Читайте также:
|
Провідна ідея теми: показати, що центральним місцем у світогляді людини є проблема її пізнавального відношення до світу. Що може знати людина про світ, в якому живе, і як вона може впливати на нього? У чому полягає пізнавально-практичне відношення до світу, що є істина і як вона досягається?
Мета вивчення: розкрити питання про те, як людина пізнає світ.
План
1. Специфіка пізнавального відношення до світу. Суб’єкт та об’єкт пізнання.
2. Практика як основа, рушійна сила та мета пізнання. Єдність теорії та практики.
3. Діалектичний характер процесу пізнання.
4. Проблема істини.
5. Методологія наукового пізнання.
ЛІТЕРАТУРА
Аверьянов А.Н. Системное познание мира. Методологические проблемы. М., 1985.
Губанов Н.И. Чуственное отражение. – М., 1986.
Гурвич С.С., Петленко В.П., Царегородцев Г.И. Методология медицины. – К., 1977.
Коршунов А.М. Познание и деятельность. – М., 1984.
Парсонс Г. Человек в современном мире. М., 1985.
Петленко В.П., Царегородцев Г.И. Философия медицины. – К., 1979.
Філософія. Навчальний посібник для студентів медичних вузів. – К., 1998. Розд. 8.
Проблему пізнавально-практичного відношення до світу вивчає теорія пізнання, або гносеологія. Її предметом є загальні закономірності пізнавально-практичної діяльності, джерела, засоби та форми, в яких вона здійснюється. Основним питанням гносеології є питання про можливість пізнаваності світу. Одні філософи, спираючись на науку, позитивно відповідають на дане питання, інші – стоять на точці зору агностицизму, або скептицизму.
Матеріалістична теорія пізнання з необхідністю пов’язана із розумінням пізнання як відображення дійсності. Якщо ми визнаємо існування матеріального світу поза нашою свідомістю і незалежно від неї, якщо ми розглядаємо свідомість як ідеальне відображення матеріального, нам залишається визнати і те, що наші відчуття, сприйняття, уявлення є образами цього матеріального світу.
Серед різноманітних форм відношення людини до світу особливе місце займає пізнавальне відношення. Специфіка пізнавального відношення до світу полягає у слідуючому: 1) пізнавальна діяльність завжди передує практиці, тому що будь-який вид практичної діяльності вимагає наявності певного ідеального плану цієї діяльності; 2) результатом цієї діяльності виступає знання, що є основою побудови цього ідеального плану. Функціонування знання як відображення матеріального світу є одночасно і активним впливом знань на дійсність, в процесі якого остання набуває форм, які забезпечують людську життєдіяльність; 3) пізнання є принципово творчим відображенням, оскільки його результатом є не створення ідеальної копії наявного стану речей, а таке відображення реальності, коли вона пізнається у єдності теперішнього (того, що є), минулого (того, що було) і майбутнього (того, що має бути).
Пізнання є результатом діалектичної взаємодії об’єкта і суб’єкта. “Суб’єкт” і “об’єкт” – це головні категорії гносеології, в яких знаходить свій вираз розуміння сутності пізнання. Філософи по-різному розуміли ці поняття. Гегель, наприклад, за суб’єкт пізнання розумів об’єктивний дух, що творить і пізнає його. Суб’єктивні ідеалісти під суб’єктом пізнання розуміють свідомість людини, яка створює свій об’єкт. Матеріалісти – метафізики під суб’єктом пізнання розуміли людину лише як природну істоту. Сучасна наукова філософія за суб’єкт пізнання приймає суспільну людину – істоту діяльну, активну, творчу, що включена у систему суспільних відносин і здійснює в ній чуттєво-предметну, творчу діяльність. Суб’єктом пізнання є і суспільство з його способом виробництва, суспільними відносинами, культурою. Об’єктом пізнання є зовнішній світ, але не взагалі, а та його частина, яка стала предметом практичної і пізнавальної діяльності, яка втягнена суспільством у сферу виробництва.
Процес пізнання відбувається як діалектична взаємодія суб’єкта і об’єкта, в якій ведучу роль відіграє суб’єкт. Відношення людини до навколишнього світу починається не з споглядання, а з його активного перетворення. Як жива істота, людина має задовольнити свої потреби, а для цього вона повинна перетворювати своєю працею предмети природи у необхідні їй матеріальні блага. Саме у процесі матеріального виробництва, практичного перетворення предметів зовнішнього світу, людина пізнає ці предмети.
Таким чином людина виступає як суб’єкт активної, перетворюючої діяльності. У суб’єкт – об’єктивних відношеннях людина є активною, ведучою стороною.
Основою взаємозв’язку суб’єкта і об’єкта є практична діяльність, в процесі якої людина вступає у певні відношення з суб’єктом, використовуючи певні пізнавальні форми і засоби. Суб’єкт відноситься до об’єкта на основі тих можливостей, які він отримує у процесі соціалізації. Як і будь-яка жива істота, людина вписана в оточуюче середовище, але спосіб включення людини в дане середовище має принципово інший характер. Людина не пристосовується до дійсності, а пристосовує дійсність до себе шляхом її активного перетворення. Практика – це, насамперед, чуттєво-предметна діяльність по перетворенню речей і явищ зовнішнього світу для задоволення своїх потреб. Якщо тварини вписані в оточуюче середовище видовими ознаками, морфологічною будовою свого тіла, то людина з допомогою практики вписується в оточуюче середовище універсально. Те, що відрізняє людину від тварини, полягає у створенні і використанні системи штучних засобів і знарядь, з допомогою яких вона творить свою, суто людську реальність. Створюючи, відтворюючи і вдосконалюючи свою “людську” природу, людина змінює і саму себе. Виникнення і розвиток практично перетворюючого ставлення до дійсності привело до того, що еволюція людини із біологічної площини перемістилася у площину універсального розвитку його здібностей, формування нових способів діяльності. Самовдосконалення людини у процесі практики пов’язано не тільки з розвитком форм діяльності, а і з розвитком форм міжлюдських відносин. Практика вимагає культури відносин як необхідної умови свого існування.
Таким чином, практика включає в себе: 1) чуттєво предметне перетворення зовнішнього світу з допомогою штучно створених знарядь і засобів; 2) спілкування людей з допомогою і з приводу даного перетворення; 3) формування норм і цінностей, котрі існують у вигляді усвідомлених норм поведінки і забезпечують цілеспрямований характер людської діяльності.
Досвід практичної діяльності і пізнання – і в матеріальному виробництві, і в регуляції відношень між людьми зберігається, вдосконалюється в культурі, науці, філософії, мистецтві, релігії, тобто в теорії. Люди починають свою історію не з теоретичного, а з практичного відношення до дійсності. Тому теорія в історичному аспекті є похідною від практики, знання від діяльності. Історія медицини дає багатий матеріал, який свідчить про практичну зумовленість найважливіших медичних знань і навичок. Зокрема, перші лікарські засоби люди одержали з різних продуктів харчування. Не дуже обізнані з особливостями рослинних продуктів, вони в результаті багатьох “спроб і помилок”, досвідним шляхом навчилися виділяти не тільки поживні, але й цілющі продукти і речовини. Досвідним шляхом було знайдено і доцільне дозування даних лікарських засобів. У подальшому практичним шляхом було виявлено цілющі засоби тваринного і мінерального походження. Народна медицина, яка виникла у тісному зв’язку з працею і побутом людей, з часом стала основою розвитку наукової медицини. Ще й тепер народна медицина є одним із джерел, що живить наукову медицину. Практика і в інших галузях стимулювала розвиток знань. Мореплавство, наприклад, вимагало знання орієнтирів, а ними на ранніх стадіях розвитку могли бути певні небесні світила. Все це стимулювало розвиток астрономічних знань. Арифметика виникає у процесі оперування певними кількісними співвідношеннями рослин, тварин, речей і т.п. Геометрія виникає у ході будівельної діяльності і при межуванні та поділі землі.
Однак теорія не простий, пасивний результат практики. Вона значно випереджає практику, “живе” своїм власним життям, здійснює зворотний вплив на практику, значно збагачує, стимулює її. Найважливішою сферою впливу теорії на практику є розвиток самої людини, її здібностей, культури як необхідних передумов практичної діяльності. Навіть такі види діяльності як політика, право, мораль, наука, мистецтво, філософія значно впливають на практичну діяльність. Формуючи соціальні норми, ідеали, міжособиснісні, міжнаціональні відносини, вони значно збагачують діяльні здатності людини. Таким чином теорія і практика у структурі діяльності взаємопов’язані і взаємообумовлені: практика виступає джерелом теорії, її відправним пунктом, а теорія освітлює дорогу практиці, зберігає і примножує культурний розвиток людства, надаючи йому гуманістичного змісту.
Практика як результат всесвітньої історії, що виражає безкінечно багатоманітні відношення людей до природи і до самих себе, виступає як цілісна система дій. Структура практики складається з таких елементів: потреба, мета, мотив, предмет діяльності, цілеспрямована діяльність, засоби діяльності і, нарешті, результат діяльності. Ця загальна структура практики реалізується в найрізноманітніших формах. Висхідною формою практичної діяльності є матеріально-виробнича діяльність, у процесі якої люди створюють свої суспільні відносини. Формування і розвиток суспільних відносин є необхідною умовою практично-перетворюючої діяльності, спрямовану не на природу, а на самих себе. Важливими формами діяльності є політична, науково-технічна, художня, медична та інші.
У пізнанні практика виконує такі функції: є джерелом, рушійною силою, основою і метою пізнання; критерєм істиності знань. Тільки ті результати пізнання, що пройшли перевірку практикою, претендують на істиність. Практика є критерієм істини ще й тому, що вона поєднує і співвідносить суб’єкт і об’єкт.
Коли ми розглядаємо пізнавальний процес у його органічному зв’язку з практичною діяльністю, то на перший план виходять чуттєві дані: для пізнання об’єкта необхідне функціонування чуттєвих даних, нервової системи, мозку,завдяки чому виникають відчуття і сприйняття матеріальних об’єктів. Така форма пізнання називається чуттєвим пізнанням. Чуттєве пізнання (або живе споглядання) є історично (у розвитку людства) і логічно (у кожному пізнавальному процесі) вихідним моментом пізнання і передує абстрактному мисленню. Пізнання з необхідністю починається з живого споглядання предметів та явищ навколишнього світу. Здійснюється чуттєве пізнання у формі відчуттів, сприйнять, уявлень.
Відчуття – це чуттєвий образ, що виникає у мозку людини при безпосередній дії на її органи чуття матеріальних предметів. Воно відображає окремі властивості цих предметів. Незважаючи на те, що відчуття – найпростіша форма пізнання, воно відіграє надзвичайно важливу роль, оскільки саме в них містяться усі вихідні дані про пізнаваний предмет, тому відчуття є основою для всіх більш складних форм пізнання. Все ж органи чуттів людини обмежені природними порогами чутливості, через що вони не можуть сприймати усі відповідні до їх специфіки зовнішні подразники. Людське око може сприймати світлові промені з довжиною хвилі від 400 до 750 мілімікрон, але не сприймає ультрафіолетового та інфрачервоного випромінювання. Наше вухо влаштоване так, що воно сприймає звукові хвилі лише в діапазоні від 16 до 20 тисяч коливань у секунду. Але природні пороги чутливості не стають на заваді органам чуття. Навпаки, вони є умовою сприйняття найбільш важливих для життєдіяльності подразників. Така спеціалізація органів чуття забезпечує можливість правильного відображення зовнішнього світу. Фізіологічна обмеженість органів чуттів відносна і не становить нездоланної перепони для пізнання тих явищ, що знаходяться поза межами нашої чутливості. Сфера чуттєвого пізнання у значній мірі розширюється шляхом використання створених людиною спеціальних технічних засобів – мікроскопа, телескопа, радіоапаратури тощо.
Відчуття, що відображають крім властивостей речей деякі елементарні відношення, утворюють сприйняття. Розміщення рис і властивостей досліджуваного явища у сприйнятті у певному порядку, часових і просторових зв’язків є новим підготовчим етапом для логічного мислення як засобу пізнання суті явищ. Сприйняття – це синтетичний комплекс різного роду відчуттів, що дає можливість створення єдиного образу предмета, отримання інформації про об’єкт в його цілісності. Уявлення – це чуттєвий образ предмета, який виникає у відсутності безпосередньої його дії на органи чуття. Воно виникає на основі попередніх відчуттів і сприйнять. У більшості випадків в уявленні відтворюються образи предметів, які у минулому безпосередньо сприймалися. Так, ми можемо відтворювати у свідомості образ добре нам знайомої людини, місцевості, вулиць міста і т.п.
Абстрактне мислення – це складний процес переробки даних чуттєвого пізнання, процес утворення понять і оперування ними. Воно являє собою узагальнене, понятійне відображення явищ.
Поняття - це форма мислення, за допомогою якої відображуються загальні, суттєві риси предметів та явищ. Поняття відображає лише корінні, істотні, загальні ознаки.
Судження – це думка, в якій щось стверджується, або заперечується через зв’язок понять. На відміну від понять, які відображають лише загальні суттєві ознаки, судження відображають будь-які ознаки, властивості, зв’язки та відношення. У формі суджень відображається багатоманітність зв’язків та відношень предметів та явищ матеріального світу.
Формою одержання нових знань шляхом співставлення суджень є умовивід. Умовивід – форма мислення, в якій на основі співставлення декількох суджень, що містять у собі певні знання, утворюється нове судження з новими знаннями.
Перехід від живого споглядання до абстрактного мислення відбувається на основі аналізу і синтезу.
Аналіз – це мисленний (або практичний) розклад предмета на його складові і пізнання кожного з них окремо. Кожний предмет, явище є складною єдністю багатьох сторін. В наших сприйняттях і уявленнях він відображається як конкретна єдність багатоманітного. Для пояснення його аналізують, розкладають на елементи, виділяють різноманітні сторони. У процесі аналізу виділяють загальні, істотні ознаки.
Синтез – це теоретичне, або практичне поєднання виділених у процесі аналізу елементів і відтворення у мисленні предмету у його єдності.
У процесі аналізу і синтезу відбувається абстрагування, тобто відокремлення від неістотних ознак предмета і акцентування уваги на істотних, і – узагальнення, тобто поширення виділеної ознаки на весь клас, до якого він належить. Аналіз і синтез виступають у взаємозв’язку.
Пізнання є складним процесом, який має свою структуру. В ній виділяють поетапність пізнавального процесу – чуттєвий та раціональний, а також рівні пізнання – емпіричний і теоретичний. У ХУП-ХУШ ст. у філософії склався напрямок, що отримав назву емпіризму (від грецьк. – empіriо – досвід) та сенсуалізму (від лат. sensus – відчуття), представники якого вважали, що джерелом усіх знань є досвід, що достовірні знання можна отримати тільки за допомогою органів чуття. Сенсуалісти перебільшували значення чуттєвого досвіду і недооцінювали абстрактне мислення. Так, французькі матеріалісти ХУШ ст. вважали, що у розумі немає нічого такого, чого б раніше не було б у чуттях.
Раціоналісти (від лат. ratio – розум) вважали, що єдиним джерелом достовірних знань є розум. Так, Лейбніц вважав, що у чуттях немає нічого такого, чого раніше не було б у розумі. До чуттєвих даних раціоналісти ставилися недовірливо, вважаючи, що чуття можуть нас привести до заблудження.
Емпіризм і раціоналізм розуміють пізнання метафізично, однобічно, кожний із цих напрямків звертає увагу на одну сторону пізнавального процесу (на чуттєве сприйняття або абстрактне мислення), відриває від іншої, абсолютизує. Діалектичний підхід до процесу пізнаня дає змогу зрозуміти, що чуттєве споглядання і абстрактне мислення є двома, хоч і протилежними, але необхідними його моментами, взаємопов’язаними між собою. Мислення неможливе без чуттєвого пізнання, оскільки воно пов’язане із зовнішнім світом виключно через відчуття, сприйняття, уявлення. Весь свій зміст мислення отримує з чуттєвого пізнання. Чуттєве пізнання, в свою чергу, обумовлене абстрактним мисленням, яке його контролює і спрямовує. Повнота і правильність наших сприйнять у великій мірі залежить від глибини розуміння тих явищ, що сприймаються. Так, лікар, оглядаючи хворого, помітить набагато більше, ніж людина, що не має ніякого відношення до медицини.
Розвиток пізнання відбувається на двох рівнях – емпіричному і теоретичному, що відповідає руху мислення від знання явищ до знання сутності. Емпіричне знання є відображення явищ, окремих відношень, безпосередніх зв’язків предмету. Теоретичне знання є відображенням сутності, на основі якої пояснюються різноманітні явища. Основним елементом теоретичного знання є теорія як форма логічного мислення, в якій найбільш повно реалізуються знання про предмет.
Істина – це знання, що адекватно відображає об’єкт у свідомості суб’єкта. За джерелом свого походження і змістом вона має об’єктивний характер, відображає предмети та явища, які існують об’єктивно, незалежно від свідомості людини, її зміст має об’єктивний характер, не залежить від людини, від людства. Однак це не означає, що істина абсолютно не залежить від людини, вона є результатом пізнавальної діяльності людини і виявляє свій зміст у формах пізнавальної діяльності людства: поняттях, судженнях, теоріях. Але як адекватне відображення об’єктивної дійсності вона об’єктивна за своїм змістом і суб’єктивна за формою. Такими об’єктивними істинами є всі закони науки. Так фізіологічне вчення І.П.Павлова є об’єктивною істиною.
Проблема істини вимагає відповіді не тільки на питання про те, що є істина, але й на питання як вона виникає, як людина отримує нові знання. Загальновідомо, що у розвитку науки відбувається послідовна заміна одних теорій іншими, більш досконалими. Це означає, що жодна теорія не має абсолютної досконалості і з часом замінюється іншою. Як розуміти цю постійну заміну одних теорій іншими? Відповідь на дане питання можлива з урахуванням проблеми співвідношення абсолютного і відносного моментів у пізнанні.
Об’єктивна реальність, що включена у сферу пізнавальної діяльності безкінечна у просторі і часі, знаходиться у процесі безкінечних змін і розвитку. Тому і знання, щоб бути істинними, теж повинні розвиватися, змінюватися, інакше вони не будуть відображати об’єктивних змін. Необхідність розвитку знань зумовлена також постійно зростаючими потребами практики, яка ставить перед пізнанням все нові і нові завдання. Тому істина є постійний процес руху мислення від менш глибоких знань до більш глибоких. Тому діалектичне розуміння світу породжує розуміння неможливості повного, всебічного, вичерпного знання про нього. Ніколи не настане такий час, що людство скаже: пізнавати більше нічого.
Так, у кінці ХІХ ст. серед природодослідників панувала точка зору, що фізика у найкоротший відрізок часу створить завершену фізичну картину світу, а на долю наступних поколінь залишиться вносити незначні зміни у її вдосконалення. Знаменитий фізик М.Планк згадував про те, що на запитання про перспективи наукових занять з теоретичної фізики його університетський вчитель відповів, що остання майже завершена. Теоретична фізика стрімко наближається до тієї ступені завершеності, яку століттями має геометрія і арифметика. Однак, у кінці ХІХ – початку ХХ ст. здавалось би завершена фізична картина світу була зруйнована відкриттями у самій же фізиці. Ціною великих зусиль наука створювала атомістичну картину світу з її фундаментальним висновком про абсолютну неподільність атома і та ж наука, відкривши електрон, заперечила свої попередні уявлення. Довгий час у фізиці існувало уявлення про абсолютну самостійність копускулярних і хвильових властивостей матерії. З відкриттям кванта дії виявилося що вони органічно взаємопов’язані. Фундаментом фізики вважалися уявлення про абсолютність простору і часу як про самостійні сутності, не пов’язані одне з одним. Але з виникненням теорії відносності від цих уявлень відмовилися. Наукова діяльність чимось схожа на діяльність Пенелопи, яка щоночі руйнувала те, що створювала важкою працею за день.
Історія людської практики і науки показує, що знання окремої людини або людства в певний історичний період може мати відносний характер як за своєю повнотою так і за точністю
Відносна істина – це таке знання, яке неповно, неточно, приблизно відображає об’єкт. У процесі розвитку пізнання відбувається постійне уточнення знань, звільнення їх від помилкових положень. При цьому істинний зміст теорій минулого не тільки зберігається, але з кожним кроком пізнання поглиблюється. У кожній науковій істині, незважаючи на її відсутність, є елемент абсолютної істини. У свою чергу абсолютна істина у ході історичного пізнання складається з суми відносних істин. Так, висновок І.М.Сеченова про рефлекторний характер психіки відображає важливу закономірність розвитку організму і у цьому розумінні є частиною об’єктивної істини. Будучи за ступенем повноти і глибини пізнання даної закономірності відносною істиною, цей висновок містить і елементи абсолютної істини (рефлекс як основа психічної діяльності). Абсолютно істинний зміст знань і є абсолютною істиною. Абсолютна істина це такий момент, фрагмент відносної істини який не може бути спростований подальшим розвитком знань. Абсолютна істина як повне завершення знання є тією межею, тією метою, до якого завжди прагне людське пізнання і якої ніколи не досягає. Їх ще називають вічними істинами. Вічні істини є істини факту, або загальні положення, що виражають найбільш прості відношення речей (2 х 2 = 4). Але поняття абсолютної істини не зводиться лише до вічних істин.
Об’єктивна, абсолютна, відносна істини не існують окремо одна від одної. Як правильне відображення дійсності, кожна істина об’єктивна за своїм джерелом і змістом. Вона відносна за своєю повнотою і точністю і разом з тим включає в себе момент абсолютної істини. Абсолютна і відносна істини складають два взаємопов’язані моменти об’єктивної істини.
Істина перебуває у процесі постійного розвитку, а тому вона має конкретний характер. На кожному конкретному етапі знання відображає об’єкт на певній ступені його розвитку, у певних умовах, до певної глибини і точності. Зміни умов існування об’єкта ведуть до порушення відповідності між знанням і об’єктом, викликають необхідність їх уточнення. Оскільки всі предмети і явища за своєю природою конкретні, існують у конкретних умовах, які постійно змінюються, то не може бути таких теоретичних положень, які можна було б застосовувати без врахування умов часу і простору. У медицині залежність істини від конкретних умов пізнання проявляється на кожному кроці. Одне і те ж захворювання у різних хворих проходить по-різному, в залежності від багатьох показників організму. Одні і ті ж ліки здатні по-різному впливати на організм різних людей в залежності від їх особистих морфофізіологічних властивостей.
Те чи інше явище можна зрозуміти лише шляхом його конкретного аналізу з врахуванням усіх його конкретних умов. Тому конкретність істини вимагає творчого застосування теоретичних висновків до досліджуваного явища. Теорія не може бути застиглою, незмінною при поясненні багатоманітних явищ дійсності.
Методи наукового пізнання. Метод – це спосіб досягнення мети, певним чином упорядкована діяльність по її досягненню, засіб відтворення у мисленні об’єкта, який вивчається. Серед різноманітних методів виділяють: загальний або філософський, загальнонауковий та конкретно-науковий. За сферою застосування розрізняють емпіричні і теоретичні методи.
До емпіричних методів відносяться: спостереження, експеримент, моделювання.
Спостереження. Для того, щоб здійснювати пізнавальні функції над об’єктом, виділити його якість, кількість, сутність і т.п. об’єкт, насамперед, повинен існувати. Спостереження є методом виділення об’єкту дослідження. Його ще називають “живим спогляданням”. Відомий медик Г.Сел’є писав, що у сучасній медицині просте спостереження біолога, природодослідника чи клініциста не застаріло і ніколи не застаріє.
Структурою спостереження є взаємодія суб’єкту і об’єкту, де основну роль відіграють органи чуттів. Спостереження - це цілеспрямоване, систематичне сприйняття предметів зовнішнього світу. Наукове спостереження зв’язків проводиться за планом, дозволяє повторювати спостереження. У процесі виділення предметів по властивостях людство навчилося відрізняти корисні рослини і тварини від шкідливих. У медицині спостереження має особливості, обумовлені об’єктом пізнання: реакція об’єкта на факт спостереження і присутність суб’єкта пізнання; необхідність враховувати умови, в яких відбувається спостереження.
Спостереження обмежене вирішуючою здатністю органів чуття. Під час спостереження суб’єкт не може активно втручатися у процес пізнання, не в змозі ізолювати об’єкт від посторонніх факторів. Ці недоліки долаються експериментом.
Експеримент – метод пізнання, коли суб’єкт при дослідженні об’єкту використовує спеціальні пристрої і прилади завдяки яким появляється можливість: 1) ізолювати об’єкт від посторонніх впливів; 2) багаторазово повторювати хід пізнання у строго фіксованих умовах; 3) планомірно змінювати, комбінувати різні умови у яких знаходиться досліджуваний об’єкт.
Структурою елементу є:
1. Суб’єкт, експеримент і його діяльність;
2. Об’єкт експериментального дослідження;
3. Засоби експериментування.
Невпинний розвиток науково-технічного прогресу ставить людство перед проблемою проникнення у такі сфери навколишнього світу, де методи спостереження і експерименту застосовувати неможливо. Тоді застосовують метод моделювання. Моделювання – це такий метод дослідження, коли суб’єкт пізнання експериментує не з об’єктом, а з його замінником, моделлю. У процесі моделювання суттєво змінюються засоби експериментального дослідження. Об’єкт опосередковується не тільки приладами, але й моделлю, завдяки чому суб’єкт експериментує не з об’єктом, а з його замінником. Структуру методу моделювання описується такою послідовністю пізнавальних операцій: 1) перехід від об’єкту до його замінника, моделі; 2) дослідження цієї моделі, модельний експеримент; 3) екстраполяція (перенесення) знання з моделі на об’єкт.
На теоретичному рівні наукового пізнання використовують методи: єдність історичного і логічного, рух пізнання від абстрактного до конкретного, співвідношення індукції і дедукції.
Єдність історичного і логічного. Щоб відтворити у мисленні розвиток об’єкта потрібно пізнати історію його розвитку. Вивчення історії розвитку об’єкта можливе двома методами: історичним, який відтворює усі деталі дійсного історичного розвитку і логічним, який відтворює історію розвитку, але в її головних суттєвих рисах. Гегель писав, що логічний метод є не чим іншим як тим же історичним методом, тільки звільненим від історичної форми і від випадковостей, які заважають його вивченню. З чого починає історія, з того повинен починатися й хід думок, тобто логіка відображення історичного процесу у абстрактній формі. Логічний хід думки у цілому, в тенденції, пудсумку співпадає з історичним.
Механізм співвідношення історичного і логічного виражається у співпадінні логіки мисленння з процесом історичного становлення мислення. Сутність методу співпадіння історичного і логічного полягає у слідуючому: 1) рух думки у основних рисах повинен співпадати з процесом історичного розвитку мислення; 2) логічне у концентрованому вигляді відтворює історичне, з якого усунуто все випадкове і другорядне; 3) у логічному історичне сконцентроване, переплавлене, перетворене; 4) логічне відтворює історичне на більш високій основі.
Єдність історичного і логічного у пізнанні дає можливість у теоретичному відтворенні об’єкту досліджувати усі деталі його розвитку. Методом відтворення динаміки розвитку об’єкта є сходження від абстрактногодо конкретного. Якщо логічне пізнає історичний генезис розвитку об’єкта, то при цьому суб’єкт абстрагується від усіх другорядних факторів, бере тільки основне, канву розвитку його вузлових моментів.
Процес пізнання починається від конкретного, даного у наших органах чуттів, яке існує реально і сприймається суб’єктом. Тільки після вивчення цього конкретного приходять до наукових абстракцій. Абстракції являються тими формами знання, які відтворюють якісну, кількісну і т.п. сторони об’єкту, встановлюють його причинно-наслідкові, необхідні та інші зв’язки з іншими об’єктами. Однак, абстрактне є однобічним відображенням об’єкту. Але в цьому і сила абстракцій. Коли вони виступають у формі понять, вони здатні відображати сутність об’єкту, коли ж вони виступають у формі категорій то з їх допомогою яких відображають найбільш загальні закономірності об’єкту. Тут іде зворотний процес пізнання від абстрактного до конкретного, коли конкретне виступає як синтез багатьох визначень. Конкретне є не тільки вихідним, початковим моментом пізнання, але й заключною стадією пізнавального процесу. Однак конкретне на початку пізнання, як хаотичне уявлення про ціле, чуттєво-конкретне і конкретне як результат пізнання, не ідентичні. Абстрактне як результат пізнання є відтворенням конкретного з допомогою мислення.
Виведення абстрактного знання відбувається як від конкретного до абстрактного (індукція), так і навпаки від абстрактного до конкретного (дедукція). Індукція і дедукція являють собою протилежності, і в період панування метафізики розглядалися як самостійні методи пізнання. Так Ф.Бекон і Д.С.Мілль розробляли індуктивний метод одержання знань. Слабкість дедукції вони вбачали у відриві від досвіду. Тільки спостереження фактів досвіду гарантує правильність теоретичних положень. Останні, якщо вони підтверджені досвідом, можна екстраполювати на інші факти.
Декарт, Лейбніц та інші філософи обстоювали думку про те, що дійсно істинне знання отримуємо шляхом виводу із загальних положень більш конкретних, тобто з допомогою дедукції. Вперше дедукція була розроблена Арістотелем і успішно застосована в геометрії Евкліда. На основі дедукції (аксіоматичного методу) розроблялися основні положення математики, геометрії, фізики та ін.
Але взяті окремо одна від іншої вони обмежені. Індукція зупиняється на півдорозі, тому що виробивши загальне положення, вона знову повинна повертатися до реальних фактів. Дедукція, щоб дедукувати (виводити) дещо, повинна мати загальне положення, абстракцію як результат індукції. Ні та, ні інша, взяті окремо не можуть розглядати явища у русі і розвитку, тому вони взаємодоповнюють одна одну.
Крім законів у науковому дослідженні велике значення мають форми організації знання. До них відносяться: проблема, гіпотеза, ідея, теорія.
Наукова проблема виникає тоді, коли закономірність появи і функціонування якогось явища проявляється фрагментарно, частково. Однак суб’єкт усвідомлює, що дана закономірність реально існує. Тоді формулюється наукова проблема. Проблема – це не просто незнання, це є знання про незнання. Вона виникає як логічний наслідок раніше здобутих знань. Але для того, щоб її вирішити потрібні нові знання, які повинні мати значення фактів. Факт – це достовірне знання, здобуте при допомозі спостереження і експерименту.
Гіпотеза – це особливого роду припущення про закономірності між явищами, що викликають нові явища, котрі безпосередньо не спостерігаються. В історії розвитку науки роль гіпотез надзвичайно велика. Так, гіпотеза Демокріта – Епікура про атомістичну будову речовини здійснила новий погляд на матерію не тільки у філософії, а і у природничих науках. Використання її Ломоносовим привело до відкриття закону сталості складу хімічних речовин. Дальтон, виходячи із атомістичної гіпотези застосовував у хімії кількісні методи; Менделєєв на основі атомістично-молекулярного вчення відкрив закон періодичності. Великого значення мала гіпотеза Левер’є про існування планети Нептун, гіпотеза Канта про природне походження Сонячної системи, гіпотеза Опаріна про походження життя на Землі та ін.
Ідея – форма відображення зовнішнього світу, що містить у собі усвідомлення цілей і перспектив його пізнання і практичного перетворення. З точки зору логіки, ідея – це поняття. Але від інших понять її відрізняє зміст і місце у розвитку пізнання. Ідея – головна думка, центральне положення системи наукового знання, що синтезує всі поняття і судження про певну реальність в єдину систему. Синтезуюча роль ідеї обумовлена тим, що вона відображає фундаментальну закономірність об’єкту, що вивчається. Так ідея природного добору об’єднати в єдину цілісність значний фактичний матеріал, що дало можливість Дарвіну створити єдину картину біологічних явищ. Ідея рефлексу лягла в основу формування цілісної картини психофізіологічної діяльності тварин. Весь зміст цих та інших теорій є розкриттям, розгортанням ідеї, що лежить в основі теорії.
Теорія – вища логічна форма наукового знання, що являє собою систему взаємопов’язаних тверджень і доказів. Вона містить методи пояснення і передбачення явищ предметної області. Кожна теорія включає у свій зміст певну кількість гіпотез. Теорія виникає із гіпотези, яка знайшла експериментальне підтвердження. По своїй структурі теорія є цілісною системою знання, для якої характерний логічний взаємозв’язок між елементами, висхідні принципи.
Теорія є цілісним, систематичним узагальненим знанням про суттєві зв’язки і закономірності об’єкту, виступає як найбільш досконала форма наукового обгрунтування і програмування практичної діяльності. Слід пам’ятати, що роль теорії не обмежується узагальненням досвіду практичної діяльності і перенесенням його на нові ситуації, а пов’язана з творчим переосмисленням досвіду, завдяки чому теорія відкриває нові горизонти перед практикою.
Опираючись на теоретичне знання, суб’єкт може створювати такі сфери реальності, що не існують в наявному бутті природи або суспільства, але можливі з точки зору закономірностей, які є у змісті теорії. Так теорія стимулює розвиток практики. При цьому вдосконалюється і сама теорія. У процесі застосування теорії, сформульоване в ній знання опосередковується, видозмінюється під дією різноманітних впливів практики. Суб’єкт використовує теорію як програму діяльності, видозмінюючи її окремі елементи під дією конкретної ситуації.
Дата добавления: 2015-09-11; просмотров: 38 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |