Главная страница | Контакты | Случайная страница Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

Підготовка

— Розроблення сценарію.

— Розподіл ролей.

— Підготовка реквізитів.

— Проведення «генеральної репетиції» (за потреби) без участі студентів-«глядачів».

Крок 1

— Пояснення студентам суті методу інсценізації.

— Організація «спостереження» студентів за подіями, поданими в інсценізації.

Крок 2

— Інсценізація.

— Власні враження «акторів».

— Дискусія над проблемою, репрезентованою у змісті сценки.

— Прийняття спільної оцінки окресленої проблеми.

Крок 3

— Оцінка інсценізації учасниками заняття (ролей, способів презентації, змісту, актуальності проблеми, сценарію).

— Оцінка викладачем дискусії та активності студентів. Підсумки.

Отже, за проведення занять методом інсценізації найважливішими є такі аспекти:

— обґрунтування актуальності даної роботи;

— важливість гіпотетичної участі всіх студентів у реальній ситуації, яка інсценізується;

— відповідна організація спостереження студентів-«глядачів» за грою студентів-«акторів»;

— психологічна готовність та мотивація студентів-«акторів» до виконання ролей;

— тривалість виконання «сценки», яка обмежується браком ча­су на занятті та особливостями сприйняття імпровізації (10—15 хв).

У професійному навчанні даний метод доцільно застосовувати в процесі підготовки студентів як майбутніх фахівців до активної безпосередньої взаємодії з іншими людьми (персональний продаж, обслуговування клієнтів, проведення переговорів, візит до фахівця тощо).

***
Інсценізація на тему «Фондова біржа» [59]
з дисципліни «Інвестиційна діяльність»

Мета: навчитися швидко приймати правильні рішення в ситуації, коли інформація, що надходить про об’єкт цих рішень, постійно змінюється.

Аудиторія: студенти IV курсу фінансово-економічного факультету КНЕУ.

Алгоритм роботи

Етап 1. Організатори інсценізації ознайомлюють учасників з основними поняттями й термінами, з якими учасники будуть зустрічатися в процесі проведення інсценізації, надають інформацію про фондову біржу та її учасників. Так, потрібно повторити такі поняття:

Фондова біржа — це організаційно оформлений, постійно діючий ринок, на якому відбувається торгівля цінними паперами, іноді — продаж валюти та золота. Через фондову біржу мобілізуються засоби для інвестування в промисловість, сільське господарство, відбувається централізація капіталу. Фондова біржа також є ефективним інструментом мобілізації грошових ресурсів населення та підприємств державою для покриття бюджетного дефіциту.

Брокер — це посередник в укладанні угод між покупцем та продавцем товарів, цінних паперів, валюти та інших цінностей на фондових і товарних біржах. Брокери діють за дорученням клієнта й отримують за це винагороду — певний відсоток від суми контракту.

Етап 2. Аудиторія розподіляється на 4 малі групи — 3 групи учас­ників та 1 група організаторів; кожна з трьох груп сідає в окремий ряд. У кожній малій групі вибирається посередник між групою покупців та продавцем — брокер. Усі прийняті рішення брокер повинен повідомляти «працівнику біржі» — тому з групи організаторів, хто вносит відповідні зміни в котируваннях акцій на умовному «елек­тронному табло» (у нашому випадку на дошці) залежно від попиту та пропозиції на акції, які будуть учасниками біржового процесу.

З групи організаторів виділяються три особи, які виконуватимуть функції «Розрахункової палати» — здійснювати розрахунки щодо купівлі-продажу акцій кожною окремою підгрупою. Після закінчення торгів «Розрахункова палата» підбиває підсумки щодо найефективнішого використання коштів учасниками.

Етап 3. Оголошуються початкові умови й починаються біржові торги:

— Кожна підгрупа одержує 1000 «умовних» грошових одиниць (грн) для здійснення купівлі-продажу акцій.

— Оголошується тривалість торгів (30—15 хв);

— На «електронному табло» (на дошці) з’являються початкові пропозиції акцій у такому вигляді:

— Брокери приймають заявки на купівлю-продаж акцій (наприклад: «Купимо 100 акцій СП «Нафта» по 0,52 грн!!!», «Продамо 150 акцій «Нашого банку» по 1,70 грн!!!», «Продам 100 акцій СП «Нафта» по 0,52 грн.!!!») та інформують «Розрахункову палату», яка визначає прибутки та збитки в кожній малій групі. Як тільки пропозиція одного з брокерів одержує зустрічну пропозицію іншого, — вважається, що угоду про купівлю-продаж акцій укладено.

— один з організаторів («працівник біржі») час від часу змінює на дошці котирування купівлі та продажу акцій і відображає, скільки яких акцій кожного типу пропонується біржею на продаж. За цими котируваннями біржа завжди викуповує в брокерів акції чи продає їх, за відсутності зустрічної пропозиції.

Етап 4. Підбиття підсумків. Після закінчення торгів брокери висловлюють свою думку щодо найкращого вкладення коштів у ті чи інші цінні папери; члени «Розрахункової палати» роблять свої висновки щодо фінансових успіхів на біржі кожної з малих груп і оголошують переможця — групу, яка отримала найбільший прибуток.

2.2.8. ДИДАКТИЧНІ ІГРИ

Дидактична гра — метод імітації (наслідування, відображення) прийняття управлінських рішень у різноманітних ситуаціях шляхом гри (програвання, розігрування) за правилами, які дані або виробляються самими учасниками.

Дидактичні ігри пов’язані насамперед з двома особливостями навчання: проблемністю та засвоєнням навчальної інформації через дію. Проблемність реалізується через самостійне розв’язан­ня студентом поставленої проблеми (завдання) за недостатності необхідних знань, коли він змушений самостійно опановувати новий зміст або знаходити нові зв’язки між уже засвоєними відомостями. У процесі такої діяльності формуються нові вміння й у такий спосіб відбувається навчання через дію.

Р. Мейдмент і Р. Г. Бронштейн[60] стверджують: «Гра — це діяльність, яка полягає в інтеракції між окремими учнями або групами учасників, об’єднаними для реалізації певних цілей. Групи слухачів визначаються за правилами гри». Джеймс С. Колман[61] вважає, що під час дидактичної гри учень привласнює собі обсяг інформації або певні вміння, необхідні для реалізації цілей гри.

Сучасна дидактика, звертаючись до ігрових форм засвоєння матеріалу, справедливо вбачає в них можливості ефективної взаємодії людей, продуктивної форми спілкування з елементами змагання, невимушеності, щирої зацікавленості. Гравці пізнають, запам’ято­вують нове, орієнтуються в нових ситуаціях, розвивають свою уяву, фантазію. Навіть найпасивніші докладають зусиль, щоб не підвести товаришів по грі. При цьому спілкування є головним енергетичним джерелом гри, яке підсилює її емоційне забарвлення.

Основні поняття, що характеризують дидактичні ігри:

— Об’єкт, що моделюється, — установа, підприємство, цех, дільниця, відділ та ін.

— Процес, що моделюється, — проектування, управління, підготовка виробництва тощо.

— Проспект гри, у якому розкривається концепція гри, її загальний зміст і умови застосування; вказується, для чого необхідне її проведення, діяльність яких посадових осіб моделюється, для якої аудиторії призначено гру.

— Сценарій, у якому характеризується об’єкт діяльності, визначаються ролі, описуються правила гри.

— Ігрова обстановка — форми взаємодії гравців у процесі гри (за допомогою ігрових предметів, використання документів, ЕОМ).

— Регламент — порядок розігрування частин гри, характерис­тика часу проведення.

— Адміністратор — очолює групу організаторів для проведення гри.

— Ігрові команди — групи гравців з конкретними ролями.

— Група експертів — створюється для вирішення можливих конфліктних ситуацій та непорозумінь.

— Ігрова діяльність — пов’язана з функціонуванням гравців як представників тих чи інших «ігрових» організацій або їхніх підрозділів.

— Діяльність з приводу гри — обговорення, зауваження з приводу гри, проблеми, які вивчаються гравцями, іншими учасниками гри.

— Ігрова роль — відображення деякої реальної ролі або їхньої сукупності в грі.

Принципи побудови дидактичної гри

1. Наочність і простота конструкції (моделі). Не слід намагатися відобразити в грі всі функції та процедури управління реальною господарською діяльністю («зневажити зневажуване»).

2. Автономність тем і фрагментів гри, що вимагає певної гнуч­кості структури гри для того, щоб окремі її частини могли розігруватись відносно самостійно. Усе це дає змогу «налаштувати гру» для конкретного складу її учасників.

3. Можливість подальшого вдосконалення та розвитку конструкції (моделі) гри, «відкритість» ігрової моделі, яка дає їй змогу стати окремим блоком і входити в інші, складніші конструкції гри.

4. Раціональне поєднання в ігровому експерименті ігрової діяльності та діяльності з приводу гри. Гра є своєрідним полігоном, основою для діяльності з приводу гри. Ігри призначено для аналізу й визначення шляхів і способів удосконалення управління пев­ною системою, для прийняття оптимальних рішень у даній конкретній ситуації. Цю мету може бути реалізовано в процесі діяль­ності з приводу гри.

5. Максимальне звільнення учасників від рутинних ігрових процедур. Це дає можливість приділяти більшу увагу аналізу й обговоренню проблем, які розглядаються.

6. Максимальне використання готових розробок (зокрема програм для ПК, економіко-математичних моделей тощо). Успіш­не проведення гри досягається в тому разі, коли в матеріалах для проведення гри міститься добре продумана та ретельно відпрацьована методика оброблення й систематизації ігрової та експерт­ної інформації.

7. Спрямованість усіх елементів гри на вирішення проблеми, що розглядається. Проведення гри не є самоціллю. Кожна дидактична гра покликана допомогти прийняти оптимальне рішення, ефективно засвоїти певну навчальну інформацію тощо.

Принципи організації та проведення
ігрових імітаційних експериментів

1. Повне «заглиблення» учасників гри в проблематику організаційної системи, що моделюється. Учасники гри протягом усього часу її проведення повинні вивчати й аналізувати тільки ті питання, які стосуються даної гри. Такий підхід досягається системою попередніх лекцій, семінарських і практичних занять, обговорень, диспутів, самостійної роботи. Загальне часове навантаження на учасників може досягати 9—11 годин на добу. Реалізація цього принципу сприяє вирівнюванню базової підготовки, уніфікації тер­мінології, розвитку спілкування та взаєморозуміння між учасниками гри, створенню сприятливих умов для їхньої творчої віддачі та максимального використання ними дослідного потенціалу.

2. Поступове входження учасників гри в експериментальну ситуацію. Усі основні відомості стосовно проблеми, що розглядається, гравці отримують не до початку, а в процесі ігрової діяльності. При цьому перші її етапи повинні бути максимально спрощені, щоб вона легко засвоювалася. Етапи гри повинні супроводжуватися лекціями на загальні, а не на конкретні теми.

3. Рівномірне навантаження. Учасники гри отримують нові знання відносно рівномірно, пропорційними частинами. Матеріали повинні бути підібрані в такий спосіб, щоб їхнє засвоєння проходило з відносно однаковими затратами розумової й фізичної енергії.

4. Правдоподібність експериментальної ситуації, що забезпечується через:

а) правдоподібність реакції зовнішнього середовища;

б) використання комплекту реальних форм документів;

в) правдоподібність процедур прийняття управлінських рішень і способів доведення їх до виконавців;

г) близьку до реальної організацію взаємодії учасників гри (наради, «планьорки» тощо).

Однак надмірне прагнення до адекватності гри та дійсності недоцільне. Воно збільшує час, складність, витрати, гра «обважнює».

За реалізації принципу правдоподібності доцільно:

— заохочувати виготовлення учасниками гри псевдореальних документів (службових записок, заяв, розпоряджень);

— передавати в ігрові групи картки виконавців і короткі довід­ки з біографічними та службовими даними про співробітників, що робить більш обґрунтованими ситуації, у яких можуть опинитися учасники гри;

— забезпечувати учасників гри положеннями про ігрові підрозділи, посадовими інструкціями, наближеними за формою до аналогічних реальних документів;

— організувати участь першої особи, що стимулює діяльність інших учасників гри (відповідно до теорії очікувань).

У підготовці гри можна виділити такі етапи:

— для належної організації та проведення гри за 10—14 днів слід ознайомити учасників з її темою та змістом, з навчальною ситуацією, розподілити ролі між учасниками й порекомендувати літературу;

— у тих випадках, коли тривалість гри становить понад дві години, потрібно продумати доцільність кількаденної перерви, протягом якої учасники змогли б підготувати певні плани заходів, одержати необхідні консультації, прочитати довідкову або методичну літературу;

— до початку гри потрібно виготовити та встановити таблички із зазначенням «посад», прізвищ, імен виконавців;

— перед початком гри потрібно розкрити її суть усім учасникам для того, щоб кожний, реалізуючи свої функції, відчував влас­не значення в загальній справі та взаємозв’язок з іншими виконавцями;

— після закінчення гри керівник підбиває підсумки, а його помічники заповнюють відповідну підсумкову таблицю.

Проблема систематизації дидактичних ігор надзвичайно склад­на й до цього часу не розв’язана. За критерієм змісту й умов діяльності учасників у дидактиці європейських країн виділяють ігрисимуляційні, управлінські, психологічні, спортивні та ін.