Читайте также:
|
Комунікація як сфера знання і наукових інтересів сформувалася давно. На сьогодні функціонує велика кількість її визначень. Американський учений-психіатр Юрген Рюш (1910—1995) виокремив 40 підходів до комунікації в різних сферах, у т. ч. архітектурі, антропології, психології, політиці тощо. Проте всі чинні підходи до розуміння комунікації можна зарахувати до однієї з двох парадигм: механістичної або діяльнісно-інтеракційної. Парадигмою американський фізик і філософ Томас Кун (1922—1996) вважав систему близьких поглядів учених за основними принципами.
У механістичній парадигмі під комунікацією розуміють односпрямований процес кодування й передавання інформації (повідомлення) від джерела (адресанта) та приймання і декодування її одержувачем (адресатом). Діяльнісно-інтеракційна парадигма тлумачить комунікацію як спільну діяльність учасників комунікації (комунікантів), у процесі якої вони виробляють спільні (до певної межі) погляди на речі та дії з ними.
Між підходами існують суттєві відмінності. Для механістичного підходу характерний погляд на людину — учасника комунікативного процесу — як на механізм, дії якого можна описати певними правилами; контекст зовнішнього середовища розглядається як шум, перешкода; головною категорією є інформація — форма репрезентації дійсності, де локалізується досвід людини. Діяльнісно-інтеракційному підходу властиве врахування людського чинника, взаємодії та взаємин між учасниками акту комунікації. На думку багатьох прихильників цього підходу, комунікація — значно масштабніша, ніж обмін інформацією, вона охоплює широке коло зв’язків та відношень (між адресантом та адресатом, особистісна позиція відправника повідомлення до соціальної реальності, теми, ситуації спілкування тощо). У межах діяльнісно-інтеракційного підходу комунікацію тлумачать як особливу мовленнєву діяльність. З огляду на це існує традиційне визначення комунікації.
Комунікація — обмін значеннями або інформацією між індивідами (від джерела (адресанта) до одержувача (адресата)) засобами спільної системи символів або коду.
Код охоплює сукупність сигналів, що передають, як правило, одним засобом або каналом.
Основним засобом комунікації є мова (вербальна, словесна), яка забезпечує обмін інформацією між індивідами, індивідом та суспільством, групами індивідів, навіть автокомунікацію — комунікацію людини із собою. Відтак комунікація може бути мовною (вербальною, словесною).
Мовна (вербальна, словесна) комунікація — створення, обмін та інтерпретація повідомлень комунікантами за допомогою мови як коду та позамовних кодів із метою досягнення змін у поведінці чи свідомості адресата, необхідних для спільної діяльності.
У гносеологічному (грец. gnЬsis — пізнання і logos — вчення) аспекті, тобто в аспекті теорії пізнання, мовна комунікація — це обмін інформацією між комунікантами у формі повідомлень. В онтологічному (грец. ontos — єство і logos — вчення) аспекті, тобто з урахуванням сутнісних характеристик (сфери локалізації, будови), мовна комунікація — це мисленнєво-мовленнєва діяльність, комунікативний процес. У прагматичному (грец. pragma — справа, дія) аспекті, тобто з урахуванням сфери та мети використання, мовна комунікація — це процес реалізації комунікативних інтенцій мовців (за сучасним українським мовознавцем Флорієм Бацевичем, комунікативних намірів адресанта — осмислених чи інтуїтивних, які визначають внутрішню програму мовлення і спосіб її втілення) у спільній діяльності.
Мовна комунікація — один із модусів (способів) існування мови разом з мовою та мовленням. Мова й мовлення є аспектами одного феномену — специфічного виду людської діяльності, який забезпечує спілкування та мислення людей.
Комунікація відбувається і завдяки використанню інших засобів, наприклад підняті брови (жест) можуть означати здивування; піктограма (атрибут навколишнього середовища) Діти йдуть до школи — застереження водію зменшити швидкість; покашлювання (голосовий ефект) — знак попередження або ніяковіння тощо.
У людській взаємодії активно використовують і невербальну комунікацію.
Невербальна (лат. verbum — слово) комунікація — застосування немовних засобів для створення та передавання повідомлення.
Найвичерпніший перелік кодів невербальної комунікації охоплює:
1) кінесику — код жестів і рухів;
2) фізіогноміку — зовнішність;
3) голосові ефекти — сміх, покашлювання, вигуки тощо;
4) проксеміку — сприйняття та використання простору як комунікації;
5) такесику — сприймання та застосування дотику як комунікації;
6) хронеміку — сприйняття, використання і структурування часу як комунікації;
7) об’єкти і атрибути навколишнього середовища, які впливають на зміст мовленнєвої комунікації або визначають певною мірою соціальну поведінку мовця.
Вербальний та невербальний компоненти — невід’ємні складові процесу комунікації, причому в процесі усної комунікації між співрозмовниками віч-на-віч вербальна (словесна) частина виражає лише 35% змісту повідомлення, 65% кодують невербальні засоби.
У лінгвістичній літературі під комунікацією розуміють обмін думками та інформацією у формі мовленнєвих або письмових сигналів, що є синонімом поняття «спілкування». Спілкування означає обмін думками, інформацією та емоційними переживаннями між людьми, тобто це актуалізація комунікативної функції мови в різноманітних мовленнєвих ситуаціях. У такому розумінні поняття «комунікація» та «спілкування» синонімічні.
У психологічній і соціологічній літературі комунікацію та спілкування розглядають як несинонімічні поняття. Комунікація позначає засоби зв’язку будь-яких об’єктів матеріального та духовного світу, передавання інформації від людини до людини (обмін уявленнями, ідеями, установками, настроями, почуттями тощо в людському спілкуванні), а також у суспільстві з метою впливу на соціальні процеси. Спілкування тлумачать як міжособистісну взаємодію людей під час обміну інформацією пізнавального або афективно-оцінного характеру. За одним із підходів базовою категорією в цьому контексті вважають «комунікацію», яка відбувається між людьми у формі спілкування як обміну знаковими утвореннями (повідомленнями).
Прихильники протилежного підходу (Т. Грушевицька та ін.) основною категорією вважають «спілкування», в межах якого виокремлюють три аспекти: 1) комунікацію (обмін); 2) інтеракцію (організація взаємодії та впливу); 3) перцепцію (чуттєве сприйняття як основа взаєморозуміння).
Отже, спільними ознаками понять «комунікація» та «спілкування» є співвіднесеність із процесами обміну й передавання інформації та зв’язок із мовою як засобом повідомлення інформації. Відмінності зумовлені тим, що комунікацію та спілкування використовують у різних науках (лінгвістиці, психології, соціології тощо), які визначальними вважають не одні й ті самі аспекти цих понять. Так, за спілкуванням закріпилась характеристика як міжособистісної взаємодії, за комунікацією — інформаційного обміну в суспільстві.
У межах теорії мовної комунікації терміни «мовна (вербальна) комунікація» та «мовленнєве спілкування» доцільно позначати як синонімічні поняття, тому що взаємодія між людьми відбувається за допомогою одного й того самого засобу спілкування — мови.
Дата добавления: 2015-01-05; просмотров: 199 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |