Читайте также:
|
Тепер належить з'ясувати, яким чином дано людині світ можливого та в який спосіб людина здатна освоювати цей світ і тим розширювати й нарощувати своє буття.
Найперше людина сприймає можливе у часовому вимірі — як те, що може бути, тобто майбутнє. В розділі другому вже йшлося про такі форми світоглядного освоєння майбутнього, як віра, мрія, надія. Але ними не вичерпується весь спектр форм і способів ставлення людини до майбутнього Адже людське буття завжди багатше й конкретніше, ніж будь-який світогляд. Реальні (здійснювані) й формальні (практично нездійсненні) можливості нашого життя справляють на нього свій вплив. Це немовби сигнали, які йдуть із майбутнього й яких дослухається наша поведінка.
Візьмемо за приклад звичайну ситуацію. Вам (чи ви) призначили побачення. До нього залишилося ще кілька годин, але ви вже ні про що інше не можете думати. Ви перебираєте в своїй уяві десятки варіантів, як це відбудеться: як він (вона) підійде, як виглядатиме, як поведеться, що скаже й таке інше. Побачення ще, можливо, й не відбудеться, але його можливість уже заполонила вашу свідомість і однозначно скеровує вашу поведінку. Ви вже не можете читати (писати, креслити), а починаєте заздалегідь готуватися до можливої ситуації побачення. Ви відшукуєте краще вбрання й докладаєте більш, ніж звичайно, зусиль, щоб причепуритися. Мало того, ви розгортаєте книжку або згадуєте фільм, де оповідалося про подібну ж ситуацію. Іншими словами, ви йдете за порадою до чужого досвіду, художньо опрацьованого й поданого у мистецтві. Можливо (в розрахунку на якусь можливу ситуацію, чи не так?), ви навіть вивчите кілька рядків з якоїсь ліричної поезії. Ви навіть можете відшліфовувати перед дзеркалом відповідні до різних можливих ситуацій жести, інтонації, фрази й таке інше. Отже, ви будете
не тільки в уяві, але й у реальній поведінці "програвати" можливі варіанти життєвої ситуації, яка може відбутися, а може й не відбутися. Таким чином, ви дійсно живете можливим. І допомагають вам у цьому ваша уява, мистецтво (точніше, вся людська культура) й гра.
Свого часу Кант звернув увагу на те, що тільки людина здатна розрізняти дійсне та можливе. Цим вона відрізняється й від тварини, й від божественного розуму. Для тварини можливого просто не існує, а для божественного розуму все можливе вже є дійсністю. Ернст Кассірер (1874 — 1945) продовжив думку Канта. Здатність одночасно розрізняти й поєднувати дійсне та можливе не тільки визначає унікальність становища людини у світі, — вона є також показником зрілості й психічної норми. Дитині, наприклад, важко розрізняти можливе та неможливе, можливе та дійсне. За умови тяжкого психічного захворювання людина живе можливим (або навіть неможливим) як дійсним, приймає уявне за реальність; разом з тим вона нездатна помістити себе в уявну ситуацію (наприклад, на прохання уявити себе лікарем).
Визначення себе щодо можливого, сприйманого як майбутнє, — це не тільки унікальна здатність людини, але й фундаментальна їїипотреба, яка закладена в самій структурі людського буття. Й це з необхідністю пов'язано із здатністю людини сполучати у своєму бутті всі три модуси часу. Ось як це описує Ортега-і-Гассет: "Ми постійно приймаємо рішення про наше майбутнє буття; й для того, щоб здійснити його, повинні брати в розрахунок минуле й реалізовувати теперішнє, здійснюючи дії посеред сучасності, й усе це серед "тепер", оскільки майбутнє — не взагалі майбутнє, а можливе "тепер"22.
Найбільшою мірою майбутнє впливає на наше теперішнє буття тоді, коли воно постає щодо нас як належне. Це новий вимір буття, який "вибудовується" із можливого. Належне — це можливе, що стверджується як необхідне, доцільне й бажане. Таке можливе вже позбавлене ознак випадковості (можливим є те, що може бути, а може й не бути) й стає для людини безумовно втілюваним у дійсність. Це майбутнє, яке виявляє себе як те, що має бути.
Але завдяки чому відбувається це обертання можливого на належне? Завдяки засвідчувальній силі сукупного людського досвіду. Його свідчення є для нас настільки переконливими, що сприймаються як голос самого буття.
Можливість для людського буття приймати в себе майбутнє як певну реальність є однією з найсуттєвіших його ознак. За словами Ортеги-і-Гассета, ми живемо, "пророслі у майбутнє". Способами такого "проростання в майбутнє" є цілепокладання, передбачення й прогнозування, нарешті, самовизначення через набуття реальної життєвої перспективи. Все це є необхідною складовою людського буття, гарантом його достотності й достеменності.
Переконливим свідченням на користь сказаного є досвід "негативно людського", на який XX сторіччя виявилося аж надто багатим. Звернімося до книги австро-американського психолога Бруно Беттельхейма "Просвітнє серце", в якій докладно описано й проаналізовано стан людини за умов фашистського концтабору.
Подаючи вражаючу картину нівечення людини, послідовного руйнування людського буття, Беттельхейм як психолог звертає нашу увагу передусім на способи знелюднення людини й на ті засоби, за допомоги яких людина здатна навіть у цих жахливих умовах утримати себе на рівні людськості. "Крім травматизації, — зазначає він, — гестапо використовувало частіше за все ще три методи знищення будь-якої особистої автономії. Перший — насильно прищепити кожному в'язню психологію й поведінку дитини. Другий — змусити в'язня придушити свою індивідуальність, щоб усі злилися в єдину аморфну масу. Третій — зруйнувати здатність людини до самопокладання, передбачення й, отже, його готовність до майбутнього"23. Найбільш руйнівними щодо людини були дії, які унеможливлювали планування й прогнозування майбутнього. За цих умов виживав той, хто зберігав у собі здатність до самочинності, до хоч би то якого вияву свободи. Нехай то навіть просто чищення зубів, але не передбачене табірним режимом. Сам Беттельхейм, за його власними словами, вижив тому, що вирішив залишатися фахівцем і поставив собі за мету дослідити феномен людини в концтаборі. Щоденно він ретельно спостерігав навколишнє, аналізував, запам'ятовував, промовляв до себе фрагменти майбутньої книги.
Спостерігаючи за людьми за умов послідовного руйнування людського буття, Беттельхейм дійшов ще одного важливого висновку. Найфундаментальнішою структурою людського буття є смисл. А він засвідчується й твориться не тільки дією людини, але й її ставленням. Скажімо, усвідомлення ситуації не може змінити її безпосередньо. Але її оцінка має
для нас життєвий смисл. "Ті, хто вижив, — пише Беттель-хейм, — зрозуміли те, чого раніше не усвідомлювали: у них є остання, але, можливо, найважливіша людська свобода — за будь-яких обставин вибирати своє власне ставлення до того, що діється"24.
Характерно, що цей висновок збігається з тим, чого дійшов у своїх міркуваннях з того самого приводу інший психолог. Йдеться про Віктора Франкла, котрий понад рік також перебував у німецькому концтаборі. Його праця "Психолог у концентраційному таборі" закінчується так:
"Якщо ми спитаємо себе про найголовніший досвід, який дали нам концентраційні табори, це життя у безодні, то з усього пережитого нами можна виокремити таку квінтесенцію: ми взнали людину, як, можливо, не знала її жодна з попередніх генерацій. Що ж таке людина? Це істота, яка постійно приймає рішення, що вона таке. Це істота, яка винайшла газові камери, але також і істота, яка йшла в ці газові камери з гордо піднятою головою й з молитвою на устах"25.
Таким чином, навіть у ситуації позбавлення всіх можливостей людина залишається людиною, доки вона зберігає здатність відшукувати нові можливості й самій бути відкритою можливістю, незавершеністю, неостаточністю. Й людське буття зберігає свою сполученість з можливістю, залишається буттям можливості, доки в людині є здатність до заплідненого смислом самовияву. А її звичайно ототожнюють із свободою.
Свободає деяким інтегрованим виразом і разом з тим способом ствердження можливісного виміру людського буття. Чимало мислителів узагалі вважають свободу визначальною характеристикою людини. На цьому, зокрема, особливо наголошується в екзистенційній філософській традиції. "Бути людиною — це бути вільним"26, — підкреслює Карл Ясперс. А за словами Сартра, сутність людини підвішена в її свободі. Ще далі пішов Микола Бердяев. Він сповістив і все життя по-різному розробляв ідею про те, що свобода передує буттю.
Ідея передування свободи щодо буття виникає у Бердяева цілком послідовно при розмірковуванні над проблемою теодицеї — проблемою виправдання Бога. Бердяев прагнув логічно спростувати думку, яку він вважав єдиним гідним уваги аргументом атеїстів, а саме: "Звідки взялося зло й хто має за нього відповідати, якщо Бог — всемогутній і все-
благий?". На думку Бердяева, Бог не творив зла й не є відповідальним за нього. Коріння зла перебуває в свободі, точніше, в нездатності людини самотужки впоратися з нею. Свобода не створена Богом і не підвладна йому. Але Бог не перешкоджає здійсненню свободи, бо через свою любов до людини зацікавлений у вільному самовияві її богоподібності, щоб вона пізнала свого Бога й прийшла до нього вільно. Щоправда, наведені міркування не були взяті до уваги ортодоксальним православним богослів'ям. Проте вони помітно вплинули на філософську думку Західної Європи другої третини XX сторіччя.
У звичайному житті, коли говорять про свободу, мають на думці радше за все непримусовість наших дій, можливість діяти на свій розсуд, за покликом власних бажань. У філософії та етиці такий варіант свободи вже давно називають "свободою від". Мається на увазі те, що єдиним змістом її стає суцільне голе бажання від-кинути всі форми обмеження, всі механізми регуляції нашого життєвого процесу — від різного роду державних і громадських настанов аж до того самого "свого розсуду" й голосу сумління. Здійснення такої "свободи дії" яскраво змальоване в повісті Михайла Коцюбинського "Фата моргана". Коли читаєш про те, як селяни й робітники нищать ґуральню й панський будинок, з огляду на теперішнє наше знання історії добре розумієш, що перед нами не свобода, а тільки її ілюзія. Люди нищать тут лише матеріальні символи своєї несвободи, а не докорінні умови її.
Щоправда, історія довела, що ілюзією було переконання, підтримуване й поширюване свого часу багатьма мислителями й політиками (а серед них було чимало й провідників української державності періоду 1917 — 1920 років), — переконання, згідно з яким викорінення умов соціальної несвободи людей означатиме вже ствердження дійсної свободи. Насправді ж свобода не може отримати свій позитивний зміст із негації — із відкидання й переборювання. Свобода набуває свого позитивного змісту шляхом прилучення — у вимірі можливого — буття до смислу. Дійсно позитивна свобода — це зусилля, наповнене смислу.
Гадаю, наведене визначення свободи не викликало у вас внутрішнього опору. Поряд з уявленням про свободу як непримусовість у буденній свідомості живе й уявлення про свободу як безумовну ствердність, міцне життєтвірне начало й таке інше. Саме за таку свободу-волю не шкодували ні своїх, ні чужих життів герої всіх визвольних змагань будь-якої
спрямованості. Така свобода приваблива тим, що є річищем для вияву людських сил, відкриває можливості для ствердження повноти існування, а там і для владарювання або панування. Саме таке розуміння свободи є вельми характерним для європейської культури. Причому в різних філософських ученнях, у межах різних політичних або культурних рухів робилися різні наголоси. Чи то наголошувався загаль-ногуманістичний підхід (свобода як повнота й ствердність), чи практично-волюнтаристський (свобода як здійснювана сила, як можливе володарювання).
В германських і романських мовах слово "сила" одночасно означає також і "здатність". А в українській і російській ці значення закріплені за різними словами. Хіба що слово "могутність" указує на наявність деякої (можливо, історично вже загубленої) смислової спорідненості між ними: могут-ність-сила як радикальна здатність, здатність чинити будь-що.
Свобода, сприймана й стверджувана як сила, як виняткова можливість чинити "по-своєму", втрачає свій смисловий грунт — можливіше буття й перетворюється на сваволю та свавілля (в російській мові є тільки одне слово — "произвол"). Свобода у формі сваволі перестає бути річищем багатства можливостей. її єдиним панівним смислом стає жадоба до панування. Отже, свобода, сприймана й стверджувана як сила (й навіть виборювана силою), неминуче перетворюється на володарювання несвободи.
Таким чином, виходить так: щоб залишитися осмисленою й багатою на смисли, щоб зберегти свою позитивність, свобода мусить нести в собі — у трансформованому вигляді — деякий момент негативності: здатність до самообмеження. Свобода як самообмеження — це найважча, але, мабуть, і найвища форма свободи. Можливо, саме в ній найповніше виявляється людськість. Згадаймо гіпотезу Поршнева про те, що суто людський спосіб життя починається із здатності гальмувати фізіологічні потяги й поривання. Зважимо й на те, що теорія й практика аскетики (як релігійної, так і позарелігійної) засвідчують надзвичайні можливості самообмеження. Йдучи шляхом самообмеження й відповідних вправ, людина стає здатною долати межі людських можливостей. Такі люди набувають надзвичайних фізичних і духовних якостей, вони здатні справляти на людей значний позитивний вплив. Згадаймо хоча б життя й громадську діяльність Ганді, родини Реріхів тощо. Отже, самообмеження не є чимось
негативним (примус, хоч і самочинний). Воно вже почасти є, а надалі повинно ще більшою мірою ставати справжнім творчим началом у людському бутті.
Звичайно ж, свобода у формі самообмеження не стала ще життєвим смислом і життєвим шляхом більшості людей. Хоча близька екологічна катастрофа нагадує про те, що було б доречно жити згідно з законом саме такої свободи. Але скрізь, де здійснюється справжня свобода людини, а не її сваволя, самообмеження присутнє. Його присутність виявляється у нашій здатності відмовлятися від реалізації багатьох доступних нам можливостей заради повноти реалізації якоїсь однієї, якій ми з тих чи тих причин віддаємо перевагу. Тим самим ми здійснюємо вибір як ще одну сутнісну здатність людини, як новий щабель самозростання людського буття.
Свобода живе й дихає вибором. Свобода, власне, є самою собою тільки тоді, коли вона живить численні рішення людини щодо ситуації й щодо себе. Цей мотив проходить крізь усю творчість Кіркегора, Ніцше, Бердяева, Сартра, Камю, Ортеги-і-Гассета, Ясперса. Вам легко буде глибше ознайомитися з цією темою, бо перелічені мислителі тяжіли до софійного типу мислення й їхні тексти читати неважко.
Здійснюючи вибір, ми тим самим надаємо якійсь одній із численних можливостей право перетворитися на дійсність. Надаючи їй перевагу перед усіма іншими, ми допускаємо її в дійсне буття й через це маємо відповідати за повноту її реалізації й за її подальшу долю в бутті. Найперше це справджується стосовно наших вчинків. Вчинок — це вихідна одиниця, нероз'ємна далі ланка нашої поведінки. Вибираючи мету й спосіб здійснення вчинку, ми тим самим уже вступаємо в новий вимір людського буття — вимір відповідальності, де чинні моральні, правові та інші настанови. Лише за умови, що ми перебуваємо у вимірі відповідальності, ми посідаємо своє місце в людському співтоваристві. Мав рацію Михайло Бахтін, коли називав відповідальний вчинок найвищим виявом людськості.
Ми відповідальні не тільки за вибір якоїсь однієї можливості (чому саме її?) й не тільки за спосіб її реалізації (чому саме так?). Раз ми обрали для здійснення якусь одну можливість, ми тим самим перешкодили втіленню інших. Мабуть, кожному знайоме запізніле каяття: "Чому ж я не сказав? А можна було б ще й отак!". Це ми, власне, переживаємо почуття провини перед світом можливого за те, що надаємо йому для втілення таке вузьке річище. Тим більшою буде наша
провина, коли близькі й далекі відлуння наших дій змінять напрямок або зовсім перевернуть ланцюжки можливостей і взагалі унеможливлять вибір у деяких зонах буття. Наприклад, будівництво греблі спричиняє затоплення лук по берегах річки, а отже, унеможливлює традиційне для цього району господарювання. Відбуваються необоротні зміни в системі біоценозів, у мікрокліматі тощо. Багато що звичне для нас може стати для наших нащадків поза межою можливого.
Людина вибирає, здійснює смислозначущі рішення тією міроюГякою вона є дійсним носієм і стверджувачем свободи. Але вона не вільна вибирати, чи бути чи не бути їй відповідальною за свій вибір, свої рішення, свої дії. Відповідальність приходить до людини без поклику, спонтанно, як відгук самого буття на потривоження його свободою. Відповідальність є засвідченням здійснення свободи й знаком її необоротності. Через відповідальність свобода немовби знов повертається до буття, даруючи йому свої здобутки.
Відповідальність — це немовби шлюбний союз буття й свободи. Можливо, саме тому — через її подвійну смислову наповненість — вона така відчутна для нас. Здатного гідно прийняти й витримати відповідальність вона робить ще вільнішим, а слабкодухого вона відлякує. Ортега-і-Гассет, наприклад, вважав відповідальність суто аристократичним принципом. Навпаки, безвідповідальність, на його думку, є неодмінною ознакою "людини маси".
Іспанський філософ має рацію в тому, що відповідальність втрачає свій сенс, коли вона адресується для людських спільнот. Усім нам добре відомо: якщо відповідальність покладається на всіх, тоді напевне ніхто ні за що не відповідає. Коли ж за якусь дію або подію ладні "спитати" з кожного члена якоїсь групи людей (циган, абхазців, комуністів, націоналістів тощо), це є морально безпідставним, а практично — злочинним.
Відповідальність не тільки "закріплює" свободу, повертає її до буття. Вона до того ж розширює й зміцнює людський грунт свободи. Змушуючи людину в кожному окремому вчинку дбати про гідний добір і дотримання смислу, відповідальність сприяє ущільненню смислової структури людини, прискорює процес кристалізації в ній індивідуальності та зростання особистісного начала. А це робить людину ще більш здатною до вільного зусилля, до того, щоб жити й зростати у просторі свободи. Отже, відповідальність діє в
Дата добавления: 2015-09-11; просмотров: 91 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |