Читайте также:
|
Філософія формується в той період, коли сенс людського життя, його звичний устрій і порядок виявляються під загрозою, коли старі світоглядні орієнтири та настанови відмовляються функціонувати, коли мораль, що зросла на основі родових стосунків, вступає у конфлікт не просто з приватним інтересом окремої особи. Між собою стикаються, з одного боку, родова, сімейна мораль, яка являє собою всезагальне начало, але дане в його природній безпосередності, а з іншого — новий, щойно народжений тип всезагального, по відношенню до якого окремий рід, сім'я виступають як дещо часткове — це поліс, держава, всі громадяни якої становлять правове і політичне ціле.
Кризи в суспільстві, кризи у сфері духу, що ними характеризується епоха зародження філософії, ставлять людину в жорстку неоднозначну ситуацію, вміщують її у поле насущних смисложиттєвих проблем, стосовно яких неможливо застосувати звичну канву міфологічного світорозуміння та мислення. І не лише виникнення, а й розквіт філософії у ті чи інші історичні періоди, як правило, зумовлений глибокою соціальною кризою, коли людині стає важко, а інколи й неможливо жити за старими зразками, коли попередні цінності втрачають своє значення і гостро постає питання: як бути далі?
Філософія витикає з критичного ставлення до традиції, з сумніву щодо обґрунтованості підстав міфологічного світобачення, з подиву і спроб звільненої думки охопити нескінченний світ.
На відміну від міфологічного світогляду, що стоїть на охороні традиції, пасивності, незмінюваності сталого порядку речей, філософський світогляд ґрунтується на активності. Філософія є діяльність, що піддає сумніву та критичному перегляду всі авторитети, забобони, табу та вірування.
Відомий французький дослідник походження філософської думки Ж.-П. Вернан вважає, що новий тип мислення, який привів у VI ст. до н. е. до виникнення зародків давньогрецької філософії і науки, засновується на трьох світоглядних принципах.
По-перше, виділилась ідея космічного порядку, яка ґрунтувалась віднині не на могутності бога — верховного правителя, монарха басилевса (як у традиційних теогоніях), а на понятті космосу, який підкоряється закону, правилу (nomos). Nomos встановлює для всіх складових природи елементів (стихій) порядок, відповідно до якого жоден елемент не може здійснити свою владу над іншими.
По-друге, нове мислення ґрунтувалося на розвитку математичних, передусім геометричних, уявлень з їх ідеальними об'єктами, умоглядністю, доказовістю, раціоналізмом та логічністю. Незважаючи на те, про що йдеться (про політичні, онтологічні чи космологічні питання), філософське мислення проектує світ у просторові рамки, які більше не визначаються релігійними категоріями високого та низького, небесного та підземного, але створюються симетричними, зворотними співвідношеннями.
По-третє, абстрактне філософське мислення стало можливим завдяки тому, що його підґрунтям слугував певний життєво-практичний розум, інструментом якого була мова і який давав можливість впливати на людей, а не перетворювати природу, розум політичний у тому значенні, в якому Аристотель визначає людину як політичну тварину.
Проблемою виникнення філософії цікавилися вже деякі античні філософи. Ті чи інші аспекти цієї проблеми притягали до себе увагу Платона й Аристотеля, Діогена Лаєрція й Олімпіодора.
Уже Платон помітив психологічний аспект цієї проблеми. Відповідно до Платона, початок філософії в подиві (здивуванні). У платонівському діалозі «Теєтет» сказано: «...саме філософу властиво відчуття... здивування. Воно і є початок філософії...». Цей здогад Платона про евристичне значення емоції подиву розвиває далі Аристотель. Дійсно, відповідно до Аристотеля, люди почали філософствувати, уникаючи незнання. Але для цього вони повинні були досягти знання свого незнання. Адже знання незнання не є те, що дано безпосередньо. Як правило, люди своє незнання не усвідомлюють. Незнання ж, якщо воно не усвідомлено, не може бути і переборено. Перш ніж прагнути пізнати що-небудь, людина повинна усвідомити, що вона цього не знає. А для цього людина повинна відчути стан подиву, здивування. От цей-той емоційний стан, ця здатність дивуватися, дивуватися тому, що звичайно здається самоочевидним, звичним, а тим самим зрозумілим, — психологічне джерело як початку самої філософії, так і того, що люди стають філософами. «Завдяки подиву, — сказано в «Метафізиці» Аристотеля, — люди і тепер філософствують і почали філософствувати вперше». Але подив сам по собі ще не дає ні філософії, ні науки. Наука виникає з подиву лише тоді, коли люди виявляються здатними відкрити справжні причини того явища, що здивувало, а тим самим зняти не тільки ситуацію незнання, але і ситуацію подиву. А для цього потрібно пізнати причини дивного.
Аристотель насамперед досліджує питання про сутність філософії. Філософія для нього — це вища теоретична наука. Тому питання про сутність філософії Аристотель зв'язує з питанням про сутність науки. Слова «наука» в Аристотеля, зрозуміло, немає. Він говорить «епістеме». Але ототожнити ці два терміни — «наука» і «епістеме» — можливо тому, що однією з головних особливостей знання на рівні «епістеме» є можливість навчання — не на рівні передачі навичок (таке навчання можливо і на нижчому рівні досвіду), а на рівні передачі інформації про причини і початки досліджуваного. Аристотель розумів під наукою знання, що виходить за межі звичайних почуттів (цим наука відрізняється від сприйняття), знання причин (цим наука відрізняється від досвіду), знання заради нього самого, а не заради якої-небудь практичної вигоди (цим наука відрізняється від мистецтва).
Що ж стосується питання: з чого виникає філософія, то в Аристотеля можна помітити натяки на те, що філософія виникає і з науки — як результат її розвитку, і з міфології.
Про те, де виникає філософія, говорить Діоген Лаєрцій у «Пролозі» до своїх десяти книг «Про життя, навчання і речення знаменитих філософів». В часи Діогена Лаєрція (II-III ст. н. э,), тобто коли минуло вже більш ніж п’ятсот років після Аристотеля, в умовах Римської імперії, що об'єднала латинський світ із грецьким, а латино-грецький світ із близькосхідним, в умовах наступу релігій і міфології Сходу на античну культуру, питання про місце виникнення філософії було, очевидно, животрепетним. Багато людей стверджують, констатує Діоген Лаєрцій, що заняття філософією почалося вперше у «варварів», що першими філософами були перські маги, ассиро-вавилонські халдеї, індійські гімнософісти, єгипетські жерці, галльські друїди і семнофеї та ін. Наприклад, кельтські друїди й індійські гімнософісти викладали свою філософію в загадкових виразах, у яких учили почитати богів, не робити дурного і вдосконалюватися в мужності, ассиро-вавилонські халдеї займалися астрономією і пророкуванням, перські маги висловлювалися про сутність і походження богів, міркували про справедливість і учили про два початки усього сущого — про добро і зло.
У Новий час проблему генезису філософії розглядали багато філософів.
Цю проблему Гегель підняв в «Феноменології духу» і в «Передмові» до другого видання «Науки логіки». Але особливо докладно він писав на цю тему в «Уведенні» до своїх лекцій по історії філософії.
Проблему виникнення філософії Гегель трактує в рамках загального дослідження змісту історико-філософського процесу, парадоксальність якого полягає в тому, що в "ньому філософія виявляється на перший погляд у протиріччі зі своєю власною історією, тому що філософія хоче пізнати незмінне, вічне, суще саме по собі; її мета — істина”.
Особливість гегелівської концепції виникнення філософії полягає не у вченні про те, що філософія виникла з релігії (міфології), - таких концепцій багато, а в тому, що Гегель максимально і навіть надмірно раціоналізував релігію і міфологію, уподібнюючи їх філософії, а не філософію — релігії і міфології. Гегель підкреслює раціональний, пізнавальний аспект міфу, коли говорить про те, що «мислячий дух повинен відшукувати субстанціональний зміст, думку, філософему, що у ній (у міфології) містяться implicite подібно тому, як ми шукаємо розуму в природі». Хоча він говорить: «У древніх міфах міф не є лише покрив, у них справа обстоїть не так, що спочатку була думка і її тільки прикрили формою міфу», усе-таки для нього більш характерна думка про таку близькість внутрішнього змісту міфології змісту філософії, що можна просто «виділити цей зміст із міфів у формі філософем». Гегелівську концепцію виникнення філософії можна визначити в цілому як раціоналістичний варіант релігійно-міфогемної концепції виникнення філософії.
Прикладом релігійної концепції є концепція Корндорфа.
З робіт Ф. Корнфорда пряме відношення до розглянутої проблеми мають такі його монографії, як «From religion to philosophy. A study in the origins of Western Speculation» (Cambridge, 1912) і «Principium sapientiae» (1952). Обидві монографії присвячені походженню античної філософії. Правда, в останній роботі Ф. Корнфорд досліджує наступність між вавілонською міфологією, з одного боку, і грецької міфологією і філософією — з іншого, думаючи, що філософія найпершої в античності філософської школи відбулася з «Теогонії» Гесіода, а «Теогонія» — походить із давньовавілонської поеми «Енума еліш».
Будучи ідеалістом, Ф. Корнфорд не торкається питання про соціально-економічні і політичні умови виникнення філософії, обмежуючи лише її духовними передумовами. Ф. Корнфорд каже про два джерела філософії: релігію й інтелект, але з цих двох можливих духовних джерел філософії вирішальну роль він відводить релігії.
Проблемою виникнення філософії займався й інший англійський учений, професор Бірмінгемського університету Дж. Томсон, автор багатьох робіт, у тому числі книги «Перші філософи», що має безпосереднє відношення до теми. Концепція виникнення філософії Дж. Томсона може бути кваліфікована як міфогенна: він відокремлює міфологію від релігії і говорить про виникнення філософії з міфології, вбачаючи в міфології єдине джерело філософії.
Філософія, згідно Дж. Томсону, виникає з міфології (а наука — з магії), успадковуючи від останньої ряд моментів, насамперед стихійно-діалектичні представлення про єдність і боротьбу протилежностей. Дж. Томсон зв'язує виникнення філософії з переходом древнього суспільства зі ступені раннього на ступінь зрілого рабовласницького виробництва, зі зміною «бронзового віку» «віком залізним», предметних грошей — карбованою монетою, з розвитком товарно-грошових відносин і становленням суспільства товаровиробників. Безпосередня причина виникнення філософії — «товарний фетишизм». У відповідності зі своїм розумінням філософії Дж. Томсон бачить і у виникненні філософії не початок вищої, у порівнянні е міфологією, ступіні пізнання світу, а всього лише проекцію на зовнішній світ, переломлення у філософських категоріях соціально-економічних відносин суспільства товаровиробників. Так, наприклад, філософська категорія субстанції, по Дж. Томсону, — не що інше, як проекція на зовнішній світ мінової форми вартості.
До міфогенного типу концепцій виникнення філософії можна віднести і уявлення про її виникнення А. Ф. Лосєва. Стверджуючи, що нині «є вже безграмотністю ототожнювати міфологію з поезією, з наукою, з релігією, з мораллю, з мистецтвом», А. Ф. Лосєв намагається відокремити міфологію від релігії, міф від релігійних вірувань, розглянути міф поза контекстом релігійних уявлень і дій. А що такий контекст існує, не зважується заперечувати й А. Ф. Лосєв — один з найбільш послідовних представників саме міфогенної концепції виникнення філософії. «Міф, узятий сам по собі, — пише А. Ф. Лосєв, — не має ніякого істотного відношення до релігійних вірувань, хоча він і зв'язаний з ними як у первісну епоху, так і в пізніші часи».
Саме з такої нерелігійної міфології і виникає, згідно А. Ф. Лосєву, філософія.
Як приклад — правда, дуже своєрідний — позитивістських концепцій походження філософії можна розглянути погляди А. А. Богданова на цю проблему, виражені ним у «Філософії живого досвіду» (1913) і в «Науці про суспільну свідомість» (1914). Богданов розрізняв у розвитку свідомості дві стадії: до філософську (яку він поділяв на дорелігійну і релігійну частини) і філософську.
Відносини трудового авторитарного співробітництва типу «організатор — виконавець», що нібито встановлюються усередині колективів, які досягли мовного рівня, будучи мимоволі перенесеними на природу, породжують загальний анімізм: усяке тіло як виконавець повинне мати свого організатора — душу — активного двійника тіла.
Зв'язаний з тими ж авторитарними відносинами культ предків-організаторів, що приймають у пам'яті нащадків надлюдські риси, породжує релігію: видатні предки стають богами, а їхні поради — священними завітами.
Довгий час релігія і релігійна свідомість залишаються універсальними: релігійний характер, стверджує Богданов, був притаманний усьому досвіду людей, усім їхнім поняттям, так що релігія охоплювала однаково технічний процес, економіку, ідеологію. Однак можливості релігії, обмежені, і новий досвід поступово заходить у суперечність із традицією і породжує, з одного боку, світську свідомість, що обмежує релігію вузької, «небесною» сферою віри і культу, а з іншого боку — філософію як систематизацію самого по собі безладного світського знання методами «поспішного узагальнення і підстановки» за аналогією з новою соціально-економічною дійсністю.
Дата добавления: 2015-09-11; просмотров: 22 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |