатковими смислами. Засобами послідовного рефлексивного мислення вона обґрунтовує одні норми й цінності та заперечує інші. Цим вона допомагає розрізняти важливе та неважливе, дійсне та належне в перебігу подій. У такий спосіб вона сприяє свідомій вибудові
нашої життєвої стратегії. Філософія, таким чином, виступає дієвим засобом самопроектування людини і його смисловим забезпеченням. Цим самим вона доповнює сама себе як спосіб ствердження людської самототожності. Отже, філософія збільшує і сталість, і осмислену змінність людини. Вона суттєво розширює можливості людини як до цілісного поєднання життєвих смислів, так і до руху їх у просторі свободи. Іншими словами, філософія підносить людину до нового щабля, вищого, ніж той, на якому вона живе в межах повсякденності.
Тепер проілюструємо сказане на прикладі. Подивимося, як виглядає праця філософської думки, застосованої до розгляду суто життєвих проблем.
Візьмемо книжку всесвітньо відомого вченого-філолога й філософа Олексія Федоровича Лосева (1893 — 1988), яка має знаменну назву "Дерзання духу". В ній вміщено журнальні публікації останніх років життя філософа. Серед них — інтерв'ю одному з популярних молодіжних видань. Журналістка звернулася до Лосева з проханням визначити своє життєве кредо. Ось його думки з цього приводу, у стислому викладі.
До того, як говорити про моє життєве кредо, зауважує 0-Ф.Лосєв, спочатку з'ясуємо, що таке життєве кредо взагалі. Але спочатку спробуємо усвідомити, що таке життя. Мабуть, слід погодитися з тим, що життя обов'язково є становлення. А становлення — це безперервна зміна, суцільний потік без визначення того, що саме змінюється й спливає. В цьому полягає трагізм життя. Як чисте становлення, життя не несе в собі ознак того, що в цьому процесі безперервних змін установлюється. Нічого не відомо ні про його початок, ні про його теперішній стан, ні про те, до чого воно прямує. Тому чистий життєвий процес є повна безглуздість. Але у такому чистому вигляді життя, звичайно, не існує. Я не можу знати, чим я зараз є, але об'єктивно все ж чимось є. Справжній трагізм життя полягає в тому, що люди можуть не знати, звідки вони, що вони зараз таке й чим вони будуть завтра, але реально з ними щось відбувається, реально існує їхнє минуле й настане їхнє майбутнє. Трагізм тут пов'язаний саме з неусвідомленістю життя.
Але знову ж таки, не буває абсолютно не усвідомленого життя. Життя — це не тільки становлення життя, а й саме життя, зокрема людське життя. А те, що протистоїть у людському житті безперервній плинності, — це особистість.
Особистість — це така однинність, неповторність, яка є не тільки носієм свідомості, мислення, почування тощо, але взагалі є суб'єктом, який сам себе співвідносить з собою та з усім довколишнім. Та чи існує цей суб'єкт реально ачи ж дійсним є лишень його внутрішнє життя? Так, він існує реально, тобто він є водночас і об'єктом. Отже, особистість являє собою тотожність суб'єкта та об'єкта. Бо особистість є остільки, оскільки існують інші особистості, від яких вона відрізняється і з якими вона пов'язана певними стосунками. Інакше сама особистість залишиться для нас непізнаваною.
Пов'язаність особистостей становить суспільство. Причому це не проста їх сукупність, а певний носій певних нових якостей. А суспільство не існує без історії, яка є ніщо інше, як становлення різних соціально-особистісних стосунків. Отже, й життя самої особистості є становлення такого зв'язку внутрішнього та зовнішнього, суб'єктивного та об'єктивного, коли життя визначається як результат, згусток соціально-історичних співвідношень.
Осмислене життя особистості на тлі історії неможливе без ідеалу. Будь-який ідеал взагалі є щось безумовне, владне. Це завжди певна історична вимога, зумовлена обставинами життя особистості в суспільстві. Проте, з іншого боку, в ідеалі завжди присутнє, своєрідно закріплене прагнення особисто вільної повноти. Ідеал для особистості — це те, чого вона вільно досягає й що відповідає її пориванням до самоствердження.
Життєво-особистісний ідеал є поєднання історичного імперативу й вільного, становлення особистості. Прилученість до певного ідеалу, переконаність в його здійсненні — це й є життєве кредо.
Але будь-який соціально-історичний імператив є відносний. Та говорити про відносність чогось можна лише в тому випадку, якщо передбачається й щось абсолютне. Абсолютною ж межею для нас і для будь-яких соціально-історичних імперативів буде загальний і вільний людський добробут. Моє життєве кредо й полягає в тому, щоб будь-якими засобами, нехай і відносними та обмеженими, здійснювати ідеал загального й вільного людського добробуту. Здійснювати щоденно, в найбуденніших діях і вчинках.
Сподіваюся, наведені міркування О Φ Лосева дали вам змогу переконатися в тому, що філософія міцно пов язана з життям і має свої можливості для того, щоб бути життєво значущою для людей.
Дата добавления: 2015-09-11; просмотров: 22 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |