Однією з проблем кредитних зобов'язань є забезпечення повернення банківського кредиту.
Для того щоб забезпечити своєчасне виконання кредитного зобов'язання, необхідно використовувати встановлені законодавством засоби забезпечення виконання зобов'язань.
Важливе значення для забезпечення кредиту мають передбачені законодавством або договором види його забезпечення: порука, гарантія, неустойка (штраф, пеня), застава. Положення "Про кредитування" лише називає види забезпечення кредиту, не роз'яснюючи особливостей їх застосування.
Види забезпечення кредиту (способи забезпечення виконання кредитних зобов'язань) — це спеціальні засоби, що не мають загального значення і призначаються за домовленістю сторін або за вказівкою закону. Самостійне існування способів забезпечення виконання зобов'язань неможливе. Якщо недійсне саме кредитне зобов'язання, то недійсним є і спосіб його забезпечення.
Виконання зобов'язань із повернення кредиту і сплати процентів за його використання може бути забезпечене порукою або гарантією. Це додаткові зобов'язання, оформлені договорами між кредитором за кредитним зобов'язанням (банком) і поручителем (гарантом) для забезпечення виконання кредитного (основного) зобов'язання.
Відповідно до ч. 1 ст. 553 ЦК України за договором поруки поручитель зобов'язується перед кредитором боржника відповідати за виконання ним свого обов'язку. На відміну від поруки, у законодавстві безпосередньо не вказується договірний характер гарантії.
Відповідно до роз'яснення Президії Вищого арбітражного суду України "Про деякі питання зактики вирішення спорів, пов'язаних із укладенням та виконанням кредитних договорів" від 10.94 р. № 0-2-5/706, підставою для покладання відповідальності за невиконання позичальником зобов'язань за кредитним договором є договір, укладений між банком (кредитором) і поручителем (гарантом). Тим самим Вищий арбітражний суд України підтвердив правову природу гарантії як договору, тобто двосторонньої (багатосторонньої) угоди. Згідно із роз'ясненням Президії Вищого арбітражного суду України від 06.10.94 р., одним із доказів укладення договору гарантії є письмове повідомлення (лист, телеграма, телетайпограма, телефонограма тощо) банку-гаранта про те, що банк приймає від останнього гарантійний лист. Також можна вважати встановленими договірні відносини між банком і гарантом, якщо в договорі банку з позичальником є посилання на надісланий банку гарантійний лист і банк проти цього не заперечив. Якщо в кредитному договорі Таке посилання на гарантійний лист відсутнє, слід вважати, що договірні відносини банку і гаранта не встановлені.
У цьому роз'ясненні вказано таке: якщо структурна одиниця одержала від юридичної особи, до складу якої вона входить, належним чином оформлені повноваження на укладення від її імені договору гарантії або поруки, тоді та обставина, що в тексті договору відсутнє посилання на те, що такий договір укладений від імені юридичної особи відповідно до наданих повноважень, саме по собі не може бути основою для визнання договору недійсним. У таких випадках слід вважати, що договір укладений від імені юридичної особи.
Ні законодавство, ні Вищий арбітражний суд України не роз'ясняють, чи необхідне укладення окремго договору поруки або гарантії поряд із кредитним договором, чи можливе об'єднання їх у один. Де поручитель чи гарант бере участь як сторона у кредитному договорі разом із банком і позичальником.
Можливі обидва варіанти правового оформлення відносин щодо забезпечення виконання кредитного зобов'язання, і в практиці має місце як укладення окремого договору поруки або гарантії, так і залучення поручителя або гаранта як сторони кредитного договору. Укладення одного договору, учасниками якого є банк, позичальник і поручитель (гарант), є кращим варіантом.
Законодавство не містить будь-яких спеціальних вимог до змісту договору поруки або гарантії. Тому слід керуватися загальними положеннями про зміст цивільно-правового договору, викладеними у Цивільному кодексі України. Відповідно до ст. 638 ЦК, договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
Істотними умовами договору поруки і гарантії, за відсутності яких договір не може вважатися укладеним, слід вважати, наприклад, строк повернення кредиту, його суму (частину), що зобов'язується повернути поручитель (гарант) при невиконанні зобов'язання позичальником. Тому не має юридичної чинності гарантійний лист, у якому не зазначені сума кредиту і строки його повернення, оскільки договір не може вважатися укладеним за відсутності в ньому істотних умов.
Забезпечувальна функція поруки виявляється в тому, що кредитор має право у разі невиконання боржником зобов'язання пред'явити свою вимогу як до несправного боржника, так і до поручителя.
Вони обидва за загальним правилом несуть солідарну відповідальність у повному обсязі вимоги кредитора, включаючи сплату процентів, неустойки, судові витрати зі стягнення боргу та інші збитки кредитора, спричинені невиконанням або неналежним виконанням позичальником кредитного зобов'язання.
Однак договором поруки може бути передбачена субсидіарна (додаткова) відповідальність поручителя, що означає відшкодування поручителем лише тієї частини боргу, що не може бути стягнена з боржника. У разі, коли поручитель зобов'язався відповідати за виконання частини кредитного зобов'язання, він відповідає перед кредитором лише за цю частину.
У разі предявлення до поручителя вимог кредитором поручитель зобов'язаний залучити до участі у справі боржника (позичальника) для захисту ним своїх інтересів. Поручитель може оспорювати вимоги кредитора, всі заперечення, що міг представити сам боржник.
До поручителя, який виконав зобов'язання, забезпечене порукою, переходять усі права кредитора у цьому зобов'язанні, в тому числі й ті, що забезпечували його виконання. Таким чином, виконання поручителем зобов'язання замість позичальника створює правовідносини, в яких поручитель стає на місце вибулого з зобов'язання кредитодавця (банку) і одержує право зворотної вимоги (регресу) до позичальника в розмірі сплаченої поручителем суми банку. При цьому до поручителя переходять від кредитора всі документи, що підтверджують вимоги до боржника. Отже, після виконання поручителем зобов'язання, забезпеченого порукою, кредитор повинен вручити йому документи, які підтверджують цей обов'язок боржника, і передати права, що забезпечують вимоги. Якщо кредитне зобов'язання забезпечене кількома поручителями, то кожний із них набуває права регресної вимоги у розмірі сплаченої суми.
Нерідко на практиці ототожнюють поруку і гарантію. Дійсно, гарантія подібна до поруки тим, що при гарантії, як і при поруці, відповідальність за невиконання боржником зобов'язання в повному обзсязі або в частині несе третя особа — гарант, відповідно до ст. 560 Цивільного кодексу України. Відповідно до ст. 560 Цивільного кодексу України за гарантією банк, фінансова установа, страхова організація (гарант) гарантує перед кредитором (бенефіціаром) виконання боржником (принципалом) свого обов'язку. Тому гарантію нерідко розглядають як форму (різновид) поруки.
Однак, незважаючи на значну подібність, гарантія значно відрізняється від поруки, що свідчить про її самостійність як способу забезпечення виконання кредитного зобов'язання.
Основною відмінністю гарантії від поруки є те, що при поруці, за загальним правилом, наступає солідарна відповідальність поручителя і боржника, а при гарантії - субсидіарна (додаткова), що застосовується лише у разі непогашення заборгованості за рахунок коштів самого боржника. Отже, зверну, ти вимогу до гаранта банк має право лише в тому разі, якщо у позичальника немає коштів для погашення боргу (навпаки, за наявності коштів у позичальника немає підстав звертатися до гаранта з вимогою про погашення боргу). Якщо при поруці кредитору (банку) належить право вибору, до кого звернути вимогу про погашення боргу (до позичальника чи до поручителя) незалежно від наявності коштів у боржника, то при гарантії такої альтернативи немає.
Гарант, як і поручитель, має право на зворотну вимогу (регрес) до боржника в межах суми, сплаченої ним за гарантією кредиторові, якщо інше не встановлено договором між гарантом і боржником.
Іноді в судовій практиці пред'являються вимоги про визнання недійсним договору поруки, що забезпечує виконання кредитного зобов'язання.
Використанням поруки і гарантії не вичерпуються можливості забезпечення виконання кредитних зобов'язань. Поряд з порукою та гарантією або крім них можуть використовуватися інші способи, наприклад, неустойка (штраф, пеня).
Згідно зі ст. 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання.
Штрафом є неустойка, що обчисляється у відсотках від суми невиконаного або неналежне виконаного зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчисляється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.
Неустойку (пеню) іноді ототожнюють з платою за наданий кредит, що виражається у процентній ставці за його використання, у той час як неустойка є додатковим обов'язком боржника і засобом майнової відповідальності.
Відповідно до п. 49 Положення НБУ "Про кредитування" у кредитних договорах необхідно передбачати відповідальність позичальника за несвоєчасне повернення кредиту і відсотків за його використання у вигляді стягнення кредитором пені в розмірі 0,5% і більше за кожний день прострочення у встановленому чинним законодавством порядку.
Схоже положення передбачене в п. 7 роз'яснення Президії Вищого арбітражного суду України від 06.10.94 р.: при невиконанні позичальником зобов'язання про повернення суми кредиту і процентної ставки у встановлений договором термін до нього може бути застосована майнова відповідальність відповідно до Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань", за умови, що конкретним договором не встановлений конкретний розмір такої відповідальності у вигляді пені.
Використання застави як способу забезпечення виконання зобов'язання докладно регламентовано Законом України "Про заставу" і підлягає конкретизації у договорі застави.
Застава нерухомого майна є відмітною рисою одного з кредитів - іпотечного кредиту, передбаченого положенням НБУ "Про кредитування".
Відповідно до визначення, поданого у положенні, іпотечний кредит — це особливий вид економічних відносин з приводу надання кредитів під заставу нерухомого майна.
Згідно із Законом України "Про іпотеку" від 05.06.2003 р., іпотека - це вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, яке залишається у володінні та користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержавець має право у разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання дістати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом. Згідно із ст. 18 Закону іпотечний договір укладається між одним або кількома іпотекодавцями та іпотекодержавцем у письмовій формі й підлягає нотаріальному засвідченню.
Закон України "Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати" від 19.06.2003 р. регулює відносини, що виникають у зв'язку з іпотечним кредитуванням.
Із проведенням приватизації з'являється все більша кількість об'єктів нерухомого майна, що приваблюють як предмети застави при кредитуванні, особливо землі, тому іпотечний кредит має перспективи розвитку в Україні.
Згідно зі ст. 572 ЦК в силу застави кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов'язання, забезпечено заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави).
Отже, застава — це спосіб забезпечення зобов'язань, за якими кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) забезпеченого заставою зобов'язання одержати задволення з вартості закладеного майна переважно перед іншими кредиторами.
Із прийняттям Закону України "Про заставу" від 02.10.92 р., що значно розширив сферу застосування застави, вона стала одним із досить поширених способів забезпечення кредитного зобов'язання.
Однак певні обмеження з предмета застави залишилися для державних підприємств, що не можуть самостійно здійснювати заставу цілісного майнового комплексу підприємства, його структурних підрозділів, будівель і споруд, а мають право робити це тільки з дозволу і на умовах, погоджених з органом, уповноваженим управляти відповідним державним майном (ст. 11 Закону України "Про заставу").
Відповідно до Порядку погодження органами приватизації умов договорів застави майна підприємств, затвердженого наказом Фонду державного майна України від 06.02.2001 р. № 163, цей Порядок поширюється на державні підприємства, щодо яких прийнято рішення про приватизацію майна: відкриті акціонерні товариства, створені в процесі корпоратизації, щодо яких прийнято рішення про приватизацію; господарські товариства, засновником (учасником) яких є держава. Підприємство для отримання рішення про погодження умов договорів застави майна звертається до Фонду державного майна України (регіонального відділення) з відповідною письмовою заявою. Рішення щодо погодження умов договору застави майна підприємства приймається шляхом погодження договору застави майна (проектів договорів) Першим заступником або заступником Голови Фонду державного майна України (регіонального відділення) згідно з їх функціональними обов'язками.
Забезпечення кредитного договору заставою майна можливе двома шляхами. По-перше, договір про заставу може бути самостійним, тобто окремим стосовно кредитного договору. Цей шлях більш прийнятний у випадках, коли предметом застави є нерухоме майно (тобто при укладенні договору іпотеки), а також транспортні засоби, космічні об'єкти, товари в обороті або переробці, оскільки в цих випадках закон вимагає нотаріального посвідчення договору застави. При включенні умови про заставу переліченого майна до кредитного договору останній також потребує нотаріального посвідчення, що в практиці створює труднощі застосування застави длязабезпечення кредитного договору.
По-друге, умови про заставу (тобто забезпечення зобов'язання боржника заставою) можуть бути включені в кредитний договір. Цей шлях найбільш прийнятний у випадках, коли здійснюється застава такого рухомого майна, при якому достатньо простої письмової форми договору. Тоді в кредитному договорі вказується, що своєчасне повернення кредиту забезпечується заставою рухомого майна, визначається його склад, робиться опис, оцінка і вказується його місцезнаходження.
Визнання договору застави недійсним згідно з Цивільним кодексом України можливе при порушенні різних вимог законодавства про заставу як за формою, так і за змістом договору застави, зокрема, у разі передання в заставу майна, що не належить заставодавцю.
Це є наслідком недотримання нотаріальної форми договору застави, якщо ця форма визнана законом обов'язковою для застави певного майна.
Іноді в практиці виникають спори, пов'язані з визнанням недійсною застави як способу забезпечення кредитного зобов'язання і, зокрема, що стосується тлумачення законодавства.
Недійсність договору застави може бути обумовлена і порушенням вимог закону, коли предметом застави є майно, яке за законом не може бути за-
кладене.
Відповідно до ст. 19 Закону України "Про заставу" за рахунок закладеного майна заставодержатель (за кредитним договором — банк) має право задовольнити свої вимоги в повному обсязі, визначеному до моменту фактичного задоволення, включаючи відсотки, відшкодування збитків, заподіяних простроченням виконання (у випадках, передбачених законом або договором, — неустойку), необхідні витрати з утримання закладеного майна, а також витрати щодо здійснення забезпеченої заставою вимоги, якщо інше не передбачено договором застави. Практична дієвість законодавства про заставу багато в чому визначається можливостями реалізації закладеного майна, що найчастіше викликає найбільшу складність.
Відповідно до ст. 21 Закону України "Про заставу” звернення стягнення на закладене майно здійснюється за рішенням суду, господарського суду, третейського суду, якщо інше не передбачено законом, а також у безспірному порядку на основі виконавчого напису нотаріальних органів у випадках, передбачених законодавством України.
Кредитний ризик може забезпечуватися страхуванням. Воно ґрунтується на договорі страхування ризику непогашення кредиту.
Об'єктом страхування є відповідальність страхувальника (позичальника) перед банком за своєчасне і повне погашення кредиту і відсотків за його використання протягом строку, передбаченого договором страхування.
Період страхування визначається договором, виходячи із строку повернення сум кредиту при страхуванні окремих кредитів.
Розмір страхового відшкодування визначається на підставі акта про непогашення кредиту і встановленої в договорі страхування страхової суми. Після виплати банку страхового відшкодування банк уступає страховику право регресу — вимоги про відшкодування заподіяного боржником збитку в межах виплаченого страхового відшкодування. Банк зобов'язаний передати всі необхідні для реалізації цього права документи.
Укладення позичальником і страховиком договору страхування ризику непогашення кредиту є підставою для виплати страхової суми банку, що надав кредит, тільки при включенні в договір відповідної умови. Адже в договорі, укладеному позичальником і страховиком, банк є не стороною, а третьою особою (вигодонабувачем), на користь якої укладено договір. Обов'язком банку е перевірка наявності в договорі зобов'язання страховика при настанні страхового випадку виплатити страхове відшкодування банку.
У роз'ясненні Президії Вищого арбітражного суду України "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з укладенням та виконанням кредитних договорів" від 06.10.94 р. № 02-5/706 зазначено, що відповідно до Цивільного кодексу України, ч. З ст. З та ст. 15 Закону України "Про страхування", укладаючи договір страхування, страховик має право передбачити в договорі умову про виплату страхової суми іншій особі, зокрема банку, від якого він одержав кредит. Отже, крім необхідності перевірки відповідності умов договору чинному законодавству, господарський суд повинен з'ясувати, чи є у договорі умова про виплату страхової суми банку, що надав кредит. За відсутності такої умови у банку немає правових підстав вимагати від страховика сплати суми неповерненого позичальником кредиту і відсотків, навіть у тому випадку, якщо між страховиком і страхувальником укладений договір страхування несвоєчасного повер* нення кредиту. Надаючи кредит з умовою його страхування, банк повинен перевірити наявність у договорі обов'язку страховика у разі настання страхового випадку сплатити страхову суму банку.
Підстави відмови у виплаті страхових сум перераховані в Законі України "Про страхування".
Зокрема, однією з підстав відмови у виплаті страхової суми є несвоєчасне повідомлення страхувальником про настання страхового випадку страховику без поважних причин.
Умовами договору страхування можуть бути передбачені й інші підстави для відмови у виплаті страхових сум, якщо це не суперечить законодавству.
Страховик повинен відповідати за договором страхування тільки у разі відсутності на рахунку позичальника кредиту достатніх коштів для виконання його зобов'язання за кредитним договором. Цю обставину господарський суд виявляє при вирішенні спору (п. 6.4 роз'яснення Президії Вищого арбітражного суду України від 06.10.94 р.).
Можливе одночасне застосування всіх або кількох видів забезпечення кредиту (способів забезпечення виконання кредитних зобов'язань) і кредитного ризику — вибір одного з них або їх поєднання є прерогативою сторін кредитних правовідносин
Дата добавления: 2014-12-20; просмотров: 148 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |