Главная страница | Контакты | Случайная страница Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

Типи доктринальних підходів до суб’єктивного фінансового права.

Данный материал детали - Сталь 20 подходит для изготовления данной детали.

Можно также использовать материал детали - сталь 15, так как он экономически выгоден, имеет схожие механические свойства.

Таблица 1.3 - Химический состав стали 15 (ГОСТ 1050-88), %.

Таблица 1.4 - Механические свойства стали 40 (ГОСТ 1050-88)

Типи доктринальних підходів до суб’єктивного фінансового права.

У першому наближенні до сучасного розуміння суб’єктивного фінансового права необхідно відзначити властиву цьому поняттю багатозначність, у зв’язку з чим слід розрізняти два найбільш загальних підходи до його значення, які багато в чому склалися історично в силу різних як об’єктивних так і суб’єктивних факторів: природно-правове, таке, що найбільш поширене в буденному слововживанні і спирається на просту природну можливість певної поведінки; а також юридичне, таке, що спирається на можливість, яка витікає з позитивної норми й обумовлена, на відміну від простого дозволу, як правило, відповідним правообов’язком. Юридичне суб’єктивне право не є простим “posse ” (могти, можу), а є можливість, що одержала офіційне визнання. Вона спирається на об’єктивну правову норму, що є тією основою, яка перетворює просте “я можу” в “можу по праву”, тобто в правомочність. Проте суб’єктивні права в юридичному сенсі не вичерпують собою всього різноманіття поведінкових можливостей, які можуть також визначатися іншими, не офіційно юридичними нормами: правових звичаїв, традицій, нормами моралі, релігії, корпоративними нормами. А багато повсякденних поведінкових актів зовсім не потребують якого-небудь зовнішнього нормативного регулювання. У цьому випадку за звичай маються на увазі природні можливості в певних вчинках, що не встановлюються і не припиняються державою, суспільством, окремими індивідами і в цьому сенсі не залежні від їх влади. Крім того, деякі поведінкові можливості правового характеру можуть відтворюватись поза юридичних суб’єктивних прав у вигляді законних інтересів або так званих рефлексів права. А суб’єктивні права в позитивному значенні є однією з граней юридичного вираження положення, властивого особі в правовому співіснуванні. Проте нам не слід забувати і про природно-позитивний підхід до розуміння фінансового права, де поряд з позитивними нормами лежить досить великий пласт інших форм виразу фінансового права: начало фінансового права, природні принципи фінансового права, юридичні конструкції фінансового права, тощо. На наших лекціях ми спробуємо дослідити та розкрити суб’єктивне фінансове право у двох цих зрізах.

Вже на порозі дослідження, здавалося б, самоочевидного існування суб’єктивного права індивіда, вражають непослідовність і суперечність, що привносяться в правову науку різними концепціями, які зменшують значення суб’єктивних прав, що ставлять їх у тотальну залежність від об’єктивних юридичних норм, і, більше того, та рішучість, з якою окремі вчені заперечують саме поняття суб’єктивного права. Особливо яскраво останнє положення проявилося по відношенню до суб’єктивного фінансового права. Перші, ще не досить оформлені прояви цього принизливого або навіть нігілістичного відношення до суб’єктивних прав в цілому, в тому числі і суб’єктивних фінансових прав, можуть бути знайдені вже за часів античності. Проте більш яскраво та послідовно такі ідеї знаходили цілком визначене й оформлене вираження в політико-правових ідеях Західної Європи з першої половини XIX ст. Яскравим їх виразником у Франції був основоположник політичного позитивізму Огюст Конт, що визнавав лише обов’язки, обумовлені соціальними функціями. “У позитивній стадії, – писав він, – ідея права зникає безповоротно. Кожен має обов’язки по відношенню до всіх; але ні у кого немає права у власному сенсі. Іншими словами, ні у кого немає іншого права, окрім права виконувати свій обов’язок».

У німецькій юридичній науці кінця XIX – початку XX століття набуло поширення розуміння суб’єктивного права як “рефлексу об’єктивного права”. Так, на думку П. Лабанда, суб’єктивні права не є права у власному розумінні слова, а лише межі юридичної поведінки індивідів, встановлені нормами об’єктивного права, і в контексті пануючого етатизму вони набувають відкорегованого характеру, оскільки держава як єдиний правотворчий суб’єкт, видаючи закони, обдаровує витікаючою з них правомочністю, яку вона ж може і забрати назад.

Ідеї, висловлені О. Контом, підхоплювалися і розвивалися численними послідовниками. З’являлися все нові нігілістичні вчення, що спиралися на визнання лише суб’єктивних обов’язків, оскільки те, що іменується суб’єктивними правами, нібито полягає у виконанні індивідами своїх обов’язків, а оскільки обов’язки покладаються на індивіда об’єктивним правом, то для яких-небудь суб’єктивних прав ці переконання зовсім не залишають місця. “ Мій погляд, – писав Дюнкер, – може виразитися в наступному короткому положенні: є тільки обов’язки, і немає ніяких прав ”. До рішучого заперечення суб’єктивного права, побудованого на ідеї “соціальних функцій”, що стоять над індивідом, приходить і відовий конституціоналіст початку ХХ століття Л. Дюгі: “ Краще за все, усунувши абсолютно поняття про суб’єктивне право, говорити просто: суб’єктивне юридичне положення, тобто положення соціально забезпечене і створене свідомо волею індивіда”; “кожний з нас має raison d’être (право на існування) лише постільки, оскільки він виконує ту чи іншу соціальну місію”; і гранично негативно: “...я заперечую і суб’єктивне право держави, і суб’єктивне право індивіда ”.

Очевидно, що викладена точка зору суперечить аксіоматичним положенням вчення про надавально-зобов’язуючу природу норм права, та і з самою дійсністю. Ми спостерігаємо, що суб’єктивне право приноситься в жертву юридичному обов’язку, призводячи до явного непорозуміння, за словами Ю.С. Гамбарова, “ обертає право в якийсь рід каторги”, коли виникає питання: “де дихати людині у галузі права”, якби скрізь панував обов’язок? Вся негативна сутність подібних “новаторських” поглядів оголюється в ідеї рішучого заперечення автономії і свободи особистості, її правової гідності, до якої неминуче приводить їх послідовний розвиток.

По суті заперечував суб’єктивне право, але на інших підставах, і Л.І. Петражицький, відмовляючи йому в якій-небудь об’єктивності, називаючи його наївно проекційним уявленням, що є наслідком визначення ним суб’єктивного права як виключно внутрішнього психічного переживання, що викликає імперативно-атрибутивні емоції на стороні зобов’язаних осіб.

У радянський період критика змінила свій характер на ідеологічний і стала ще інтенсивнішою, оголошуючи категорію суб’єктивного права “ застарілою і непотрібною в науці, методологічно невірною”, “такою, що не відповідає соціалістичним відносинам”, у збереженні якої вбачався “вплив буржуазної юриспруденції ”. За часів одіозного ідеологічного протистояння ці докори звучали вироком самому існуванню поняття суб’єктивного права в науковій правосвідомості. Як наслідок, у деяких підручниках із теорії права 50-х років термін “суб’єктивне право” замінювався терміном “правомочність”. Проте з настанням “ хрущовської відлиги”, на тлі якої ставлення до прав окремої особистості стало поступово змінюватися, нігілістичні тенденції в радянському правознавстві згасають. Ряд авторитетних учених (А.А. Піонтковський, С.Ф. Кечекьян та ін.) відкрито захищають це традиційне і разом з тим “багатостраждальне” поняття. Поступово з обґрунтуванням положення про захист прав і законних інтересів громадян поняття суб’єктивного права одержує в радянському правознавстві безперечне визнання.

Слід зазначити, що в західній юридичній думці протягом XX ст. іноді з’являлися погляди, які зображають суб’єктивне право як якесь штучне і в цьому розумінні технічне юридичне поняття, що застосовується для позначення певного змісту об’єктивних норм права. Зокрема, основоположником такого підходу визнається Ганс Кельзен, який писав: “ Суб’єктивне право (right), як і юридичний обов’язок, – це є норма права у відношенні до відомого індивіда, вказаного цією нормою ”. “ Коротше кажучи, суб’єктивне право є те ж саме, що і право в об’єктивному зрізі ”. Проте відверто нігілістичні погляди в області вчення про суб’єктивні права на тлі процесу конституційного визнання прав людини, що отримав широке розповсюдження після другої світової війни, є вкрай рідкісним явищем і не мають помітної наукової підтримки. Втім, проблема суб’єктивного права з другої половини XX ст. і вже в третьому тисячолітті не стала менш дискусійною. Поняття суб’єктивного права не можна визнати пізнаним, воно продовжує розвиватися, його проблематика з часом виявляє зсуви в розстановці акцентів. Але все ж таки, не дивлячись на окремі спроби провести ревізію в теорії суб’єктивного права, “підправити” саме поняття, правова наука виходить з того, що явище, яке позначається суб’єктивним правом, є факт, що ставить перед нею завдання його опису і пояснення.

Виконання цього непростого завдання вже з перших кроків ускладнюють непостійність і мінливість зовнішніх форм вираження його буття, які Л.С. Явич іменує модифікаціями суб’єктивного права, виділяючи: а) правоздатність і дієздатність; б) загальні (конституційні) права; в) права, що виникають і реалізовуються в правовідносинах; В. Патюлін називає стадіями здійснення, а М.В. Вітрук – стадіями прояву суб’єктивного права. Ця особливість зовнішньої форми суб’єктивного права утворює один із найбільш складних моментів у вченні про права. Багато дослідників зводять поняття суб’єктивного права виключно до правовідносин, оскільки зв’язок між суб’єктивними домаганнями однієї особи та обов’язками іншої і утворює юридичне відношення. Таке переконання було звичайним для дореволюційного правознавства, що покладалося на вузьке розуміння категорії суб’єктивного права, яке часто не розповсюджувалося навіть на публічні правовідносини. Так, на думку Г.Ф. Шершеневича: “ Суб’єктивне право є елемент тільки приватного правовідношення, але не публічного”, оскільки “в середовищі публічних правовідносин ми маємо справу тільки з обов’язками, а тому про вільне розпорядження правом не може бути і мови ”. Зв’язаність права юридичними відносинами, в яких управомочений суб’єкт неодмінно відіграє активну роль, приводила і до поширених у той час визначень суб’єктивного права як праводомагання, індивідуальної юридичної влади. Подібні визначення, вважаємо, спотворюють суть суб’єктивного права, як наслідок, створюючи при трансляції на управомоченого суб’єкта образ перманентно активної і навіть агресивної особи, оскільки, зокрема, не враховують як вищезгаданої непостійності (модифікацій) зовнішніх форм вираження суб’єктивного права, і, що також важливо, непостійність прав і з внутрішньої сторони, тобто відношення до них управомоченого суб’єкта, який дає два стани права: пасивний – наявність прав, і активний – здійснення прав. Не дивлячись на цей недолік, і сьогодні визначення суб’єктивного права як праводомагання не є рідкістю.

Визнання, так званих абсолютних, загальних або індивідуальних, особистих прав, а також критика з боку соціологічних учень, що акцентують увагу на обов’язках, примусили повернутися до забутої ідеї С. Пуффендорфа про права як положення або стани. Ця ідея пізніше була розвинена Г. Єллінеком у теорії статутів (статусів), яка не була сприйнята німецькою правовою доктриною. Лише з часом вона здобула широку підтримку в західному правознавстві багато в чому завдяки зусиллям французької правової школи, яскравим натхненником якої був М. Оріу. На думку М. Оріу, суть загальних (особистих) прав у зв’язку з їх специфікою простіше пояснити через поняття статуту, або – у відносинах з державою – сталого положення. Істотне просування полягало в тому, що якщо в поглядах Г. Єллінека та пізніше деяких інших учених (зокрема Леонгарда) статут це пасивний стан, бо позначає лише право на визнання індивіда в певній якості, наприклад, виборця, громадянина, то М. Оріу під статутом припускає активне право особи на дії. Позитивною стороною ідеї правового положення (статусу) є те, що вона дозволяє подолати недоліки індивідуалістичних концепцій, які представляють суб’єктивне право як виключно сферу юридичного егоїзму, ігноруючи обов’язки. Ця позиція точніше відображає складне переплетення прав і обов’язків суб’єктів права у відносинах між собою, суспільством, державою.

Аналогічних поглядів пізніше дійшла і радянська теорія права (С.М. Братусь, Л.С. Явич, М.В. Вітрук та ін.). Проте довгий час радянська юриспруденція бачила в правовідношенні єдину форму правового регулювання, звідси права і обов’язки розглядала тільки як його необхідні елементи. Хоча, при цьому визнавалася специфіка ряду особистих, конституційних прав, буття яких з необхідністю не обумовлене правовідносинами. Все ж таки, права, що виходять за рамки конкретного правовідношення, не прийнято було називати суб’єктивними при безперечній приналежності їх суб’єкту. Звичайно їх пропонували розглядати в контексті загальної правоздатності як її елементи або суб’єктивні права в потенціїі т.п., при цьому кожного разу обумовлюючи, що цим підходом значення, наприклад, конституційних прав і свобод не зменшується. Питання про співвідношення суб’єктивного права і правоздатності неодноразово обговорювалося на сторінках радянської юридичної літератури і виходить за рамки цього дослідження. Ми вважаємо, що правоздатність як абстрактна загальна основа предпосилається суб’єктивному праву і може бути розглянута як найбільш узагальнена зовнішня форма вираження суб’єктивного права, що становить її зміст.

Вузьке розуміння прав поступово зустрічало все більше опонентів. Питання стало гостро дискусійним. Такі автори, як О. Іоффе, В. Тархов, Ю. Толстой, Р. Халфіна, М. Шаргородський та ін., продовжували активно доводити обмеженість суб’єктивного права юридичними відносинами. Протилежну точку зору відстоювали М. Вітрук, М. Матузов, В. Патюлін та ін. С. Алексєєв у зв’язку з цим вірно відмітив, що “очевидно, багато розбіжностей з питання про суб’єктивне право будуть зняті, якщо визнати, що правовідносини виступають не тільки у вигляді повністю індивідуалізованих зв’язків, але і у вигляді станів, що виражають положення даної особи по відношенню до інших осіб, суспільства, держави”.

Під впливом розвитку вчення про права людини у вітчизняній правовій науці затвердився ширший підхід до суб’єктивного права, який виходить за межі юридичного правовідношення. Хоча і сьогодні зустрічаються думки, які викликають здивування, наприклад, про те, що “суб’єктивні особисті немайнові цивільні права (право на ім’я, честь, гідність та ділову репутацію, особисте життя та його таємницю, свободу пересування та місце проживання) виникають та функціонують у межах правовідносин ”; до правовідносин звели суб’єктивне право і автори сучасного словника з філософії права.

Інша справа, що частина критики може бути віднесена до неадекватності терміна “суб’єктивне”. Дійсно, спробу іменувати відому сторону права “суб’єктивним” слід визнати не зовсім вдалою, маючи на увазі нечіткість і двозначність самого поняття “суб’єктивне”. У пошуках точнішого визначення, багато знаних учених (Р. Ієрінг, Е. Беккер, Г. Пухта) називали суб’єктивне право конкретним, протиставляючи його абстрактному в значенні об’єктивного. Неодноразово висловлювалися вельми близькі пропозиції, зокрема Р. Бабун пропонував замінити поняття об’єктивного і суб’єктивного права відповідно термінами “загальне” і “конкретне”. Проте, не дивлячись на авторитет прихильників цієї точки зору, підміну “об’єктивного-суб’єктивного” “абстрактним-конкретним” не можна вважати успішною, оскільки, як зазначав Ф.В. Тарановський, “ конкретна, казуїстична норма права все ж таки є об’єктивним представленням права, а абстрактне юридичне відношення все ж таки складає суб’єктивну сторону права, але ніяк не навпаки ”. Ймовірно, для заміни “суб’єктивного” можна було б використовувати й інші якісні прикметники, наприклад, особисте право, індивідуальне право. У цьому відношенні цікавою є дореволюційна література, яка містить визначення суб’єктивного права у різноманітних формулюваннях: як “захищений законом інтерес”, “розмір особистої потужності”, “індивідуальну вільність”, “обсяг дозволеної самодіяльності особи”, “сферу впливу і влади людини в суспільстві”, “відкриту для громадянина можливість здійснювати відомого роду вчинки”, “можливість хотіти й діяти”, “пред’являти вимоги до держави і співгромадян”, як “міру свободи суб’єкта, здійснюваної в певних межах” і т.д. Проте тут важливо підкреслити, що наведена різноманітність дефініцій викликана, кінець кінцем, запереченнями проти терміна “суб’єктивного права”, а не суті, що ховається за ним. Спроби радянських правознавців замінити суб’єктивне право терміном “ правомочність ” не можна назвати бездоганними, хоча б тому, що правомочність розуміється як частина права, яке може містити декілька правомочностей, крім того, такий варіант виключає із змісту суб’єктивного права обов’язки. У сучасній науковій літературі можна також зустріти визначення суб’єктивного права як визнаних і захищених об’єктивним правом прерогатив, якими наділяється індивід або група індивідів. Висловлювалися пропозиції відтворити вчення суб’єктивних прав, ґрунтуючись на понятті “володіння” (Ж. Дабен), а також на понятті “потреби” (А. Саяг).