Читайте также:
|
Вище наголошувалося, що родовою ознакою поняття суб’єктивного права в найбільш вузькому значенні можна розглядати юридично безперешкодну можливість актів (дії), поведінки або станів носія права, що відповідає правовим уявленням про належне. Ця точка зору поділяється багатьма авторами. Цю ознаку, на наш погляд, можна також виразити як потенційованість суб’єктивного права, яка виявляється через стан юридичних можливостей, потенційно наявних у правах, і здатних розгортатися як дійсність, що розвивається.
Ця ознака наближає розуміння суб’єктивного права до тенденції.В то й же час, у фінансовому праві така можливість дії проявляється специфічно, в силу того правового становища суб’єктів фінансових правовідносин. Так, М.В. Карасьова вважає, що «...держава наділяє уповноважених ним суб'єктів тими можливостями, які їм необхідні для ефективного виконання своїх завдань та функцій, що і складає їх обов'язок перед державою». Іншими словами, сторони фінансових правовідносин є, по суті, носіями обов'язків перед державою, при цьому деякі обов'язки можуть виглядати як суб'єктивне право, оскільки державі зручно так вчинити.
Обмеження можливості дії у фінансовому праві можна проілюструвати на науступному прикладі. Одним із основних принципів права є принцип участі громадськості у прийнятті управлінських рішень. Проте даний принцип у фінансово-правовій площині не діє. Так, у силу ст. 69 Конституції України не допускається проведення референдуму, зокрема, з питань бюджету та податків. Отже, народ, до якого належить і громадськість (незважаючи на те, що він відповідно до ст. 5 Конституції України є носієм суверенітету та єдиним джерелом влади в державі), нездатний реально реалізовувати публічний інтерес у вказаних правовідносинах, тому його реалізація покладається на органи публічної влади.
Ознака суб’єктивного права полягає, з одного боку, в його видовій визначеності. Визначеність прав є неодмінним постулатом правової особи, що складає свого роду найперше право людини в її стосунках із суспільством і державою. В той же час, у багатьох випадках суб’єктивне право характеризується невизначеністю конкретного змісту права особи, який, за словами Д.І. Мейєра, може бути надзвичайно різноманітним; “ всяка дія, яка тільки може бути здійснена людиною, позитивна або негативна, може скласти зміст права”. Тому зміст права визначається через вказівку його сутності і меж, масштабу, обсягу, тобто міри свободи особи. Тому на думку деяких науковців звідси витікає ознака обмеженості суб’єктивного права, оскільки воно завжди припускає відому міру поведінки, навіть якщо має природний характер. В цьому випадку межі суб’єктивного права визначені правами інших осіб.
Представники фінансового права (н-д, М.П.Кучерявенко) наголошують, суб’єктивному праву властива ознака владності, тобто можливості вимагати певної поведінки від інших осіб, що відрізняє суб’єктивне право від законних інтересів як простих юридичних дозволів або, так званих рефлексів права. Г.Ф. Шершеневич писав: “Суб’єктивне право є, перш за все, влада суб’єкта права... є можливість нав’язувати свою волю іншому або іншим, примушувати інших погоджувати свою поведінку з волею того, що владарює”.
Характерною ознакою суб’єктивного права є його диспозитивність, яка виражається в свободі самовизначення особи в межах границь, що встановлені началом фінансового права, природніми принципами фінансового права, юридичними конструкціями фінансового права чи об’єктивною нормою, тобто можливість діяти в відомих межах за власним розсудом. Дана ознака виявляє надзвичайну близькість, але не тотожність, понять суб’єктивного права та розсуду в праві.
Продовженням диспозитивності є ознака розпоряджуваності, що полягає в здатності визначати долю суб’єктивного права. Ця ознака включає можливість передати право іншій особі, відмовитись від права і, вважаємо, можливість відректися від права. Сьогодні ні в доктрині, ні в законодавстві не проводять різницю між відмовою і відреченням від права, яка була відома дореволюційному правознавству. Сучасна наука обходиться поняттями фактичної і юридичної відмови від права. Вважаємо, що більш точнішими є уявлення, в яких поняття відмови і відречення від здійснення права відокремлюються характером поведінки і метою. У цій позиції відмова від права виражається в пасивній поведінці особи, внаслідок якої право може втрачатися за давністю. Відмова від права складає настільки необхідну ознаку права в суб’єктивному смислі, що охоплює навіть такі невідчужувані права, відречення від яких через аморальність є неможливим. Наприклад, особа має право ніколи не скористатися правом на шлюб. Відречення від права – це граничний фазис у динаміці розпоряджуваності правом. На відміну від відмови, відречення від права зовні виражене в активній поведінці особи, утворює самостійну юридичну дію, здійснюється актом волі, єдиною метою якого є небажання бути суб’єктом даного права, внаслідок чого відбувається свідоме відчуження свого права. Відречення від права, як указано, не може охоплювати природні права, але відречення від майнових прав завжди можливе. Таким чином, суб’єктивному праву в принципі властива здатність до відмови і відречення. Рідкісне виключення можна знайти у римському праві, якому у двох випадках був відомий інститут примусового спадкоємства (sui et neccesarii heredes): не могли відмовитися або відректися від спадку безпосередньо підвладні спадкодавця, а також раби, яких спадкодавець відпускав на волю заповітом і встановлював своїми спадкоємцями.
У суб’єктивному фінансовому праві межі реалізуються у тому, що у разі застосування фінансово-правових норм певні права поєднуються з імперативністю приписів, коли встановлюються суворі межі здійснення таких прав. Наприклад, бюджетна установа має право використовувати надані з бюджету кошти, але чітко відповідно до бюджетного призначення та кошторису; кредитна установа має право надавати кредити, проте за умови, закріпленої в законодавстві. Тобто уповноважений орган повинен приймати найбільш доцільне рішення відповідно до законодавства і конкретних умов, проте в межах чітко визначених і закріплених такою нормою.
Що стосується фінансового права, то право відмовитися чи відректися від права тут обмежується, оскільки право часто поєднується з обов’язком. А якщо говорити про органи державної влади, то вони не можуть відмовитись від своїх прав, оскільки вони входять до їх компетенції, яка визначена законом.
Як приклад відмови від права можна назвати положення Податкового кодексу України, а саме п. 98.2.1., який встановлює, що для відмови від спрощеної системи оподаткування суб'єкт господарювання не пізніше ніж за 10 календарних днів до початку нового календарного кварталу (року) подає до органу державної податкової служби заяву.
Платники єдиного податку можуть самостійно відмовитися від спрощеної системи оподаткування у зв'язку з переходом на сплату інших податків і зборів, визначених цим Кодексом (за умови відсутності непогашених податкових зобов'язань чи податкового боргу з єдиного податку та/або інших податків і зборів, які платники єдиного податку сплачують відповідно до цієї глави), з першого числа місяця, наступного за податковим (звітним) кварталом, у якому подано заяву щодо відмови від спрощеної системи оподаткування у зв'язку з переходом на сплату інших податків і зборів.
Проте, як ми бачимо, відмова від спрощеної системи оподаткування не є повною. Така відмова не припиняє статус фізичної особи-підприємця як платника податків, вона зобов’язує його сплачувати в подальшому податки а загальним порядком.
Суб’єктивне право порівняно з правом в об’єктивному сенсі завжди відрізняється ознакою більшої конкретності.
Юридична наука засвоїла таку його властивість, як можливість користування соціальним благом. Ця точка зору завдяки М.С. Строговичу та І.Є. Фарберу, одержала широке визнання і в радянській літературі. “ Суб’єктивне право, – справедливо відзначає М.С. Строгович, – є завжди право на щось, на якийсь об’єкт, що представляє певну цінність в матеріальному, моральному, політичному або іншому відношенні”. Звідси витікає ознака націленості суб’єктивного права на соціальні блага, оскільки воно знаходить розумну підставу і знаходить справжній сенс у своїй меті – задоволенні тих або інших матеріальних чи духовних благ через своє здійснення. Але ми вважаємо, що феномен суб’єктивного права опосередковує більш повне відношення особи до вказаних благ, яке виявляється не тільки через користування, але й володіння та розпорядження ними.
Визнаність об’єктивним правом. Ця ознака приховує в собі складну проблему праворозуміння. В.М. Протасов, наприклад, наполягає на юридичній природі суб’єктивного права, вважаючи, що кожен вид соціальних норм породжує і відповідний вид суб’єктивних прав. Як зазначає Запольський С.В., якщо фінансове право не сприймає суб'єктивне право як обов'язковий елемент правового регулювання, значить, перед нами не право, а система технічних правил одностороннього здійснення якоїсь державної діяльності, що піддається тільки компетенційній регламентації, подібно забезпеченню безпеки країни від зовнішніх ворогів або, скажімо, геодезії та картографії території.
Суб’єктивному праву притаманний надавально-зобов’язуючий характер, що виражається в наданні особі юридичних можливостей і в примушенні до належної поведінки. Забезпеченість корелятивними обов’язками складає найважливішу ознаку суб’єктивного права з погляду можливості його здійснення. Поняття юридичного обов’язку настільки істотно для засвоєння суб’єктивного права, що в догматичному ученні обидва поняття розглядаються як цілком корелятивні. Проте окремих авторів цей зв’язок приводив до визнання обов’язку не просто необхідним супутником правової спроможності, але й обґрунтуванням і навіть причиною існування останньої, коли суб’єктивне право існує лише постільки, оскільки існує кореспондуючий йому суб’єктивний обов’язок. Продовження такі погляди знаходили у поясненні поняття суб’єктивного права як простого віддзеркалення обов’язку, де право є лише рефлекс останнього. За словами Г. Кельзена: “Рефлексне право одного полягає тільки в обов’язкові іншого”.
Такий підхід корисний для демонстрації обставин питання про права, проте не може бути визнаний достатнім. Слід зазначити, що поняття суб’єктивного права багатоаспектно, тому не завжди укладається в схему рефлексу обов’язку навіть у догматично-позитивному викладі, та особливо – з погляду природного праворозуміння. Більш того, виявляється, що і в цій класичній ознаці суб’єктивного права можна побачити виключення. Прикладом можуть слугувати, так званні, секундарні (тобто вторинні, другорядні) права, коли правомочності одного суб’єкта не протистоїть обов’язок іншого. Зокрема, вони спостерігаються в односторонніх правочинах, а також в дискреційних повноваженнях: так, керівник державного органу може продовжити термін перебування на державній службі (ст. 23 Закону України “Про державну службу” від 16.12.93 в ред.. 2012 року та новою редакцією цього закону, яка набире чинності с 1.01.14 – ст..37) суб'єктом призначення може бути прийнято рішення про продовження проходження державної служби державним службовцем, який займає посади підгруп I-1, I-2, I-3, I-4, після досягнення ним шістдесятип'ятирічного віку за його згодою у зв'язку з потребами служби, якщо інше не передбачено законом.. Це повноваження, як бачимо, не забезпечується якимсь обов’язком державного службовця. У односторонніх правочинах праву однієї особи протистоїть не обов’язок, а зв’язаність іншої особи. Щоправда, у науці такі повноваження не всіма визнаються як права у суб’єктивному смислі, тому деякі науковці зазначають, що тут мають місце так званні не основні суб’єктивні права. Але як би ми не ставились до вкрай спірних питань, які тут приховуються, вважаємо, що права й обов’язки вже на рівні ідеї утворюють діалектичну єдність.
Далі можна виокремити ознаку непорушуваності суб’єктивного права, тобто сприяючої поведінки або терпіння з боку інших осіб.
Звичайно викликає одностайність і те, що суб’єктивне право знаходиться під захистом офіційних юрисдикцій, тобто захищуваність, охорона. Захист державою вважався більшістю радянських вчених провідною ознакою суб’єктивного права. Так, О.А. Пушкін висловлювався, що фактичні можливості діяти з моменту включення їх у систему відносин, які охороняються державою, перетворюються у суб’єктивні права та обов’язки. Але в широкому сенсі забезпечувальну функцію відносно суб’єктивного права вбачають з боку об’єктивного права, а також – на відміну від законних інтересів – з боку кореспондуючих обов’язків. Цю ознаку виділяють, як дореволюційні, так і сучасні автори. Зокрема, В. Патюлін указує на забезпечення суб’єктивного права загальними (економічними, політичними, ідеологічними, організаційними) і спеціальними (юридичними – об’єктивним правом, юридичними засобами охорони і захисту) гарантіями. Необхідно відзначити, що, починаючи з широко визнаного визначення суб’єктивного права Р. Ієрінга, ознака захисту вважається докорінною, принциповою для досліджуваного поняття. На нашу думку у фінансовому праві необхідно перейти ти досвід нормативного закріплення суб’єктивного фінансового права за прикладом ЦКУ. Так, цивільне законодавство будується на вельми широкому підході щодо захисту суб’єктивних прав, допускаючи захист всякого “інтересу, який не суперечить загальним основам цивільного законодавства” (ст. 15 Цивільного кодексу України). Види, форми захисту суб’єктивних прав можуть бути різноманітні, захист може виникати не тільки в особі управомоченого суб’єкта, але і в особі інших суб’єктів, що діють також і в суспільних інтересах, проте, вважаємо, забезпечення захистом є неодмінним супутником суб’єктивного юридичного права. Звідси органічно витікає можливість примусового здійснення суб’єктивного права.
З провідної ідеї про те, що суб’єктивні права визначають свого роду міру поведінки, слідує і ознака регулятивності, яка особливо виразно виявляється на прикладі прав людини, що підносяться в сучасних умовах до рівня об’єктивного права через те, що судова практика сприймає конституційні права та свободи людини та громадянина як безпосередньо діючі.
Слід зазначити рухливість, мінливість структури суб’єктивного права, а також розкладність його за колом осіб. “Одне і теж суб’єктивне право може однаково належати декільком, багатьом або всім членам співтовариства; його може бути розчленовано на декілька рівних або нерівних частин, може, нарешті, бути розщеплено за видами свого прояву (наприклад, належати всім, відають ним деякі, а користується багато…)… Так само і обов’язок може лежати на певній особі, групі осіб або на всіх членах суспільства”.
Справедливо відзначають також і таку рису суб’єктивного права, як обумовленість матеріальними й духовними умовами життя суспільства, з якої витікає наступна ознака – узгодженість з об’єктивними соціальними чинниками, які виявляються передусім у вигляді загальних потреб або інтересів. Завдяки генетичної юриспруденції інтересів, найбільш яскравим представником якої був Р. Ієрінг, такі силові позиції стали сприйматись як правоутворюючі. Об’єктивні інтереси (потреби), які право повинне брати до уваги, присутні не тільки в природі людини, але також і в природі соціуму. Об’єктивне право, яке формується під враженням цих чинників, є не тільки їх результат, але і спосіб розв’язання конфліктуючих інтересів. Суб’єктивне право стає правовою формою виразу інтересів та потреб. Узгодженістю суб’єктивного права з об’єктивними чинниками соціального співіснування долається природна суперечність між індивідуальними і соціальними світами. Ця узгодженість є проявом необхідності прав, деколи результатом знайденого компромісу, і також важливою передумовою суспільного визнання (легітимації) суб’єктивного права. Через узгодженість з об’єктивними соціальними інтересами суб’єктивне право виявляє своє ціннісне значення.
Проте, у фінансовому праві наголошують, що як би не розглядалося і не визначалося суб'єктивне фінансове право, безсумнівним і безперечним залишається одне - воно завжди означає для особи певну правову можливість, дозволеності, уповноваженою, особою дозвіл або повноваження, гарантовані державою. Ця ознака є головним, родовим, загальним для всіх типів суб'єктивного права; різниця лише в обсязі, характері і ступені гарантованості цих можливостей. Саме можливість в різних її формах і проявах лежить в основі всякого суб'єктивного права і виступає його вихідним, ключовим початком. При цьому слід зробити акцент на тому, що дана можливість повинна бути практично реалізовується, тобто повинна трансформуватися у фактичну, реальну поведінку. Мова в даному випадку йде про реалізацію можливості, про співвідношення і взаємозв'язок можливого і реального, абстрактної і здійснюваної можливості, про втілення в життя тієї поведінки, яка дозволена, припустима, гарантована законом.
На філософському рівні слід виділити дві ознаки, які надаються праву поняттям “суб’єктивне”: 1) приналежність суб’єкту, в яку трансформується тут ознака суб’єктивного – “ внутрішнє ” і 2) залежність від суб’єкта. На відміну від універсально-загального об’єктивного права, право в суб’єктивному сенсі мислиться в ознаці персоналістичності, особистісності. Правда, деякими вченими, наприклад, Б. Віндшейдом, Г. Дернбургом, висловлювалася ідея про існування безсуб’єктних прав і обов’язків. Перший пропонував замінити суб’єкта цільовим майном, другий припускав ідею безсуб’єктних прав, наприклад, при заповітному відпису (легаті) в очікуванні зачаття дитини. В цілому ідея безсуб’єктних прав не одержала підтримки і не прижилася. Проте, приналежність права особі, строго кажучи, не можна назвати “нерозривною”. Найбільш виразним прикладом є спадкові права та обов’язки, що не прийняті жодним із спадкоємців. Виключення, коли права привласнюються і здійснюються третіми особами, виявляються навіть стосовно особистих прав, які самою назвою зобов’язані винятковому зв’язку з управомоченою особою. До них відносяться, так званні, “посттанативні”, за визначенням Р. Стефанчука, права, які виникають або існують після смерті фізичної особи, наприклад, авторські та інші права (ч.2 ст. 277; ч. 2 ст. 296; ч. 1 ст. 298; абз. 1. ч. 1 ст. 308; ч. 2 ст. 439 Цивільного кодексу України). В зв’язку з цим, на думку російського цивіліста В.А. Білова, який в цілому не поділяє ідею безсуб’єктних прав, в деяких випадках особисті права, можливо, слід приурочувати не до суб’єкта (до когось), а до чогось, наприклад, до об’єкта або юридичного факту, що породив суб’єктивне право. Цим може бути пояснений феномен «переживання» особистими правами свого носія. Але, на наш погляд, в цілому ідея приналежності права суб’єкту як якісна ознака суб’єктивного права не капітулює перед деякими поодинокими виключеннями.
Поняття суб’єктивного права при поверхневому аналізі, здається, виражає лише якусь зовнішню приналежність або, як висловлювалися раніше російською, “простую приуроченность” права суб’єкту. Тоді як при глибшому осмисленні, вважаємо, проступають грані суб’єктивного права, що характеризують його як явище, що належить внутрішньому світу суб’єкта, іманентна властивість якого особливо виразно усвідомлюється на рівні природжених прав людини. Адже право у всіх своїх проявах все ж таки залишається феноменом духовно-розсудливої сфери, що спирається з внутрішньої сторони чи то на раціональне правове переконання, чи то на, так зване, правове відчуття.
Поняття “суб’єктивне” привносить і свою другу суттєву ознаку – залежність від суб’єкта, яка виявляється в свідомо-вольовій активності особи, що характеризує суб’єктивне право як сферу втілення в дійсність загальновизнаного юридичного егоїзму і самодіяльності особи. Залежність суб’єктивного права від суб’єкта яскраво виявляється у вказаній на юридичному рівні ознаці розпоряджуваності, а також у користуванні правом. Отже, ознака залежності від суб’єкта повинна розумітися ширше, як залежність від свідомості, волі і правових переживань прерогативного суб’єкта.
Проте тут у вченні про права прихований найважливіший для нашого дослідження момент. Річ у тім, що в правовій дійсності, спостерігаються відносини, коли суб’єкт може не знати про придбання і приналежність йому правомочності або обов’язку. Але від цього вони не зникають. Про те, що реальність суб’єктивних прав та обов’язків у правовідносинах не пов’язана з реальністю психічних переживань, писав М.М. Агарков: “ Юридичне відношення не припиняється від того, що учасники його сплять, про нього не думають і навіть не знають про нього. Боржник не перестає бути боржником від того, що він забув про свій борг або не знав про нього, наприклад, виявившись боржником як спадкоємець”. Те ж можна стверджувати відносно природних прав. Тоді можна сказати, що, існуючи насправді, юридичні можливості онтологічно суб’єктивні постільки, оскільки загальна правосвідомість наділяє ними суб’єкта. Тоді як гносеологічно для особи ці можливості і, отже, самі права не існують до тих пір, поки вона сама не усвідомлює їх. Поки юридичні можливості існують поза свідомістю суб’єкта вони також відсутні для нього і праксиологічно, оскільки не можуть бути їм використані. Правда, тут виникає не просте питання про межу, що відрізняє потенційно можливе від неможливого. Але ми вважаємо, що усічений склад суб’єктивних моментів, які зводяться лише до приналежності, призводить до того, що в цих випадках суб’єктивного права в повному розумінні немає, оскільки право як усвідомлювана можливість суб’єктивно для управомоченого відсутня, що з позиції самого суб’єкта рівнозначно неможливості. Таким чином, поняття суб’єктивного права часом тримається лише на об’єктивному відносно розсудку та волі особи моменті приналежності – ось в чому парадокс – яку сама особа не усвідомлює. Крім того, в окремих випадках особа може усвідомлювати приналежність їй прав, але через деякі причини не може ними скористатися. Тоді ті дії (вчинки), що безпосередньо складають зміст суб’єктивного права в інтересах особи, якої це право належить, можуть здійснювати інші суб’єкти в виключному порядку. Наприклад, відносно недієздатних, або при реалізації права на звернення. Спираючись на досвід правового життя, можна зробити висновки про те, що, по-перше, ознака залежності від суб’єкта, не дивлячись на її в цілому безперечну правомірність, має відомі межі і, по- друге, якщо підходити до питання принципово, вказана ознака все ж таки не може розглядатися в понятті суб’єктивного права як суттєва, вирішальна у всіх моментах через наявні винятки. Таким чином, філософське поняття “суб’єктивне” (як, до речі, і “об’єктивне”) у застосуванні до поняття “право” не розкриває потенціалу своєї пізнавально-відбивної спроможності: не відображує глибинних пластів внутрішньої сторони правового феномену, та у деяких випадках тримається лише на об’єктивному відносно свідомості та волі особи моменті приналежності, яку сама особа не усвідомлює. Розглянуті винятки на філософському рівні конституюючих ознаків, на наш погляд, оголюють обмеженість та конвенціональність догматичного поняття суб’єктивного права. Проте, вважаємо, що нестійкість цих ознаків не є достатнім аргументом на користь ідеї ревізії самого поняття суб’єктивного права, підтримуваної, зокрема, А. Ющиком, наприклад, шляхом визначення його як “суб’єктного”. Вище ми вказували, що в цьому випадку втрачається філософське наповнення поняття “суб’єктивне”. Слід визнати, що правова свідомість досить поверхнево використовує запозичений філософський концепт, покликаний відігравати в теорії права фундаментально важливу роль. Разом з тим, не треба впадати в іншу крайність і нівелювати значення суб’єктивного. Тому не можна погодитися з висновком М.Г. Александрова про те, що “термін “суб’єктивне”, вживаний як епітет до терміна “право”, має не філософський, а чисто умовний смисл”.
Одним із важливих питань у розумінні правової природи суб’єктивного
фінансового права є питання його принципів.
До принципів суб'єктивного фінансового права слід віднести такі:
1.Принцип демократизму - полягає у тому, що останнє суб’єктивне фінансове право є мірою досягнутого у суспільстві прогресу, згідно з якою визначається і забезпечується свобода суб'єкта. Окрім того, воно і само є правовим інструментом розвитку демократії у суспільстві на основі принципів гуманізму і свободи.
Так, відповідно до статті 14 Декларацій прав людини і громадянина 1789 року публічні доходи і витрати повинні визначатися або всім народом, або вибраними його представниками: «Всі громадяни мають право безпосередньо або через своїх представників встановлювати необхідність податкового обкладання, вільно погоджуватися на це, визначати призначення податків, кількість і суму, їх використання, принципи обкладання і терміни».
Практичне значення цього принципу виражається у таких положеннях: 1) контроль народу над владою означає перевірку економічної доцільності, своєчасності та раціональності витрачання коштів; 2) максимального врахування більшістю інтересів меншості при реалізації економічної стратегії і тактичних рішень (наприклад, першочергове інвестування в об’єкти соціальної інфраструктури – освітні і медичні заклади); 3) принцип поділу влади, система стримань і противаг – Верховна Рада України (в особі Рахункової палати, комітетів, комісій та окремих депутатів, їх груп, фракцій і блоків), Президент України та його адміністрація, Кабінет Міністрів України та правоохоронні органи (наприклад, Державна фінансова інспекція України та її територіальні підрозділи) взаємодоповнюючи і врівноважуючи владу один одного, покликані забезпечити ефективне планування, накопичення і витрачання коштів, а також контроль і нагляд за цими процесами.
2.Принцип забезпеченості суб'єктивного фінансового права, сутність якого полягає в тому, що держава зобов'язана матеріально, організаційно, юридично (через об'єктивне право і спеціально-юридичний механізм тощо) забезпечувати реалізацію певних суб'єктивних прав. А це, у свою чергу, надає суб'єктам можливість вимагати від держави відповідного забезпечення реалізації повноважень, що випливають з того чи іншого суб'єктивного права.
3.Принцип активності - зумовлений тим, що саме воно забезпечує громадянам та іншим його носіям можливість активної участі у сфері публічних фінансів і тим самим активізує цю сфери. Суб'єктивне фінансове право є основою системи юридичних та інших засобів забезпечення участі юридичних та фізичних осіб у фінансово-правових відносинах.
4.В той же час активність суб’єктів у фінансовому право обмежується в ислу специфіки даної галузі. Так, Конституція щодо законопроектів з питань податків та бюджету забороняє проведення референдумів. Це не можна розглядати як обмеження свободи, рівності чи справедливості у відносинах щодо публічних фінансів. Це пояснюється тим, що кожний окремий громадянин, яким би компетентним він не був, не може детально з'ясувати для себе усі тонкощі механізму публічних фінансів на загальнодержавному рівні, а тому відповідне рішення може бути не прийняте, що викличе неспроможність держави реалізовувати свої завдання через відсутність відповідної матеріальної бази. Цей же принцип застосовується і на рівні територіальних утворень.
5. Принцип справедливості — дає можливість уявити, якою мірою у суб'єктивному праві дістають вияв загальнолюдські цінності та етичні кеатегорії. Він передбачає також, що немає прав без обов'язків і обов'язків без прав.
Адам Сміт вважав, що принципу справедливості відповідає пропорційне оподаткування, коли особи з різними доходами вносять до бюджету однакову частку своїх доходів. Пропорційність відповідала існуючим за часів Адама Сміта соціально-економічним умовам.
В даний час принцип справедливості значно трансформувався під впливом змінених економічних, політичних і соціальних обставин. Він придбав два аспекти: «справедливість по горизонталі» і «справедливість по вертикалі».
Виходячи з більш широкого принципу рівності однакові факти повинні отримувати єдину оцінку. Тому особи, які перебувають у рівному становищі і отримали однаковий оподатковуваний дохід, повинні сплачувати податок за єдиною ставкою. У цьому суть «справедливості по горизонталі».
Ті ж, хто має в своєму розпорядженні різними матеріальними можливостями, повинні відчужувати у вигляді податків різні частки своїх доходів. Тому до більш високих доходів повинні застосовуватися підвищені ставки податку. Це направлено на перерозподіл доходів. Так розуміється «справедливість по вертикалі».
6. Принцип загального заохочення суспільно корисної поведінки — означає, що суб'єктивне фінансове право як вид і міра можливої, дозволеної поведінки суб'єкта у суспільстві є найкращим стимулятором правомірної поведінки, яка приносить користь і суспільству в цілому, і окремому суб'єктові.
7. Принцип законності щодо суб'єктивного фінансового права має визначатися як такий, що слугує у суспільстві інструментом поєднання порядку і організованості, дотримання законів і підзаконних актів із забезпеченням певної активності і самостійності суб'єктів права.
Одним із найважливіших конституційних положень у фінансово-правовій сфері, яке є надзвичайним історичним здобутком суспільства у протистоянні з державою, є п.1 ч.2. ст. 92, який закріплює, що виключно законами України встановлюються Державний бюджет України і бюджетна система; система оподаткування, податки і збори; засади створення і функціонування фінансового, грошового, кредитного та інвестиційного ринків; статус національної валюти, а також статус іноземних валют на території України; порядок утворення і погашення державного внутрішнього і зовнішнього боргу; порядок випуску та обігу державних цінних паперів, їх види і типи.
Зі змісту даної статті випливає, по-перше, що повноваження з приводу зазначених правовідносин відносяться виключно до компетенції представницького органу державної влади - Верховної Ради України, а, по-друге, що усі основні рішення у фінансовій сфері приймаються виключно у встановленій формі закону, що спрямовано на обмеження законодавчого свавілля та нестабільності у зазначеній сфері суспільних відносин. Тут найбільш яскраво проявляється принцип законності і як принцип фінансового права, і як режим правового регулювання фінансових відносин, що конкретизується у положеннях ст. 74, п.4 ч.1 ст. 85, ч.4 ст. 95, ст.96, ст.97, ст.98, п.3, п.8 ст.116. Дані норми містять положення про такий обов'язковий елемент реалізації принципу законності як контроль. У нашому випадку він проявляється у формі парламентського та урядового як найвищих форм контролю за найважливішими державними відносинами.
8. Принцип безпосередності суб'єктивного фінансового права — зумовлений тим, що останнє виступає найкращим показником пануючих у суспільстві поглядів на демократію, гуманізм, права людини, на усі сфери життя суспільства.
9. Принцип реальності—забезпечує становище, за яким суб'єктивне фінансове право стає інструментом викриття перекручень, забезпечення досягнень суспільства у сфері публічних фінансів; виступає дійовим показником досягнень або ж відставання суспільства у цій сфері.
10. Принцип гуманізму — фінансове право виступає регулятором поведінки суб'єктів права шляхом фіксації певних еталонів поведінки, які відповідають інтересам суспільства, держави і окремих громадян.
11. Принцип свободи — вбачається у визначенні через суб'єктивне фінансове право системи взаємних юридичних прав і обов'язків суб'єктів права і в такий спосіб — забезпеченні відповідної міри свободи: суб'єкт реалізує свою свободу тією мірою, якою він не ущемляє свободи інших суб'єктів.
Однією із сторін принципу свободи у фінансовому праві є наявність елементів договірного регулювання фінансових правовідносин. Договірне регулювання реалізується завдяки введенню в податково-правове регулювання таких механізмів як відстрочення та розстрочення податкових зобов’язань.
12. Принцип регулятивності у суб'єктивному праві — є засобом упорядкування суспільних відносин і дозволяє суб'єктам права планувати свою поведінку і прогнозувати поведінку інших суб'єктів. Адже саме суб'єктивне право визначає систему конкретних повноважень суб'єктів у найважливіших сферах суспільних відносин, є юридичним інструментом набуття громадянином тих чи інших соціальних благ.
З вищевикладеного випливає, що принципи права—це, у тому числі, його основні джерела, які складають головний зміст не тільки об'єктивного, а й суб'єктивного права, а враховуючи їх діалектичну взаємозалежність, — і юридичного обов'язку. Декларативного проголошення цих принципів у юридичних нормах недостатньо. Важливо, щоб їх додержували в реальних відносинах, у комплексах наявних прав їх суб'єктів. Адже зовсім не виключено, що принципи права розпочинають своє існування не в юридичних нормах, а в комплексах юридично визнаних суб'єктивних прав (юридичних обов'язків). Прямо пропорційно об'єктивно необхідному закріпленню прав суб'єктів у юридичних нормах головний зміст зазначених комплексів суб'єктивних прав об'єктивується у законодавстві і набуває усіх якостей принципів права.
За умови, що держава активно займається процесом правотворчості і головним джерелом права вважається нормативно-правовий акт, об'єктивне право як система принципів і норм ніби передує суб'єктивному. Спочатку встановлюються загальні правові норми і принципи, а відповідно до них, на їх основі виникають правовідносини, тобто вимоги правових норм і принципів індивідуалізуються і конкретизуються стосовно конкретної ситуації у вигляді суб'єктивних прав і обов'язків. Але навіть у цьому випадку тільки здається, що правовідносини цілком залежать від законодавця. Насамперед, вони обумовлюються соціальним життям, його рівнем, інтересами і потребами суб'єктів тощо.
Загальні норми і принципи об'єктивного права не діють, якщо вони не втілюються в наявні суб'єктивні права і юридичні обов'язки. Відповідно, поза суб'єктивним правом неможлива реалізація загальних норм і принципів об'єктивного права. Це робить проблему суб'єктивного права особливо значущою.
На підставі вищевикладеного, можна зробити висновок, що в науці питання ознак та принципів суб’єктивного фінансового права є не досить розробленим і без сумніву потребує подальшого вдосконалення. Наукові доробки таких вчених як Черних Є. М., Гаврилов В.Н., Скиндерев Р.В. Васев И.Н та ін. значною мірою удосконалили розуміння категорії ознаки суб’єктивного права, проте як зазначає Васев И.Н.: «Ознаки суб'єктивного права, що виділяються сучасним правознавством слідом за радянської юридичної наукою, не розкривають справжньої сутності суб'єктивного права, а вказують лише на інструментальну роль останнього по відношенню до норми об'єктивного права, що, в свою чергу, є наслідком пануючого нормативистского підходу». Тому існує потреба у подальшому розробленні даних питань на доктринальному рівні.
Діалектична єдність об’єктивного і суб’єктивного фінансового права
Відповідно до уявлення, що затвердилося в науці, об’єктивне і суб’єктивне право є співвідносними поняттями, що характеризуються як діалектична єдність протилежностей. Проте цей, успадкований по філософській лінії взаємозв’язок, що сприймається за звичай як самоочевидність, при найближчому розгляді виявляється важкою гносеологічною проблемою. Слід зазначити, що діалектика є тотальною властивістю об’єктивного і суб’єктивного права, яка виявляє себе різносторонньо. Але діалектичний підхід припускає постановку, принаймні, двох важливих питань, на які наука не дає єдиних відповідей:
- про можливий пріоритет або причинність між об’єктивним і суб’єктивним правом,
- - а також про співвідношення між ними.
Важливо відзначити, що пошуки істини у вирішенні проблеми пріоритету методологічно вимагають розрізнення різносторонніх точок зору: історичної і логічної, позитивної і природно-правової або, в ширшому сенсі, догматичної і філософської. Раніше нам вже доводилось зазначати, що в цілому питання пріоритету між об’єктивним і суб’єктивним правом методологічно зумовлене двома протилежними підходами: позитивним і природно-правовим. Згідно пануючому позитивістському вченню суб’єктивне право виникає з об’єктивної норми (закону), яка причинно стає його необхідною і достатньою підставою. Послідовний розвиток цієї думки приводить до повної залежності суб’єктивного права від об’єктивного, зображаючи право особи в образі покірного слуги об’єктивної норми.
Протилежно інше переконання, що визначає суб’єктивне право як індивідуальну свободу, як первинне поняття, що передує об’єктивній нормі, сягає школи природного права, яке спирається на філософське вчення, відоме як раціоналізм. Цю позицію вдало виразив Г. Дернбург у відомому вислові про те, що “права в суб’єктивному сенсі існували задовго до того, як склався державний порядок, що усвідомив себе; вони ґрунтувалися на особистості окремої людини і на тій пошані, яку вона по відношенню до себе і свого майна зуміла вибороти. Тільки поступово, шляхом абстракції, з уявлення про існуючі суб’єктивні права було утворене поняття правопорядку. Тому переконання, ніби право в суб’єктивному смислі є всього лише слідство об’єктивного права, неісторичне і невірне». Природно-правову позицію поділяло багато відомих мислителів, в числі яких був і Л. Фейєрбах: “ Я живу не тому, що я маю право жити, – писав він, – але тому я і маю незаперечне право жити, що живу. Право є щось вторинне…”; і далі: “ Право спочатку не залежить від закону, а, навпаки, закон залежить від права. Закон закріплює тільки те, що є правом і по праву... ”.
Поняття об’єктивного і суб’єктивного права з точки зору наукових уявлень про їх еволюцію знаходяться у відносинах своєрідної змагальності. Треба відзначити, що судження про історичний пріоритет права в суб’єктивному смислі набуло значної підтримки. Ця позиція підтверджується казуїстичним характером давніх правових джерел, а також уявленнями про еволюцію людського розуму, який поступово і уповільнено навчається фактичну належну поведінку абстрагувати в загальних правилах. Звернення до звичаєвого права показує, що воно розвивалося в результаті численних повторювань актів типової поведінки, що є нічим іншим як утвердженням суб’єктивних прав. Проте тут необхідно мати на увазі, що на початку свого розвитку право в об’єктивному і суб’єктивному смислах було важко розрізнюване, не диференційоване, у всякому разі, значно менш диференційоване порівняно з правопорядком у розвинених формах, як частина ще синкретичної системи соціальної регуляції.
Найдавніші правові системи несуть відбиток невизначеності у відношеннях історичної послідовності між об’єктивним і суб’єктивним правом. Цікаво, що, з одного боку, право Стародавнього Риму класичного періоду характеризується практикою преторів, що надавали захист суб’єктивним правам і за відсутності формально визначеної норми або навіть всупереч формальному припису; з другого боку, у римських юристів не виробилося саме поняття суб’єктивного права в смислі правомочності, що зумовлене, на думку деяких учених, їх незначним інтересом до правового домагання, активної сторони юридичного відношення. Широку підтримку одержала точка зору, висловлена зокрема М.Л. Дювернуа, про те, що все ж “ спільність захисту... інтересів утворюється раніше, ніж право встигає набути характеру достатньо виробленої юридичної норми. Об’єктивна норма, звичай, закон складають пізніші фази в розвитку права”. Ніде, мабуть, це не спостерігається так виразно, як у практиці преторської юрисдикції: в історії формулярного процесу і преторського едикту. “Цей невидимий, умовний, недосконалий захист є зародком наступного розвитку норм, первісно також умовних, тимчасових і лише пізніше таких, що набули властивості керуючих практикою суду правоположень”.
Цілком зрозуміло, що у міру “дорослішання” правопорядок неминуче вступає в законодавчий фазис розвитку, при якому суб’єктивне право, за загальною логічною схемою, видається лише тінню права об’єктивного. Якщо наукові уявлення ще припускають домінування формально неюридичного суб’єктивного права в доісторичні часи, то з розвитком законодавства співвідношення докорінно змінюється: із загальних норм, що склалися, раціональним шляхом силогізму виводять суб’єктивні права і обов’язки. Вже з середньовіччя західноєвропейські юристи надають суб’єктивній стороні головного значення. У багатьох відношеннях цьому сприяв розвиток християнства, яке спиралося на ідею вільної волі. В епоху затвердження прав людини значення суб’єктивного права стає визначальним. У даному еволюційному русі примітне ще не цілком усвідомлюване явище поступового злиття суб’єктивного права у своєму найвищому інституті прав людини з самим об’єктивним правом. Права людини, що із середини XX століття набувають безпосереднього юридичного значення і стають юридично вихідною ланкою, яка визначає правопорядок, наділяються цим правопорядком прямою юридичною дією. Пряма юридична дія прав людини припускає, перш за все, їх безпосереднє визнання судами, через які права приводять в рух вже весь механізм права об’єктивного. У цьому сенсі, за словами С.С. Алексєєва, “ явища з галузі суто суб’єктивного порядку підносяться до рівня об’єктивного права”. У трансформації суб’єктивних прав людини в явища, що розуміються як об’єктивні, вчений вбачає чи не найголовнішу подію в світі правових феноменів і уявлень за всю людську історію, що тягне за собою “докорінний перелом у праворозумінні: від розуміння права як незмінного атрибута влади, виключно силового, владно-державного встановлення, до розуміння права як укриття від свавілля влади, правової сфери свободи, самовизначення і самодіяльності особистостей, що юридично охороняються”.
Можна дійти висновку про те, що визнання історичного пріоритету суб’єктивного права не безперечно. Найбільш сильною є позиція цієї точки зору на ранніх стадіях правогенезиса, але в культурній традиції вона спростовується розвиненими формами правопорядку. До того ж, це припущення ніяк не впливає на стійкість логічного пріоритету об’єктивного права перед правом суб’єктивним. “Тому, які би не були справи з порядком історичної послідовності між суб’єктивним і об’єктивним правом, логічний пріоритет, – пише Цительман, – належить завжди об’єктивному праву: воно мислиме без зв’язку з суб’єктивним правом, а це останнє немислиме без відношення до права в об’єктивному смислі”.
Проте і з логічної точки зору припущення першості об’єктивного права не бездоганне. Так, за думкою відомого російського правознавця І.О. Покровського “…поняття суб’єкта прав і суб’єктивних прав, що належать йому, складає необхідне логічне припущення всякого цивільного права. Не будучи юридичною особою, тобто суб’єктом прав, і не володіючи суб’єктивними правами, особа фізична, тобто індивід, ніколи не могла б бути повним господарем своїх сил і здібностей, ніколи не могла б стати необхідним дієвим агентом культурного і економічного прогресу”.
На наш погляд, Є. Бірлінг вдало виразив ідею паритетності об’єктивного і суб’єктивного права в наступній думці: “Право (праводомагання) являє собою не такий “інтерес”, до якого об’єктивне право тільки приходить зі своїм захистом, а такий інтерес, який міг за своєю природою зробитися правом і фактично зробився правом”. Важко не погодитися з цим твердженням, перш за все, враховуючи основні, життєво необхідні права, ті права, які за своєю суттю і соціальному значенню заслуговують на публічне і офіційно-державне визнання. Якщо ж з якої-небудь причини цього не відбувається, то вони, стаючи в опозицію позитивному законодавству, утверджують своє об’єктивне значення через фактичне здійснення, і, не маючи державно-гарантованої сили, незалежно від законодавства викликають імперативно-атрибутивні рефлексії або несуть морально обов’язкову силу і соціально-етичне значення, завдяки яким в розвинених суспільствах здатні конкурувати з позитивними встановленнями.
Не знаходимо ми однозначності в даному питанні і з філософської точки зору, у відповідності до якої, як об’єктивне, так і суб’єктивне право може бути причиною своєї протилежності. Значним внеском Г.В.Ф. Гегеля, найвидатного фундатора діалектичного вчення, було те, що він, на відміну від своїх попередників, зблизив причину і дію аж до ототожнення, показав, що відношення причини і дії переходить у відношення взаємодії. За Гегелем, причина і дія мають один і той же зміст, і відрізняються на перший погляд тільки за формою, та й ця відмінність, на його думку, гадана. У гегелівському розумінні причина і дія відносні, взаємообумовлені та взаємозалежні явища. Проте він сам вказав і на незадовільність взаємодії як відповіді у питанні про суть відношення причини і дії, оскільки така відповідь зовсім не пояснює походження сил, що взаємодіють. Само відношення взаємодії, на його думку, повинно бути зведено до одного основного фактору (причини), що дуже характерно для його моністичного погляду на сутність явищ. Але ми вважаємо, що з позиції сучасних уявлень про різноманіття факторів, що викликають об’єктивне і суб’єктивне право, моністичний підхід невиправданий.
Як бачимо, твердження, що висловлені про пріоритет або причинність між правом в об’єктивному і суб’єктивному смислах, не є беззаперечними. Характерна для радянського правознавства позиція, вироблена на ґрунті позитивної методології, яка полягає в тому, що об’єктивне право по відношенню до суб’єктивного виступає як первинне явище, не є абсолютно істинною. Узагальнено кажучи, питання пріоритету між об’єктивним і суб’єктивним правом очевидно перебуває у прямій залежності від методологічного підходу і типу праворозуміння, головним чином, позитивного або природно-правового характеру. Методологічну обумовленість уявлень про пріоритет між цими феноменами вдало прокоментував Р. Радбрух: “теоретики права вибудовують такий логічний ланцюжок: від об’єктивного права до правового обов’язку, від правового обов’язку до (можливо) суб’єктивного права. У філософії права інша відповідь: в ім’я моральної повинності – суб’єктивне право; заради суб’єктивного права – об’єктивне право і правовий обов’язок”.
Друге питання – про співвідношення об’єктивного і суб’єктивного права – також необхідно досліджувати в різних методологічних проекціях. Розуміння об’єктивного і суб’єктивного права як однопорядкових співчленів природним чином повинно приводити до найближчого і, треба сказати, поширеного припущення, про те, що перед нами не тільки співвідносні, але і цілком співпадаючі за об’ємом поняття. Проте, навряд чи, з цим слід погодитися. Ми бачимо, що окрім норм деякі феномени об’єктивного права: правові принципи, юридичні конструкції, різні положення, дефініції, методи – не завжди є безпосереднім джерелом права в суб’єктивному сенсі. Об’єктивне і суб’єктивне право є взаємними супутниками, коли норма прямо націлена на встановлення прав і обов’язків. Ще цікавіша та обставина, що, за думкою деяких авторів, об’єктивне право в широкому смислі втілюється не тільки в національних правових системах, але і в правових установах, що дає підставу стверджувати про його речеподібний і навіть речовий характер. У цьому смислі, “ англійський парламент, – пише Б.О. Кистяковський, – не менш велике об’єктивне творіння права, ніж творіння Шекспіра – об’єктивний твір літератури”. Зважуючи на викладене, ми схиляємось до висновку, що у юридичному розумінні обсяг поняття об’єктивного права ширший за обсяг своєї протилежності – поняття права суб’єктивного.
Центральний пункт діалектики об’єктивного і суб’єктивного права виявляється через відношення єдності протилежностей та взаємопереходів між ними. Треба враховувати, що об’єктивне і суб’єктивне право не є застиглими явищами, тому їх відношення є розвитком, динамікою. Сутність їх взаємної діалектики полягає у безперервному становленні, суперечливому русі. За формальною логікою об’єктивне і суб’єктивне право взаємно відкидають друг друга, тому у відомому смислі знаходяться у відносинах протиріччя, оскільки кожен з них є запереченням свого іншого. Проте логічну суперечність, у відповідності до відкриття І. Канта про відносність логічних істин, необхідно строго розрізняти від протиріччя реального. У реальному бутті об’єктивне і суб’єктивне право утворюють таке протиріччя, де кожен з них не є простим запереченням своєї протилежності, а в той же час містить установлення свого позитивного визначення. У реальності об’єктивне і суб’єктивне право не завжди виявляють пряме протиставлення. Встановлення відносин протиріччя між об’єктивним і суб’єктивним правом дуже важливо, оскільки, як довів той же І. Кант, протиріччя утворює верховний принцип існування та розвитку будь-якого буття, тому зокрема й правового. Отже, поняття об’єктивного і суб’єктивного права не статичні. Їх постійний рух і взаємопереходи є проявом внутрішньої діалектичної суперечності, того своєрідного діалогу між ними, коли їх єдність є і їх взаємопроникнення, і одночасно взаємовиключення своєї протилежності.
Таким чином, рух об’єктивного і суб’єктивного права є переходом кожного з них у свою протилежність і тим самим заперечення вихідної форми. Проте таке заперечення не означає знищення вихідної форми, а передбачає “знімання” першої визначеності у протилежно другої. Відтак, перша визначеність зберігається у другої визначеності. Тому поняття “знімання” об’єктивного і суб’єктивного права є одним з основних моментів їх діалектики. Через “знімання” можна також побачити, що діалектика об’єктивного і суб’єктивного права має позитивний результат, оскільки внаслідок заперечення вихідна форма не зникає, не перетворюється у пусте “ніщо”, а стає переродженням однієї якісної форми у протилежно іншу форму із збереженням в останній свого змісту.
Найважливішою характеристикою діалектичної природи об’єктивного і суб’єктивного права є відношення єдності, де вони не тільки протистоять один одному, але й передбачають свою протилежність. Діалектична єдність між об’єктивним і суб’єктивним правом виявляється їх тотальною властивістю досить всесторонньо: у бутті, сутності, в поняттях. Як зазначалось, у реальності – на відміну від формально-логічного виміру – об’єктивне і суб’єктивне право не завжди виявляють пряме протиставлення. Навпаки, присутність суб’єктивного права, передбачає наявність відповідної норми. Наприклад, суб’єктивне право в значенні правомочності засвідчувати через позов невиконання обов’язку припускає норму, з якої й виникає. Через взаємоздійснення об’єктивного і суб’єктивного права утворюється юридичний побут, що складається з безлічі вольових актів повсякденності. Із розмаїття композицій відносин юридичного побуту в свою чергу утворюються нові моменти суб’єктивних прав та обов’язків, що тягнуться до своєї нормативної об’єктивізації. Таким чином юридичний побут відтворює сам себе. Протилежність між ними проявляється лише в окремих смислових проекціях, зокрема, набуває виразність в розумінні суб’єктивного права як інтересу.
Діалектична єдність між двома сторонами права припускає ряд загальних сутнісно-конституюючих моментів. Гола понятійна протилежність суб’єктивного і об’єктивного права на гносеологічному рівні має своє спільне третє – розумного суб’єкта, свідомістю якого обумовлені їх розрізнення; а на соціальному праксіологічному рівні – вимагає вольового суб’єкта, діями якого об’єктивне і суб’єктивне право матеріалізується.
Єдність між об’єктивною і суб’єктивною сторонами права переконливо прослідковується в окремих проекціях їх змісту. Це не можна не помітити, оскільки, як правило, одні і ті ж поведінкові акти складають безпосередній зміст як абстрактної норми, так і особистісної правової спроможності, тобто взаємно передбачуються. За загальним правилом, суб’єктивне право є змістом об’єктивного права, оскільки зміст першого складають акти (стани), які дозволені, приписані або заборонені другим.
Спільні для цих понять моменти можна встановити також за їх підставою, на рівні таких субстанціональних моментів, як воля, свобода. Об’єктивне і суб’єктивне право демонструють спільність і за функціями, зокрема, регулятивною, охоронною. Спільність з очевидністю виявляється і на рівні цілей об’єктивного і суб’єктивного права у позитивному розумінні. Тут ми бачимо прояв діалектично суттєвих відносин між об’єктивним і суб’єктивним правом.
Втім, спільність найважливіших для сутності цих понять змістовних моментів, вважаємо, не приводить до їх тотожності. Як протилежні структурні елементи або інакше – сторони права, кожний з них одночасно утворює власне поняття. Тим часом в юридичній літературі зустрічаються думки, що відмовляють їм в самостійних понятійних формах. Так, Ю.С. Гамбаров писав, що об’єктивне право і суб’єктивне право “є не два різні поняття, а дві сторони одного і того ж поняття”. Змішення понять об’єктивного і суб’єктивного права допускають і сучасні автори. “Суб’єктивне право, – пише В. Патюлін, – є одночасно і норма об’єктивного права, і юридично визнана можливість суб’єкта скористатися тим або іншим соціальним благом». Вважаємо, що наведені вислови невірні. При всій суттєвій спільності поняття, що нами досліджуються, мають відмінності. Нетотожність даних понять перш за все виявляється у розбіжностях при порівнянні наведених елементів ознак та змісту. Зокрема, можна вказати на те, що як можливість, суб’єктивне право навіть, якщо не співпадає з правовідношенням, навіть, якщо мислиться абстрактно все ж таки конкретніше та індивідуальніше, ніж можливість, що виражається правом об’єктивним. Крім того, суб’єктивне право є ланкою, що опосередковує об’єктивність права як можливість і саму дійсність, тобто на відміну від об’єктивного права, існує на межі можливості й дійсності. Тому, на нашу думку, безперечна близькість об’єктивного і суб’єктивного права не переходить в їх понятійну тотожність. Поняття об’єктивного права і суб’єктивного права все ж таки слід розрізняти. Їх неприпустимо ні ототожнювати, ні непримиренно розводити, бо вони як протилежності співвідносяться на ідейному рівні, за словами Гегеля, як “необхідне інше свого іншого”, і знаходять істину в своєму іншому.
Аналіз єдності об’єктивного і суб’єктивного права розкриває їх підпорядкованість основним законам діалектики буття і мислення. У бутті об’єктивного і суб’єктивного права ми вбачаємо дію закону єдності і боротьби протилежностей, що виражається в тому, що вони утворюють два протилежних і, в певному значенні, взаємовиключних елементи або рівні, полюси. Безперервний рух незліченних взаємозв’язків та колізій між ними, з одного боку, характеризують ці поняття як щось ціле, як якісно єдину систему, і, одночасно, з іншого боку, утворюють внутрішній імпульс зміни, розвитку, перетворення в нову якість юридичної форми, яка охоплюється системою цих понять.
Об’єктивне право і суб’єктивне право підпорядковані також і закону переходу кількісних змін в якісні, який відображає найбільш загальний механізм розвитку даних понять. Прояв даного закону, вважаємо, знаходить свій вираз зокрема в еволюції правомочностей (суб’єктивного права), що поступово зростають у правосвідомості, і в якійсь момент переходять в об’єктивну норму. Цей перехід є стрибком в протилежну до себе форму.
Нарешті, діалектичний закон заперечення заперечення виявляє себе як результат власного внутрішнього розвитку, як результат взаємних переходів, результат саморозвитку і саморуху явищ, що стоять за поняттями об’єктивного і суб’єктивного права. Протилежність об’єктивного і суб’єктивного права, що покладена як суперечність, вирішується через саму себе в незліченних взаємопереходах і взаємоперетвореннях, які є актами заперечення їхніх колишніх якісних форм. Закон заперечення заперечення відповідає уявленням представників німецької класичної філософії (І.Г. Фіхте, Ф.В.Й. Шеллинга, Г.В.Ф. Гегеля) про діалектичний ритм буття, які знайшли завершення у відомій гегелівській тріаді: тезису – антитезису – синтезу. І хоча значення тріади зазвичай перебільшується (сам Гегель не вважав її обов’язковою, сутнісно значущою схемою), вона виявляє себе у діалектичних відносинах об’єктивного і суб’єктивного права, де відбиває їх не тільки у вимірі розсудку, але і у реальному бутті. Кожний з досліджуваних феноменів, залежно від точки зору, може розглядатися як вихідний, перший момент і виступати тезою. Перетворення у свою протилежню визначеність є її запереченням, другим моментом розвитку, де сама визначеність розуміється як антитезис. Утворена протилежність переходить у свою протилежню форму, стає запереченням заперечення, синтезом тезису та антитезису, тобто третім моментом діалектичного розвитку. Ми вважаємо, що синтезом об’єктивного і суб’єктивного права в їх вузькому юридичному смислі стає правовідношення, яке “знімає” у собі все раціональне, що є в тезі та антитезі і стає перетворенням в нову якість юридичної форми. Об’єктивне і суб’єктивне право приходять до синтезу також в об’єднуючому їх моменті мети (у дусі феноменологічної “інтенціональності”, тобто націленості), що доповнює гегелівську схему. Втім, треба відмітити, що вказана схема не вільна від недоліків. Так, суб’єктивне право може не охоплюватись поняттям правовідношення, виявляти себе як стан, що особливо характерно для сфери публічного правопорядку. Отже, об’єктивне і суб’єктивне право як націлені на здійснення можливості, несуть в собі власне заперечення, що виражається в здатності переходу через правовідносини в нову форму буття – в дійсність. В двосторонньому союзі кожне з цих понять одночасно з їх єдністю є запереченням свого іншого. Їх єдність є і їх взаємопроникнення, і одночасно взаємовиключення своєї протилежності, коли, за словами Гегеля, “одне існує лише постільки, оскільки воно виключає з себе інше і саме через це співвідноситься з ним”.
Проведений аналіз понять об’єктивного і суб’єктивного права дозволяє скласти корисний “портрет” досліджених феноменів, що відображає діалектику їх двосторонньої взаємообумовленості. Відносини за обсягом об’єктивного і суб’єктивного права (узятих в точному юридичному сенсі) приводять до висновків про те, що:
- перед нами поняття, що мають ознаки несумісності, оскільки обсяги їх складають неспівпадаючі предмети думки: з одного боку, це природні принципи, юридичні конструкції, норми, принципи, методи, дефініції та інші прояви об’єктивного права, з іншого боку, правомочність, домагання, обов’язки. При відомих обмовках смисловий центр тяжіння суб’єктивного права полягає в диспозитивній активності (можливості діяти на свій розсуд), а об’єктивного права – в обов’язку покори. З одного боку, перед нами – сфера юридичного егоїзму, вільного вибору і самовизначення; з іншого – сфера обов’язку, примусу. В цій якості між ними складаються відносини не супідрядності, а протилежності, покладеної як суперечність;
- разом з тим, із змістовної сторони вони виявляють ряд найважливіших спільних моментів, зокрема, в правах та обов’язках. Якщо об’єктивне право не зводити до монізму примушуючих норм, то обидва феномени як протилежності є зовнішнім і внутрішнім проявами їх загальної підстави – свободи. Крім того, їх об’єднують і такі інші змістовні підстави, як справедливість, воля. Безперечні збіги між ними за функціями і цілями. Тому діалектично вони стоять в сутнісному відношенні один до одного. Далі, відносини між ними розкривають їх спільну суттєву ознаку – “вид структури права”. Вказані спільні моменти складають основу для віднесення їх до порівнюваних понять. За своїм змістом об’єктивне і суб’єктивне право відносяться також до виду співвідносних понять, оскільки в догмі права кожне з них припускає інше;
- ці поняття мають вище для них родове поняття “право”, до якого перебувають у родовидовому відношенні.
Отже, резюмуючи вищесказане, можна дійти до наступних висновків. Сучасна наука не здатна досягти єдності в питанні про пріоритет між об’єктивним і суб’єктивним правом. Відповідь на нього загалом зумовлюється специфікою обраної пізнавальної проекції. Ми вважаємо, що в цілому об’єктивне і суб’єктивне право слід співвідносити на паритетних началах, які усувають односторонню причинну обумовленість, послідовність, і, навпаки, утверджують корелятивну взаємодію між ними. Пріоритет між об’єктивним і суб’єктивним правом допустимий, але тільки в окремих методологічних проекціях.
У вузькому юридичному розумінні об’єктивне і суб’єктивне право не цілком співпадаючі поняття: обсяг поняття об’єктивного права ширший за обсяг своєї понятійної протилежності.
Діалектика є тотальною властивістю об’єктивного і суб’єктивного права, яка виявляється різносторонньо: у їх бутті, сутності, поняттях. Діалектика об’єктивного і суб’єктивного права повинна розумітися як їх непереривний процес і становлення, тобто рух, що протікає у суперечних зв’язках і взаємопереходах між собою, та зовнішніх зв’язках, які охоплюють практично усі елементи правової системи. Діалектична єдність об’єктивного і суб’єктивного права знаходить свою істину в нескінченній суперечності, яка вирішується через саму себе в їх взаємних переходах і взаємоперетвореннях. Звідси в суперечності ховається і причина їх руху. Більш того, тут ховається і специфічне джерело руху правової матерії. При загальному ідейному підході вони є необхідними взаємообумовленими явищами, оскільки кожне з них існує не просто як байдуже інше, але і необхідне інше, що прагне єдності і містить в собі одночасно, як взаємну зумовленість, так і взаємну запереченість. Протилежність об’єктивного і суб’єктивного права відносна, а відмінність між ними має свої межі. Діалектична єдність об’єктивного і суб’єктивного права опосередкується їх синтезом у понятті правовідношення.
Таким чином, природа їх діалектичної єдності дуже складна і неоднозначна. З формально-логічної сторони вони завжди залишатимуться взаємно заперечними поняттями, тоді як у реальному бутті їх істина полягає в їх взаємовідношенні, у тому, що кожне з них у самому понятті містить свою протилежність. Тому, за словами Ю.С. Гамбарова, вони “не протиставляються один одному, а взаємно визначаються і взаємно обумовлюються”.
Дата добавления: 2014-12-20; просмотров: 212 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |