Главная страница | Контакты | Случайная страница Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

Джерела пізнання канонічного права.

Джерела божого природного і позитивного права. Боже природне право ми знаходимо у природному праві. Боже позитивне право знаходиться у Св. Письмі і у Традиції Церкви: «Свята традиція і Святе Письмо творять єдиний святий депозит Божого слова» (DV 10).

Джерела канонічного позитивного права. Для пояснення цих джерел, деякі автори вживають ось цю схему:

- I-XI ст.: ius antiquum (античне право);

- XI-XVI ст.: від реформи папи Грегорія VII до Триденського собору (1545-1563): Corpus Iuris Canonici (1582);

- XVI-XX ст.: від Триденського собору до Codex Iuris Canonici (1917);

- XX ст.: від Codex Iuris Canonici (1917) до Codex Iuris Canonici (1983) i Codex Canonum Ecclesiarum Orientalium (1990)[1].

▪ I-XI ст.: ius antiquum. У перших двох століттях джерелами церковного права є твори отців Церкви та християнських письменників. Це були в основному, розгорнуті проповіді і пастирські настанови, але вони містили також основи адміністрування і стали директивами для розвитку правових норм. До них належать: листи Климента (~95); лист Ігнатія з Антіохії (107); Лист Варнави (~135); Лист до Діогенета (ІІ ст.), лист папи Елевферія (180), папи Віктора (помер 199), папи Зефирія (помер 217).

Перші християнські громади керуючись Св. Письмом, старалися зібрати передання яке дійшло до них від апостолів у псевдо апостольських збірниках, які повчали що треба робити і чого уникати, будучи своєрідними правовими нормами. Християнські церковні спільноти повсюдно керувалися ними. Найважливішими писаннями були:

1. Didaché або Doctrina duodecim Apostolorum (I-II ст.). Цей твір вплинув на інші збірники, але ніколи не мав характеру правового кодексу. Складається він з 16 розділів у яких знаходяться вказівки для катехуменів, вказівки відносно хрещення, посту і євхаристії, дотримування неділі, рукоположення єпископів і дияконів і т. д.;

2. Апостольське передання приписується Іполіту (~218). Він написав працю, яка складається з 32 розділів, що стосуються в основному ієрархічної структури Церкви: єпископів, священиків, дияконів, духівників, лекторів, вдів, незаміжніх та норм щодо постів, молитов, Євхаристії та похоронів.

3. Didascalia, тобто Повчання апостолів (III ст.), яка складається з 26 розділів і є першою спробою зібрання усього канонічного права. Ця праця має на меті пояснити рішення Апостольського собору (50 років після смерті Христі);

4. Апостольські канони (~300). Складаються вони з 30 канонів, кожен з яких приписується тому чи іншому апостолу. Містить поверховне тлумачення Дідахе і подає норми призначення єпископів і духовенства, вдів і дияконіс, участі жінок у релігійних відправах і т. д.;

5. Constitutiones Apostolicae (~380), тобто Апостольські конституції є найважливішим і найбільшим за обсягом серед усіх зібрань. Авторство приписують Клементу з Риму (~90), але так насправді це зібрання народилося десь у Сирії. Містить розширену Дідаскалію і переправлене Дідахе, а також включає сірійську літургію св. Климента. Детальний опис структури та дисципліни Церкви закінчується 85 апостольськими канонами. Синод у Трулло відкинув цей збірник у 692 році, так як він містив помилкові твердження, але визнав 85 канонів.

У першій половині V ст. у Церкві розпочинаються Concili Ecumenici: Нікейський (325), Константинопольський (381), Ефезький (431); Халкедонський (451) і т. д. Рішення соборів збиралися у канонічні збірники, одразу на Сході (Syntagma Canonum, збірники Іоана Схоластика) а згодом і на Заході. Збиралися у ці збірники також і папські листи та декретали. Залежно від місця де вони народилися ми їх називаємо: італійські, галлійські, африканські, іспанські та британські.

Збірники імператорських законів щодо справ Церкви стали необхідними тоді, коли християнські імператори приступили до злиття держави і Церкви і стали видавати у співпраці з ієрархією Церкви закони, які регулювали навіть церковне внутрішнє життя: Кодекс Теодозія (438), Кодекс Юстиніана (534) і т. д.

Папа Григорій VII (1073-1085) запланувавши велику реформу, бажав знищити симонію і ніколаїзм[2], підкреслити владу пап над тимчасовою владою королів. Папа хоче незалежного призначення єпископів. Він видає Dictatus Papae Gregorii VII, який має 27 декрети і які навчають про права Святого Престолу і папи та підкреслює перевагу духовної влади над тимчасовою земною.

Відомий своїми колекціями Уго з Чартрес (1040-1116): Collectio tripartita, Dectetum i Panormia. Він перший хто розважає над головними принципами права Церкви, вказуючи на потребу гармонії між справедливістю і милосердям.

▪ XI-XVI ст.: від реформи папи Грегорія до Триденського собору: Corpus Iuris Canonici: ius novum. Decretum magistri Gratiani. До XII ст. вивчення канонічних норм відносилося до «практичного богослів’я». Бенедиктинець Джованні Граціано, викладач богослівя з Болонії, започаткував вивчення канонічного права як окремої науки. Близько 1140 року, він зробив приватну збірку різних канонічних норм для шкільного навчання у якій спробував поєднати різні суперечливі норми. Джованні назвав її Concordia discordantium canonum.

Від Decretum Gratiani, між 1190 і 1222, нараховуємо більше ніж двадцять інших відомих збірників канонічних норм, найбільш відомою є Quinque Compilationes antiquate.

Під Corpus Iuris Canonici розуміємо 6 збірників: три офіційні і три приватні:

- Decretum magistri Gratiani;

- Книга VI Боніфація IX;

- Le Costituzioni Clementine;

- Extravagantes Йоанна XXII;

- Спільні Extravagantes;