Студопедия  
Главная страница | Контакты | Случайная страница

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатика
ИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханика
ОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторика
СоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансы
ХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника

Мовна особистість юриста та її складники

Читайте также:
  1. Вопрос 11: Основные дисциплины, изучаемые в юридических учебных заведениях. Их значение для профессии юриста.
  2. Вопрос 12: Понятие и основные черты профессии юриста.
  3. Вопрос 13: Исторические этапы становления и развития профессии юриста. Юристы в древности. Юристы в Средневековье. Юристы в Новое время.
  4. Вопрос 14: Особенности становления профессии юриста в России.
  5. Вопрос 23: Основные сферы и направления профессиональной деятельности юриста в условиях рыночной экономике.
  6. Вопрос 39: Профессиональная деятельность юриста в различных сферах государственной жизни.
  7. Вопрос 47: Правовая культура юриста: понятие и основные черты.
  8. Вопрос 58: Профессиональная деформация в деятельности юриста: понятие, основные признаки, пути устранения.
  9. ВОПРОС N 42. Учет эмоциональных состояний в работе юриста
  10. Економічна культура юриста та його значення в умовах ринкових відносин.

Местоположение магазина можно считать привлекательным, если для большинства целевых покупателей требуются минимальные ресурсы времени, физический и моральных усилий, денежных средств для того, что бы добраться до магазина.

Минимальные ресурсы – близость к местам проживания, работам, остановкам общественного транспорта, станциям метро, основным автомагистралям, расположение по близости от магазинов другой специализации или в составе крупных торговых центров, что позволяет осуществлять комплексную покупку.

Расположение в благоприятном окружении – удаленность от промзон, кладбищ, исключение неприятного соседства. А так же достаточное удаление от объектов, которые могут привести к законодательным ограничениям относительно ассортимента, времени работы и т.д.

Идеальная практика:

1. Выбор наиболее привлекательных мест и районов в городе.

2. Поиск участков и объектов недвижимости в выбранных местах и районах.

3. Отбор наименее затратных объектов.

Реальная практика отбора:

1. Предложение на рынке недвижимости

2. Отбор по характеристикам объекта недвижимости

a. Соответствие формату по площади, парковке и т.д.

b. Физическое состояние помещения или участка.

c. Условия и стоимость покупки или аренды.

3. Оценка местоположения.

 

ІНСТИТУТ ПРАВА ТА ПСИХОЛОГІЇ

ЛЕКЦІЯ № 6 НА ТЕМУ:

 

КРАСНОМОВСТВО – ВАЖЛИВИЙ КРИТЕРІЙ

ФАХОВОСТІ ПРАВНИКА

Затверджено на засіданні кафедри теорії та філософії права

Протокол № 1 від 29 серпня 2014 р.

ЛЬВІВ – 2014

КРАСНОМОВСТВО – ВАЖЛИВИЙ КРИТЕРІЙ

ФАХОВОСТІ ПРАВНИКА

ПЛАН

1. Мовна особистість юриста та її складники.

2. Суспільна (професійна) риторика: предмет і специфіка.

3. Ораторство в системі суспільних комунікацій.

4. Юридичне красномовство: поняття, зміст, особливості.

 

Мовна особистість юриста та її складники

 

Усі попередні підрозділи цього посібника тим чи іншим чином спрямовувалися на те, щоб сприяти формуванню індивіда, який володіє сукупністю здатностей і характеристик, які зумовлюють створення й сприйняття ним текстів (у вербальній чи невербальній формі), що вирізняються рівнем структурно-мовної складності та глибиною й точністю відображення дійсності. Йдеться про комуніканта, який бере участь у різних видах спілкування, про індивіда-професіонала, якого в сучасній лінгвістиці називають мовною особистістю, вчення про яку за останні десятиріччя досить успішно розвивається у різних галузях не лише мовознавства, а й психології, соціолігвістики, а отже, без знайомства принаймні з основними теоретичними положеннями, на наш погляд, не обійтися, коли маємо намір навіть у загальних аспектах торкнутися питань риторики, ораторського мистецтва, без вивчення яких неможливо уявити собі як досягти ефективного формування комунікативної культури майбутнього правника.

В ознайомленні з основами лінгвістичної теорії мовної особистості нам у пригоді стане розділ монографії проф. Т. Космеди, в якому досить таки популярно розглянуто дефініцію, структуру, виміри, типи мовної особистості (зазначимо, що окремі положення якоюсь мірою вже повторюються, проте в іншій, проте досить цікавій інтерпретації). “Визнання гуманітарної сутності мовознавства, позиціо­нування мови як власне діяльності, – зазначає авторка, – безумовно, призводить до залучення в лінгвістичну сферу людського чинника. У межах антропоцентричної та дискурсцентричної парадигм, що окреслюють вектори більшості сучасних лінгвістичних розві­док, учені “мають справу не з абстрактним уречевленим конструктом, не з інструментом, що обслуговує кожну сторон­ню діяльність, а безпосередньо з комунікативною діяльніс­тю людини, що має таку ж, як і сам дослідник, свідомість”. Тож логічним є визнання особистості, яка “існує в мовному просторі – спілкуванні, стереотипах поведінки, зафіксованих у мові, значеннях мовних одиниць та смислах текстів” – одним із найбільш пріоритетних та стрижневих об‘єктів досліджень лінгвістичних студій. На сьогодні в мовознавстві виокремлено навіть, як зауважувалося, самостійний напрям лінгвістики – лінгвоперсонологію, що фокусує дослідження на мовній спроможності особистості, її мовній, комунікатив­ній, емоційній, культурній та інших видах комунікативних компетенцій” [39, с. 16–17].

Переходячи до аналізу основних складників мовної особистості, якими проф. Т. Космеда називає мовну спроможність, мовну й комунікативну компетенції (до речі цю категрію ми розглядали вище), вона зазначає: “Антропологічний підхід до вивчення мови є методологіч­ною основою сучасної наукової парадигми в мовознавстві. Його особливість, як відомо, полягає в тому, що он­тологія мови задана експліцитним включенням в неї люди­ни. Мову трактують як обов‘язковий атрибут людини, най­важливішу діяльність людського духу. Як наголошує сучасний французький мовознавець Клод Ажеж, “якщо і є щось спіль­не у всіх людських істот, то це... мовна спроможність, а не сама мова”. Він слушно називає мовленнєву діяльність “визна­чальною властивістю людини як біологічної істоти” закли­каючи сучасних мовознавців досліджувати природу й власти­вості “мовної спроможності” людей”.

Отже, сучасна лінгвістика має яскраво виражену прагматичну орієнтацію (до речі, у цьому читач мав змогу переконатися на прикладі окремих аспектів висвітлення загальної проблеми). У зв‘язку з цим особливої актуальності набули поняття “мовна особистість”, “мовна спільнота”, “мовна спроможність”, “мовна свідомість”, “мовна й комуніка­тивна компетенції”, “компетенція емоційна й культуроло­гічна”, “лінгвокреативна діяльність”, що не є новими в нау­ці, але потребують нового осмислення, проекції на конкретні об‘єкти. Це стосується репрезентації як окремої мовної спіль­ноти, так і окремих мовних особистостей – яскравих пред­ставників цієї лінгвокультурної спільноти.

Кожна лінгвокультурна спільнота є унікальною, оди­ничною. І ця одиничність не може не бути специфічно аран­жована у вербально-дискурсивному аспекті. Специфічно аранжована одиничність зумовлює й вибір відповідних контактів, і вибір відповідних протидій – протистоянь цим кон­тактам, оскільки за окресленим вибором приховані вер­бально-дискурсивні праформи, що не збігаються в лінгвокультурних спільнотах. Це зумовлює узуальну варіативність вербальної й невербальної поведінки, її потенційну конфлік­тність, оскільки варіанти праформ є не чим іншим, як філь­трами, крізь які “просіюються” мотиви, афективно-емотивні й когнітивні налаштування.

Із поняттям “мовна спільнота” пов‘язане поняття “мов­на свідомість”. Дехто з науковців до них додає ще й “лінгвістична свідомість” як синонімами. Тому пропонується модель дії мовної свідомості з урахуванням того, що рефлексія над мовою може бути зреалі­зована у двох основних ракурсах: перший (поверховий) її рівень складається з поглядів на мову, характерних для даної мовної спільноти; другий (глибинний) рівень реалізу­ється в мовній поведінці, в активному виборі мовних варі­антів, що вважаються правильними чи більш прийнятними, за рахунок інших варіантів, що сприймаються, відповідно, як неприйнятні. Отже, “мовна свідомість” постає як сукуп­ність культурно й соціально зумовлених установок щодо мови, які відбивають колективні ціннісні орієнтації, що дуже важливо для характеристики мовної особистості, яку традиційно розглядають як сукуп­ність властивостей індивіда, що забезпечують породження власних висловлювань та можливість сприйняття висловлювань інших. Природжена здатність оволодівати мовою за­безпечується мовною спроможністю індивіда, що є однією з уроджених характерних рис, притаманних кожній конкрет ній людині. Складовими мовної особистості є її мовна спро­можність, мовна й комунікативна компетенції, особливе сві­тобачення, світосприйняття та світорозуміння, що відобра­жається в індивідуальній мовній картині світу, а фіксується, відповідно, в когнітивній картині світу. Клод Ажеж наголошує на значущості вивчення мовної спроможності людини як властивості, закладеної в генетич­ному коді кожного індивіда у вигляді універсальної когнітивної схеми, що зафіксована на нейрологічному рівні, який від народження є сформованою даністю індивіда. Мовна спро­можність як елемент структури мовної особистості є першо­основою для подальшого розвитку та становлення певного рівня комунікативної компетенції.

Поняття “мовна спроможність” виникло на базі тріа­ди “система – процес – механізм”: його розглядають лише у зв‘язках і відношеннях із компонентами цієї тріади. “Ме­ханізм” як компонент названої системи є динамічним утво­ренням, до того ж, принципово важливим, оскільки ґрунту­ється на комунікативних правилах, які потрібно знати та ви­користовувати для реалізації конкретних комунікативних завдань. Власне такі чинники, як знання цієї сукупності пра­вил та здатність доцільно їх використовувати, і визначають рівень мовної спроможності. Ці правила відповідно співвід­носяться з одиницями різних рівнів мовної системи. Мовна спроможність – багатокомпонентна функційна система, що є наслідком генералізації елементів системи мови; це певний конструкт, що функціює на основі конкретних пра­вил. Отже, мовна спроможність базується на системі елемен­тів кожної конкретної мови, передусім рідної – фонетичних, словотвірних, лексичних, фразеологічних, граматичних, сти­лістичних та семантичних – і правилах реалізації цієї системи.

Мовну спроможність розуміємо як спосіб “зберігання” мовної системи у свідомості людини й спосіб відображення в мовній свідомості елементів цієї системи, але таке відобра­ження не відбувається миттєво, оскільки це процес тривалий: його наслідок – формування узагальнених функційних еле­ментів мови. Сукупність елементів, що корелюють з одиницями мови відповідного рівня, власне й мотивує наявність мовної спроможності певного рівня.

Мовна спроможність – функційна система, і її компо­ненти “працюють” за специфічними правилами, за якими й здійснюється вибір засобів, що необхідні для вирішення кож­ного конкретного комунікативного завдання.

Особливе місце в структурі мовної спроможності посі­дає її семантичний компонент – це підсистема правил вибо­ру адекватного значення для реалізації відповідного смислу. Ці правила, зрозуміло, відрізняються від правил, що моделюють граматичний компонент, який, безумовно, також бере участь в породженні відповідного смислу. Вибір смислових компонентів є необхідним етапом породження мовлення, висловлювання, актів комунікації зага­лом. Моделювання змісту, найбільш узгодженого з конкрет­ною ситуацією, відбувається, як зазначалося, відповідно до конкретних комунікативних завдань: адресант прагне бути максимально зрозумілим, але він оперує лише тими мовни­ми засобами, які йому відомі. Основою для вибору адекват­них засобів вираження думки слугує семіотико-ситуативний аналіз, завдяки якому адресант ідентифікує значущі для комунікації елементи ситуації. Семантичні проблеми функційно-граматичного плану мо­жуть бути вирішені за умови врахування тієї обставини, що між довкіллям і його мовним вираженням “побутує” людська сві­домість, яка формує відповідний когнітивний зміст. Індивіду­альна класифікаційна система, тобто система еталонів, що міс­тяться у свідомості кожної конкретної людини й утворюються внаслідок онтогенетичного розвитку особистості, насамперед і регулює діяльність свідомості, зокрема й свідомості мовної. Для кожної особистості значення інтерсуб‘єктивне. Отже, структура мовної спроможності є динамічним утворенням, яке базуєть­ся на особливостях психології. Процес використання психо­логічних якостей і правила їх вибору – поза мовною спро­можністю особистості: це об‘єкт мовної й комунікативної компетенцій, що разом із мовною спроможністю і є складо­вими мовної особистості [39, с. 19–22].

Моделюючу структуру мовної особистості і розглядаючи методику дослідження цього поняття, проф. Т. Космеда зазначає, що ученими запропоновано низку теорій, у кожній з яких дається авторське визначення поняття особистості. Проте попри варіативність поглядів на природу особис­тості, психологи дійшли згоди стосовно того, що сутністю поняття є індивідуальність та неповторність, унікаль­ність, які виявляються в усталеній системі соціально значу­щих ознак, що характеризують індивіда як члена суспільства або члена певної соціокультурної спільноти. Психологи од­ностайні й у тому, що особистість є породженням процесу

соціалізації індивіда, який оволодів мовленням та низкою ру­хових, інтелектуальних, культурних навичок, засвоїв традиції, ціннісні орієнтації, що їх виробило людство.

Умовою існування особистості є постійний розвиток, орієнтованість на реалізацію своїх можливостей у діяль­ності та спілкуванні.

Поняття мовної особистості ще було відоме в радянському мовознавстві з праць академіка В. Виноградова. Цей учений спроекту­вав його передусім на мову письменника, що виражається в художньому тексті.

У світовій лінгвістиці воно пов‘язане передусім з іменем німецького лінгвіста Л. Вайсбергера й було вербалізовано в терміні Persönlichkeit (мовна особистість).

Сучасний російський мовознавець Ю. Караулов наповнив цю категорію новим теоретичним змістом, розвинувши це поняття найбільш сис­темно, забезпечивши теоретичне підґрунтя подальших роз­відок у лінгвістичній персонології, запропонувавши ієрархічну модель структури мовної особистості з її трьо­ма рівнями, а саме: 1) вербально-семантичним; 2) лінгво-когнітивним; з) мотиваційним. Одиницею першого рівня є лексикон особис­тості – слова, фразеологізми та словосполучення, якими осо­бистість оперує в мовленнєвій практиці; для другого рів­ня, що відповідає інтелектуальній, когнітивній сфері, харак­терною одиницею є концепт як категорія механізмів свідо­мості, що виражає специфіку світобачення, світорозумін­ня та світосприйняття людини; одиницею третього рівня є комунікативно-діяльнісна потреба мовця або мотивованість, що визначається його інтенціями, певними комунікативними налаштуваннями. Крім того, Ю. Караулов також уточнив тезу Ф. де Соссюри стосовно того, що за кожним текстом при­хована мовна система, передбачивши інше прочи­тання цього постулату: за кожним текстом сто­їть мовна особистість. Запропонований підхід вимагає переосмислення традиційних дослідницьких методик. У центрі уваги мовознавців сьогодні не значення як таке, а “значення мовця” і “значення слухача”, тобто індивідуальні смисли. Фіксація й опис таких смислів – актуальне завдання сучасного мовознавства, що, до речі, реалізується в появі нових словників активного типу.

Отже, поняття мовної особистості має синкретичну природу та міждисциплінарний характер. Категорія мовної особистості виявляє свою сутність в індивідуальних смис­лах, що формують індивідуальний тезаурус мовця, в його неповторній манері мовленнєвої поведінки, що й дає підставу виокремити певні типи за окресленими параметрами. Мовна особистість характеризуєть­ся певним ступенем володіння мовою, але, крім того, й соціальним та особистісним вибором мовних засобів. Ознакою кожної мовної особистості є її мовна спроможність, мовна й комунікативна компетенції, особливе світобачення, світосприйняття та світорозуміння, що відображено, як відомо, в індивідуальній мовній картині світу, а зафіксовано у відповідній когнітивній картині світу. Ці якісні характеристики особливо важливі, коли йдеться про оволодіння майбутнім правником основами ораторського мистецтва зокрема, а передусім про оцінювання рівня його комунікативної культури загалом.

Мовна особистість – це особистість, виражена в мові (текстах, дискурсах) і через мову, особистість, яка реконстру­йована на базі власних мовних засобів. За Ю. Карауловим, повний опис мовної особистості передбачає: 1) характе­ристику семантичного рівня її організації, вичерпний її опис або опис індивідуальних її відмінностей; 2) реконструкцію мовної моделі світу, що відбита в мовній свідомості, або теза­урус мовної особистості: це можна здійснити шляхом аналізу текстів, які створила ця особистість, або шляхом спеціального її тестування; 3) вияв її життєвих або ситуативних домі­нант, налаштувань, мотивів, що відображені передусім у процесах породження текстів та їх змісті, аналізі “живого мов­лення”, а також в особливостях сприйняття чужих текстів. Додамо – й при аналізі процесів автокомунікації, що на сьо­годні досліджено недостатньо.

Один із напрямів дослідження мовної особистості – вивчення асоціативних реакцій на мовні феномени різного рівня: слова, словоформи, словосполучення і под. Мета ана­лізу асоціативних зв‘язків – реконструкція асоціативно-вербальної сітки, що є унікальною для кожної мовної осо­бистості й водночас такою, що містить універсальні складо­ві. У мовознавстві накопичено чималий досвід такого опису, спроектованого на конкретну мовну спільноту. Йдеться про різного типу асоціативні словники.

Концепція опису мовної особистості базується на врахуванні сукупності спроможностей і характерис­тик людини, що зумовлюють створення мовленнєвих тво­рів (текстів), при цьому увагу проектують й на окремі ін­дивідуальності, й на певні узагальнені моделі, оскільки кож­на ознака, що відкривається при осмисленні мовної індивіду­альності, може внести відповідне уточнення в модель: пізнай самого себе – пізнаєш людство.

Категорія “мовна особистість” передбачає синтез пси­хологічного й лінгвістичного знання, тобто сутність поняття “мовна особистість” має подвійну лінгвопсихологічну основу, (безперечно, що багатша особистість, то важче її репрезентувати за конкретними класифікаційними ознаками. Жодний вимір не може вичерпати особистості, тим більше якщо йдеться про людину неординарну, внутрішній світ якої оцінюють за такими параметрами, як “людина естетична”, і “людина теоретична”, “людина етична” і под.; крім того, ро­зуміння особистості ускладнено такими ознаками, як “та­лант”, “воля”, “емоційність” [39, с. 24–25].

Як багаторівневе поняття, що характеризується суперечністю співвідношення стабільних і змінних елементів, сталістю мотивацій і здатністю підпо­рядковуватися зовнішнім впливам, а також самовпливу, мовна особистість, яка зреалізовує себе в міжкультурній комунікації, повинна відповідати статусу бікультурної мовної особистості стосовно актуалізо­ваної в її свідомості іноземної лінгвокультури. Бікультурна мовна особистість володіє певним рівнем міжкультурної кому­нікації. Вимір ступеня володіння міжкультурною комунікаці­єю, вочевидь, повинен визначатися такими параметрами, як розуміння феноменів реального світу й самого себе в цьому світі крізь призму іншої, чужої для даної мовної особистос­ті, культури у вигляді сприйняття системи відповідних арте­фактів – матеріальних, розумових, духовних, ціннісних, нор­мативних та ін., що матеріалізуються, омовлюються знаками (символами), словесними, тобто вербальними й невербальними. Ці артефакти актуалізуються в комунікативній поведінці мовної особистості – її спроможності моделювати певні комунікативні дії, мовленнєво-комунікативні акти, висловлювання, конструювати тексти, дискурси, зреалізовувати свою культурно-мовленнєву креативну діяльності загалом, що мотивовано індивідуальними пропозиційними налаштуваннями особистості, які, як відомо, детермінують активні дії, інтеракції, що здійснюються у відповідному етно-, соціо-, лінгвокультурному комунікативному просторі.

Отже, ступінь міжкультурної компетенції мовної особистості передусім залежить від ступеня її готовності діяти, творчо зреалізовуватися в певному етно-, соціо-, лінгвокультурному комунікативному просторі.

Етно-, психо-, соціальні мовні особистості внаслідок на­копичення відповідного комунікативного досвіду в процесі спілкування, маніпулюючи наявними в мові ресурсами, вра­ховуючи конкретні ситуації, моделюють відповідні смисли. Основною одиницею міжкультурної комунікації прийнято, як відомо, вважати смисл.

При такому підході мову розглядаємо як найваж­ливіший знаковий засіб набуття, збереження й трансформа­ції знань про світ, продукти мисленнєвої діяльності й цивілі­зації, феномени культури й про людину як мовну особистість з відповідними рівнями різних видів компетенцій: комунікативної, емоційної й міжкультурної. Точно відзначити категорію “належний”, а тим паче “високий” рівень володіння мовою, в світлі теорії міжкультурної комунікації дуже важко, оскільки нема меж вдосконаленню, тому оцінювати рівень володіння мовою кожної конкретної людини слід у межах відповідного дискурсу, тобто з урахуванням ситуації.

У міжкультурній комунікації набуття базової мовної компетенції, включаючи норми лексичної сполучуваності, – недостатнє. Необхідно оволодіти відповідним рівнем комунікативної міжкультурної компетенції, засвоївши різні аспекти специфіки функціювання лексичних одиниць, оволодівши мовною прагматикою. Йдеться про явище актуалізації певних конотацій, асоціацій і под., тобто не лише про примітивну мовну спроможність, а й про мінімальну мовну креативність щодо сприйняття й породження текстів (дискурсу) [39, с. 63–65].

Шлях до набуття високого рівня міжкультурної комунікативної компетенції, на відміну від природного шляху роз­витку мовної спроможності, комунікативної компетенції, спроектованої на рідну мову, опосередкований входженням одночасно у світ іншої етнічної культури, індивідуальними властивостями кожної конкретної мовної особистості, тобто лінгвоцентричними й антропоцентричними чинниками.

У разі міжкультурної комунікації у свідомості особис­тості має місце, як відомо, онтологія опозиції: з одного боку, “я – ми – свої”, а з іншого, – “вони – інші – чужі”. Ця опо­зиція має у свідомості кожної мовної особистості своєрідну репрезентацію. Вона всеохопна, тобто виражається переду­сім у сприйнятті й володінні іншою культурою, іншою мо­вою, її когнітивною базою, тобто сукупністю знань і уявлень, системою універсальних і національно маркованих концеп­тів різних видів, що омовлюються й фіксуються в семантико-ментальному лексиконі як певні згустки відповідної культу­ри. Характер реалізації цієї опозиції залежить від системи компетенцій особистості – передусім культурної, мовної, ко­мунікативної, емоційної, від її особистісних характеристик – належності до певного етно-, психо- й соціотипів, індивідуальних якостей характеру. Інколи “чуже” переходить у статус “свого”, хоч і з певни­ми застереженнями, що виявляється в конкретних ситуаціях буття людини.

Саме наявна у свідомості людини система національно мар­кованих концептів дає змогу відмежовувати “чуже” від “свого”, але за певного спрямованого ідеологічного впливу, виховання національно марковані концепти можуть нейтралізуватися або й зникати взагалі. Тоді маємо факт неповноти нації, про що писав, зокрема й О. Ткаченко. За цієї умови стираються межі між “чужим” і “своїм”. Особистість утрачає ознаки Ноmо еthnicus / habitus. У цьому разі можна вказувати на приналеж­ність до відповідної нації, але насправді не відповідати критеріям такої приналежності. Сьогодні в Україні склалася ситуація, що особистість може кваліфікувати себе за національною приналеж­ністю українцем, але не володіти національно маркованою сис­темою концептів, репрезентованою семантико-метальною системою української мови.

Опозиція “я – ми – свої” – “вони – інші – чужі” виявляється в іншій інтерпретації реалій чужого світу й людей – їх багатоаспектного статусу, способу життя, ставлення до людських цінностей, норми зокрема. Адже людина постійно оцінює до­вкілля завдяки наявній в її свідомості аксіологічній системі норм, тобто національна свідомість дає змогу по-особливому бачити й сприймати світ, його розуміти й оцінювати. Зазначе­не пов‘язане із поняттям “знаковості”, або так званого мовного коду, визначити який робили спробу класики мовознавства й сучасні дослідники. В інтерпретації В. фон Гумбольдта та О. По­тебні – це “дух мови”, що є неосяжним і виражається в різних реаліях, феноменах етнічних культур. Власне, розуміння опозиції подібність – відмінність у культурі й мові й базується на поняттях мовного коду, національного “духу” мови, що лежить в методологічній основі трактування міжкультурної комунікації як особливого типу комунікації.

У цьому контексті цілком реально виникає запитання: чи мають рацію громадяни незалежної України, коли називають і сьогодні Росію своєю рідною державою? До речі, ставлення до свого, національного виявляється навіть у тако­му, здавалося б, незначному факті номінації підручників з іс­торії: в Росії – це “Історія Вітчизни”, а в нас – “Історія Укра­їни”. Ставимо риторичне запитання: чи сприймають автори підручників із такою назвою Україну як свою рідну державу, Батьківщину? Чи будуть її так сприймати ті, хто навчається за підручниками з такою назвою?

Як можна кваліфікувати особистість, яка усе життя про­жила в Україні, має відмітку в паспорті “українець”, україн­ською мовою володіє на побутовому рівні, але заявляє: “Від того, що я буду розмовляти постійно українською мовою, я не буду більше любити Україну”. Такі вислови можна по­чути з вуст інтелігентних, освічених людей, які свято вірять, що не помиляються. Переконати в іншому сьогодні їх прак­тично неможливо, тому й ідуть систематичні дискусії в Укра­їні щодо мовного питання, робиться спроба нав‘язати україн­цям думку про те, що не обов‘язково знати українську мову, та ще й на належному рівні, з урахуванням знання, власне, семантико-ментального лексикону, вміння вербалізувати власне українські національні концепти.

Коли ситуацію в Україні оцінюють сусіди, наприклад, поляки, то вони не можуть взагалі зрозуміти, як можна жити в Україні, вважати себе українцем і не володіти укра­їнською мовою в повсякденному побуті, не кажучи вже про формування сильних, елітарних мовних особистостей. Ви­щий Закон України (Конституція) затвердив постулат про обов‘язкове використання української мови у всіх держав­них установах. На жаль, про рівень володіння не йдеться. Хоча, як видається, особливо держслужбовці найвищого ран­гу, повинні репрезентувати високий рівень не лише мовної, а передусім і комунікативної компетенції українською. Вони повинні прагнути відповідати статусу елітарної української мовної особистості. Утім, немає не лише такого прагнення, але й розуміння такої необхідності. Отож, чи може бути роз­будована державність України, якщо її очільники навіть не спроможні оволодіти українською мовою, щоб вербалізува­ти семантико-ментальний лексикон українців, що формував­ся віками. Мовна особистість повинна зреалізовувати себе як Ноmо еthnicus / habitus. Це не значить, що не потрібно знати російської мови чи інших мов. Це різні питання. Останнє стосується формування бікультурної чи полікультурної мовних особистостей з відповідними рівнями міжкультурної й кому­нікативної компетенцій іншою мовою (мовами).

Російську мову знати потрібно, оскільки ця мова є мовою спілкування людей у слов‘янському світі. Неправильно відки­дати необхідність знання російської мови через те, що трива­лий час мала місце русифікація, що не дало змогу мові українській розвиватися самобутнім шляхом. Не тільки не дало змогу, але й завадило. Але це не значить, що сьогодні треба відмовитися від знання російської мови, сприйняття росій­ської культури і под. Уважати, що другою мовою білінгва в Україні повинна бути будь-яка мова, але тільки не російська, також неправильно. Світ стає англомовним. Слов‘янська культура, слов‘янські мови набувають статусу непрестижних. Це неправильно.

Аналіз запозичень останніх років показує, що запозичен­ня з англійської мови агресивно актуалізувалися, що просте­жується навіть у системі вигуків. Вигуки репрезентують емо­ційну компетенцію, тож якщо запози­чення вже торкаються не лише когнітивної сфери, а й сфе­ри емоційної, що насамперед є показником національної ментальності, – це ознака активного типу асиміляції. Мов­на особистість як Ноmо еthnicus/habitus повинна відповіда­ти в цьому ракурсі не лише Ноmо loquens/соmmunicans, але й Homo sentins.

Мовна особистість розвивається й формується з урахуванням певних процесів когніції, соціалі­зації, інкультурації, оволодіння відповідною рідною мовою, а за умови оволодіння іноземною мовою (мовами) з іншими процесами когніції, соціалізації й інкультурації. Ці процеси перебувають у зв‘язках взаємовідношення, взаємодоповнення.

Мовна особистість спирається на ментальні стереоти­пи – певні установки й звичні реакції, що набувають мовної й немовної форм та відповідно характеризують мовну особис­тість; якщо стереотипи домінують, то вони характеризують мовний колектив, або навіть всю лінгвокультурну спільноту. Отже, кожна мисляча лю­дина – Ноmо sapiens – належить до відповідної нації, репре­зентує відповідний етнос, є одночасно Ноmо еthnicus / habitus і містить ще низку взаємопов‘язаних складників, переду­сім Ноmо cogitans, Ноmо agens, Ноmо loquens / соmmunicans, Ноmо sentins і т.д. Увесь цей комплекс особистість як Ноmо sapiens повинна усвідомлювати. Звідси висновок: мовна особистість – це складний понятійний конструкт, який в науковій лінгвістичній літературі розглядають як узагальнений багаторівневий образ репрезентанта відповідної ментально-культурно-комунікативної мовної спільноти.

Структуру мовної особистості, як вважає проф. Т. Космеда, все ж можна репрезен­тувати як універсальну категорію, що має такі обов‘язкові складові: мовна, комунікативна, емоційна компетенція, за певних обставин і міжкультурна комунікативна компетенція, тезаурус відповідних когнітивних структур, уявлення, асо­ціації, концепти, універсальні, етнічні, національно марко­вані цінності, цілісність психологічних налаштувань, зумов­лених відповідними індивідуальними й колективними налаштуваннями, мотивами та іншими важливими особистісними складовими, а також умовами життя, специфікою епохи, конкретних жит­тєвих ситуацій.

Натомість, міжкультурна комунікативна компетенція вимагає знання мовної прагматики, тобто пропозиційних налаштувань, зокрема морально-етичних й аксіологічних – переконання особистості, настороги, прогнозовані очіку­вання, схильності, уподобання, симпатії, антипатії тощо. І останнє. Успішна міжкультурна комунікація може відбу­ватися тоді, коли відсутня відчуженість, відчуття своєї “чужинності” [39, с. 68–71]. Тому акцентуючи увагу на найбільш важливих і виразних складових мовної особистості, підкреслюємо значення у її формуванні комунікативно-риторичних якостях мовлення, адже з точки зору мовної комунікації найважливішими комунікативними якостями мовлення є змістовність, доречність, логічність і послідовність, з точки зору культури мовлення – правильність, чистота, різноманітність, виразність та образність. Усі ці ознаки є об‘єктом дослідження риторики – науки, яка вивчає закони оформлення мисленнєво-мовленнєвої діяльності.

 




Дата добавления: 2014-12-15; просмотров: 73 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав




lektsii.net - Лекции.Нет - 2014-2024 год. (0.012 сек.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав