Студопедия  
Главная страница | Контакты | Случайная страница

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатика
ИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханика
ОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторика
СоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансы
ХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника

Континентально-європейське право

Читайте также:
  1. F) До прекращения дела обвиняемому должно быть разъяснено право возражать против такого основания.
  2. Gl] Тема 9.Законность и правопорядок. Мировой правопорядок
  3. I . Понятие и признаки правовых норм.
  4. I. Нормативно-правовые документы, регламентирующие деятельность учителя информатики
  5. I. Нормативные правовые акты
  6. I. Понятие, признаки и предпосылки правовых отношений.
  7. I. Понятие, признаки и предпосылки правовых отношений.
  8. I. Правовой обычай.
  9. I. Правомерное поведение личности.
  10. I. Правосознание: понятие, структура, функции и виды.

2.1. Алберт Дайсі і його доктрина “The Rule of Law”

У 1907 року в Москві у перекладі з англійської мови та під редак­цією професора П. Г. Виноградова вийшла друком праця професора Оксфордського університету Алберта Вена Дайсі(Albert Venn Dicey) за назвою «Основы государственнаго права Англіи». Сучасні українські автори доволі часто згаду­ють ім’я Алберта Вена Дайсі, коли пишуть на теми «правної держави» чи «верховенства права».

Одна з українських авторитетів дослідження питання правної держави Віри Тимошенко, яка не так давно (1994 р.) писала, що Дайсі справді-таки дав «найбільш авторитетне трактування принципу панування права», де, на думку ав­торки, цей принцип означав «перевагу звичаєвого права», «підпоряд­кування кожної особи звичаєвому праву», а також те, що «англійське конституційне право є похідним від звичаєвого права, яке вираже­не в рішеннях суду». За твердженням Тимошенко, «з часу вступу Великої Британії на шлях імперіалістичного розвитку почався занепад принципу панування права».

Слід зауважити, що праця англійського вченого, про яку йдеться, важлива не тільки тим, що нею було введено в активний вжиток цілісне поняття “the rule of law”. Відомо, що Дайсі не сам придумав цей вислів. На нього можна було натрапити в працях англійських авторів і раніше. Проте заслуга Дайсі бачиться у тому, що він, так би мовити, «запустив його в обіг» і був першим, хто з фахівців конституційного права досить чітко в сутнісному відношенні наприкінці ХІХ століття наповнив його концептуальним змістом, завдяки чому він набув якостей доктрини і принципу права з цілком конкретним юридичним значенням.

Поняття “rule of law” з точки зору «його природи» Дайсі виклав у «V лекції» 1558; у «VI лекції» він виклав питання «застосування» цього поняття до окремих прав особи («особистої свободи», «свободи слова», «свободи публічних зібрань») 1559, а в «VII лекції» — питання «застосу­вання» цього поняття у світлі здійснення «верховенства Парламенту» щодо «надзвичайного стану», «збройних сил», «державних доходів» та «відповідальності міністрів» Характеризуючи «політичні інститути Англії» в усі часи (від по­чатку завоювання норманами), Дайсі зауважував, що їм були властиві дві головні риси: перша — це «всевладдя чи беззастережне верховенс­тво» по всій країні центральної влади: владу держави чи нації упро­довж ранніх періодів англійської історії він описував як «владу коро­ля», за якої лише «король був джерелом права і ґарантом порядку»; проте на час написання автором своїх праць це «королівське верхо­венство», за твердженням Дайсі, уже перетворилось на «верховенство Парламенту».

Другою головною рисою «політичних інститутів Англії», тісно пов’язаною з першою, як вважав Дайсі, було «панування[rule], або верховенство[supremacy] права[“of law”]». Автор зазначав, що під цим поняттям (тобто під поняттям “supremacy of law” — «верховенство пра­ва») розумілась «ґарантія, надана англійською конституцією правам особи». На думку Дайсі, «зарубіжні спостерігачі англійського способу життя» (до яких він відносив, приміром, Вольтера чи цитованого вже нами Токвіля) «були вражені більше від самих англійців тим фактом, що Англія є країною, в якій владаздійснюється під орудою верховенства права[“country governed under the rule of law”]», і тим, що цього практично не можна побачити в іншій частині Європи.

На думку автора, «питан­ня того, чи право на особисту свободу або право на свободу совісті є захищеним, насправді великою мірою залежить від відповіді на те, чи люди, які свідомо або несвідомо збудували конституцію своєї країни, почали з дефініцій або проголошення прав, чи — з творення юридич­них засобів захисту, за допомогою яких ці права можна було б засто­сувати або забезпечити?» У цьому аспекті Дайсі вважав, що «на той час більшість зарубіжних творців конституцій почали з декларування прав», і «за це їм часто незаслужено докоряли». На його думку, вони йшли таким шляхом «найчастіше під тиском обставин і з тих міркувань, що закладати загальні принципи права є правильною і природньою функцією законодавців». Проте Дайсі вважав, що «історія достатньо доводить таке»: «зарубіжні конституціоналісти, займаючись визна­ченням прав, не надавали достатньої уваги безумовній необхідності завбачити необхідні засоби юридичного захисту, за допомогою яких проголошені ними права можна було б реалізувати».

Дайсі далі стверджував: « коли конституцію побудовано на основі rule of law [“the constitution being based on the rule of law”], тоді зупинен­ня конституції, що досить важко уявити собі за можливе, означатиме для нас не що інше, як революцію».

Підсумовуючи виклад змісту поняття “rule of law”, яке, за визна­ченням Дайсі, «становить фундаментальний принцип конституції», автор надавав йому три значення, себто запропонував розглядати його «з трьох різних точок зору».

По-перше, “rule of law” — у викладі автора — означає «абсолютне верховенство [“absolute supremacy”], або панування [“predominance”] звичайного права як протилежність впливові свавільної влади [“arbitrary power”] і виключає існування свавільності [“arbitrariness”], виключних повноважень [“prerogatives”] чи навіть широких диск­реційних повноважень [“wide discretionary authority”] державної влади [“on the part of the government”]». Дайсі зазначав при цьому, що «англій­ці перебувають під владою права, і лише права; у нас людина може за­знати покарання за порушення права і не може бути покарана за щось інше».

По-друге, “rule of law” означає «рівність перед законом [“equality before the law”], або рівне підпорядкування всіх класів звичайному праву країни [“ordinary law of the land”], яке застосовується звичайни­ми судами». У цьому значенні “rule of law” «виключає ідею будь-якого звільнення посадовців чи інших осіб від обов’язку коритися законові, що поширюється на інших громадян, або — від відповідальності пе­ред звичайними судами» . При цьому автор зазначав, що в Англії «насправді не може бути чогось подібного до “адміністративного права [“droit administratif”]”чи “адміністративних судів” [“tribunaux administratifs”] Франції». На його думку, поняття, яке лежить в основі «адміністративного права», відомого «зарубіжним країнам», полягає в тому, що «справи чи спори, які стосуються влади чи її службовців, не перебувають в юрисдикції цивільних судів і мають розглядатися спеціальними і більш чи менш офіційними органами», себто «адміністративними» органами. Як висловився з цього приводу Дайсі, «ця ідея зовсім не відома праву Англії і фактично у своїй основі є несумісною з нашими традиціями і звичаями».

По-третє, “rule of law”, за визначенням Дайсі, «може вжи­ватись як формула для вираження того факту, що у нас конституційне право,правила, які в зарубіжних країнах природньо становлять час­тину конституційного кодексу, є не джерелом, а наслідком прав осіб [“not the source but the consequence of the rights of the individuals”], як їх визначили і застосовують суди [“as defined and enforced by the courts”]». Це означає, що «принципи приватного права» в Англії «були настільки розвинуті в результаті діяльності судів і парламенту, що вони визнача­ють навіть статус Корони і її слуг». Таким чином, як стверджував Дайсі, «конституція є наслідком звичайного права країни [“the constitution is the result of the ordinary law of the land”]».

А. “Rule of law” та «право на особисту свободу»

Особиста свобода у такому розумінні забезпе­чувалась в Англії «на основі неухильного дотримання принципу, згідно з яким жодна людина не може бути заарештована чи ув’язнена інакше ніж відповідно до справедливої юридичної процедури [“in due course of law”]», що означає — лише на підставі законного ордера чи дозволу, та якщо (і це, на думку автора, «набагато важливіше») такі речі «за­безпечено положеннями про відповідні юридичні засоби застосування цього принципу». Зазначені «відповідні юридичні засоби застосуван­ня цього принципу» включають два способи: 1) «відшкодування за незаконний арешт чи ув’язнення — шляхом кримінального пересліду­вання чи судового переслідування»; та 2) «звільнення від незаконного ув’язнення — шляхом видання судового наказу про допровадження особи, яку тримають під вартою, до суду для з’ясування правомірності такого її тримання [“writ of habeas corpus”]».

(i) відшкодування за незаконний арешт

Як зазначав Дайсі, якщо вживати поняття «відшкодування» у ши­рокому розумінні, то можна сказати, що «особа, яка зазнала збитків, отримує відшкодування, коли той, хто завдав збитки, поніс покарання або коли ця особа отримує компенсацію за шкоду, завдану їй збитками». Будь-який з обох видів відшкодування в Англії доступний кожному, «чию особисту свободу було порушено в будь-який незаконний спосіб».

(ii) судовий наказ про допровадження до суду особи, яку тримають під вартою, з метою з’ясування правомірності такого її тримання

(“writ of habeas corpus”)

Йдеться про виданий судом наказ, у якому міститься вимо­га до особи, що утримує ув’язненого під вартою, допровадити його до суду — «надати його тіло», — аби суд знав, на яких підставах цю людину тримають під вартою, і таким чином — надати суду можливість спілкуватися з ув’язненим, як того може вимагати право. Суть усього дійства полягає в тому, що за допомогою цього наказу суди можуть викликати будь-яку особу, позбавлену волі, й отримати пояснення сто­совно причин такого позбавлення волі; потім, маючи можливість спіл­куватися з нею безпосередньо в суді, — звільнити її або вчинити щось інше (як того вимагає право), наприклад, швидко перейти до стадії су­дового розгляду справи.

(ііі) акти парламенту стосовно судових наказів (Habeas Corpus Acts)

Дайсі зазначав, що вся історія із судовими наказами hаbeas corpus” вказувала на те, що головну увагу в рамках англійської конституції приділялося «засобам юридичного захисту», себто тим «способам судової процедури, за допомогою яких забезпечувалося дотримання законного права і за допомогою яких суто номінальне правоперетворювалось на діюче, або реальне право». Обидва ці Акти, за оцінкою автора, «посутньо є процесуальними актами, що мають на меті вдосконалення юри­дичного механізму, на основі якого забезпечується визнане право на особисту свободу» 1617.

(iv) зупинення дії парламентських актів Habeas Corpus

Б. “rule of law” і «право на свободу вираження думки»

Щодо своєї країни реальний стан речей у цій ділянці автор опису­вав так: кожна людина може сказати чи написати все, що забажає, при цьому ризикуючи зазнати «жорстокого покарання», якщо вона «опри­люднює будь-яке твердження (усно, письмово чи друком), яке законом не дозволено робити»; англійське право також не надає особливого сприяння «вільному слову» чи «вільному письму» «у вигляді правил, які воно забезпечує теоретично і застосовує фактично», на зразок «формул, згідно з якими людина має юридичне право робити»; крім того, воно не визнає взагалі за «пресою» (під нею малась на увазі «пе­ріодика загалом і газети зокрема») «ніяких спеціальних привілеїв»; у Збірнику статутного права Англії мало можна знайти такого, що мож­на було б назвати «пресовим правом [“press law”]».

У цьому аспекті автор аналізував ті положення англійського права, які стосувалися «наклепу». З цього приводу він писав: «Є багато речей, що мають відношення до приватних осіб, яких ніхто не має права пуб­лікувати у письмовій чи друкованій формі; наклеп (кажучи загалом) це — оприлюднення будь-яких неправдивих відомостей про іншу особу, які вважаються такими, що завдають шкоди її інтересам, репутації чи як особі. Кожна особа, що прямо чи опосередковано оприлюднює чи (як го­ворить формально-юридичний вираз) “публікує” такі відомості, запус­кає в обіг наклеп і підпадає під відповідальність за завдану цим шкоду. Особа, що робить наклепницькі заяви і дозволяє їх публікувати пись­мово, особа, що пише, видавець, що дає це у продаж, друкар, що друкує, продавець, що поширює наклеп, — кожен з них є винним в опублікуван­ні і кожен може суворо відповідати в суді. Суть правопорушення поля­гає в оприлюдненні, а не в написанні наклепу; особа, яка прочитала на­клеп і послала його своєму другові, також є наклепником; і здавалось би, що особа, яка читає вголос наклеп, відаючи про те, що це наклеп, може також постати перед судом. Така відповідальність, нарізно встановлена для кожної особи, що має стосунок до вчинення правопорушення, є досить примітною характерною рисою нашого права.

В. “rule of law” і «право на свободу публічних зібрань»

За висновком автора, в Англії існує «принцип», згідно з яким «законне публічне зібрання не може бути заборонене чи припинене владою лише через те, що зібрання вірогідно чи природньо може призвести до порушення спокою та миру з боку правопорушників».

Г. “rule of law” і «воєнний стан»

Далі у своїй праці професор Дайсі зазначав, що поняття «воєн­ний стан» у «власному розумінні» цього терміна, яким позначалося «зупинення дії звичайного права і тимчасове підпорядкування краї­ни чи її окремих частин військовим судам», для Англії було «не ві­домим».

Ґ. “rule of law” і «збройні сили»

«Звичайні суди на основі своєї юрисдикції визначають тих осіб, на яких поширюєть­ся військове право, і визначають, наскільки процедура, що вважається встановленою військовим правом, справді виправдана правилами пра­ва, яке реґулює стосунки в армії».

Д. “rule of law” і «державні доходи»

Е. “rule of law” і «відповідальність міністрів»

У «звичайному розумінні» поняття «міністерська відповідальність» означає «відповідальність міністрів перед Парламентом», або, інакше кажучи, — «обов’язкову втрату міністрами своїх посад, якщо вони не можуть зберегти до себе довіру Палати громад».

Є. “rule of law” і “droit administratif”

Чо­тири характерні риси французької системи “droit administratif”, тоб­то «французького адміністративного права»:

• «стосунки державної виконавчої влади та її посадових осіб по відношенню до приватних осіб мають визначатись на основі корпусу правил, які насправді є законами, але можуть істотно відрізнятися від законів, що регулюють відносини при­ватних осіб між собою»

• «суди звичайної юрис­дикції («які розглядають справи цивільного і кримі­нального характеру між приватною особою та при­ватною особою») не розглядають справ між приватною особою і державою, себто питань адміністративного права; такі питання мають розглядати адміністративні суди, які певним чином пов’язані з державною виконавчою владою чи адміністрацією»

• «питання юрисдикції», по­роджене «співіснуванням судів звичайної юрисдикції та адміністративних судів»

• «було спрямовано на забезпечення захисту від відповідальності перед судом звичайної юрисдикції для будь-якого державного службовця, який був винним у вчиненні дії будь-якого ступеня незаконності при здій­сненні ним bona fide [добросовісного] виконання наказів своїх начальників»

Ж. Взаємозв’язок між «верховенством Парламенту»і

«верховенством права»

Алберт Дайсі стверджував, що «два принципи, які пронизують усю англійську конституцію», — принцип «верховенства права, що діє в країні [“the supremacy of the law of the land”]», та принцип «вер­ховенства Парламенту [“the sovereignіty of Parliament”]» — не слід сприймати такими, що «суперечать один одному», чи «в найкращо­му випадку — є силами, які урівноважують одна одну». На його дум­ку, «верховенство Парламенту (на відміну від інших форм «верховної влади») навпаки — сприяє верховенству права[“favours the supremacy of the law”]»; водночас — «сувора законність, яка пронизує наші інститути, висуває потребу в здійсненні Парламентом верховенства, чим підсилює його» 1708.

З. Зв’язок між «конституційним правом» і«конституційними звичаями»

Значення найвидатнішої праці Алберта Дайсі

Юристи і політологи англосаксонського світу впродовж тривало­го часу визнавали Introduction to the Study of the Law of the Constitution (1885) професора Алберта Вена Дайсі «класичним підручником з кон­ституційного права», а самого автора й понині називають «пер­шоієрархом ортодоксальної конституційної теорії».

Сутність ідеї, вкладеної на той час у ще мало знаний вислів “the rule of law”, практично розгадав і підтримав пред­ставник континентальної школи права дореволюційної Росії — про­фесор Павєл Виноградов, який радив своїм сучасникам («освіченим людям, що усвідомлено ставляться до політичного життя Європи») «сповнитися переконанням у тому, що в тій чи іншій формі держава повинна намагатися забезпечити правний порядок і що всіляке ухиляння від права підриває порядок».

Загальну заслугу Алберта Дайсі вбачають у тому, що він випрацю­вав власну концепцію англійської конституції. Висловлена ним у рам­ках цієї концепції переконаність у тому, що права особи стали основою конституційних принципів, була прямим наслідком політичних пере­конань Дайсі як ліберала.

Алберт Дайсі зосе­редив увагу на кількох головних конституційних ідеях. Однією з таких ідей у нього був принцип суверенітету Парламенту, який він визна­чив як право (right) творити і скасовувати будь-яке право (law), маючи на увазі при цьому під поняттям «право» (law) — «будь-яке правило, яке буде застосоване судами».

Сутність трьох концепцій, якими Алберт Дайсі наповнив свою доктрину «верховен­ства права».

1) «Жодна людина не може зазнавати покарання чи в закон­ний спосіб зазнавати фізичних страждань або матеріаль­них збитків, окрім як у випадку явного порушення закону, доведеного у звичайний юридичний спосіб у звичайних судах країни».

Ця формула Дайсі наголошує на верховенстві права і на тому, що покарання можуть призначатися лише в судовому порядку, встанов­леному законом. Кожна людина має право на особисту свободу, якщо: а) вона не порушила закон; б) таке порушення не було доведене від­повідно до процедури, встановленої законом; в) доведення такого по­рушення не відбулося у звичайних судах країни.

2) «Не лише те, що жодна людина не перебуває понад законом, а й те, що кожна людина, незалежно від свого ранґу чи сус­пільного стану, підпорядкована звичайному праву королівс­тва, і на неї поширюється юрисдикція звичайних судів».

За допомогою другої формули Дaйci роз’яснює своє початкове твердження, додаючи при цьому, що не лише жодна людина не може бути вивищена понад закон, а також — що кожна людина, незалежно від свого ранґу чи статусу, підпорядкована звичайному праву. Цим Дайсі привертає увагу до того факту, що в рамках права не тільки не іс­нує відмінностей між особами, які належать до різних категорій (груп) суспільства, а й те, що право застосовується такою ж мірою по відно­шенню до будь-якого посадовця (урядовця), як і до рядової особи, себ­то — і посадовець, і рядова особа мають нарівні підпорядковуватися праву.

3) «У нас конституційне право,правила, які в зарубіжних країнах природньо становлять частину конституційного кодексу, є не джерелом, а наслідком прав осіб, як їх визначи­ли і застосовують суди».

За тлумаченням сучасних англійських авторів, цією формулою Алберт Дайсі наголошував на тому, що «в Англії свобода особи (людини) захищається не яким-небудь загальним принципом, втіленим у консти­туції, подібно до проголошення прав в Америці»; в Англії «права особи виходять за межі конституції»

Отже, із викладеного випливає, що англійська конституція є на­слідком «звичайного права, що діє країні [“ordinary law of the land”]», оскільки її загальні принципи дістали своє походження і розвиток від прав особи, як це вирішувалося судами в конкретних випадках.

Доктрина Алберта Дайсі — невичерпне джерело розвитку правничої

думки і практики

Аналіз творчої спадщини Алберта Вена Дайсі та її критичного осмислення частково за період життя автора, а частково — пізніше дає нам змогу дійти передовсім такого висновку, що Алберт Вен Дайсі був першим фахівцем конституційного права, хто наприкінці ХІХ століття ввів у активний науковий і практичний обіг нову концепцію.

У проаналізованій вище праці Алберта Дайсі вперше було сформульовано «три характерні риси» британської конституції, до яких було віднесено:

суверенітет (верховенство) парламенту ;

верховенство права ;

взаємозв’язок між конституційним правом і консти­туційними звичаями.

Але коли проаналізувати першу і третю «характерні риси», то на передній план виступає якраз ключова роль другої «характерної риси», себто «верховенства права». Це та риса, що пронизує і визначає, влас­не, всю специфіку й сутність англійського конституційного облашту­вання (державного правління), у яку автор вкладав сутність природи стосунків між особою і владою.

Отже, Алберт Вен Дайсі є основоположником тієї концепції “rule of law” («верховенство права»), яка від кінця ХІХ ст.. стала класич­ною доктриною англійського конституційного права і яку було покла­дено в основу змісту принципу верховенства права в рамках англійсь­кої системи права.

Складниками доктрини і принципу, означених як «верховенство права», відповідно до концепції Алберта Дайсі, були:

1) верховенство права як протиставлення кожній системі державної влади, в основі якої лежать дії свавільно­го характеру; тобто у цьому значенні під верховенством права розумілась противага свавільній владі;

2) верховенство права як рівність усіх членів суспільства перед законом, де виключено ідею будь-якого звільнення посадових осіб од відповідальності за свої дії та передба­чено поширення на посадових осіб такої ж рівної дії за­конів і такої ж однакової юрисдикції звичайних судів, як і на простих громадян; у рамках цього складника принципу верховенства права заперечувалась ідея створення окремої категорії судів для розгляду спорів між рядовою людиною та посадовою особою державної влади, а також заперечу­валась ідея поділу членів суспільства на різні категорії чи класи з погляду їхньої відповідальності перед законом;

3) верховенство права як верховенство духу права, яке оз­начає, що свободи людини (до яких належать — особиста свобода, свобода слова/думки, вираження поглядів і переко­нань, свобода публічних зібрань/мітинґів і демонстрацій) не є наслідком проголошених в офіційному документі (писаній конституції) ґарантій, а навпаки — сама конституціяв ан­глійському суспільстві є наслідком прав особи.

Викладені Албертом Дайсі три елементи доктрини (принципу) вер­ховенства права впродовж історичного поступу вийшли за межі сис­теми загального права й набули теоретичного і практичного значення для різних систем права тим, що:

перший елемент становить теоретично-практичну ос­нову заперечення будь-яких свавільних дій влади по від­ношенню до людини;

другий елемент, визначаючи, що «жодна людина не пе­ребуває понад законом», не просто лежить в теоретич­но-практичній основі для юридичної рівності всіх членів суспільства, себто для заперечення дискримінаційого підходу в питанні відповідальності посадових осіб за всі свої дії, включно з тими, що завдають шкоди правам особи, поставив вимогу чіткого юридичного визначення повноважень влади і запровадження системи судового нагляду за зловживаннями цими повноваженнями; за­безпечення принципу рівності всіх перед законо;

третій елемент є важливою умовою створення теоре­тичної та дієвої інституційної основи захисту прав і сво­бод особи, оскільки у ньому закладено концептуальну основу унеможливлення обмеження законодавчим шля­хом чи шляхом судового свавілля здійснення людиною своїх природних прав і свобод.

Витворена Албертом Дайсі доктрина верховенства права загалом охоплює ще немалу низку важливих правних інститутів, без яких не­можливі як справедлива природа відносин між особою та державою, так і існування саме відповідальної влади. До таких інститутів належать:

інститут відшкодування за незаконний арешт;

інститут судового наказу про допровадження до суду особи, яку тримають під вартою, аби з’ясувати пи­тання щодо правомірності тримання під вартоюцієї особи (“writ of habeas corpus”);

інститут права особи, позбавленої волі, на швидкий судовий процес або на передання її під поруку (звіль­нення під заставу);

інститут поширення на військовослужбовців юрис­дикції звичайних судів (цивільних і кримінальних) у разі вчинення ними правопорушення, яке не охоп­люється військовим правом;

інститут парламентського контролю за формуван­ням і за витрачанням суспільних доходів (державно­го бюджету);

інститут «відповідальності міністрів перед парламен­том», що включає в себе інститут імпічментумініст­ра (його відставки, якщо він втрачає довіру парламентсь­кої більшості);

інститут контрасиґнації(політичної відповідальності міністра за акти виконавчої влади зага­лом), як форма забезпечення представницького характеру не тільки органу законодавчої влади, а й виконавчої (державної) влади;

інститут верховного становища судів у системі де­ржавної влади;

інститут конституційних звичаїв — «конституцій­них засад морального характеру» (що дає можливість парламентові часом ухвалювати рішення, які відпові­дають не так букві конституції, як її духові).

Доктрина верховенства права, сформульована Албертом Дайсі, не стала догматичним вченням. Вона виявила ознаки динамізму, про що свідчить адаптація її до багатьох суспільств із різними правними сис­темами, відмінними від системи загального права, завдяки тому, що у «верховенстві права» вбачається захист людини проти свавільності дій держави за будь-якої форми правління та за будь-якого політичного ре­жиму. Цю доктрину визнано придатною для застосування в будь-якій системі права,незалежно від ідеологічної основи тієї чи іншої системи.

Цілком очевидно, що у сформульованій Албертом Дайсі доктрині верховенства права знайшли своє втілення багато ідей-попередниць, а саме — ідея «закону природи» (Стародавній Рим і Стародавня Греція), середньовічна ідея природніх прав людини, ідея суспільного договору (Гобс, Лок, Руссо), що за сучасних умов дає такій доктрині можливість бути науковою основою того нормативного ідеалу, до якого мають прагнути різні правні системи, які правдиво бажають цього.

 

2.2.“Rule of Law” і німецька доктрина “Rechtsstaat”

Вважається, що термін “Rechtsstaat” було придумано саме в той період, з яким пов’язуються «початки німецького конституціо­налізму», бо вже тоді в нього закладалось те значення, під яким розумі­лося поняття «конституціоналізм» або «конституційне правління».

А.Концепція «формальної» Rechtsstaat

Б.Концепція «матеріальної» Rechtsstaat

Суть «конкретних аспектів», через які можна було вияви­ти прояви німецької «матеріальної» Rechtsstaat, то до них ще в середині 50-х років ХХ століття відносили, зокрема, такі елементи, як:

a) «конституція з високим рівнем стабільності»;

b) «конституційна ґарантія особистих свобод» (Grundrechte як німецький відповідник англосаксонського Bill of Rights);

c) «статутне право, ухвалене законодавчим органом (Gesetze), окрім своєї відповідності формальним нормам писаної конституції, має також відповідати певному стандартові справедливості»;

d) «виконавча влада повинна діяти тільки на основі статутно­го уповноваження та в межах конституційних рамок»;

e) «поділ влади»;

f) «незалежність судівництва»;

g) «судовий нагляд за виконавчою і законодавчою діями».

В.Чотири моделі Rechtsstaat

1) модель «ліберальної» Rechtsstaat;

2) модель «субстантивної» Rechtsstaat (виникнення якої пов’я‑зується з «ранньою» школою німецького конституціоналізму першої половини ХІХ століття);

3) модель «формальної» Rechtsstaat (розроблена «пізньою» шко­лою німецького конституціоналізму впродовж останніх деся­тиріч ХІХ століття);

4) модель «демократичної» Rechtsstaat.

(i) модель «ліберальної» Rechtsstaat

Як вважає автор, модель «ліберальної» Rechtsstaat завжди сприймалась як «політична ідеологія» і відповідна їй «організація полі­тичної сфери», пов’язані зі специфічною фазою в історичному роз­витку сучасного (капіталістичного) суспільства, себто фазою вільної конкуренції. Відповідно до такого розуміння — модель «ліберальної» Rechtsstaat спирається на чітке розмежування «приватної сфери» і «сфери публічної влади», тобто власне «держави».

В самому «Основному Законі» Німеччини відображено принцип “rule of law”, який, зі свого боку, виявляється у таких конституційних принципах, як:

1) принцип поділу влади

2) принцип законності адміністративної діяльності, себто управління

3) принцип основоположних прав людини

4) принцип доступу до судів

5) принцип пропорційності

6) принцип юридичної визначеності

7) принцип відповідальності держави та посадових осіб

8) законодавчий процес має підпорядковуватися конституційному порядкові, а виконавча і судова влади — праву та за­конові

9) принцип розумності

10) принципом пропорційності

11) принцип вимірності права.

Отже, усе викладене дає нам змогу вести мову про очевидність зближення, навіть до великої міри — «конверґенції», двох доктрин (“rule of law” і “Rechtsstaat”); це супроводжується, безперечно, впливом англосаксонської доктрини на німецьку, а не навпаки. Таке зближення двох доктрин, для якого властива істотна міра їх «конверґенції», вияв­ляється у, так би мовити, «лібералізації» початково суто «формальної» Rechtsstaat. Унаслідок цього «формальна» Rechtsstaat, збагатившись по­сутніми елементами «ліберальної» від народження концепції “rule of law”, перетворилась на «матеріальну» Rechtsstaat.

Для «матеріальної» Rechtsstaat характерним є те, що її концепту­альна ідея спрямована передовсім на підпорядкування державної вла­ди не «законові», а «верховним принципам права та цінностям». Вона меншою мірою стосується «формально закріплених ґарантій свободи» і незрівнянно більше переноситься у площину досягнення «матеріаль­но справедливого результату».


Дата добавления: 2014-12-19; просмотров: 17 | Нарушение авторских прав




lektsii.net - Лекции.Нет - 2014-2020 год. (0.028 сек.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав