Главная страница | Контакты | Случайная страница Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

Державні установи в україні хх ст.

Теория и методы оценки недвижимости. СПб.: Изд-во СПб ГУЭФ, 1998.

Щербакова Ю.В. Экономика недвижимости. Ростов-на-Дону: ФЕНИКС, 2002.

Экономика и управление недвижимостью. Учебник для вузов/ Под ред.

проф. П.Г. Грабовского. Смоленск: Изд-во «Смолин плюс», М.: Изд-во «АСВ», 1999.

Варламов А.А., Севастьянов А.В. "Земельный кадастр. Оценка земли и иной собственности", том 5 - МоскваЮ издат. КолосС, 2006 г.

Неумывакин Ю.К., Перский М.И., "Земельно-кадастровые геодезические работы" - Москва, издат. КолосС, 2006 г.

Балабанов И.Т. "Экономика недвижимости" - Санкт-Петербург, издательство Питер, 2000г.

Структура і логіка курсу. Взаємозв’язки дисципліни “Людський розвиток” з іншими дисциплінами та науками

Структура курсу “людський розвиток” і цього підручника обумовлена загальною логікою дослідження теоретичних і практичних проблем формування й розвитку людського потенціалу, а також їх адекватної оцінки як на макро-, так і на мезоекономічному рівнях з метою забезпечення широкої свободи вибору людей, високої якості життя та високої соціально-економічної ефективності розвитку суспільства і кожної окремої людини.

Різноманітні соціальні аспекти життєдіяльності людей, що є предметом вивчення дисципліни «людський розвиток», є водночас об”єктом дослідження багатьох наук і навчальних дисциплін. Межі цих наук, як правило, ще не мають повної однозначності, тому зараз ми коротко розглянемо основні проблеми, висвітлені нами в цьому посібнику з точки зору їх взаємозв”язку з іншими соціально-економічними науками та іншими навчальними дисциплінами (табл.1.1).

У першому розділі підручника розглядаються теоретико-методологічні засади вивчення предмета “людський розвиток”. Він характеризує людський розвиток як напрям наукового дослідження і навчальну дисципліну.

Ретроспективний огляд економічних концепцій, які передували виникненню концепції людського розвитку, щодо дослідження ними проблем взаємозв’язку економічного зростання та людського розвитку, бачення шляхів підвищення добробуту населення, задоволення матеріальних та духовних потреб, розширення можливостей вибору людини здійснено у другому розділі цієї книги. Зрозуміло, що матеріал цього розділу тісно переплітається з відповідними темами таких уже вивчених вами предметів як “Економічна теорія”, “Історія”, “Історія економічних вчень”.

Таблиця 1.1. Взаємозв”язок проблем дослідження дисципліни “людський розвиток” з іншими дисциплінами та науками

Теорія людського капіталу науковими методами доводить ефективність, економічну доцільність інвестицій у розвиток людини. Саме тому концепція людського розвитку з’явилася й набула бурхливого розвитку у глобальному масштабі на науковій базі теорії людського капіталу. Теорія людського капіталу стала в розвинутих країнах поворотним пунктом у мотивації людського розвитку, у тенденціях ставлення до галузей соціальної сфери, які забезпечують цей розвиток, - освіти, охорони здоров’я, культури та ін., зокрема в аспекті ресурсного їх забезпечення. Доведення прибутковості інвестицій в людський капітал, зокрема, витрат на освіту, сприяло визнанню її правлячими колами багатьох країн важливим чинником економічного розвитку, а керівниками підприємств – чинником зростання продуктивності праці й ефективності виробництва. Тому у третьому розділі цього посібника розглядається теорія людського капіталу як наукова економічна основа концепції людського розвитку. Людський капітал визначається сукупністю якостей та характеристик людини (здібності, освіта, здоров”я, професіоналізм тощо), що використовуються у трудовій діяльності, впливають на її результати і, відповідно, на розмір трудових доходів. Зокрема, теорія людського капіталу дозволяє визначити доцільність витрат, наприклад, на навчання або на зміну місця роботи залежно від розміру майбутнього приросту доходів і тривалості їх одержання. Інвестиції в людський капітал здійснюються як на особистісному, так і на мікро- та макроекономічному рівнях. Тому багато проблем, які вивчаються у третьому розділі третьому розділі цього посібника і пов’язані з ефективним формуванням та використанням людського капіталу, досліджуються на межі між нашою дисципліною та такими науками, як економіка праці, економічна теорія, економіка освіти, соціальна політика, управління трудовим потенціалом.

Концепція людського розвитку стала одним з найращих гуманітарних надбань людської цивілізації. Як особлива теоретична система й орієнтована на практику державного управління методологія вона виходить з визнання неможливості звести суспільний прогрес до зростання грошового доходу чи примноження матеріального багатства. В її основі лежить принцип, згідно якого економіка існує для розвитку людей, а не люди – для розвитку економіки. Ні за яких темпів економічного зростання суспільний прогрес неможливий, якщо не реалізовані три ключові можливості для людини: прожити довге й здорове життя; набути, розширювати й оновлювати знання; мати доступ до засобів існування, що забезпечують гідний рівень життя. Людський розвиток визначається як процес зростання людських можливостей, що забезпечується політичною свободою, правами людини, суспільною повагою до особистості, здоровим довкіллям. Матеріальне благополуччя розглядається лише як одна з базових можливостей вибору, але воно не є всепоглинаючою метою. Четвертий розділ цього посібника є ключовим у вивченні нашого предмету, оскільки знайомить вас з ідеологією концепції людського розвитку, і задання цього розділу, як і усього нашого курсу, - зробити вас активними прихильниками і провідниками цієї ідеології. Матеріали щодо концепції людського розвитку (щоправда, у менш повному вигляді порівняно з нашим посібником) Ви можете знайти також в сучасних курсах економіки праці, економічної теорії, управління трудовим потенціалом.

Для практичного використання і втілення в практику державного управління концепції людського розвитку потрібні певні конкретні показники, індикатори, орієнтири, які б адекватно відображали динаміку ключових можливостей людського розвитку. Цю роль відіграють індекси людського розвитку - інтегральні узагальнені показники, що відображають порівняльні можливості людей у різних країнах світу. Вони акумулюють в одному числовому показнику три найважливіші складові людського розвитку: тривалість життя, освіченість (грамотність та охоплення навчанням), а також ВВП на душу населення за паритетом купівельної спроможності національної валюти. Вивченню методики розрахунку показників людського розвитку, яка запропонована Програмою розвитку ООН (ПРООН) і використовується уже 15 років для характеристики рівня розвитку майже усіх країн світу, а також оцінці динаміки індексу людського розвитку та його складових в Україні присвячено наступний, п’ятий розділ цієї книги. Цей матеріал пов’язаний з відповідними темами економіки праці, економічної теорії, соціальної статистики і демографії.

Продумана, виважена і зрозуміла методика обрахування індексу людського розвитку та його складових, яка використовується ПРООН, стала принципово новим інструментом управління й вивчення суспільного прогресу. Разом з тим, для розрахунку показників людського розвитку в Україні можна і варто застосовувати ширшу національну статистичну базу, за допомогою якої вітчизняними вченими розроблено хоча і складніші, але виваженіші та інформативніші показники. Шостий розділ цієї книги присвячено ознайомленню з національною методикою розрахунку показників, що характеризують людський розвиток, використанням їх для оцінки рівня й динаміки людського розвитку регіонів України, для розробки виваженої науково обгрунтованої політики соціально-економічного розвитку країни.

Наступні розділи посібника присвячені поглибленому дослідженню конкретних аспектів людського розвитку – здоров’я і тривалості життя, освіти, культури, інтелектуального потенціалу, рівня життя, нерівності, гендерної диференціації, взаємовпливу зайнятості, економічного зростання й людського розвитку, проблемам забезпечення сталого людського розвитку як мети соціально-економічної політики.

Стан здоров’я і довголіття населення - одна з найважливіших характеристик людського розвитку. Хоча одного фізичного довголіття недостатньо для всебічного розвитку людини, проте довге і здорове життя відкриває для такого розвитку значно більші можливості. Тому сьомий розділ цієї книги присвячено визначенню ролі здоров′я і тривалості життя у розширенні можливостей людського розвитку, формуванню пріоритетів здорового способу життя в українському суспільстві, сприянню поширенню знань щодо дії чинників, які впливають на стан здоров′я та рівень смертності населення. Матеріали цього розділу можуть бути доповнені вами за рахунок використання знань з предметів соціальна політика, соціальна статистика, право, управління трудовим потенціалом.

Освіта, культура, інтелектуальний потенціал є активними і дуже важливими чинниками людського розвитку з багатьох причин. Вони є, з одного боку, могутнім фактором вирішення важливих соціальних завдань, пов’язаних з досягненням ефективної самореалізації населення у всіх аспектах людської життєдіяльності – трудовій, громадській, особистій. З іншого боку, ці сфери набувають першочергового значення у забезпеченні економічного зростання (за рахунок підвищення продуктивної сили праці), справедливого розподілу національного доходу, зменшення злочинності, зростання рівня культури виробництва і споживання, підвищення якості життя взагалі, розширення можливостей вибору і т.ін. - що, власне, і є суттю процесу людського розвитку. В зв’язку з цим восьмий розділ цієї книги присвячено з’ясуванню значення освіти, культури, інтелектуального потенціалу в процесі людського розвитку, їх системи та механізму їхнього впливу на формування людського капіталу, зайнятість населення та економічне зростання, підвищення якості життя та розширення можливостей людей на всіх рівнях. Ці проблеми вивчаються також у межах дисциплін економіка освіти, соціальна політика, управління трудовим потенціалом, право.

Людський розвиток розглядається як основна мета та критерій суспільного прогресу, а економічне зростання - як потенційно дуже важливий його інструмент. Водночас досягнення в людському розвитку роблять критичний вклад в економічне зростання. Економічне зростання відкриває широкі можливості для розвитку людського потенціалу і розширення для людини спектра вибору. Основною сполучною ланкою між досягненням економічного зростання і створенням можливостей для розвитку людини є можливість займатися продуктивною працею, забезпечення зайнятості, тому процеси, що відбуваються в трудовій сфері, і параметри, які їх характеризують, необхідно з точки зору людського розвитку розглядати не лише як одну з позицій, що описує життєві стандарти людини, але і як важливий елемент системи, яка забезпечує цей розвиток. Без трудової діяльності для суспільства не може бути людського розвитку, тому що зникають матеріальна основа цього розвитку і стимули, що забезпечують у майбутньому затребуваність результатів цього розвитку. Саме з таких міркувань наступний, дев’ятий розділ цієї книги присвячено дослідженню економічного зростання як фактору можливостей для розвитку людського потенціалу, ключового значення в даному контексті політики повної продуктивної зайнятості як потужного, позитивного чинника і економічного зростання країни, і розширення можливостей людського розвитку. Ці аспекти нашого предмету переплітаються з інформацією, яку ви маєте від вивчення предметів економіка праці, економічна теорія, соціальна політика.

Однією з найважливіших соціально-економічних категорій, що характеризує становище людини в суспільстві, можливості реалізаціїї її потреб, можливості людського розвитку є рівень життя. З позицій концепції людського розвитку рівень життя — це комплексна соціально-економічна категорія, що відображає рівень розвитку фізичних, духовних і соціальних потреб, ступінь їхнього задоволення й умови в суспільстві для розвитку і задоволення цих потреб. Підвищення рівня життя виступає водночас метою та пріоритетним напрямом суспільного розвитку й асоціюється з соціальним прогресом суспільства. З погляду завдань людського розвитку розширенню можливостей людей і підвищенню рівня добробуту сприяє не лише зростання рівня доходів, але й справедливий їх розподіл. Рівність і її протилежність - нерівність є складними багатомірними категоріями, що суттєво впливають на можливості людського розвитку. Однією з головних проблем людського розвитку, що продовжує залишатися невирішеною, незважаючи на значні успіхи в економічному розвитку за останні десятиліття, є бідність. Тому десятий розділ цієї книги присвячено дослідженню рівня життя населення, добробуту, економічної нерівності в контексті можливостей людського розвитку; вивченню проблем бідності як головної перешкоди людському розвитку та визначенню основних напрямів державної політики в сфері боротьби з бідністю населення. Матеріал цього розділу тісно переплітається з матеріалом відповідних тем економіки праці, економічної теорії, соціальної політики.

Для сприяння людському розвитку важливе значення має комплексна оцінка ситуації з ґендерної рівністю. Ідеал гендерної рівності означає, що жінки та чоловіки повинні користуватися однаковим суспільним статусом, мати однакові умови для реалізації всіх прав людини, однакові можливості робити внесок у національний політичний, економічний, соціальний розвиток та користуватися його результатами. Гендерна рівність – одна з головних цілей розвитку, сформульованих в декларації тисячоліття. Прояви ґендерної нерівності в соціально-економічній сфері не лише суперечать настановам демократії та принципу справедливості щодо рівного ставлення до особи незалежно від статі, а й мають наслідки для добробуту та соціального розвитку всього суспільства, знижуючи можливості економічного зростання на основі ефективного використання людського потенціалу. Саме тому наступний, одинадцятий розділ цієї книги присвячено формування гендерної соціально-економічної культури в українському суспільстві, сприянню поширенню гендерних знань, ідей гендерної рівності у соціально-трудовій сфері та розширенню можливостей людського розвитку. Ці проблеми частково вивчаються також в курсах соціальна політика, соціальна статистика, право.

Для забезпечення можливостей людського розвитку великого значення набувають проблеми руйнування природного середовища та людської моральності. Екологічні проблеми, що досягали масштабів і гостроти криз, стали постійним супутником економічного зростання. В контексті концепції людського розвитку проводиться пошук методів інтеграції екологічних чинників в економічне управління, включаючи міжнародну торгівлю, оподаткування, міжнародні екологічні стандарти, систему національних рахунків, вимірювання суспільного багатства. Пропонується не просто доповнити програми економічного розвитку конкретними соціальними завданнями, але інтегрувати гуманітарні параметри в нову комплексну стратегію розвитку. В ході реалізації цих ідей була розроблена концепція сталого розвитку, під яким розуміється процес розбудови держави на основі узгодження і гармонізації соціальної, економічної та екологічної складових з метою задоволення потреб сучасних і майбутніх поколінь. Сталий розвиток — це таке економічне зростання, за якого ефективно вирішуються найважливіші проблеми життєзабезпечення суспільства без виснаження, деградації і забруднення довкілля. З огляду на це завершальний, дванадцятий розділ цієї книги. присвячена вивченню сталого людського розвитку як мети соціально-економічної політики.

Навчальні плани підготовки бакалаврів, спеціалістів і магістрів з багатьох економічних спеціальностей не включають вивчення деяких предметів, вказаних в таблиці 1.1. Тому в цьому посібнику ми старалися окреслити й ті проблеми, які, власне, не повністю відносяться до предмету “Людський розвиток”, а знаходяться на межі цієї науки з іншими соціально-економічними науками. Завдання цього параграфу - зорієнтувати студентів у міжпрежметному взаємозв”язку дисциплін, що вивчаються у вищому навчальному закладі, і підказати, в яких галузях знань можна отримати повнішу інформацію про проблеми людського розвитку, якщо виникне така потреба.

Література для поглибленого вивчення теми

1. Доклад о развитии человека 2004. Культурная свобода в современном многообразном мире. По заказу ПРООН. М.: Издательство “Весь мир”, 2004. – 312 с.

2. Доклады о развитии человека за 1994 - 2003 годы: http://hdr.undp.org

3. Людський розвиток в Україні: 2003 рік (колектив авторів) / Щорічна науково-аналітична доповідь / За ред. Е.М.Лібанової. – К.: Ін-т демографії та соціальних досліджень НАН України, Держкомстат України, 2004. – 290 с.

4. Людський розвиток в Україні: 2004 рік (колектив авторів) / Щорічна науково-аналітична доповідь / За ред. Е.М.Лібанової. – К.: Ін-т демографії та соціальних досліджень НАН України, Держкомстат України, 2004. – 266 с.

5. Людський розвиток регіонів України: методика оцінки і сучасний стан / Лібанова Е.М., Власенко Н.С., Власюк О.С. та ін. К.: 2002 — 110 с.

6. Основы изучения человеческого развития: Учебн. / под ред. Баркалова Н.Б. и Иванова С.Ф.- М.: «Права человека», 1998.-168с. - Глава 1.

7. Україна: звіт з людського розвитку 2003.Сила децентралізації. ПРООН. Київ, 2003.

8. Человеческое развитие: новое измерение социально-экономического прогресса. Учебное пособие под ред. В.П.Колесова и Т.Маккинли. – М.: Права человека, 2000. – 464 с. - Главы 1, 2.

Державні установи в україні хх ст.

2. Більшовицьке/радянське будівництво державних установ на українських землях у 1920-1930-х рр.

3. Тимчасова німецька окупаційна адміністрація на українських землях в період Другої світової війни.

4. Особливості та мета реформування адміністративних структур СРСР у 1950-1960-ті рр.

5. Основні загальносоюзні та республіканські державні установи на території України у 1970-1980-х рр.

2. Протягом Національно-демократичної революції 1917-1921 рр. в Україні радянська влада встановлювалася тричі:

· З 11-12 грудня 1917 р., коли на І Всеукраїнському з’їзді Рад (альтернативному) у Харкові було оголошено про встановлення радянської влади в УНР та повалення Української Центральної Ради і Генерального Секретаріату, і до березня 1918 р., коли німецькі війська визволили Україну від радянських військ.

· З листопада 1918 р., коли розпочалася агресія радянських військ проти України, і до серпня 1919 р., коли більшість території України опинилась під владою генерала Денікіна.

· У січні 1920 р. внаслідок перемоги Червоної армії і повстанської армії Н.Махна в Україні була відновлена радянська влада. Протягом року відбувалося збройне протистояння між радянською владою і Червоною армією та повстанськими загонами селян.

На початку 20-х років ХХ ст. структура органів влади визначалася Конституцією УСРР 1919 р., за якою вищими органами влади були: Всеукраїнський з’їзд Рад, ВУЦВК, Президія ВУЦВК і Рада Народних Комісарів.

Але після прийняття у січні 1924 р. Конституції СРСР в Україні було прийнято декілька законодавчих актів, що стосувалися вищих органів влади республіки. Згідно з ними структура влади виглядала таким чином:

1. Всеукраїнський з’їзд Рад – верховний орган влади в Україні. Він визначав основний напрям діяльності усіх органів влади у республіці, розглядав найважливіші питання розвитку промисловості, сільського господарства, транспорту, фінансів, торгівлі, культурного будівництва тощо. Його рішення мали вищу юридичну силу. Але він змушений був враховувати рішення Всесоюзних з’їздів Рад, директиви з’їздів ВКП(б) і КП(б)У.

До 1922 р. з’їзди Рад були багатопартійними, а з VІІ Всеукраїнського з’їзду Рад (грудень 1922 р.) – лише однопартійними.

VІІІ з’їзд (1924) ратифікував Договір про створення СРСР і Конституцію СРСР, ІХ з’їзд (1925) розглянув зміни до Конституції УСРР, ХІ з’їзд (1929) прийняв Конституцію УСРР і схвалив перший п’ятирічний план.

Делегати на Всеукраїнські з’їзди Рад обиралися на відповідних з’їздах місцевої ланки Рад.

2. Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет (ВУЦВК) – вищий орган влади між Всеукраїнськими з’їздами Рад. За Конституцією УСРР 1919 р. він називався Всеукраїнським Центральним Виконавчим Комітетом Рад (ВЦВКР), а з 1920 р. – Всеукраїнським Центральним Виконавчим Комітетом (ВУЦВК). З ухваленням Конституції СРСР його повноваження визначалися “Положенням про ВУЦВК” від 12 жовтня 1924 р. Ним регулювалися порядок обрання ВУЦВК (з’їздом Рад), термін повноважень (до наступного з’їзду), періодичність сесій (не менше 3 разів на рік), принципи організації і діяльності Президії ВУЦВК.

До компетенції ВУЦВК належали питання загального керівництва внутрішньою політикою; розгляд питань зовнішньої політики; обрання Президії ВУЦВК; затвердження складу Ради Народних Комісарів; затвердження бюджету УСРР; затвердження і скасування постанов Президії ВУЦВК, розв’язання питання про зміну кордонів УСРР, розв’язання питання про зміну Конституції УСРР; порушення питання про зміну Конституції; затвердження проектів кодексів, декретів, постанов та інші питання.

3. Президія ВУЦВК – вищий законодавчий орган між сесіями ВУЦВК. Його діяльність визначалася як “Положенням про ВУЦВК” від 12 жовтня 1924 р., так і “Наказом ВУЦВК про порядок роботи Президії ВУЦВК” від 1 липня 1926 р. Цими актами регулювалися питання складу (не більше 17 осіб, включаючи Голову і секретаря ВУЦВК) і компетенції Президії ВУЦВК.

До компетенції Президії ВУЦВК належали питання нагляду за виконанням Конституції УСРР, постанов з’їздів Рад СРСР та УСРР, ЦВК СРСР і ВУЦВК; розгляд і затвердження бюджету УСРР; підготовка матеріалів до сесії ВУЦВК; видання декретів, постанов і розпоряджень; скасування постанов РНК УСРР; обрання та звільнення народних комісарів УСРР; скасування постанов і розпоряджень наркоматів; скасування присудів, вироків і постанов Верховного суду УСРР, розгляд протестів та подань прокурора республіки; нагородження орденами Червоного Прапору та Трудового Прапору; розв’язання питань адміністративно-територіального устрою; розгляд клопотань про помилування тощо.

ВУЦВК і його Президія мали право створювати тимчасові і постійні комісії для розгляду питань поточного законодавства.

4. Рада Народних Комісарів – вищий виконавчий і розпорядчий орган державної влади України. (До 19 квітня 1918 р. – Народний Секретаріат).

Його діяльність регламентувалася “Положенням про Раду Народних Комісарів УСРР” від 12 жовтня 1924 р. До складу РНК входили голова, його заступник, народні комісари, голова Вищої Ради Народного Господарства УСРР, уповноважені наркоматів СРСР при УСРР.

Компетенція РНК: керівництво діяльністю народних комісарів, їхніх відомств, губвиконкомів, нагляд за діяльністю уповноважених наркоматів СРСР при УСРР, розгляд і затвердження декретів і постанов, розгляд проектів декретів, постанов і кодексів, що подаються на затвердження ВУЦВК, вирішення розбіжностей між наркоматами УСРР та уповноваженими наркоматів СРСР при УСРР, призупинення і подання на скасування для ВУЦВК постанов губвиконкомів тощо.

Після прийняття Конституції СРСР наркомати поділялися на:

· Загальносоюзні – закордонних справ, військово-морських справ, зовнішньої торгівлі, шляхів сполучення, пошт і телеграфів.

· Об’єднані (директивні) – ВРНГ, продовольства (внутрішньої торгівлі), праці, фінансів, робітничо-селянська інспекція.

· Самостійні – внутрішніх справ, селянських справ, юстиції, освіти, охорони здоров’я, соціального забезпечення.

Протягом 1929-1938 рр. відбулися суттєві зміни у політичній системі України, сформувалася тоталітарна система. В її основі була монополія ВКП(б) на владу. Державні і господарські органи діяли під жорстким контролем партійного апарату. Поступово сформувався привілейований прошарок бюрократії, що займала провідні позиції в партійних, радянських, господарських, військових і репресивних органах. Було прийнято дві конституції – 1929 і 1937 рр. За Конституцією УСРР вищими законодавчими органами влади були Всеукраїнський з’їзд Рад, ВУЦВК, Президія ВУЦВК, розпорядчим і виконавчим органом – Рада народних комісарів УСРР. Протягом 30-х років відбулися певні зміни у політичній системі республіки.

По-перше, змінилися назви вищих органів влади. У січні 1935 р. Всеукраїнський з’їзд Рад перейменовано на З’їзд Рад УСРР, відповідно ВУЦВК на ЦВК УСРР, Президія ВУЦВК на Президію ЦВК УСРР.

У січні 1937 р. змінилася назва республіки – Українська Радянська Соціалістична Республіка (УРСР).

По-друге, у державному житті України посилюється роль РНК республіки, загальносоюзних наркоматів і партійних органів.

По-третє, відбуваються зміни у структурі та підпорядкуванні наркоматів. Так, Наркомат землеробства став загальносоюзним Наркоматом зернових і тваринницьких радгоспів, Наркомат торгівлі перетворювався на Наркомат постачання. Вищою освітою в республіці опікувався тепер союзний наркомат.

За Конституцією УРСР 1937 р. єдиним вищим законодавчим органом влади була Верховна Рада УРСР, що обиралася на 4 роки по виборчих округах за нормою – один депутат від 100 тис. населення. Перші вибори відбулися у червні 1938 р. У період між сесіями Верховної Ради окремі її повноваження виконувала Президія ВР. Вона могла скасовувати постанови і розпорядження РНК УРСР, рішення обласних Рад, присвоювати почесні звання тощо. Верховна Рада утворювала уряд – Раду Народних Комісарів – вищий виконавчий і розпорядчий орган влади. РНК УРСР була відповідальною перед ВР УРСР і звітувала перед нею. У складі РНК було 10 союзно-республіканських і 4 республіканських наркомати (освіти, місцевої промисловості, комунального господарства і соціального забезпечення). Але їх кількість протягом 30-х років змінювалася. Окрім цього, існували і союзні наркомати.

Місцеві органи влади:

Зі встановленням радянської влади скасовувалися органи влади Української Центральної Ради і Тимчасового уряду. Ставка робилася на Ради робітничих, солдатських та селянських депутатів через їх більшовизацію. Вільне обрання місцевих рад не проводилося.

У першій половині 20-х років здійснювалася адміністративно-територіальна реформа, за якою поступово скасовувалася чотириступенева система управління (губернія-повіт-волость-село) і запроваджувалася триступенева (округ-район-село).

У 1923 р. Україна поділялася на 53 округи, 706 районів, 9307 сільських рад, а у 1925 р. – на 41 округ (причому Шахтинський і Таганрозький були передані Росії), 680 районів (в тому числі 12 національних), 10314 сільрад (в тому числі 549 національних).

Остаточно на триступеневу систему перейшли у 1929 р.

У 1925-1928 рр. ВУЦВК затвердив низку положень про місцеві органи влади. Система органів влади була такою:

· Окружні з’їзди Рад і окрвиконкоми.

· Районні з’їзди Рад і райвиконкоми.

· Міські і селищні Ради робітничих, селянських і червоноармійських депутатів.

· Сільради.

До 1925 р. у системі місцевого управління діяли також і комітети незаможних селян (комнезами), що боролися з контрреволюцією, бандитизмом, сприяли сільрадам, кооперації, захищали інтереси незаможних селян і допомагали Радам у державному і господарському будівництві. Після 1925 р. вони перетворилися на громадські організації.

У 1924 р. у складі УСРР була створена Молдавська Автономна Соціалістична Радянська Республіка, наступного року це було оформлено юридично.

Протягом 30-х років ХХ ст. відбулися зміни в адміністративно-територіальному устрої. У 1930 р. було скасовано округи і створено 484 райони, 18 міст як окремих адміністративних одиниць й 1 автономна республіка. У 1932 р. перейшли на триступеневу структуру: район-область-центр. Були створені Вінницька, Дніпропетровська, Київська, Одеська, Харківська, Донецька і Чернігівська, у 1937 р. – Житомирська, Кам’янець-Подільська, Миколаївська, Полтавська, 1938 р. – Ворошиловградська, 1939 р. – Запорозька, Кіровоградська, Сумська, а також Волинська, Дрогобицька, Львівська, Рівненська, Станіславська, Тернопільська, 1940 р. – Чернівецька та Ізмаїльська області.

За Конституцією УРСР 1937 р. Ради робітничих, селянських і червоноармійських депутатів перетворювалися на Ради депутатів трудящих. У грудні 1939 р. відбулися перші вибори до місцевих органів влади за новою Конституцією. Було обрано 15 обласних, 583 районні, 164 міські, районні у великих містах, 442 селищні, 10863 сільські Ради. Вони обиралися на 2 роки, порядок їх роботи – сесійний. Ради обирали виконкоми у складі голови, заступників, секретаря і членів. При місцевих Радах за галузевим принципом утворювалися управління і відділи.

3. Радянська державність. З нападу Німеччини на СРСР у червні 1941 р. постала потреба переводу всього державного механізму на воєнний лад.

22 червня 1941 р. Президія ВР СРСР видала указ про воєнний стан, за яким розширялися права військової влади (військових рад, які могли оголошувати трудову і гужову повинність, вилучати транспортні засоби); розширялося коло справ, що підлягали розгляду військовими трибуналами; дозволялося застосування надзвичайних заходів щодо охорони громадського порядку і зміцнення обороноздатності.

Червня 1941 р. за Постановою ВР СРСР, РНК і ЦК ВКП(б) було створено Державний Комітет Оборони (ДКО) у складі: Й.Сталіна (голова), В.Молотова (заступник), К.Ворошилова, Г.Маленкова, Л.Берії. Згодом до його складу входило 9 осіб. ДКО зосередив у своїх руках усю повноту влади. На місцях органами ДКО були його уповноважені у союзних республіках, міські комітети оборони й оперативні групи у Керчі, Києві, Луганську, Одесі, Сімферополі. ДКО діяв до 4 вересня 1945 р.

У державному апараті відбулися такі зміни:

· створення спеціальних органів, що виконували функції державних органів (Рада з евакуації, її уповноважені у регіонах, комісії та комітети з евакуації);

· розширення прав союзних наркоматів;

· створення нових союзних (танкової промисловості, мінометного озброєння) і республіканських (оборони, закордонних справ) наркоматів;

· евакуація центральних органів влади України до Саратова, Уфи, Москви;

· зростання ролі воєнкоматів Рад;

· ліквідація сесійної роботи Верховної Ради УРСР (працювала лише Президія ВР УРСР);

· створення спеціальних органів керівництва армією – Ставки Головного Командування (Ставки Верховного Головкомандуючого);

· створення військових рад фронтів, армій, флотів, корпусів.

Відбулися зміни і в системі місцевих органів влади. Спрощувалася структура багатьох відділів, скорочувалися штати, зростала роль виконавчо-розпорядчих органів тощо.

По мірі визволення України відновлювалася і робота місцевих Рад УРСР.