Читайте также:
|
1.4Учет фонового загрязнения атмосферы при нормировании выбросов загрязняющих веществ в атмосферу...................................................................27
1.5Санитарно-защитная и экозащитная зоны....................................................30
1.6. Учет залповых и аварийных выбросов в атмосферу.................................31
1.7. Нормирование выбросов предприятий, находящихся на одной производственной территории...........................................................................33
1. 8 Контроль за соблюдением установленных нормативов выбросов...........34
1.9 Мероприятия по регулированию выбросов в периоды неблагоприятных метеорологических условий (НМУ)......................................................................37
1.10 Сводные расчеты загрязнения атмосферы выбросами промышленности и автотранспорта и их применение при нормировании выбросов предприятий..39.
1.11 Нормируемые выбросы и источники выбросов.............................................45
1.12.Контрольные вопросы.......................................................................................49
Раздел 2. Нормирование сбросов загрязненных сточных вод............................................................................................................................50
2. 1 Термины и определения..................................................................................50
2.2.Установление нормативов ПДС.......................................................................52
2.3 Разработка, согласование и утверждение нормативов ПДС.........................55
2.4 Контроль за соблюдением нормативов ПДС..................................................56
2.5Контрольные вопросы.......................................................................................56
Раздел 3. Нормирование отходов …......................................................................57
3.1. Порядок разработки нормативов образования отходов и лимитов на их размещение.............................................................................................................57
3.2 Ответственность за несоблюдение требований при обращении с отходами.................................................................................................................. 61
3.3 Контрольные вопросы.......................................................................................61
4. Перечень практических работ по курсу «Нормирование и снижение загрязнения окружающей среды»..........................................................................62
Список использованных источников....................................................................63
План.
1. Становище української культури у воєнний період (1939-1945-ті рр.).
2. Суперечливий розвиток культури Української РСР у відбудовчий період (1945-1953-ті рр.).
3. Суперечливий розвиток української культури в період десталінізації 1953 – 1964 рр.
4. Українська культура в період загнивання та розвалу радянської тоталітарної системи 1964 – 1980 –ті роки.
1. Становище української культури у воєнний період (1939 - 1945 - ті рр.)
З початком Другої світової війни відбуваються докорінні зміни в українській культурі. Приєднання західноукраїнських земель до Центральної та Південно-Східної України 1939-1940 рр. поклало край насильницькій полонізації, румунізації української школи, культури.
Школи всіх ступенів (від початкових до вищих) були переведені на українську мову навчання відповідно до національного складу населення. Вперше університет у Львові був українізованим. Почали працювати державні театри, філармонії, консерваторія, музичні училища і школи. Уже на початок 1940/41 навчального року в західноукраїнському регіоні працювало 6739 шкіл (з них 5796 україномовних), які охоплювали 1,2 млн. учнів. У 1939 р. в музичне товариство України увійшла група діячів культури, зокрема композитори С.Людкевич, М.Колесса, А.Кос-Анатольський, Ф.Колесса, Е.Козак, славнозвісна співачка С.Крушельницька та інші.
Проте з уже з жовтня 1930р. тут почала впроваджуватись радянська система освіти і науки. Перестали діяти культурні, наукові товариства, зокрема “Просвіта”, Наукове товариство імені Т.Шевченка, жіночі, кооперативні, наукові, музичні, краєзнавчі товариства та організації. Бібліотека Наукового товариства імені Шевченка, яка налічувала на 1939 р. близько 300 тис. примірників, у тому числі багато українських рукописів і стародруків XIV-XXст., збірки українських друкованих творів, листи письменників і культурних діячів, була включена до львівської філії бібліотеки Академії наук УРСР. Після цього з неї було забрано і знищено велику кількість унікальних культурних цінностей.
З метою поширення комуністичної ідеології уряд Української РСР вкладав значні кошти на створення і налагодження діяльності мережі радянізованих культурно-освітніх закладів-клубів, бібліотек, читалень. 3600 клубних закладів, 2295 бібліотек із сумарним книжковим фондом 1476 тис. примірників, 23 музеї, які функціонували тут наприкінці 1940 р., повною мірою виконували поставлені перед ними цілі. Незалежний видавничий рух було припинено. Перестав у 1939 р. виходити в світ щоденник І.Тиктора “Новий час”, припинила існування преса для дітей - “Світ дитини”, “Наш приятель”, молодіжне видання ”Вогні“. Як ворожі, закривають греко-католицькі газети “Мета”, Нова зоря”, “Дзвони”. Видавництва та друкарні контролювала нова влада.
Найстрашніше у ті роки – це початок масових репресій, від яких у першу чергу потерпіла культура краю. Були знищенні відомі діячі літератури, науки, освіти П.Франко, К.Студинський, Б.Свідзінський та інші.
Розпочались переслідування Української греко-католицької церкви, яку тоді очолював визначний церковний, громадсько-культурний діяч митрополит А.Шептицький.
Німецько-фашистська окупація України призвела до неоднакового становища українського населення. Західно-українське населення, яке входило до Генерального Губернаторства Польщі, мало деякі умови для культурної діяльності: працював Львівський оперний театр під керівництвом В.Блавацького, який поставив драми, опери, оперети, балет; у Тернополі існував театр під керівництвом Б.Саримана, такий же театр був у Станіславі.
Населення ж Центральної і Східної України, що підпорядковувалось так званому рейхскомісаріату, з самого початку німецько-фашистської окупації було позбавлене будь-яких можливостей національного духовного життя. На цій території німецька влада проводила відверту антиукраїнську політику, в тому числі і на культурно-освітньому фронті. Рейхсміністр східних територій Розенберг наказав “узяти під охорону” культурні цінності окупованих територій Сходу. Цим наказом започатковано систематичне пограбування духовних надбань українського народу. Окупаційною владою було закрито наукові установи, бібліотеки, музеї і театри. Всі 115 друкованих періодичних видань, які виходили в рейхскомісаріаті, підлягали німецькій цензурі.
З дозволу окупаційної влади активізувалося релігійне життя. Однак церковна діяльність також перебувала під її пильним оком. Робилося все можливе, щоб не допустити перетворення місць культури в осередки національної ідеї.
Німецька окупаційна влада закрила населенню окупованої України шлях до освіти. Гітлер був переконаний в тому, що було б великою помилкою дати змогу українцям здобувати знання. Він відкидав навіть можливість відкриття в Києві університету. “Краще не вчити їх навіть читати”, - говорив він. “Російський простір – це для нас Індія. Як і англійці, ми правитимемо в цій імперії жменькою людей”, - продовжував свою думку фюрер. Вище керівництво рейху вважало, що початкової освіти для українців більш, ніж досить.
Рейхкомісар Е.Кох дозволив відкрити тільки початкові 4-річні школи для дітей віком від 9 до 12 років. З виповненням 14 років українську молодь відправляли на примусову працю до Німеччини.
Розуміючи провідну роль інтелігенції у відродженні культурно-національного життя, окупанти з особливою насторогою ставились до неї. Гітлер наполягав на тому, щоб “знищити більшу частину української інтелігенції”. Багато її представників було ув’язнено, відправлено в концтабори, де основна її частина загинула.
Перший удар фашисти завдали 13 грудня 1941 р., коли айнзацкоманда СД заарештувала велику групу національно свідомої інтелігенції та працівників культури – І. Рогача, П.Олійника та інших. 21 лютого 1942 р. окупанти розстріляли у Києві в Бабиному Яру за націоналістичну діяльність поетесу Олену Телігу. Одночасно з нею були розстріляні поет І.Ірлявський, журналіст В.Кошик. У німецькому концентраційному таборі Заксенхаузен був закатований Олег Кандиба-Ольжич - поет, вчений один із провідних діячів Організації українських націоналістів.
У 1942-1943 рр., були розстріляні поети Е.Фомін, М.Пронченко, драматург Н.Гупал. Тисячі вчених, лікарів, учителів, представників художньої інтелігенції загинули від голодної смерті, нестерпних умов життя. Німецька влада намагалася не просто фізично знищити українську інтелігенцію, а прагнула позбавити людей гідності, відчуття національної належності і почуття національної гордості. Це, звичайно, полегшило б німецькій адміністрації в Україні виконати інструкцію Розенберга – “забезпечити, щоб українство було віддане Німеччині й охоче до праці, а також успішно реалізувати потреби харчового й військового господарства”.
Політика фізичного та ідеологічного терору гітлерівців на культурному фронті зводилась до того, щоб зупинити її розвиток, знищити духовні скарби, позбавити український народ можливості користуватися її здобутками.
Життя обох київських театрів, ім. Садовського під керівництвом М.Тинського та ім. Затиркевич-Карпинської під керівництвом Ю.Григоренка, відкритих у жовтні 1941 р., було більше ніж короткочасним. Вони проіснували тільки до прем’єр і були закриті. Згодом, у квітні 1942 р., було закрито і київську оперу, після чого театральне життя в Києві зовсім припинилось. Спроба Г.Затворницького, П.Коваленка та В.Ревуцького оживити культурне буття киян через театр-студію “Гроно” закінчилося тим, що в липні 1943 р. новостворений творчий колектив було вислано до Німеччини.
В умовах німецької окупації в Києві почали виходити щоденна газета “Українське слово”, літературний журнал “Литаври”. У Галичині українське слово пропагували газета “Краківські вісті” та кілька журналів. Книжки українською мовою не виходили фактично на всій території України. Намагання організувати українські видавництва з самого початку присікалися німецькою адміністрацією. Так було із спробою О.Теліги, І.Рогача, О.Чемеринського та інших організувати у Києві видавництво, із намаганням У.Самчука і І.Тиктора започаткувати українське видавництво у Луцьку. Контрольовані німецькою владою україномовні газети населення стало справедливо називати “німецькими газетами з українським шрифтом”.
Німецька окупаційна адміністрація зразу же розпочала політику, спрямовану на те, щоби налаштувати українців проти радянської влади, добитися їхньої прихильності. Із цією метою було розкрито злочини, пов’язані із розстрілами органами НКВС у тюрмах невинних людей перед відступом органів радянської влади, було оприлюднено матеріали по голодомору 1933 р., а також перепису 1937 р., який був знищений за особистою вказівкою Сталіна, тому що показав наслідки голодомору – 1933 тощо.
Від рук гітлерівських окупантів знищення і плюндрування зазнала величезна кількість закладів культури України. Відповідно до спеціальної директиви рейхміністра східних територій Розенберга для вивезення культурних цінностей з окупованих територій було створено спеціальні робочі групи “Україна”, які розміщувалися у місті Києві і при міністерстві закордонних справ - батальйон СС спеціального призначення. Окупанти зруйнували 151 музей, вивезли з них близько 40 тис. найцінніших експонатів. Був пограбований культурно-історичний заповідник Києво-Печерська лавра. Вивезені унікальна колекція зброї часів Запорозської Січі, нумізматична колекція, стародавні рукописи, золоті та срібні вироби і прикраси. Фашисти знищили і пошкодили 9 тис. клубних приміщень, 660 кінотеатрів, викрали і спалили понад 50 млн. книг. Вони ешелонами вивозили до Німеччини цінне наукове обладнання, унікальні колекції, твори образотворчого мистецтва тощо. Частина художніх культурних цінностей після війни була повернута в СРСР, але залишена в музеях Москви і Ленінграда (тепер Санкт-Петербург).
Гітлерівськими окупантами було завдано великої шкоди 116 навчальним корпусам вузів, знищено та пограбовано ¾ книжкових та лабораторних фондів. Повністю було зруйновано 8104 школи і напівзруйновано понад 10 тис. шкільних приміщень. Під час відступу фашисти розгромили в Україні 62 театральних приміщення.
Така “поведінка” гітлерівців викликала дедалі зростаючий опір місцевого населення. Рух за збереження культурних цінностей особливо активно розгорнувся в процесі масового вигнання загарбників з української землі. В багатьох місцях патріоти утворювали підпільні групи для врятування від гітлерівських вандалів наукових і культурних цінностей. Такі групи діяли фактично майже в усіх великих музеях. Найактивнішу участь у спасінні культурних надбань українського народу брали робітники, колгоспники, службовці, діти.
Війна завдала багато лиха і тій частині української інтелігенції, яка була евакуйована перед наступом німецько-фашистських військ углиб СРСР – на Урал, в Сибір, Казахстан, Середню Азію. Важка дорога, нелегкі умови життя та праці призвели до того, що багато хто не повернувся з евакуації до рідної домівки.
Під час евакуації загинули А.Кримський, І.Юхименко та ін. Багато вчителів та лікарів, інженерів, літераторів і художників, артистів загинули або в сталінських концентраційних таборах, або на фронті. Зокрема, із 80 письменників, які пішли в діючу армію, загинуло 25, в тому числі О.Десняк, К.Герасименко, Д.Каневський, Я.Качура, М.Трублаїні, М.Шпак.
У перший день війни, 22 червня 1941 р., загинули під час повітряного бомбардування Львова письменники С.Тудор, та О.Гаврилюк. У Києві за відмову евакуюватися на Схід перед німецьким наступом була заарештована поетеса, письменниця, драматург, перекладачка і мемуаристка Л.Старицька-Черняхівська і розстріляна НКВС разом зі своєю сестрою Оксаною. У радянських концентраційних таборах померли поети О.Луцький, та В.Підмогильний. Багато українських письменників і культурних діячів померли у 1942 - 1943 рр.-найтяжчих роках українського народу. Недостатнє харчування, морально-психологічний гніт, голод і холод, репресії призвели до смерті багатьох політичних в’язнів. У цей період померли Г.Епік, М.Вороний, М.Куліш, І.Кириленко, Д.Надіїн, В.Поліщук, П.Радченко, С.Роснянський-Сученко, Г.Хоткевич. Загинув десь в ув’язнені О.Досвітній. В неволі померли також Ю.Жилко, П.Кожушний. У 1943 р. померли в Сибіру письменники М.Дукин та П.Лісовий, загинули О.Лан-Коршак І.Семиволос. 31 вересня 1944 р. загинув у лавах УПА поет і письменник, лікар Ю.Липа. Того ж року зник безвісти молодий обдарований поет Г.Соколенко. Більшість українських діячів культури та науки була евакуйована в м.Уфу (Башкирія), де знаходилась під постійним контролем органів НКВС.
Величезний загін української інтелігенції після евакуації у східні райони СРСР активно включився в роботу за зміцнення оборонної могутності країни, морально-психологічної стійкості всього населення і особливо тієї частини, яка залишилась на окупованій ворогом території.
У радянському тилу інтенсивно працювали над розробкою важливих наукових проблем і підготовкою спеціалістів понад 70 вищих закладів освіти, евакуйованих з України. В лютому 1942 р. відновив роботу в Кизил-Орді (Казахстан) Об’єднаний Український державний університет у складі викладачів і студентів Київського і Харківського університетів.
Працівники вищої школи і середніх спеціальних навчальних закладів України забезпечували підготовку для фронту й тилу спеціалістів, здійснювали для Червоної армії та народного господарства наукові дослідження, провадили активну виховну роботу серед населення.
У перший рік німецької агресії проти СРСР на схід були евакуйовані і провідні українські науково-дослідні установи. Основна їх частина, як і Президія АН УРСР, перебувала в Уфі. Інші працювали безпосередньо на базі промислових підприємств азіатського регіону СРСР.
Поєднуючи свої зусилля з науковцями інших республік, українські вчені брали активну участь у розробці наукових і народногосподарських завдань. Зокрема, вчені Інституту електрозварювання, очолюваного Є.Патоном, впровадивши в практику нові методи електрозварювання, зробили основний внесок у виробництво найкращого танка Другої світової війни Т-34. Вчені Фізико-технічного інституту та Інституту фізики АН УРСР зробили великий доробок у розвиток літако- і приладобудування, розробку приладів для радіолокації і пеленгації, створення нових матеріалів для воєнних потреб.
Українські вчені-медики ефективно працювали над розробкою нових методів лікування. Так, працівники Харківського інституту переливання крові організували у великих містах східної частини СРСР пункти із збирання та консервування крові, що дало змогу відправити для фронтових госпіталів кілька тонн консервованої крові. Науковці Інституту біохімії АН УРСР, що перебував в Уфі, очолюваного академіком О.Паладіним, створили хімпрепарат, який сприяв зсіданню крові. В Інституті клінічної фізіології під керівництвом академіка О.Богомольця було винайдено препарати для швидкого загоєння ран, переломів кісток. Відомий хірург-офтальмолог академік В.Філатов, перебуваючи у Ташкенті, удосконалив методи лікування, пов’язані з пересадкою рогівки ока як засобом боротьби із сліпотою.
Умови другої світової війни змусили партійно-радянське керівництво СРСР і УРСР помітно зменшити тиск на українське національно-культурне життя. Щоб не дати гітлерівській ідеології можливості розіграти “українську карту”, радянська влада стала систематично наголошувати у своїй пропаганді на тезі державності України, яку намагаються знищити німці. Український національний патріотизм, за який в довоєнний час до сталінських концентраційних таборів були загнані тисячі українців, було піднято до рівня державної політики СРСР. Радянські засоби масової інформації, виконуючи ідеологічне замовлення центру, закликали битися за Україну. З пропагандистською метою було створено українські міністерства закордонних справ та оборони. Формально Україна отримала право вступати у зовнішні відносини із зарубіжними країнами. За бойову доблесть було введено високопрестижну урядову нагороду-орден Богдана Хмельницького. На фоні гітлерівських злочинств така пропаганда давала необхідні результати.
Проводилася робота з налагодження культурно-освітнього життя українців. У глибокому радянському тилу працювали школи й класи з українською мовою навчання. Вони, як правило, відкривалися в місцях, куди було евакуйовано українців. Так у Саратовській області працювало 30 українських шкіл і класів, Пермській - 19, Свердловській (теперішній Катеринбурзькій)-18, Новосибірській - 11.
Активізувався випуск книжок і часописів українською мовою. У період з червня 1941 р. по січень 1944 р. видавництвом АН УРСР, що перебувало у м. Уфі, було видано близько 40 назв книг і брошур з історії України, української культури тощо. В їх написанні взяли участь М.Петровський, К.Гуслистий, Ф.Лось, М.Супруненко та ін. Вийшли, зокрема, “Нарис історії України“ (Уфа, 1942), “Нарис історії української літератури” (Уфа, 1942), серія літературознавчих брошур. Ці видання призначалися для посилення національних почуттів українців і активізації їх боротьби проти гітлерівських поневолювачів. У передньому слові до “Нарису історії України” зазначалося: “Діячі української радянської культури, охоплені патріотичним піднесенням, створюють нові видатні твори науки, літератури, мистецтва. Плоди невтомної праці української інтелігенції збагачують культуру українського народу, пробуджують благородні й героїчні почуття, кличуть його до рішучих зіткнень з озвірілим і смертельним ворогом. Ця книжка, присвячена історії України від найдавніших часів до нинішнього дня, є ще одним доказом того, що українське культурне життя в СРСР невпинно розвивається і йде вперед. “Нарис історії України” призначається для всіх, хто цікавиться історією і боротьбою українського народу за свою свободу і незалежність, за свою українську радянську державу». Об’єднане Українське державне товариство, створене в Саратові, видало понад 900 назв книг і брошур загальним тиражем понад 19 млн. примірників.
Патріотизм став провідною темою творів українських поетів, прозаїків. Широко відомими в ці роки стали вірші М. Рильського “Слово про рідну матір”, “Я - син Країни Рад”. Ідея безсмертної сили Батьківщини і народу втілена в поетичних творах П.Тичини “Похорон друга”, “Я утверждаюсь”, “Голос матері”. Тривогою за долю України сповнений вірш В. Сосюри “Любіть Україну”. Віра в силу українського народу, дружбу народів, що протистояли німецько–фашистським загарбникам, була основною темою творчості М.Нагнибіди, П.Воронька, Л.Первомайського, В.Бичка, С.Олійника та інші. Ця ж проблематика звучить у творчості М.Бажана, А.Малишка, Ю.Яновського. Самобутній яскравий письменник і кінорежисер О.Довженко через твори “Україна в огні”, “Ніч перед боєм”, “Воля до життя” розкриває мужній характер воїнів Червоної армії, закликає їх до помсти.
Особливо багато зробив для української літератури тих років М.Дяченко, М.Боєслав - активний учасник визвольної боротьби у лавах УПА. У цілому українська література як радянських поетів та письменників, так і тих, чия творчість мала націоналістичну спрямованість, у роки другої світової війни зробила значний внесок у справу перемоги над німецько-фашистськими загарбниками. Вона зміцнювала почуття любові до України і ненависті до гітлерівців, розкривала всесвітньо-історичне значення боротьби з фашизмом.
З великою віддачею і натхненням працювали в цей час творчі колективи майже 50 евакуйованих з України театрів. Долаючи труднощі воєнного лихоліття, актори прагнули наблизити день перемоги. Основна увага приділялась виступам у військових частинах, госпіталях, заводах, фабриках, колгоспах та радгоспах. Особливо активну творчу діяльність розгорнули колективи театрів: Київського драматичного ім. І.Франка, Харківського драматичного ім. Т.Шевченка, Полтавського драматичного ім. Т.Шевченка, Сумського драматичного ім. Щепкіна, Дніпропетровського драматичного ім. О.Горького та ін. Репертуар театрів, орієнтуючись на глибокі патріотичні почуття людей, містив у собі п’єси О.Корнійчука (“Фронт”), І.Кочерги (“Нічна тривога”, “Ярослав Мудрий”), Ю.Яновського (“Син династії”), Л.Дмитерка (“Хрещатий яр”), Л.Смілянського (“Мужицький посол”), О.Копиленка (“Чому не гаснуть зорі”) та інші.
Велика роль партійно-організаційній і духовній мобілізації українства на боротьбу з ворогом відводилась радянській пресі, радіо. З 1942 р. на сході СРСР розпочинається видання українських газет “Радянська Україна”, “Правда України”,”Література і мистецтво” - органу спілок письменників, художників і композиторів УРСР, журналів “Україна”, “Українська література” та “Перець”. У 1942 р. у м.Саратові розпочинає роботу радіостанція ім. Т.Шевченка. На сторінках цих видань, через радіостанцію постійно висвітлювались героїчна боротьба українського народу проти гітлерівців, життя і трудові подвиги населення України, евакуйованого на схід. Саме в основному через пресу, радіо, переслідуючи імперські інтереси, центральні власті намагались поширити свою ідеологію невіддільності українців від інших народів СРСР.
Свій вагомий внесок у загальну справу боротьби з німецькими загарбниками зробило і кіномистецтво України. Художні фільми “Олександр Пархоменко” режисера Л.Лукова, “Як гартувалась сталь” М.Донського, “Партизани в степах України” І.Савченка пропагували героїзм, стійкість радянських людей, закликали їх на боротьбу з ворогом. Вінцем українського радянського кіномистецтва у воєнний період став фільм М.Донського “Райдуга” (1943), який, крім багатьох вітчизняних призів, був нагородженний “Оскаром” - премією Академії кіномистецтва США. Ще одна кінострічка М.Донського воєнної доби “Нескорені” (1945) одержала золоту медаль на VII Венеціанському міжнародному кінофестивалі в 1946 р.
Особливе місце серед воєнної кінопродукції посідали документальні повнометражні фільми О.Довженка “Битва за нашу Радянську Україну” (1943), “Перемога на Правобережній Україні та вигнання німецьких загарбників за межі українських радянських земель” (1944). Позбавлені партійно-комуністичної пропаганди, вони показують нескореність українського народу, велич і багатство його душі, віру у прийдешню перемогу.
Захист Батьківщини став головною темою українських радянських художників. Через плакати, листівки, “агітвікна” В.Касіян (“Гнів Шевченка - зброя перемоги”), І.Кружкова, С.Строщенко (“І вражою злою кров’ю…”), О.Довгаль (“Літня сталева хуртовина вимітає німців з Півдня”) та інші закликали до боротьби з фашистами. 25 грудня 1942 р. в Москві було відкрито художню виставку ”25 років Радянської України”. З хвилюючими творами, що відтворювали подвиги воїнів Червоної армії і партизанів, працю радянських людей у тилу, жахливі картини фашистської окупації, виступили митці Й.Дайц, М.Дерегус, М.Лисенко, Л.Муравін, Л.Мучник, О.Пащенко, О. Шовкуненко та інші. Українські митці брали участь у виставках в Уфі-“Українське мистецтво”, в Тбілісі-“Велика Вітчизняна війна”, в Ашхабаді, Алма-Аті, Ташкенті, Фрунзе та в інших містах.
Всесоюзна виставка і VIII Українська художня виставка, що відбулися в 1946 р., наочно довели, що в роки війни образотворче мистецтво радянської України зміцніло і зросло за рахунок талановитої молоді. Такі живописні твори, як серія портретів видатних діячів української радянської культури О.Шовкуненка, картини Т.Яблонської “Ворог зблизька”, С.Строщенка “Партизанський край”, Г.Берковича “Народження ненависті”, такі скульптурні твори, як “Тарас Шевченко” М.Лисенка “Портрет президента АН УРСР академіка О.Богомольця” Л.Муравіна, мармуровий бюст композитора Ревуцького молодого скульптора М.Ковальова, графічні твори В.Литвиненка, О.Пащенка та ряд інших, свідчили про творче зростання наших художників.
Активно заявила про себе в роки антифашистської боротьби українська діаспора. Так, ще напередодні другої світової війни координуючим центром суспільного життя українців став Комітет українців Канади (КУК). Створений за ініціативою канадського уряду, КУК об’єднав більшість українських громадських організацій, спрямовував їхню діяльність на боротьбу проти фашизму. Велику роботу провадило Українське товариство допомоги Батьківщині (УТДБ), засноване 26 липня 1941 р.
Близько 40 тис. українців вступило до канадських збройних сил. Відділення УТДБ влаштовували концерти зі збиранням коштів у Брент-форді, Віндзорі, Кіченері, Монреалі, Содборі, Тімміноу. У Торонто 30 листопада 1941 р. відбувся великий концерт з участю змішаного хору ім. М.Лисенка (керівник О.Вовчина), струнного оркестру (диригент І.Москалик), співачки Софії Ромашко.
Помітним кроком на шляху антифашистської консолідації став перший з’їзд УТДБ (Вінніпег, 4-6 червня 1942 р.), який розробив спеціальну воєнну програму. На з’їзді УТДБ було перейменовано на ТКУ-Товариство канадських українців. Відроджуючи культурно-освітню діяльність, ТКУ навесні 1943 р. широко відзначило 129-річчя від дня народження Т.Г.Шевченка. У різних містах Канади відбулися урочисті зібрання - концерти, доходи від яких передавали до канадського Червоного Хреста. ТКУ видавало твори українських авторів, наприклад, роман В.Собка “Кров України”.
Активізувалось культурно-просвітницьке життя в українських землях після їх звільнення від гітлерівських поневолювачів. Паралельно із визволенням міст і сіл, промисловості та сільського господарства відбудовувались заклади культури, освіти, науки. Налагоджувалась робота преси, радіо, творчих професійних та аматорських колективів. Проте під тиском керівних партійних, радянських органів національно-патріотична тематика стала підмінятись творами комуністично-партійного спрямування.
Проводилась реорганізація шкільної справи. На кінець 1945 р. в Україні діяло понад 30 тис. шкіл, а в 150 вищих закладах освіти, які повернулися з евакуації й поновили роботу, навчалися майже 140 тис. студентів. У березні 1944 р. після повернення до Києва з евакуації, розпочала роботу АН УРСР. Вчені науково-дослідних установ відразу включились у вирішення народногосподарських завдань.
У мобілізацію зусиль українського народу на розгром ворога та відбудову народного господарства свій внесок зробили літератори і митці. Своє мистецтво несли народові 103 театри, які поновили роботу після повернення з радянського тилу.
Надзвичайно складно відбувалися відбудовні процеси в західноукраїнських землях. Виявляючи протидію радянізації життя на своїх землях, більшість місцевого населення не сприймало, а часто і відкрито саботувало чужу їм ідеологію і практику. Підпільні загони ОУН-УПА продовжували боротьбу проти більшовицької диктатури, її державних і громадських структур, щоб не допустити утвердження радянської влади. Відповіддю були масові репресії органів державної безпеки та внутрішніх військ проти оунівських формувань і підпілля. Проте часто фізичних і моральних мордувань зазнавало мирне, ні в чому невинне населення і навіть діти. Керівництво СРСР розуміло глибинні корені несприйняття місцевим населенням більшовицької влади. Незабаром по закінченні війни орган ЦК КП(б)У газета “Радянська Україна” писала: “Якщо хочемо знищити українських повстанців, то нам треба за всяку ціну знищити їхню ідеологію”. Джерелом цієї ідеології було названо українську літературу.
Переможне завершення війни з Німеччиною знаменувало собою і зміну атмосфери суспільно-культурного життя в СРСР, ставлення до національно-культурних потреб народів. З культурно-ідеологічної сфери зникає українська національна фразеологія, яку поступово замінює радянська, загальносоюзна. Розхожою стає теза, що український народ боровся за “радянську Батьківщину”, а не “за Україну”, як це стверджувалось у роки воєнного лихоліття.
Соціально-політичне замовлення на патріотичні мотиви, як у 20-ті роки на “українізацію”, керівною партійною і радянською верхівкою було використане і для виявлення національно свідомих елементів українського суспільства з метою подальшої нейтралізації. Було відновлено ідеологічну, морально-психологічну війну проти українських письменників, істориків, митців. Багато з того, що було написано і видано в роки другої світової війни і дістало не тільки всенародне визнання, а й досить високу оцінку керівництва країни, було розкритиковано і вилучено із ужитку. Автори цих художніх, мистецьких творів, історичних розвідок М.Рильський, Ю.Яновський, О.Довженко, А.Малишко, О.Вишня, М.Супруненко та інші потрапили під жорсткий “обстріл” партійної критики і зазнали нових переслідувань і репресій. Було взято чіткий курс на провінціалізацію української культури.
2. Суперечливий розвиток культури Української РСР у відбудовчий період (1945 - 1953 рр.)
Відродження культурного життя в Україні у післявоєнні роки наражалося на великі труднощі. В умовах, коли на першому плані стояла відбудова важкої промисловості і нарощування воєнного потенціалу, на інші сфери життя, у тому числі культуру, не вистачало коштів. Ось чому видатки на культуру концентрувалися на найважливіших об'єктах – школах, вищих навчальних закладах, науково-дослідних установах. Без налагодження їх роботи відбудова економіки була неможлива. Що ж стосується клубних установ, кінотеатрів, драмтеатрів, філармоній, бібліотек, радіомережі та інших культосвітніх об'єктів, то введення їх у дію не вважалось першочерговим завданням.
Була ще одна обставина, що справила негативний вплив на культурно-ідеологічну ситуацію в Україні в післявоєнні роки.
Перемога в другій світовій війні, до якої український народ доклав величезних зусиль, сприяла зростанню його морального духу, національної самосвідомості, гордості. Суттєвий вплив на світосприймання українців справило перебування їх за кордоном у складі Радянської Армії, участь у Русі опору в Україні, зарубіжних країнах Європи – Чехословаччині, Італії, Франції тощо, знайомство зі способом життя народів цих країн. Існувало переконання, що після величезних жертв і перемоги український народ заслуговує покращення матеріального життя і справедливого демократичного ладу.
Подібні настрої поширювалися в Росії та інших республіках СРСР. Сталінський режим відреагував на них посиленням свого ідеологічного тиску на всі верстви населення, особливо на інтелігенцію, новою кампанією боротьби з будь-якими спробами вирватися з ідеологічних пут сталінізму.
В Україні, як і в інших національних республіках, особливе занепокоєння стовпів тоталітарного режиму викликало зростання національної свідомості. Не останню роль при цьому відіграла і особиста неприязнь Сталіна до України і українців. Нарешті, тоталітарний режим не міг себе почувати в безпеці, поки в Україні наростала боротьба ОУН-УПА.
В таких умовах продовжувалася розпочата ще наприкінці війни відбудова системи народної освіти. У 1950 р. повністю відновлюється довоєнна мережа шкіл, у яких навчалося 6,8 млн. дітей. Для матеріальної підтримки тих, кому батьки не могли забезпечити мінімуму, необхідного для навчання, створювався фонд всеобучу. В 1948/1949 навчальному році з цього фонду одержували допомогу для придбання одягу та взуття, на харчування і т. ін. 140 тис. дітей.
Як і в довоєнні роки, більшовицька партія прагнула перетворити школу в знаряддя збереження і посилення свого контролю над учнівською молоддю. Була відновлена робота піонерських та комсомольських організацій, поповнювалися їх ряди. Виховання відданості Сталіну, більшовизму оголошувалося найвищим, найважливішим покликанням школи.
У повоєнні роки значного поширення набули вечірня, а потім і заочна форми навчання. У вечірніх школах освіту здобували представники робітничої й селянської молоді, які не мали можливості вчитися в роки війни, або змушені були рано розпочати трудову діяльність.
Об’єктивні потреби розвитку господарства, науки, необхідність збереження високого воєнного потенціалу диктували політику держави в галузі освіти і в наступні роки. У 1953 р. в Україні в основному було впроваджено обов’язкове семирічне навчання дітей. Для цього довелося додатково спорудити шкільні приміщення на 40 тис. учнівських місць. У середині 50-х років у республіці налічувалося понад 300 тис. учителів. В Україні працювали видатні майстри педагогічної справи. Серед них - директор Павлиської середньої школи на Кіровоградщині В.Сухомлинський. Його педагогічний досвід став надбанням світової педагогічної науки.
Нові історичні умови не змінили державного курсу на русифікацію шкіл та освіти. Діапазон користування українською мовою постійно звужувався. З 1948 по 1954 рр. число українських шкіл зменшилося з 26 до 25 тис., а російських - збільшилось з 2720 до 4051, або в 1,5 раза. До того ж російськомовні школи були значно більшими. У 1953р. в українських школах навчалося 1,4 млн., а в російських і змішаних-3,9 млн. дітей.
Закривалися національні школи. Майже вдвічі зменшилося число молдавських, угорських і польських шкіл. Зникли румунські, узбецькі та вірменські школи. Усі вони перепрофілювали на російські.
Протягом четвертої п’ятирічки була відновлена робота всіх вузів України, яких у 1959 р. налічувалося 160. На стаціонарних відділеннях цих вузів навчалося 200 тис. студентів. Усього за 1946-1950 рр. в Україні було підготовлено 126 тис. спеціалістів з вищою освітою.
У першій половині 50-х років продовжував збільшуватися контингент студентів, особливо за рахунок вечірніх і заочних відділень інститутів та університетів. При цьому кількість вузів в Україні дещо зменшилася, бо деякі дрібні інститути були об’єднані з більшими. Викладання в більшості вузів велося російською мовою.
У перші післявоєнні роки відновилася робота науково-дослідних установ України, переважаюча більшість з яких перебувала в евакуації. У 1950 р. їх кількість у республіці становила 462, а чисельність працівників у них досягла 22,3 тис. осіб. Головною науковою установою України залишалася Академія Наук УРСР, яку очолював біолог зі світовим іменем О.Палладін. Учені України досягли значних успіхів у дослідженні фундаментальних наук, їх наближенні до потреб народного господарства. У республіці 1946р. було запущено перший в СРСР атомний реактор.
Завдяки сподвижницьким зусиллям видатного українського вченого С.Лєбєдєва, якого влада підозрювала в “буржуазній лженауковості”, в Інституті електротехніки АН УРСР було створено лабораторію моделювання та обчислювальної техніки, що започаткувала дослідження в галузі кібернетики. У 1948 - 1951 рр. тут створюється перша в СРСР мала електронно-обчислювальна машина “МЕОМ”, що на той час відповідала рівню світових стандартів.
Учені Інституту електрозварювання АН УРСР удосконалили і запропонували для масового впровадження в практику автомати зварювання металу під флюсом. Цей метод, розроблений під керівництвом Є. Патона докорінно змінив технологію багатьох галузей виробництва, сприяв підвищенню продуктивності праці, збільшенню випуску металопродукції. Нова технологія була з успіхом застосована при спорудженні газопроводу Дашава - Київ, де 80 % стиків труб було заварено автоматами під флюсом. Вона успішно використовувалась при зварюванні труб магістральних водогонів тощо.
Об’єктивні труднощі в розгортанні наукових досліджень, спричинені відсутністю найнеобхіднішого, надзвичайно ускладнювала тоталітарна система, яка штучно ізолювала радянських науковців від передових тенденцій розвитку світової науки, десятиліттям насаджувала у свідомості вчених фальшиві стереотипи, створювала їх світосприйняття. Людство вступило в епоху науково-технічної революції. Але Радянський Союз був неспроможний встигати за її швидким темпом.
Існуюча в УРСР система керівництва наукою створювала умови для засилля посередностей, людей споживацького гатунку, корисливців, авантюристів. Унаслідок цього деякі перспективні напрями наукових досліджень, зокрема генетика, були оголошені ідеалістичними, “лженауковими”. Так на серпневій (1948 р.) сесії Всесоюзної академії сільськогосподарських наук, підтриманий верхами, у тому числі й Сталіном, невіглас і шахрай Т.Лисенко після довгої боротьби, що почалася ще в 30-ті роки, здобув свою остаточну перемогу над своїми науковими опонентами. Почалися переслідування і розправи, жертвами яких стали також вчені, що працювали в Україні. У Харкові були звільнені з роботи завідуючий кафедрою генетики і дарвінізму університету професор І.Поляков і професор сільськогосподарського інституту С.Делоне. Така ж доля спіткала ряд вчених і в інших наукових центрах республіки. Розгром генетики став однією з ганебних сторінок в історії біологічної науки. Він спричинив відставання Радянського Союзу в цій галузі у наступні десятиліття.
Перемога у війні з нацизмом викликала емоційне піднесення в суспільстві, яке діячі літератури і мистецтва намагалися відобразити в своїх творах. Але жорстокі реалії війни, труднощі повоєнного лихоліття на сторінки літературно-художніх видань не пробилися. Усі митці зобов'язані були творити в рамках так званого соціалістичного реалізму, який зводив функції мистецтва до коментування і прославлення діяльності Сталіна та створеного під його керівництвом тоталітарного режиму.
Однак за цих несприятливих умов українським письменникам вдалося створити чимало яскравих і колоритних творів. У другій половині 40-х років з'являється трилогія О.Гончара “Прапороносці”, перша частина роману М.Стельмаха “Велика рідня” під назвою “На нашій землі”, “Київські оповідання” Ю.Яновського, прозові твори В.Козаченка, Н.Рибака, В.Собка, гумористичні оповідання Остапа Вишні. Вдосконалювали свою творчу майстерність М.Рильський, П.Тичина, В.Сосюра, А.Малишко. Творчість саме цих письменників визначала характер літературного процесу в Україні, обличчя художньої продукції повоєнних років.
Помітним явищем в літературному житті повоєнного часу стало видання колишнім фронтовиком, російськомовним письменником з Києва Віктором Некрасовим однієї з кращих книг про другу світову війну “В окопах Сталінграда”.
На традиційно високому рівні стояло театральне мистецтво, особливо оперне, а також драматичного жанру. Захоплення глядачів викликали вистави творчих колективів за участю видатних майстрів сцени Б.Гмирі, С.Козака, В.Огнєвого, М.Литвиненко-Вольгемут, Н.Ужвій, Г.Юри та багатьох інших. Розвивалися музичне мистецтво, живопис, графіка, скульптура.
У своєму прагненні створити талановиті твори, використати нові засоби, прийоми художньої творчості, опанувати нові теми, запропонувати їх нетрадиційне висвітлення діячі мистецтва неминуче вступали у суперечність із тоталітарною системою, її прагненням до всеосяжного контролю, дріб'язкової регламентації всього, у тому числі і духовної творчості. Все, що виходило за рамки “соціалістичного реалізму” неминуче вступало в конфлікт з системою.
Вибух творчої активності покоління переможців, яке пережило найжорстокішу в історії війну і важко піддавалося бюрократичному контролю, надзвичайно наполохав сталінське керівництво. Воно відчувало невпевненість свого становища в Україні, у західних областях якої клекотіло полум'я національно-визвольної боротьби. У цих умовах знову застосовується випробуваний метод тотального контролю над літературно-художнім процесом – так званий “класовий підхід” та “принцип партійності”.
Над поетами, прозаїками, художниками, музикантами, літературознавцями постійно нависала загроза бути безпідставно звинуваченими в некритичному підході до “реакційної буржуазної культури”, “низькопоклонстві перед Заходом”, “відступі від марксизму-ленінізму”, “українському буржуазному націоналізмі”, у безлічі інших “гріхів”. Досвід 20-30-х рр. нагадував, чим можуть завершитися такі звинувачення. В результаті в колах творчої інтелігенції знову стало наростати взаємне недовір'я, підозрілість, утверджувалося донощицтво, що підтримувалося і навіть стимулювалося.
Ініціаторами післявоєнної ідеологічної “проробки” художньої інтелігенції у серпні 1946 р. виступив Сталін та головний ідеолог, або, як його тоді називали, “ідеологічний заспівувач” ВКП(б), А. Жданов. Цього року на інтелігенцію раптом посипалися грізні постанови ЦК ВКП(б), у яких безапеляційно і брутально звинувачувалися видатні діячі різних галузей культури. Жоден загін художньої інтелігенції не залишився поза увагою: письменники, композитори, художники, актори, драматурги тощо.
Розпалений у Москві антиінтелігентський вогонь перекинувся й на Україну. Заповзятливі сталінські прислужники в ЦК КП(б)У, відповідно до рішень ЦК ВКП(б), прийняли свої постанови, у тому числі “Про перекручення і помилки у висвітленні історії української літератури в ''Нарисі історії української літератури”, “Про журнал сатири і гумору ''Перець”, “Про журнал ''Вітчизна”, ”Про репертуар драматичних і оперних театрів УРСР і заходи його поліпшення”. Кожна з цих постанов супроводжувалася численними статтями в газетах і журналах, зборами митців, на яких звинувачені у “збоченнях” піддавалися принизливій “проробці”. Чекали й на гірше, але тоді до нього не дійшло, хоча всіляких стягнень накладалося чимало, а цілий ряд ділянок “літературно-мистецького фронту” було “зміцнено” вірними режимові людьми.
Першим під вогонь нищівної критики попав відомий український письменник – гуморист Остап Вишня, який тільки-но повернувся зі сталінських таборів. В опублікованій 26 серпня 1946 р. у газеті “Правда” статті його звинувачували в політичних помилках, відході від радянської ідеології, класових позицій. Письменник знову опинився на грані арешту; на нього накинули “ковпак міченого”. На багатьох зборах що пройшли в республіці, Остапа Вишню звинувачували в тому, що він пише твори “шкідливі за своїм ідейним змістом”, ще різкіше було засуджено “ідеологічні помилки” його “Мисливських усмішок”. Лише в жовтні 1959р., за десять місяців до смерті, всі звинувачення було знято.
З появою у березні 1947 р. в Україні Л.Кагановича, “вірного помічника Сталіна” (і такого ж україноненависника), кампанія ідеологічних атак на талановитих діячів української культури посилилася. У цю кампанію включився і драматург О.Корнійчук, який закликав до боротьби з “бацилами націоналізму”, що “подекуди ще живуть у середовищі деяких українських літераторів”.
22 серпня 1947 р. через газету “Комсомольське знамя” два літературних критики С.Адельгейм та І.Стебун звернулися до Л.Кагановича із відкритим листом стосовно обстановки у Спілці письменників України. Особливо гострої критики в листі зазнав письменник І.Сенченко. Його звинувачували у сподвижництві Хвильовому, “ворожості” радянському ладові нових повістей письменника “Кінчався вересень 1941 року” та “Його покоління”.
Аж цілих п'ять днів у вересні 1945 р. тривав пленум Спілки письменників України. Обговорювалося питання про виконання постанови ЦК ВКП(б) щодо журналів “Звезда” і “Ленинград”. О.Корнійчук, який виступав з доповіддю, розгорнув жорстоку критику письменників М.Рильського І.Сенченка, Ю.Яновського, редколегії журналу “Дніпро” та його редактора А.Малишка. слідом за цим Л.Каганович, який у той час був першим секретарем ЦК КП(б)У, звинуватив Рильського в “націоналізмі”, “петлюрівщині”. При цьому він заявив, що навіть вираз поета “Я син Країни Рад” може служити прославленню Центральної Ради.
19 вересня засідання пленуму перенесли у приміщення ЦК КП(б)У. Із двох з половиною годин свого виступу Каганович півгодини присвятив Ю.Яновському та його роману “Жива вода”, де у “весняному десанті птахів” Кагановичу ввижалося вороже вторгнення. Результатом постала категорична вимога переробити роман (згодом він вийшов під назвою “Мир”).
Після пленуму в пресі почалися відкриті нападки на М.Рильського, І.Сенченка та Ю.Яновського. До партійних чиновників приєдналася ціла низка недоброзичливців; на клич підпрягалися літературні критики. Вистраждане серцем у 1947р. знайшло відображення у відомому вірші М.Рильського, датованому 1961 р.:
Братопродавці з білими руками
І з чорними серцями – ось вони,
Що вслали анонімними листами
Дорогу у кар'єри і чини.
І ходять ще і ще – земля їх носить,
І ми їм досі руку подаєм,
І піт кривавий їм чола не росить
Під каяття нестерпним тягарем.
Пошуки націоналістичних “збочень” поширилися і на історичну науку. Зокрема, “серйозні перекручення буржуазно-націоналістичного характеру” вислужливі компартійні чиновники виявили в працях колишнього директора Інституту історії України АН УРСР М.Петровського, в “Короткому курсі історії України”, який вийшов ще в 1941 р. за редакцією С.Білоусова, К.Гуслистого, М.Супруненка, Ф.Ястребова, в інших працях українських істориків. Під безпосереднім контролем Л.Кагановича здійснювалася підготовка “Короткого курсу історії України”.
Є підстави стверджувати, що наприкінці 1947 р. готувалася великомасштабна акція, спрямована на боротьбу з “націоналізмом”. Перешкодило їй увільнення в грудні 1947 р. з посади першого секретаря ЦК КП(б)У Л.Кагановича та призначення замість нього М.Хрущова. Однак з поверненням останнього на першоособову роль в ЦК КП(б)У ситуація у сфері культури так і не нормалізувалася.
Суперечливі тенденції проявлялися у післявоєнні роки і в сфері театрального мистецтва. У 1950 р. у республіці працював 81 професійний театр. Результатом ідеологічного тиску на театри стало прийняття в жовтні 1946 р. ЦК КП(б)У постанови на виконання аналогічного документа ЦК ВКП(б) “Про репертуар драматичних театрів і заходи до його поліпшення”. Обов'язковим для репертуару стало переважання вистав на сучасні теми, які б оспівували пафос соціалістичного творення, будівничу енергію радянських людей.
Аналогічні процеси відбувалися у галузі кіномистецтва. Основу продукції тодішнього кінематографа складали революційно-патріотичні твори. Серед них виділялася поставлена у 1948 р. С.Герасимовим картина “Молода гвардія”. Вона, як і опера Ю.Мейтуса (1947 р.) з аналогічною назвою, була створена за мотивами відомого роману російського письменника О.Фадєєва. В умовах жорсткого контролю реалізував свій кіносценарій “Життя в цвіту” відомий український кінорежисер О.Довженко. Зрештою фільм вийшов на екрани під назвою “Мічурін”.
У 1948 р. з ініціативи вищого партійного керівництва в СРСР розгорнулася боротьба з так званими “космополітами”, яка поширилася і в Україні. Цього разу в поле зору партійних ідеологів потрапили літературні і театральні критики, євреї за національністю.
Серед них С.Адельгейм, А.Кацнельсон, Я.Саков, І.Стебун, котрих стали називати “безродними космополітами”, “нікчемами” і т. ін., звинувачували в антипатріотизмі, у низькопоклонстві перед реакційною буржуазною культурою Заходу, у замовчуванні зв'язків української культури з російською тощо. Парадоксально, але серед звинувачених були і ті, що ще буквально рік тому запопадливо боролися з “українським націоналізмом”. У березні 1949 р. відбувся пленум правління Спілки письменників України з порядком денним: “До кінця розгромити космополітів – антипатріотів”. У 1950 р. було ліквідовано Кабінет єврейської історії Академії наук УРСР. Ще раніше, у 1949 р. заарештували його провідних співробітників. Протягом 1948 – 1952 рр. у зв'язку з так званою “Справою Єврейського Антифашистського Комітету” було репресовано 19 єврейських письменників України.
Пік кампанії ідеологічного шельмування українських митців припав на 1951 р. 2-го липня у редакційній статті газети “Правда”, що називалася “Проти ідеологічних перекручень у літературі”, було вказано, що написаний ще у 1946 р. і читаний з багатьох трибун вірш В.Сосюри “Любіть Україну” “викликає почуття розчарування, протесту… Не таку Україну оспівує у своєму вірші В.Сосюра. Під такою творчістю підпишеться будь-який недруг українського народу з націоналістичного табору, скажімо, Петлюра, Бандера та ін.”.
Автором статті був Л.Каганович, який тим самим хотів компенсувати запланований, але непроведений ним у зв'язку з відкликанням до Москви пленум ЦК КП(б)У з порядком денним: “Боротьба проти націоналізму як головної небезпе6ки в КП(б)У”. Два дні на партійних зборах письменників тривала “проробка” поета. 12 липня в листі до редакції “Правди” В.Сосюру примусили “визнати свої помилки і каятися”.
Високі слова талановитого поета –
Любіть Україну, як сонце, любіть,
як вітер, і трави, і води,
в годину щасливу і в радості мить,
любіть в годину негоди!…-
влада хотіла підмінити однією і єдиною тезою – любіть Сталіна! Вірш реабілітував лише XX з'їзд КПРС.
На початку 50-х років тривали критичні нападки на “серйозні ідеологічні помилки “ М.Рильського, була рішуче засуджена опера К.Данькевича “Богдан Хмельницький”. Як і раніше, в немилість властей міг потрапити кожен митець, будь-хто з майстрів пензля чи слова.
У задушливій атмосфері автори змушені були друкувати відверто апологетичні, славослівні твори, далекі від життєвих реалій, але які в той же час забезпечували відносно спокійне життя та відповідне матеріальне становище.
Таким чином політика радянського керівництва у сфері культури, відома сьогодні під назвою «ждановщина» разом із новим голодомором в Україні у 1946 – 1947 рр. склали єдиний комплекс заходів Сталіна та його послідовників в Україні, спрямованих на те, щоби остаточно зломити Україну після війни, не дати їй відродитися.
Смерть Сталіна і початок політичної “відлиги” відкрили перед українською національною культурою перспективи активного відродження, нерозривно пов’язаного з ліквідацією тоталітарного режиму, здобуттям Україною реального суверенітету. Але ці процеси відбувалися надто повільно, наражаючись на важкі перешкоди.
Суперечливий розвиток української культури в період десталінізації (1953 - 1964 рр.).
Процес десталінізації створив нову духовну атмосферу в суспільстві, відкривши ширші можливості для розвитку української культури. Але обмеженість і непослідовність М.Хрущова і його оточення несприятливо позначилися на стані народної освіти, науки, літератури, мистецтва - усіх сфер культурного життя. Згубний вплив на культуру справила русифікація України, яка проводилася під гаслами “інтернаціоналізму”, “зближення і злиття націй”. М.Хрущов був переконаний, що без впровадження у всі сфери життя союзних республік російської мови і культури комунізм неможливий. Це його переконання розділяло партійно-державне керівництво України.
Істотний вплив на культурний процес в Україні справляв оголошений у 1961 р. в новій програмі КПРС курс “формування нової людини” як неодмінної складової частини комуністичного будівництва. Будь-які відхилення від офіційної ідеології в науці, освіті, літературі, мистецтві, як і раніше, переслідувалися партійно-державними органами.
Далекосяжні задуми керівництва КПРС реалізовувалися в умовах, коли бюджетні асигнування на найнеобхідніше - освіту, науку, культмасову роботу, не говорячи вже про театр, живопис, кіно та інші види мистецтва – в Україні у розрахунку на душу населення були нижчими, ніж у Росії і деяких інших республіках СРСР, зокрема в Прибалтиці. “Залишковий принцип” забезпечення соціально-культурної сфери, характерний для СРСР у цілому, особливо гостро відчувався в Україні.
У грудні 1958 р. після широкого обговорення в Радянському Союзі був прийнятий закон “Про зміцнення зв’язку школи з життям і про подальший розвиток системи народної освіти в СРСР”. У квітні 1959 р. відповідний закон було прийнято в Україні.
У цих документах передбачалась структурна перебудова загальноосвітньої школи, введення восьмирічного всеобучу, перетворення 10-річних шкіл в 11-річні, створення матеріальної бази для оволодіння учнями шкіл однією з масових професій, зміна мовного режиму школи. Введення загальної восьмирічної освіти було назрілою проблемою.
Але її вирішення наштовхувалось на серйозні кадрові проблеми. Кваліфікованих учителів у школах не вистачало. З метою подолання їх нестачі розширилася мережа заочної освіти і було збільшено можливості підготовки педагогічних кадрів на відповідних факультетах університетів.
У 1958/59 навчальному році в школах республіки працювало понад 300 тис. учителів. У наступні роки їх кількість збільшилася, забезпечивши реальне впровадження восьмирічного всеобучу і роботу середніх шкіл.
Стратегічним напрямком у роботі школи у Законі було визнано політехнізацію, зміцнення зв’язку школи з виробництвом. З цією метою у школах вводилося виробниче навчання, частина занять проводилась на підприємствах, у колгоспах і радгоспах. Поширення набув досвід створення учнівських виробничих бригад різного профілю, в педвузах було організовано підготовку вчителів виробничого навчання.
Однак хронічна нестача коштів, матеріально-технічних засобів не дозволила реалізувати ці положення закону. Від 8-річки невдовзі відмовились; у минуле стало поступово відходити і виробниче навчання у школах.
Найбільше суперечок у суспільстві викликав той пункт проекту реформи школи, який давав батькам учнів кожної школи право вирішувати, якою мовою має відбуватись навчальний процес у даній школі.
Проти цього пункту виступили письменники Максим Рильський і Микола Бажан, які оприлюднили свої погляди в статті “В ім’я людини”, опублікованій у грудні 1958 р. на сторінках центрального органу ЦК КПРС газети “Правда”. Цей пункт проекту був підданий критиці на партзборах письменників Києва, які одноголосно вирішили, що “віддати лише на волю батьків вирішення питання, яку мову вивчатимуть їх діти, - не можна”. Письменники добре розуміли, що це питання вирішуватимуть не батьки, а місцеве партійне керівництво, яке орієнтуватиметься на русифіка-торські наміри центру.
Принципова позиція письменників України викликала хвилю схвальних відгуків у республіці. Однак, всупереч громадській думці, Верховна Рада України включила пункт про обов’язкову мову навчання у текст закону. Русифікація стала однією з найхарактерніших рис освіти.
У лютому 1963 р. в Києві відбулася наукова конференція з питань культури української мови. У ній брали участь близько 800 літераторів і науковців. Була обговорена проблема існуючих обмежень застосування української мови. Йшлося й про неприпустимість звинувачення інтелігенції в буржуазному націоналізмі. Як непридатний симбіоз була відкинута лжетеорія “двомовної нації”. Прийнято кілька резолюцій із закликами до українізації громадського, освітнього, і культурного життя республіки. Ці рішення для керівництва виявилися несподіваними, але воно поставилось до нього з холодною байдужістю. Курс на русифікацію продовжувався. Уже на середину 60-х років українською мовою навчалося лише 62 % школярів республіки. Це значно менше, ніж питома вага українців у загальній чисельності населення УРСР.
У містах становище з викладанням українською мовою було особливо складне. У 1958 р. у міських україномовних школах навчалися тільки 21 % учнів, а у ряді великих міст України (Харкові, Донецьку, Одесі та ін.) чисельність українських шкіл становила лише одиниці. Цікаво, що дані про кількість українських і неукраїнських шкіл відносилися ледве чи не до найбільших державних таємниць і не публікувались.
Значно зменшилась питома вага україномовної газетно-книжкової продукції. У 1963 р. із загальної кількості газет в Україні – 2366 – українською мовою виходило лише 765, тобто менше третини. У 1960-1962 рр. в Україні вже друкували більше книжок російською мовою, ніж українською.
Молода українська поетеса Ліна Костенко в поемі “Сонячний інтеграл”, написаній у 60-ті роки, з прикрістю запитувала:
…А де те слово, що його Тарас
коло людей поставив на сторожі?
Гідну відповідь русифікаторам дав Андрій Малишко, який на похоронах Володимира Сосюри у січні 1965 р. проголосив: “Хай невігласи не ждуть зникнення української мови і української нації. Вони незнищенні”.
Нагальні потреби розвитку народного господарства і культури вимагали розширення випуску розмаїття спеціалістів.
Значний крок у своєму розвитку здійснила професійна освіта. У першій половині 60-х років загальна кількість профтехучилищ, порівняно з минулими роками зросла майже в 1,5 рази, а сільських – більше ніж удвічі.
У системі профтехосвіти в середньому в рік готувалося 270 – 290 тис. висококваліфікованих спеціалістів масових робітничих та механізаторських професій.
Зростала кількість спеціалістів з вищою освітою. В 1958 р. у 140 ВНЗ республіки навчалося більше 380 тис. студентів. Особливо активно велася підготовка спеціалістів для таких галузей як будівництво, хімічна промисловість, машинобудування, транспорт.
Значного розширення набула підготовка спеціалістів у вищих та середніх сільськогосподарських закладах. За ініціативою М.Хрущова державою вживаються заходи щодо зміцнення їх навчально-виробничої бази, здійснюються акції по переміщенню цих навчальних закладів з міст у сільську зону та будівництву для них спеціальних навчальних комплексів. Львівський сільгоспінститут переміщується в селище Дубляни, за 12 км від обласного центру, де для нього згодом споруджується спецкомплекс. Так трапилося і в Харкові та в ряді інших міст республіки.
Відповідаючи на зрослі потреби народного господарства в кадрах, ВНЗ і технікуми вже в 60-ті роки розгорнули підготовку фахівців нових спеціальностей, зокрема в галузі виробництва і експлуатації автоматичних і телемеханічних пристроїв, обчислювальних та обчислювально-аналітичних машин та інших.
Саме у цей час 2 січня 1967 р. указом Міністерства освіти УРСР на базі філії Львівської політехніки у м. Станіславі (теперішній Івано-Франківськ) було утворено окремий вуз Івано-Франківський інститут нафти і газу - єдиний вищий навчальний заклад з підготовки висококваліфікованих фахівців з у нафтогазовому комплексі України. На сьогодні він став відомим далеко за межами нашої держави.
Значна увага приділялась вечірній та заочній формам підготовки фахівців вищої та середньої спеціальної освіти. Якщо в 1950 - 1958 рр. кількість студентів стаціонару збільшилась у 2 рази, то на заочних і вечірніх відділеннях – у 3 – 7 разів.
У цілому на 10 тис. населення України припадало 129 студентів. Це більше, ніж на той час у деяких економічно розвинутих країнах світу, але менше, ніж у Росії, де на 10 тис. населення припадав 161 студент. Ця різниця збереглася і в наступні роки. Додаткового драматизму їй надавала та обставина, що українців, частка яких у населенні республіки становила близько 75 %, серед студентів ВНЗ України було лише 60 %. Значною мірою це було наслідком русифікації вищої школи, двері якої для багатьох випускників сільських шкіл, де викладання велося українською мовою, були “надто вузькими”.
У роботі ВНЗ і середніх навчальних закладів було немало недоліків. Багато з них мали незадовільну матеріальну базу, недостатньо кваліфікований склад викладачів. Бракувало навчальних посібників, приладів та обладнання для лабораторій, навчально-виробничих майстерень. Негативно позначились на становищі студентів нестача гуртожитків, а розширення їх шляхом нового будівництва здійснювалось незадовільно: бракувало коштів, будматеріалів, потужностей будорганізацій.
Науково-технічна революція, що бурхливо розвивалась у всьому світі, поставила перед вченими України складні завдання. У республіці проводилися дослідження з ряду ключових, визначальних напрямків науково-технічного прогресу. У 1964 р. у фізико-технічному інституті АН УРСР було побудовано найбільший у світі на той час прискорювач електронів у 2 млрд. електрон-вольт. Розширилась пошукова діяльність у галузі фізики твердого тіла, матеріалознавства, біофізики, астрофізики тощо.
Україна стала одним із центрів розвитку кібернетики; за цикл праць з теорії цифрових автоматів академік В. Глушков у 1964 р. був удостоєний ленінської премії. Українські науковці та інженери спроектували та збудували цифрову машину “Київ”(1960), першу в СРСР керуючу машину широкого профілю “Дніпро”(1961 р.), машини “Промінь”(1962 р.) “Мир” (1964 р.) та ін. Колектив українського науково-дослідного конструкторсько-технологічного інститут синтетичних надтвердих матеріалів АН УРСР у 1961 р. одержав перші штучні алмази. Україна залишалася центром розвитку науки в галузі електрозварювання, яку очолював академік Б.Патон.
Світове визнання здобули дослідження українських вчених у галузі точних наук. Серед них – розроблені у кінці 50-х років академіком М.Боголюбовим нові методики квантової теорії поля та статичної фізики. Це дало можливість обгрунтування теорії надтекучості та надпровідності.
Шістнадцять років – з 1946 р. по 1962 р. – очолював Академію наук України відомий усьому світу біохімік О.Палладін. Він став засновником української школи біохіміків. У другій половині 50-х років розпочав свою діяльність відомий вчений кардіохірург М.Амосов.
Позитивні зрушення відбулися в сільськогосподарських науках. Проектувалися і впроваджувалися у виробництво машини для хімічного захисту рослин, у тому числі садів та виноградників. Велася робота щодо селекції нових сортів озимої пшениці, ячменю, картоплі, овочів, фруктів. Були впроваджені нові сорти винограду, смородини, персиків.
Процес десталінізації справив позитивний вплив на розвиток суспільних наук. У середині 50-х років почалося видання наукових журналів, у тому числі “Економіка Радянської України”, “Радянське право”, “ Український історичний журнал”. На їх сторінках друкувались наукові статті з питань історії, економіки, політики і права. Вони допомагали осмислювати проблеми суспільного життя, будили творчу думку вчених, широкого кола читачів. Разом з тим, саме ці видання перебували під особливим контролем цензури і відповідних служб ЦК КП України, які стежили, щоб на їх сторінки не проникали “небажані” ідеї та імена.
Незважаючи на деякі успіхи в галузі фундаментальних і прикладних дисциплін, Україна залишалася науковою периферією СРСР. Традиційним стало переміщення талановитих учених на роботу до Москви. Там концентрувалися головні наукові центри, а значить, і основні наукові сили. В результаті число науковців на 10 тис. населення України в 1963 р. досягало лише 16 осіб, тобто вдвічі менше ніж у Росії, де на 10 тис. жителів припадало 33 наукових працівників.
Дата добавления: 2014-12-20; просмотров: 89 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |