Главная страница | Контакты | Случайная страница Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

Економічні методи менеджменту, специфіка їх застосування підприємствами туристичної сфери

Економічні методи управління — система економічних важелів і заходів, за допомогою яких здійснюється вплив на керовані об'єкти з метою досягнення поставленої мети і забезпечення єдності інтересів суспільства, підприємства та окремих праців­ників.

До методів прямого економічного впливу на працівни­ків належать організаційно-виробниче (економічне)планування, цільові комплексні програми організацій, бізнес-планування, бюджети, ко­мерційний розрахунок, система внутрішніх економічних регуляторів. Під­приємство, забезпечуючи єдність особистих і колектив­них інтересів, впливає на процес виробництва за допомо­гою планових показників, форм і систем оплати праці, економічних санкцій, організації внутрігосподарського розрахунку тощо.

Підгрупу методів побічного економічного регулюван­ня діяльності організацій представляють загальнодержавні (галузеві) комплексні цільові програми, а також система загальнодержавних, місцевих і внутрішніх економічних регуляторів господарської діяльності. Так, держава щодо підприємства використовує такі важелі, як політика заробітної плати, податки, креди­ти, а також система пільг, економічні санкції тощо.

Економічні плани. Їх вплив на працівників відбувається шляхом по­будови економічних планів за тривалістю дії, рівнем впливу та змістом.

За тривалістю дії розрізняють місячні, квартальні, річні та іншої три­валості плани, які впливають на ритмічність виробничо-господарської діяльності, якість продукції, конкурентоспроможність підприємства на ринку. їхній вплив на працівників полягає у створенні атмосфери зайня­тості, неперервності та послідовності трудових процесів, причетності до загального виробничо-господарського циклу організації, стабільності у виготовленні продукції та наданні послуг відповідно до потреб спожива­чів.

Застосування планів на різних рівнях та в різнихланках управління дає змогу забезпечити вплив на відповідні групи працівників. Для забез­печення впливу на всі групи працівників відповідно використовують пла­ни для відділів, бюро, дільниць, бригад тощо і навіть для конкретних працівників у вигляді норм праці (норм виробітку, часу, обслуговування та чисельності).

За змістом виділяють:

а) план економічного розвитку (при цьому визначаються планові по­казники, опрацьовуються умови їх досягнення, способи доведен­ня до виконавців тощо);

б) податковий план (необхідність формування такого плану виникає із реалій сучасних економічних відносин, оскільки кожне підпри­ємство є платником великої кількості податків);

в) фінансовий план (повинен відображати рух готівки, планові над­ходження та витрати, інвестиційні вливання, власний капітал, при­буток тощо).

Економічні стимули. Фактично є найдієвішими способами впливу на працівників організації, оскільки вони базуються на використанні мате­ріальних стимулів (тарифних ставок, посадових окладів, доплат, надба­вок, премій), дивідендів, цінних подарунків, дотацій, компенсацій, пільг тощо.

Бюджет. Є базовим економічним методом менеджменту, який фор­мує засади функціонування організації з точки зору збалансованого спів­відношення надходжень та витрат. Формування бюджету вказує напрям­ки економії витрат та збільшення надходжень. Економічні енциклопедії та словники [9, 10, 30] трактують бюджет як збалансований розпис надхо­джень і видатків. Якщо дохідна частина бюджету перевищує видаткову, то він вважається профіцитним, якщо не сягає рівня видаткової — то дефіцит­ним, при їх рівноцінності бюджет вважається ідеально збалансованим.

Комплексна цільова програма — накреслений для планомірного здій­снення, об'єднаний єдиною метою та зорієнтований на певні термі­ни комплекс взаємопов'язаних завдань, а також конкретних соці­альних, економічних, наукових, технічних, організаційних заходів.

Програмно-цільове управління дає змогу долати най­складніші проблеми управління, використовуючи техно­логічні, організаційні та соціально-економічні системи. Під час вирішення завдань у системах виникають нові цілі, для досягнення яких потрібні нові механізми. При вико­ристанні методу КЦП система цілей є відправним пунк­том планування, а кожній значущій проблемі відповідає планова програма її розв'язання.

Ядром планової програми є ціль або група цілей, які конкретизують у завданнях. Для вирішення їх виконав­цям виділяють необхідні ресурси. КЦП як інструмент управ­ління є плановим директивним документом, який діє до моменту досягнення мети. Заходи програми повинні узго­джуватися із завданнями інших розділів плану господар­сько-фінансової діяльності підприємства чи групи підпри­ємств, які належать до певного об'єднання (системи).

В управлінні використовують такі групи комплексно-цільових програм:

1) народногосподарські програми (соціально-економічні програми, програми розвитку зовнішньоекономічних зв'яз­ків і т. п.);

2) галузеві, регіональні та міжгалузеві програми для окремих об'єктів (науково-технічні програми, програми виконання великих дослідно-конструкторських робіт, бу­дівництва та впровадження в експлуатацію важливих під­приємств, споруд і т. д.).;

3) програми розвитку підприємств, розроблення та впровадження окремих видів машин, технологій, устат­кування, приладів і т. д.

Народногосподарські і галузеві КЦП можуть стосува­тися підприємств державної і недержавної форм власності. Якщо в таких КЦП задіяні підприємства недержавної фор­ми власності, вони підлягають прямому державному управ­лінню у межах, aвизначених КЦП. Це забезпечує перед­умови програмованого управління економікою з боку дер­жави, заснованого на поєднанні загальносуспільних і групових інтересів. Участь державного підприємства в КЦП безумовна, хоч і визначається економічною доціль­ністю.

Структура КЦП повинна відповідати їх призначенню, ролі, яку вони виконують у забезпеченні загальної ефек­тивності господарської діяльності. У кожній програмі по­винні бути відображені:

— стан проблеми, основні передумови її програмного вирішення;

— головна мета програми, її місце в загальній системі цілей галузі чи підприємства;

— система цілей та основних завдань програми;

— цільові показники, які розкривають результати ре­алізації програми;

— шляхи досягнення цілей програми, система програм­них заходів;

— організаційно-виконавча структура;

— дані про ресурси, необхідні для виконання програ­ми, та строки її здійснення;

— оцінювання ефективності результатів реалізації програми.

У процесі становлення ринкової економіки програм­но-цільове управління може стати одним із ефективних важелів подолання кризи окремих підприємств і націо­нальної економіки загалом, методом концентрації сил і засобів на вирішальних напрямах.

Комерційний розрахунок — метод ефективного здійснення вироб­ничо-господарської діяльності організації та її структурних підроз­ділів через використання системи ринкових економічних відносин.

Комерційний розрахунок ґрунтується на загальних принципах ринкової економіки:

— максимальна свобода економічних суб'єктів;

— повна відповідальність їх за результати господарсь­кої діяльності;

— конкуренція виробників товарів і послуг;

— вільне ціноутворення;

— відмова держави від прямої участі в господарській діяльності ринкових суб'єктів;

— соціальна захищеність громадян.

Комерційний розрахунок може використовуватися як метод управління діяльністю підприємства загалом (пов­ний комерційний розрахунок) і як метод управління йо­го відносно самостійними структурними виробничими підрозділами (внутрівиробничий чи внутріфірмовий ко­мерційний розрахунок). На повному комерційному розра­хунку перебувають підприємства з правами юридичних осіб, які мають самостійний баланс, відкривають рахунки в банках, володіють правами незалежної господарської ді­яльності, тобто укладання угод, договорів з юридичною чи фізичною особою як суб'єктом ринкового господарю­вання. Повний комерційний розрахунок застосовують на підприємствах, організаціях і в установах усіх форм вла­сності. На внутрішньому комерційному розрахунку працю­ють відносно самостійні середні та дрібні виробничо-господарські одиниці підприємств, організацій. Взаємовід­носини з підприємствами, організаціями, часткою яких вони є, ґрунтуються на системі договорів, що містять взаємні зо­бов'язання щодо ведення господарської діяльності. Правом самостійної економічної діяльності за межами підприємства чи організації такі структурні одиниці не володіють, од­нак можливе використання ними засад внутріфірмового підприємництва: внутрішніх рахунків, псевдовалюти і т. п.

Економічні регулятори господарської діяльності — система важе­лів непрямого економічного впливу держави і керуючих підсистем організацій, яка використовується для стимулювання і дестимулювання певних напрямів виробничо-господарської діяльності орга­нізацій.

Зовнішні економічні регулятори поділяють на загаль­нодержавні (податки, умови кредитування, економіч­ні пільги та санкції, регульовані ціни) та місцеві (подат­ки, збори, рентні платежі). Застосування економічних регуляторів передбачає адекватну реакцію підприємства і його суб'єкта управління, трансформовану в певні спосо­би впливу на працівників щодо використання позитив­них реалій економічного регулювання чи протидії нега­тивним.

Однак економічні методи управління є методами непрямої дії, тобто не змушують об'єкт управління дія­ти обов'язково і однозначно. Тому часто їх використан­ня не сприяє досягненню бажаного результату. Зумовлено це неадекватністю системи економічних стимулів тому результату (винагороді), який буде отриманий об'єктом управління, якщо він діятиме всупереч керую­чому впливу. Так, при здійсненні комерційної діяльнос­ті винагородою виступає, поряд з іншими аспектами, прибуток. І, за логікою, керуючий фірмою повинен прагнути максимізувати його. Однак декларування ве­ликих прибутків вимагає сплати і великих податків, що перешкоджатиме накопиченню коштів для розвитку бізнесу. Тому досвідчений менеджер відшукує фінансо­ві технології, щоб мінімізувати податки. Пошук іде у напрямі збільшення розміру витрат за різними стаття­ми, величину яких перевірити не просто. І хоча пра­цівники чинної податкової системи стверджують, що річ не у великих податках, вони, мовляв, не більші, ніж в інших країнах із ринковою економікою, а річ у ментальності українців, яка просто підштовхує їх об­ходити закони, все ж очевидно, що такі економічні ва­желі скоріше демотивують, аніж сприяють економіч­ному зростанню. Прибуток втрачає свою цінність для менеджера, тому він і не докладає зусиль для його от­римання. Водночас для держави прибуток є вагомим джерелом поповнення бюджету, тому всі зусилля по­даткових органів спрямовані на покарання тих, хто його приховує. Отже, наявне протиріччя між еконо­мічними інтересами держави та підприємця. Звідси висновок, що система економічних методів, яку вико­ристовують в Україні, є малоефективною в межах усі­єї країни і не сприяє досягненню стратегічної цілі — прискоренню її економічного розвитку.

Прикладом вмілого використання економічних ме­тодів є підхід до змін у системі оподаткування уряду Р. Рейгана. У ході своєї першої передвиборної кампанії 1980 року він обіцяв: 1) знизити податки; 2) збільшити воєнні витрати; 3) скоротити, а потім і ліквідувати дефі­цит бюджету. Для аргументації передвиборної програ­ми майбутній президент використав знайому всім еко­номістам криву Лафера, яка графічно ілюструє, що з підвищенням податків бюджетні надходження збіль­шуються лише до певного моменту, після якого поси­лення оподаткування дає зворотний ефект. Зниження податків посилює підприємницьку активність, розши­рює податкову базу і полегшує збір податків. Крива Ла­фера стала основою здійснення реформи державних фінансів, і це дало потужний імпульс американській економіці.