Читайте также:
|
|
Местоположение магазина можно считать привлекательным, если для большинства целевых покупателей требуются минимальные ресурсы времени, физический и моральных усилий, денежных средств для того, что бы добраться до магазина.
Минимальные ресурсы – близость к местам проживания, работам, остановкам общественного транспорта, станциям метро, основным автомагистралям, расположение по близости от магазинов другой специализации или в составе крупных торговых центров, что позволяет осуществлять комплексную покупку.
Расположение в благоприятном окружении – удаленность от промзон, кладбищ, исключение неприятного соседства. А так же достаточное удаление от объектов, которые могут привести к законодательным ограничениям относительно ассортимента, времени работы и т.д.
Идеальная практика:
1. Выбор наиболее привлекательных мест и районов в городе.
2. Поиск участков и объектов недвижимости в выбранных местах и районах.
3. Отбор наименее затратных объектов.
Реальная практика отбора:
1. Предложение на рынке недвижимости
2. Отбор по характеристикам объекта недвижимости
a. Соответствие формату по площади, парковке и т.д.
b. Физическое состояние помещения или участка.
c. Условия и стоимость покупки или аренды.
3. Оценка местоположения.
ІНСТИТУТ ПРАВА ТА ПСИХОЛОГІЇ
ЛЕКЦІЯ № 6 НА ТЕМУ:
КРАСНОМОВСТВО – ВАЖЛИВИЙ КРИТЕРІЙ
ФАХОВОСТІ ПРАВНИКА
Затверджено на засіданні кафедри теорії та філософії права
Протокол № 1 від 29 серпня 2014 р.
ЛЬВІВ – 2014
КРАСНОМОВСТВО – ВАЖЛИВИЙ КРИТЕРІЙ
ФАХОВОСТІ ПРАВНИКА
ПЛАН
1. Мовна особистість юриста та її складники.
2. Суспільна (професійна) риторика: предмет і специфіка.
3. Ораторство в системі суспільних комунікацій.
4. Юридичне красномовство: поняття, зміст, особливості.
Мовна особистість юриста та її складники
Усі попередні підрозділи цього посібника тим чи іншим чином спрямовувалися на те, щоб сприяти формуванню індивіда, який володіє сукупністю здатностей і характеристик, які зумовлюють створення й сприйняття ним текстів (у вербальній чи невербальній формі), що вирізняються рівнем структурно-мовної складності та глибиною й точністю відображення дійсності. Йдеться про комуніканта, який бере участь у різних видах спілкування, про індивіда-професіонала, якого в сучасній лінгвістиці називають мовною особистістю, вчення про яку за останні десятиріччя досить успішно розвивається у різних галузях не лише мовознавства, а й психології, соціолігвістики, а отже, без знайомства принаймні з основними теоретичними положеннями, на наш погляд, не обійтися, коли маємо намір навіть у загальних аспектах торкнутися питань риторики, ораторського мистецтва, без вивчення яких неможливо уявити собі як досягти ефективного формування комунікативної культури майбутнього правника.
В ознайомленні з основами лінгвістичної теорії мовної особистості нам у пригоді стане розділ монографії проф. Т. Космеди, в якому досить таки популярно розглянуто дефініцію, структуру, виміри, типи мовної особистості (зазначимо, що окремі положення якоюсь мірою вже повторюються, проте в іншій, проте досить цікавій інтерпретації). “Визнання гуманітарної сутності мовознавства, позиціонування мови як власне діяльності, – зазначає авторка, – безумовно, призводить до залучення в лінгвістичну сферу людського чинника. У межах антропоцентричної та дискурсцентричної парадигм, що окреслюють вектори більшості сучасних лінгвістичних розвідок, учені “мають справу не з абстрактним уречевленим конструктом, не з інструментом, що обслуговує кожну сторонню діяльність, а безпосередньо з комунікативною діяльністю людини, що має таку ж, як і сам дослідник, свідомість”. Тож логічним є визнання особистості, яка “існує в мовному просторі – спілкуванні, стереотипах поведінки, зафіксованих у мові, значеннях мовних одиниць та смислах текстів” – одним із найбільш пріоритетних та стрижневих об‘єктів досліджень лінгвістичних студій. На сьогодні в мовознавстві виокремлено навіть, як зауважувалося, самостійний напрям лінгвістики – лінгвоперсонологію, що фокусує дослідження на мовній спроможності особистості, її мовній, комунікативній, емоційній, культурній та інших видах комунікативних компетенцій” [39, с. 16–17].
Переходячи до аналізу основних складників мовної особистості, якими проф. Т. Космеда називає мовну спроможність, мовну й комунікативну компетенції (до речі цю категрію ми розглядали вище), вона зазначає: “Антропологічний підхід до вивчення мови є методологічною основою сучасної наукової парадигми в мовознавстві. Його особливість, як відомо, полягає в тому, що онтологія мови задана експліцитним включенням в неї людини. Мову трактують як обов‘язковий атрибут людини, найважливішу діяльність людського духу. Як наголошує сучасний французький мовознавець Клод Ажеж, “якщо і є щось спільне у всіх людських істот, то це... мовна спроможність, а не сама мова”. Він слушно називає мовленнєву діяльність “визначальною властивістю людини як біологічної істоти” закликаючи сучасних мовознавців досліджувати природу й властивості “мовної спроможності” людей”.
Отже, сучасна лінгвістика має яскраво виражену прагматичну орієнтацію (до речі, у цьому читач мав змогу переконатися на прикладі окремих аспектів висвітлення загальної проблеми). У зв‘язку з цим особливої актуальності набули поняття “мовна особистість”, “мовна спільнота”, “мовна спроможність”, “мовна свідомість”, “мовна й комунікативна компетенції”, “компетенція емоційна й культурологічна”, “лінгвокреативна діяльність”, що не є новими в науці, але потребують нового осмислення, проекції на конкретні об‘єкти. Це стосується репрезентації як окремої мовної спільноти, так і окремих мовних особистостей – яскравих представників цієї лінгвокультурної спільноти.
Кожна лінгвокультурна спільнота є унікальною, одиничною. І ця одиничність не може не бути специфічно аранжована у вербально-дискурсивному аспекті. Специфічно аранжована одиничність зумовлює й вибір відповідних контактів, і вибір відповідних протидій – протистоянь цим контактам, оскільки за окресленим вибором приховані вербально-дискурсивні праформи, що не збігаються в лінгвокультурних спільнотах. Це зумовлює узуальну варіативність вербальної й невербальної поведінки, її потенційну конфліктність, оскільки варіанти праформ є не чим іншим, як фільтрами, крізь які “просіюються” мотиви, афективно-емотивні й когнітивні налаштування.
Із поняттям “мовна спільнота” пов‘язане поняття “мовна свідомість”. Дехто з науковців до них додає ще й “лінгвістична свідомість” як синонімами. Тому пропонується модель дії мовної свідомості з урахуванням того, що рефлексія над мовою може бути зреалізована у двох основних ракурсах: перший (поверховий) її рівень складається з поглядів на мову, характерних для даної мовної спільноти; другий (глибинний) рівень реалізується в мовній поведінці, в активному виборі мовних варіантів, що вважаються правильними чи більш прийнятними, за рахунок інших варіантів, що сприймаються, відповідно, як неприйнятні. Отже, “мовна свідомість” постає як сукупність культурно й соціально зумовлених установок щодо мови, які відбивають колективні ціннісні орієнтації, що дуже важливо для характеристики мовної особистості, яку традиційно розглядають як сукупність властивостей індивіда, що забезпечують породження власних висловлювань та можливість сприйняття висловлювань інших. Природжена здатність оволодівати мовою забезпечується мовною спроможністю індивіда, що є однією з уроджених характерних рис, притаманних кожній конкрет ній людині. Складовими мовної особистості є її мовна спроможність, мовна й комунікативна компетенції, особливе світобачення, світосприйняття та світорозуміння, що відображається в індивідуальній мовній картині світу, а фіксується, відповідно, в когнітивній картині світу. Клод Ажеж наголошує на значущості вивчення мовної спроможності людини як властивості, закладеної в генетичному коді кожного індивіда у вигляді універсальної когнітивної схеми, що зафіксована на нейрологічному рівні, який від народження є сформованою даністю індивіда. Мовна спроможність як елемент структури мовної особистості є першоосновою для подальшого розвитку та становлення певного рівня комунікативної компетенції.
Поняття “мовна спроможність” виникло на базі тріади “система – процес – механізм”: його розглядають лише у зв‘язках і відношеннях із компонентами цієї тріади. “Механізм” як компонент названої системи є динамічним утворенням, до того ж, принципово важливим, оскільки ґрунтується на комунікативних правилах, які потрібно знати та використовувати для реалізації конкретних комунікативних завдань. Власне такі чинники, як знання цієї сукупності правил та здатність доцільно їх використовувати, і визначають рівень мовної спроможності. Ці правила відповідно співвідносяться з одиницями різних рівнів мовної системи. Мовна спроможність – багатокомпонентна функційна система, що є наслідком генералізації елементів системи мови; це певний конструкт, що функціює на основі конкретних правил. Отже, мовна спроможність базується на системі елементів кожної конкретної мови, передусім рідної – фонетичних, словотвірних, лексичних, фразеологічних, граматичних, стилістичних та семантичних – і правилах реалізації цієї системи.
Мовну спроможність розуміємо як спосіб “зберігання” мовної системи у свідомості людини й спосіб відображення в мовній свідомості елементів цієї системи, але таке відображення не відбувається миттєво, оскільки це процес тривалий: його наслідок – формування узагальнених функційних елементів мови. Сукупність елементів, що корелюють з одиницями мови відповідного рівня, власне й мотивує наявність мовної спроможності певного рівня.
Мовна спроможність – функційна система, і її компоненти “працюють” за специфічними правилами, за якими й здійснюється вибір засобів, що необхідні для вирішення кожного конкретного комунікативного завдання.
Особливе місце в структурі мовної спроможності посідає її семантичний компонент – це підсистема правил вибору адекватного значення для реалізації відповідного смислу. Ці правила, зрозуміло, відрізняються від правил, що моделюють граматичний компонент, який, безумовно, також бере участь в породженні відповідного смислу. Вибір смислових компонентів є необхідним етапом породження мовлення, висловлювання, актів комунікації загалом. Моделювання змісту, найбільш узгодженого з конкретною ситуацією, відбувається, як зазначалося, відповідно до конкретних комунікативних завдань: адресант прагне бути максимально зрозумілим, але він оперує лише тими мовними засобами, які йому відомі. Основою для вибору адекватних засобів вираження думки слугує семіотико-ситуативний аналіз, завдяки якому адресант ідентифікує значущі для комунікації елементи ситуації. Семантичні проблеми функційно-граматичного плану можуть бути вирішені за умови врахування тієї обставини, що між довкіллям і його мовним вираженням “побутує” людська свідомість, яка формує відповідний когнітивний зміст. Індивідуальна класифікаційна система, тобто система еталонів, що містяться у свідомості кожної конкретної людини й утворюються внаслідок онтогенетичного розвитку особистості, насамперед і регулює діяльність свідомості, зокрема й свідомості мовної. Для кожної особистості значення інтерсуб‘єктивне. Отже, структура мовної спроможності є динамічним утворенням, яке базується на особливостях психології. Процес використання психологічних якостей і правила їх вибору – поза мовною спроможністю особистості: це об‘єкт мовної й комунікативної компетенцій, що разом із мовною спроможністю і є складовими мовної особистості [39, с. 19–22].
Моделюючу структуру мовної особистості і розглядаючи методику дослідження цього поняття, проф. Т. Космеда зазначає, що ученими запропоновано низку теорій, у кожній з яких дається авторське визначення поняття особистості. Проте попри варіативність поглядів на природу особистості, психологи дійшли згоди стосовно того, що сутністю поняття є індивідуальність та неповторність, унікальність, які виявляються в усталеній системі соціально значущих ознак, що характеризують індивіда як члена суспільства або члена певної соціокультурної спільноти. Психологи одностайні й у тому, що особистість є породженням процесу
соціалізації індивіда, який оволодів мовленням та низкою рухових, інтелектуальних, культурних навичок, засвоїв традиції, ціннісні орієнтації, що їх виробило людство.
Умовою існування особистості є постійний розвиток, орієнтованість на реалізацію своїх можливостей у діяльності та спілкуванні.
Поняття мовної особистості ще було відоме в радянському мовознавстві з праць академіка В. Виноградова. Цей учений спроектував його передусім на мову письменника, що виражається в художньому тексті.
У світовій лінгвістиці воно пов‘язане передусім з іменем німецького лінгвіста Л. Вайсбергера й було вербалізовано в терміні Persönlichkeit (мовна особистість).
Сучасний російський мовознавець Ю. Караулов наповнив цю категорію новим теоретичним змістом, розвинувши це поняття найбільш системно, забезпечивши теоретичне підґрунтя подальших розвідок у лінгвістичній персонології, запропонувавши ієрархічну модель структури мовної особистості з її трьома рівнями, а саме: 1) вербально-семантичним; 2) лінгво-когнітивним; з) мотиваційним. Одиницею першого рівня є лексикон особистості – слова, фразеологізми та словосполучення, якими особистість оперує в мовленнєвій практиці; для другого рівня, що відповідає інтелектуальній, когнітивній сфері, характерною одиницею є концепт як категорія механізмів свідомості, що виражає специфіку світобачення, світорозуміння та світосприйняття людини; одиницею третього рівня є комунікативно-діяльнісна потреба мовця або мотивованість, що визначається його інтенціями, певними комунікативними налаштуваннями. Крім того, Ю. Караулов також уточнив тезу Ф. де Соссюри стосовно того, що за кожним текстом прихована мовна система, передбачивши інше прочитання цього постулату: за кожним текстом стоїть мовна особистість. Запропонований підхід вимагає переосмислення традиційних дослідницьких методик. У центрі уваги мовознавців сьогодні не значення як таке, а “значення мовця” і “значення слухача”, тобто індивідуальні смисли. Фіксація й опис таких смислів – актуальне завдання сучасного мовознавства, що, до речі, реалізується в появі нових словників активного типу.
Отже, поняття мовної особистості має синкретичну природу та міждисциплінарний характер. Категорія мовної особистості виявляє свою сутність в індивідуальних смислах, що формують індивідуальний тезаурус мовця, в його неповторній манері мовленнєвої поведінки, що й дає підставу виокремити певні типи за окресленими параметрами. Мовна особистість характеризується певним ступенем володіння мовою, але, крім того, й соціальним та особистісним вибором мовних засобів. Ознакою кожної мовної особистості є її мовна спроможність, мовна й комунікативна компетенції, особливе світобачення, світосприйняття та світорозуміння, що відображено, як відомо, в індивідуальній мовній картині світу, а зафіксовано у відповідній когнітивній картині світу. Ці якісні характеристики особливо важливі, коли йдеться про оволодіння майбутнім правником основами ораторського мистецтва зокрема, а передусім про оцінювання рівня його комунікативної культури загалом.
Мовна особистість – це особистість, виражена в мові (текстах, дискурсах) і через мову, особистість, яка реконструйована на базі власних мовних засобів. За Ю. Карауловим, повний опис мовної особистості передбачає: 1) характеристику семантичного рівня її організації, вичерпний її опис або опис індивідуальних її відмінностей; 2) реконструкцію мовної моделі світу, що відбита в мовній свідомості, або тезаурус мовної особистості: це можна здійснити шляхом аналізу текстів, які створила ця особистість, або шляхом спеціального її тестування; 3) вияв її життєвих або ситуативних домінант, налаштувань, мотивів, що відображені передусім у процесах породження текстів та їх змісті, аналізі “живого мовлення”, а також в особливостях сприйняття чужих текстів. Додамо – й при аналізі процесів автокомунікації, що на сьогодні досліджено недостатньо.
Один із напрямів дослідження мовної особистості – вивчення асоціативних реакцій на мовні феномени різного рівня: слова, словоформи, словосполучення і под. Мета аналізу асоціативних зв‘язків – реконструкція асоціативно-вербальної сітки, що є унікальною для кожної мовної особистості й водночас такою, що містить універсальні складові. У мовознавстві накопичено чималий досвід такого опису, спроектованого на конкретну мовну спільноту. Йдеться про різного типу асоціативні словники.
Концепція опису мовної особистості базується на врахуванні сукупності спроможностей і характеристик людини, що зумовлюють створення мовленнєвих творів (текстів), при цьому увагу проектують й на окремі індивідуальності, й на певні узагальнені моделі, оскільки кожна ознака, що відкривається при осмисленні мовної індивідуальності, може внести відповідне уточнення в модель: пізнай самого себе – пізнаєш людство.
Категорія “мовна особистість” передбачає синтез психологічного й лінгвістичного знання, тобто сутність поняття “мовна особистість” має подвійну лінгвопсихологічну основу, (безперечно, що багатша особистість, то важче її репрезентувати за конкретними класифікаційними ознаками. Жодний вимір не може вичерпати особистості, тим більше якщо йдеться про людину неординарну, внутрішній світ якої оцінюють за такими параметрами, як “людина естетична”, і “людина теоретична”, “людина етична” і под.; крім того, розуміння особистості ускладнено такими ознаками, як “талант”, “воля”, “емоційність” [39, с. 24–25].
Як багаторівневе поняття, що характеризується суперечністю співвідношення стабільних і змінних елементів, сталістю мотивацій і здатністю підпорядковуватися зовнішнім впливам, а також самовпливу, мовна особистість, яка зреалізовує себе в міжкультурній комунікації, повинна відповідати статусу бікультурної мовної особистості стосовно актуалізованої в її свідомості іноземної лінгвокультури. Бікультурна мовна особистість володіє певним рівнем міжкультурної комунікації. Вимір ступеня володіння міжкультурною комунікацією, вочевидь, повинен визначатися такими параметрами, як розуміння феноменів реального світу й самого себе в цьому світі крізь призму іншої, чужої для даної мовної особистості, культури у вигляді сприйняття системи відповідних артефактів – матеріальних, розумових, духовних, ціннісних, нормативних та ін., що матеріалізуються, омовлюються знаками (символами), словесними, тобто вербальними й невербальними. Ці артефакти актуалізуються в комунікативній поведінці мовної особистості – її спроможності моделювати певні комунікативні дії, мовленнєво-комунікативні акти, висловлювання, конструювати тексти, дискурси, зреалізовувати свою культурно-мовленнєву креативну діяльності загалом, що мотивовано індивідуальними пропозиційними налаштуваннями особистості, які, як відомо, детермінують активні дії, інтеракції, що здійснюються у відповідному етно-, соціо-, лінгвокультурному комунікативному просторі.
Отже, ступінь міжкультурної компетенції мовної особистості передусім залежить від ступеня її готовності діяти, творчо зреалізовуватися в певному етно-, соціо-, лінгвокультурному комунікативному просторі.
Етно-, психо-, соціальні мовні особистості внаслідок накопичення відповідного комунікативного досвіду в процесі спілкування, маніпулюючи наявними в мові ресурсами, враховуючи конкретні ситуації, моделюють відповідні смисли. Основною одиницею міжкультурної комунікації прийнято, як відомо, вважати смисл.
При такому підході мову розглядаємо як найважливіший знаковий засіб набуття, збереження й трансформації знань про світ, продукти мисленнєвої діяльності й цивілізації, феномени культури й про людину як мовну особистість з відповідними рівнями різних видів компетенцій: комунікативної, емоційної й міжкультурної. Точно відзначити категорію “належний”, а тим паче “високий” рівень володіння мовою, в світлі теорії міжкультурної комунікації дуже важко, оскільки нема меж вдосконаленню, тому оцінювати рівень володіння мовою кожної конкретної людини слід у межах відповідного дискурсу, тобто з урахуванням ситуації.
У міжкультурній комунікації набуття базової мовної компетенції, включаючи норми лексичної сполучуваності, – недостатнє. Необхідно оволодіти відповідним рівнем комунікативної міжкультурної компетенції, засвоївши різні аспекти специфіки функціювання лексичних одиниць, оволодівши мовною прагматикою. Йдеться про явище актуалізації певних конотацій, асоціацій і под., тобто не лише про примітивну мовну спроможність, а й про мінімальну мовну креативність щодо сприйняття й породження текстів (дискурсу) [39, с. 63–65].
Шлях до набуття високого рівня міжкультурної комунікативної компетенції, на відміну від природного шляху розвитку мовної спроможності, комунікативної компетенції, спроектованої на рідну мову, опосередкований входженням одночасно у світ іншої етнічної культури, індивідуальними властивостями кожної конкретної мовної особистості, тобто лінгвоцентричними й антропоцентричними чинниками.
У разі міжкультурної комунікації у свідомості особистості має місце, як відомо, онтологія опозиції: з одного боку, “я – ми – свої”, а з іншого, – “вони – інші – чужі”. Ця опозиція має у свідомості кожної мовної особистості своєрідну репрезентацію. Вона всеохопна, тобто виражається передусім у сприйнятті й володінні іншою культурою, іншою мовою, її когнітивною базою, тобто сукупністю знань і уявлень, системою універсальних і національно маркованих концептів різних видів, що омовлюються й фіксуються в семантико-ментальному лексиконі як певні згустки відповідної культури. Характер реалізації цієї опозиції залежить від системи компетенцій особистості – передусім культурної, мовної, комунікативної, емоційної, від її особистісних характеристик – належності до певного етно-, психо- й соціотипів, індивідуальних якостей характеру. Інколи “чуже” переходить у статус “свого”, хоч і з певними застереженнями, що виявляється в конкретних ситуаціях буття людини.
Саме наявна у свідомості людини система національно маркованих концептів дає змогу відмежовувати “чуже” від “свого”, але за певного спрямованого ідеологічного впливу, виховання національно марковані концепти можуть нейтралізуватися або й зникати взагалі. Тоді маємо факт неповноти нації, про що писав, зокрема й О. Ткаченко. За цієї умови стираються межі між “чужим” і “своїм”. Особистість утрачає ознаки Ноmо еthnicus / habitus. У цьому разі можна вказувати на приналежність до відповідної нації, але насправді не відповідати критеріям такої приналежності. Сьогодні в Україні склалася ситуація, що особистість може кваліфікувати себе за національною приналежністю українцем, але не володіти національно маркованою системою концептів, репрезентованою семантико-метальною системою української мови.
Опозиція “я – ми – свої” – “вони – інші – чужі” виявляється в іншій інтерпретації реалій чужого світу й людей – їх багатоаспектного статусу, способу життя, ставлення до людських цінностей, норми зокрема. Адже людина постійно оцінює довкілля завдяки наявній в її свідомості аксіологічній системі норм, тобто національна свідомість дає змогу по-особливому бачити й сприймати світ, його розуміти й оцінювати. Зазначене пов‘язане із поняттям “знаковості”, або так званого мовного коду, визначити який робили спробу класики мовознавства й сучасні дослідники. В інтерпретації В. фон Гумбольдта та О. Потебні – це “дух мови”, що є неосяжним і виражається в різних реаліях, феноменах етнічних культур. Власне, розуміння опозиції подібність – відмінність у культурі й мові й базується на поняттях мовного коду, національного “духу” мови, що лежить в методологічній основі трактування міжкультурної комунікації як особливого типу комунікації.
У цьому контексті цілком реально виникає запитання: чи мають рацію громадяни незалежної України, коли називають і сьогодні Росію своєю рідною державою? До речі, ставлення до свого, національного виявляється навіть у такому, здавалося б, незначному факті номінації підручників з історії: в Росії – це “Історія Вітчизни”, а в нас – “Історія України”. Ставимо риторичне запитання: чи сприймають автори підручників із такою назвою Україну як свою рідну державу, Батьківщину? Чи будуть її так сприймати ті, хто навчається за підручниками з такою назвою?
Як можна кваліфікувати особистість, яка усе життя прожила в Україні, має відмітку в паспорті “українець”, українською мовою володіє на побутовому рівні, але заявляє: “Від того, що я буду розмовляти постійно українською мовою, я не буду більше любити Україну”. Такі вислови можна почути з вуст інтелігентних, освічених людей, які свято вірять, що не помиляються. Переконати в іншому сьогодні їх практично неможливо, тому й ідуть систематичні дискусії в Україні щодо мовного питання, робиться спроба нав‘язати українцям думку про те, що не обов‘язково знати українську мову, та ще й на належному рівні, з урахуванням знання, власне, семантико-ментального лексикону, вміння вербалізувати власне українські національні концепти.
Коли ситуацію в Україні оцінюють сусіди, наприклад, поляки, то вони не можуть взагалі зрозуміти, як можна жити в Україні, вважати себе українцем і не володіти українською мовою в повсякденному побуті, не кажучи вже про формування сильних, елітарних мовних особистостей. Вищий Закон України (Конституція) затвердив постулат про обов‘язкове використання української мови у всіх державних установах. На жаль, про рівень володіння не йдеться. Хоча, як видається, особливо держслужбовці найвищого рангу, повинні репрезентувати високий рівень не лише мовної, а передусім і комунікативної компетенції українською. Вони повинні прагнути відповідати статусу елітарної української мовної особистості. Утім, немає не лише такого прагнення, але й розуміння такої необхідності. Отож, чи може бути розбудована державність України, якщо її очільники навіть не спроможні оволодіти українською мовою, щоб вербалізувати семантико-ментальний лексикон українців, що формувався віками. Мовна особистість повинна зреалізовувати себе як Ноmо еthnicus / habitus. Це не значить, що не потрібно знати російської мови чи інших мов. Це різні питання. Останнє стосується формування бікультурної чи полікультурної мовних особистостей з відповідними рівнями міжкультурної й комунікативної компетенцій іншою мовою (мовами).
Російську мову знати потрібно, оскільки ця мова є мовою спілкування людей у слов‘янському світі. Неправильно відкидати необхідність знання російської мови через те, що тривалий час мала місце русифікація, що не дало змогу мові українській розвиватися самобутнім шляхом. Не тільки не дало змогу, але й завадило. Але це не значить, що сьогодні треба відмовитися від знання російської мови, сприйняття російської культури і под. Уважати, що другою мовою білінгва в Україні повинна бути будь-яка мова, але тільки не російська, також неправильно. Світ стає англомовним. Слов‘янська культура, слов‘янські мови набувають статусу непрестижних. Це неправильно.
Аналіз запозичень останніх років показує, що запозичення з англійської мови агресивно актуалізувалися, що простежується навіть у системі вигуків. Вигуки репрезентують емоційну компетенцію, тож якщо запозичення вже торкаються не лише когнітивної сфери, а й сфери емоційної, що насамперед є показником національної ментальності, – це ознака активного типу асиміляції. Мовна особистість як Ноmо еthnicus/habitus повинна відповідати в цьому ракурсі не лише Ноmо loquens/соmmunicans, але й Homo sentins.
Мовна особистість розвивається й формується з урахуванням певних процесів когніції, соціалізації, інкультурації, оволодіння відповідною рідною мовою, а за умови оволодіння іноземною мовою (мовами) з іншими процесами когніції, соціалізації й інкультурації. Ці процеси перебувають у зв‘язках взаємовідношення, взаємодоповнення.
Мовна особистість спирається на ментальні стереотипи – певні установки й звичні реакції, що набувають мовної й немовної форм та відповідно характеризують мовну особистість; якщо стереотипи домінують, то вони характеризують мовний колектив, або навіть всю лінгвокультурну спільноту. Отже, кожна мисляча людина – Ноmо sapiens – належить до відповідної нації, репрезентує відповідний етнос, є одночасно Ноmо еthnicus / habitus і містить ще низку взаємопов‘язаних складників, передусім Ноmо cogitans, Ноmо agens, Ноmо loquens / соmmunicans, Ноmо sentins і т.д. Увесь цей комплекс особистість як Ноmо sapiens повинна усвідомлювати. Звідси висновок: мовна особистість – це складний понятійний конструкт, який в науковій лінгвістичній літературі розглядають як узагальнений багаторівневий образ репрезентанта відповідної ментально-культурно-комунікативної мовної спільноти.
Структуру мовної особистості, як вважає проф. Т. Космеда, все ж можна репрезентувати як універсальну категорію, що має такі обов‘язкові складові: мовна, комунікативна, емоційна компетенція, за певних обставин і міжкультурна комунікативна компетенція, тезаурус відповідних когнітивних структур, уявлення, асоціації, концепти, універсальні, етнічні, національно марковані цінності, цілісність психологічних налаштувань, зумовлених відповідними індивідуальними й колективними налаштуваннями, мотивами та іншими важливими особистісними складовими, а також умовами життя, специфікою епохи, конкретних життєвих ситуацій.
Натомість, міжкультурна комунікативна компетенція вимагає знання мовної прагматики, тобто пропозиційних налаштувань, зокрема морально-етичних й аксіологічних – переконання особистості, настороги, прогнозовані очікування, схильності, уподобання, симпатії, антипатії тощо. І останнє. Успішна міжкультурна комунікація може відбуватися тоді, коли відсутня відчуженість, відчуття своєї “чужинності” [39, с. 68–71]. Тому акцентуючи увагу на найбільш важливих і виразних складових мовної особистості, підкреслюємо значення у її формуванні комунікативно-риторичних якостях мовлення, адже з точки зору мовної комунікації найважливішими комунікативними якостями мовлення є змістовність, доречність, логічність і послідовність, з точки зору культури мовлення – правильність, чистота, різноманітність, виразність та образність. Усі ці ознаки є об‘єктом дослідження риторики – науки, яка вивчає закони оформлення мисленнєво-мовленнєвої діяльності.
Дата добавления: 2014-12-15; просмотров: 188 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |