Читайте также:
|
1. Перше з найбільш відомих і авторитетних вчень про сутність суб’єктивного права, теорія волі, народжується науковими зусиллями такого яскравого прихильника етатизму, як Г.В.Ф. Гегель і домінує до Б. Віндшейда, тобто до середини XIX століття. Теорія волі (Г.В.Ф. Гегель, Є. Бірлінг, Б. Віндшейд та ін.) пояснювала суб’єктивне право як подаровану державою владу чи панування, свободу або дозволеність волі в межах, встановлених позитивним законом. “Моральный порядок, – пише Б. Віндшейд, – наказує, що слід бажати; юридичний порядок, навпаки, дає розпорядження про те, що дозволяється бажати. Отже, право (правомочність) є встановлена юридичним порядком дозволеність волі; це є надана юридичним порядком влада або панування”. Проте інший, не менш відомий представник позитивізму, Р. Ієрінг, знайшов “ахіллесову п’яту” в теорії волі, довівши на прикладі божевільних, малолітніх і юридичних осіб, що воля необхідна для здійснення суб’єктивного права, але не для його існування. У осіб, що не мають природної волі, правопорядок заповнює її відсутність юридичною волею в особі їх представників, опікунів, але не для того, щоб створити суб’єктивне право, яке і без того у них є, а для того, щоб право могло бути здійснене в їх інтересах.
2. Р. Ієрінг розвинув своє вчення на основі поняття інтересу, вважаючи, що оскільки завданням права є забезпечення інтересів, то суб’єктивне право є юридично захищений інтерес. “Користь, а не воля, – стверджував Р. Ієрінг, – є субстанція права”; “...поняття права ґрунтується на правовій забезпеченості користування”, “права суть юридично захищені інтереси”. Теорія Р. Ієрінга не бездоганна. Зокрема, вона не покриває всієї різноманітності проявів правомочності і, отже, не має властивості загальності. Суб’єктивне право може не включати ніякого інтересу і не обіцяти ніякого блага управомоченій особі. Критики дорікали Р. Ієрінгу в тому, що він створив вчення про рефлекси об’єктивного права, тобто про хоч і захищені законом інтереси, за якими, проте, не стоять суб’єктивні права. Таке положення спостерігається, наприклад, коли спадкове право містить більше боргів, ніж майна, а також у всіх випадках, так званого, голого права, тобто без якого-небудь супутнього інтересу або блага. Таким чином, можливий юридично захищений інтерес, що не є суб’єктивним правом, рівно як і навпаки, можливе право без інтересу в його здійсненні. Проте слід визнати, що контраргументи говорять лише про рідкісні винятки, які не можуть спростувати загальне правило, згідно якому, за суб’єктивним правом стоїть захищений об’єктивним правом інтерес (абстрактний чи конкретно-індивідуальний). У розв’язанні колізії між інтересами особи та інтересами оточуючих її осіб, а також держави, т еорія інтересу стверджує перевагу влади, що піклується про загальні інтереси. Таким чином, тут ми бачимо не обмеження волі держави свободою, наданою нею особі, як уявляли прихильники вольової теорії, а торжество колективістських, публічних начал, коли інтереси особи підпорядковуюються поглинаючим публічним інтересам, що виправдовують втручання в автономну сферу особистості.
Не дивлячись на виявлені недоліки, які досить легко можна спростувати використовуючи егалітарно-потребову концепцію фінансового права, вищевикладені теорії дали благодатний ґрунт для значного ряду похідних учень, таких, як теорія влади (С. Муромцев, Г. Шершеневич та ін.), теорія влади й інтересу (Ф. Регельбергер, І. Біндер та ін.), сили та інтересу (А. Меркель та ін.), теорія блага (Г. Дернбург та ін.) і т.д. У цьому ряду заслуговує особливої уваги представлена спочатку Е. Бернациком (1890), а за ним Г. Єллінеком (1892) теорія, що ґрунтується на волі й інтересі в їх єдності (за вченням Е. Бернацика – волі і цілі). “ Суб’єктивне право, – говорить Г. Єллінек, – є визнане і захищене правопорядком панування людської волі, спрямоване на благо або інтерес”. Проте неважко побачити, що з’єднання раніше розглянутих моментів не долає спрямованої проти кожного з них критики. Так, відносно непотрібних і таких, що є тягарем речей, у власника немає ні волі до володіння ними, ні інтересу в цьому володінні, оскільки за позбавлення від них він готовий, мабуть, навіть заплатити у порядку послуги.
3. Самостійне місце займає приписуване Г. Гегелю, але наявне і в більш ранніх працях, наприклад, у Т. Гоббса, вчення про суб’єктивне право як зовнішню свободу індивіда, що вбачається в сутності чи то об’єктивної ідеї, чи то природного об’єктивного порядку речей або об’єктивного права. За Г. Гегелем, суб’єктивне право є дійсність вільної волі або свобода як ідея; за вченням Т. Гоббса – свобода користування природними здібностями згідно розуму. Це вчення одержало назву теорії свободи, і було особливо поширене в першій половині XIX століття. “Право в суб’єктивному сенсі, – писав Є.М. Трубецькой, – є та сфера зовнішньої свободи, яка надається особі нормами об’єктивного права”. Але таке визначення суб’єктивного права багато вчених знаходили недостатнім і доповнювали його поняттям інтересу.
4. Інтерпретація суб’єктивного права як наданої об’єктивною нормою сфери зовнішньої свободи з необхідністю приводила до вельми поширених в дореволюційній літературі визначень правомочності індивіда в понятті влади, “влади волі” або “панування волі” як над суб’єктами, так і над об’єктами (предметами): “влади здійснювати інтерес і нав’язувати свою волю іншим” (Г. Шершеневич), “юридичної влади суб’єкта над об’єктом” (О. Рождественський), “сфери впливу та юридичної влади людини в суспільстві” (М. Алексєєв), “засобу розподілу і здійснення людської потужності над особами і речами в процесі соціального спілкування” (М. Виноградов) і т.д. Часто ці учення приєднували до вольової теорії, проте це не вірно, оскільки їх смисл полягає не в ототожненні права індивіда з його волею, а з особливим сприятливим положенням управомоченого, що виражається в можливості здійснити за своїм бажанням свою дозволену волю.
Визначення суб’єктивного права через владу управомоченого були сприйняті й розвинені радянською правовою наукою, де воно тривалий час інтерпретувалося як можливість особи діяти своєю владою і в своєму інтересі. Проте і після того, як зусиллями С.М. Братуся, а потім М.Г. Александрова та інших авторів, утвердилося домінуюче визначення суб’єктивного права як виду і міри можливої поведінки, радянські вчені продовжували використовувати поняття влади, а в деяких випадках віддавали йому перевагу перед іншими. Нескладно переконатися в тому, що вказані теорії панування волі, свободи, влади подібно до відношення засобів до мети знаходяться в підлеглому відношенні до інтересу, здійснення якого забезпечують, і, по суті, є однорідними, що дозволяло робити численні спроби їх об’єднання у визначенні панування влади.
Необхідно відзначити, що подальша енергійна критика основних учень оголила той факт, що жодна з висунутих теорій не дала бездоганного пояснення сутності феномена суб’єктивного права. Слід визнати, що неодиничні винятки в розглянутих ученнях свідчать, за висловом Л.І. Петражицького, про “порок стрибання”, проте, вважаємо, в цілому не спростовують їх. Порівняння вищезгаданих теорій, що ґрунтуються на моментах волі, інтересу, свободи і влади, приводить нас до висновку про те, що, не дивлячись на окремі та все ж таки рідкісні винятки, вони утворюють частини загального компліментарного вчення про сутність суб’єктивного права, що прагнуть до цілісності, не взаємовиключаючи, а, навпаки, з певними обмовками, взаємоодоповнюючи один одного. Як цілісність багатоєдної суті суб’єктивне право може бути і волею, і інтересом, і свободою, і владою. Якщо взяти за більшу посилку ідею про те, що моментом існування права не вичерпується його сутність, всі ці теорії вірні. Порівняльний аналіз волі, інтересу, влади, свободи дії приводить до висновку про те, що якщо воля та інтерес за звичай супроводжують суб’єктивне право, але за відсутністю яких воно не припиняється, то скасування моментів свободи або можливості діяти руйнує саме поняття суб’єктивного права, як з погляду його існування, так і з погляду його здійснення. Отже, в самій сутності суб’єктивного права вміщена визнана або надана правопорядком забезпечена можливість відомих дій або станів, що створює сферу зовнішньої свободи абстрактного або конкретного суб’єкта, яка опосередкована здійсненням волі та інтересу.
5. Момент дії як вирішальний в сутності суб’єктивного права в різних видозмінах згодом був висунутий в працях Е. Гельдера, І. Біндера, М. Оріу, в Росії – Л.І. Петражицького, частково М.І. Лазаревського і Є.І. Єлістратова. Пізніше цей момент знайшов віддзеркалення і в дослідженнях радянських учених. Як бачимо, всі вказані елементи: і воля, і інтерес, і свобода, і влада, і дії – в самій ідеї поняття суб’єктивного права, мислимого в категорії “можливість”, за рідкісними винятками є взаємоприпустимими моментами, більшою чи меншою мірою необхідними умовами перетворення абстрактної можливості в дійсність. Суб’єктивне право є можливістю дії, що охороняється правопорядком, для тих випадків, коли, як правило, присутній і інтерес, і воля здійснювати його. Проте насправді в окремих випадках суб’єктивному праву не вистачає то волі, то інтересу, то обох разом, на час відсутності яких, суб’єктивне право не припиняється. Звідси витікає важливість розуміння суб’єктивного права з погляду понять “можливість” і “дійсність”. Юридичні й фактичні можливості в понятті суб’єктивного права не можна ні ототожнювати, ні протиставляти. Складність полягає в тому, що поняття суб’єктивного права мислиться в різних ступенях можливості. Тому слід “розрізняти можливість потенційну, лише надану, зафіксовану в законі, і можливість, що реалізовується, втілюється на ділі. Розрізняти, але не протиставляти, бо на практиці (а не в теорії) – це у багатьох випадках єдиний процес. Можливість є момент дійсності, що розвивається».
Ми вважаємо, що субстанцією суб’єктивного права є юридично забезпечена, як з боку влади, так і з боку навколишніх суб’єктів, можливість, що спирається на відчуття і свідомість права. Ця можливість в абстрактному вигляді перебуває в понятті права як його логічна припустимість і суб’єктивне право має місце до тих пір, поки існує ця можливість. З припиненням можливості припиняється і право. Треба відзначити, що можливість, яка корелює суб’єктивному праву, двоякого роду: позитивна і негативна, оскільки припускає, як здійснення відомих актів, так і утримання від них на свій розсуд. Проте, вважаємо, прихильно сприйняту в науковій літературі категорію “можливість” не можна висувати як самодостатній родовий момент суб’єктивного права, оскільки вона, позначаючи властивість, об’єктивну тенденцію становлення предмета (яка виражається в наявності умов для його виникнення), момент розгортання явища, абстрактний момент дійсності, є якісним, предикативним визначенням, якому не вистачає предметності. Вказаний недолік усувається за допомогою заповнення змістовної сторони цієї можливості, яка виявляється в окремих проявах безкінечно різноманітною. В загальному вигляді, як бачиться, змістовну сторону суб’єктивної можливості можна звести до таких типологічних проявів, як акти (дії) або в окремих випадках – стани, що мають юридичне значення. Крім того, треба пам’ятати, що “можливість” не вичерпує поняття суб’єктивного права, оскільки, за словами М.М. Коркунова, “...все, на що особа має право, дозволене; але не на все дозволене воно має право, а лише на те, можливість чого забезпечена встановленням відповідного обов’язку».
Таким чином, якщо родовими моментами поняття об’єктивного фінансового права ми визначили начала фінансового права, конституційні засади фінансового права, юридичні конструкції фінансового права фінансово-правову норму, то визначення родового моменту поняття суб’єктивного фінансового права складніше.
Він вбачається в забезпеченій відповідними обов’язками юридично безперешкодній можливості відомих актів (дій), або станів, що мають правове значення. Термін “ юридично” покликаний, з одного боку, відмежувати суб’єктивне право як правомочність від поведінкових можливостей, які витікають з інших соціальних норм; з іншого боку, вказати, що це саме юридична, а не фактична можливість відомої поведінки, яка насправді може бути паралізована фактичними обставинами.
Але важливо побачити, що догматичний концепт суб’єктивного права не використовує всього онтологічного і гносеологічного потенціалу філософського поняття “суб’єктивне”, зокрема, не висуває завдань відображення і пізнання глибинних пластів внутрішньої сторони правового феномена подібно до того, як поняття об’єктивного права залишається байдужим до сутнісних засад зовнішньої сторони права.
Складність поняття суб’єктивного права неминуче обумовлює важкість його визначення, що частково нами було показано в розглянутих теоріях. Аналіз радянської юридичної літератури дає приклади поступового збагачення визначення суб’єктивного права, в ході якого спостерігаються зсуви змістовних характеристик на різні елементи внутрішнього складу поняття: від домагання, до дій юридично зобов’язаної особи, і далі до можливості позитивної дії управомоченого. Але пануючим залишалося визначення суб’єктивного права С.М. Братусем як “виду і міри можливої поведінки”, що виражена в нормі права і охороняється державою. Вказана формула і тепер сприймається як класична, але, вочевидь, надмірно стислою, неповною, хоча б вже тому, що не дає відмінності від об’єктивного права, норми якого цю міру і вид поведінки транслюють в собі; крім того, не розкриває змістовного складу цієї “міри”, різноманітності форм її виразу, її цілей, характеристик, тобто внутрішніх, сутнісних сторін. На цих підставах це визначення неодноразово піддавалося критиці з боку ряду вчених. Вважаємо, слід визнати більш вдалими ті дефініції, що відображають його персоналістичний характер та багатогранний зміст. Цю точку зору відстоюють, наприклад, М.С. Строгович, Л.С. Явич та інші автори.
Характерним і спостережуваним ще з дореволюційної літератури недоліком визначень суб’єктивного права є побудова дефініцій виключно кількісним способом: суб’єктивне право є сукупність прав особи (x = x + x...); або через самого себе: суб’єктивне право є право примушувати (x = x + а).
Як відомо, значення “будівельного матеріалу” в зведенні поняття виконують його суттєві ознаки. Вважаємо, що синтетична природа досліджуваного поняття потребує виділення його ознак на двох рівнях: філософському і правовому. Слід зробити ще одну важливу обмовку. Зважаючи на різноманітну сутність суб’єктивного юридичного права, існування в різних станах (модусах), встановлення його ознак у правовому вимірі повинно обмежуватися певним смисловим значенням.
Треба також зауважити, що, на нашу думку, склад ознак поняття суб’єктивного права – подібно до ознак права в об’єктивному змісті – не можна утримати в односторонній абстрактності, оскільки двостороння – суб’єктивно-об’єктивна – сутність права як явища інтелектуальної рефлексії, що вивільняється назовні, цілком діалектична в своїх смислових рухах і взаємопереходах. Тому, вважаємо, ознаки суб’єктивної сторони права з необхідністю повинні відображувати і деякі її об’єктивні властивості.
Дата добавления: 2014-12-20; просмотров: 91 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |