Главная страница | Контакты | Случайная страница Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

Загальна характеристика окремих ланок фінансової системи

1.3.1. Державний бюджет

Державний бюджет провідна ланка фінансової системи й основна економічна категорія. Бюджет (Від англ. budget — валіза, мішок з грошима) поєднує основні форми фінансування (податки, капіталовкладення, операційні видатки, кредити і дотації) у їх дії: через бюджет здійснюються постійна мобілізація та витрата ресурсів.

Державний бюджет є основним фінансовим планом держави на поточний рік, що має силу закону. Як документ затверджуєть­ся законодавчими органами влади — парламентами.

За матеріальним змістом державний бюджет — це форма утворення та використання централізованого фонду коштів дер­жави, а за соціально-економічною сутністю — основний інстру­мент перерозподілу національного доходу.

Державний бюджет сучасних зарубіжних країн виконує такі основні функції:

перерозподіл національного доходу:

державне регулювання і стимулювання економіки:

фінансове забезпечення соціальної політики;

контроль над утворенням та використанням централізовано­го фонду коштів.

В другій половині XX ст. відбулося одержавлення великої час­тки національного доходу, який різко зріс за абсолютною величиною.

Через усі ланки фінансової системи нині перерозподіляється до 50 \% національного доходу, а через державний бюджет — до 35 \%. Такий перерозподіл здійснюється на користь монополій та в інтересах широких прошарків населення. Монополістичні об'єднання одержують величезну частину коштів з державного бюджету у вигляді відсотків за державними позиками, субсидій на капітальні вкладення й інші цілі, тому що основними кредиторами держави виступають банківські монополії, страхові компанії, акці­онерні товариства, великі індивідуальні власники позикового капі­талу (виплати відсотків за державними позиками становлять 15 \% загальної суми витрат федерального бюджету США).

Досвід розвитку Швеції показує, що «розбухання» частки ВВП, який перерозподіляється через бюджет, призводить до стримування стимулів економічної активності, до депресивної економіки, що, у свою чергу, змусило уряд країни піти на здійс­нення реформ, спрямованих на велику лібералізацію економіки.

Важливе значення належить і соціальній функції бюджету. Державний бюджет став великим джерелом коштів для відтво­рення робочої сили. Завдяки науково-технічному прогресу від­творення робочої сили дедалі більше залежить від витрат на осві­ту, охорону здоров'я, соціальне страхування і забезпечення.

В усіх зарубіжних країнах спостерігається значне зростання со­ціальних витрат та підвищення їх частки у ВВП і національному доході. Так, питома вага соціальних витрат у бюджетах західно­європейських країн зросла у середньому з 18 \% у середині 50-х рр. до 20 \% у середині 60-х рр. та 30—35 \% на зламі XX і XXI століть.

Безпосередньо об'єктом державного фінансового контролю є процеси формування та використання фондів фінансових ресур­сів при створенні, розподілі і споживанні ВВП. Специфіка фінан­сового контролю полягає в тому, що при його проведенні вико­ристовуються вартісні показники, які визначають кінцевий результат господарського процесу. Відповідно до діючого зако­нодавства в більшості країн світу сформовані і розвиваються три незалежні одна від одної галузі фінансового контролю, що міс­тять усі необхідні їм елементи, а саме:

—державна сфера, у якій функціонує система державного фі­нансового контролю;

—муніципальна сфера, де діє система фінансового контролю місцевого самоврядування;

— сфера цивільного суспільства з незалежною системою фі­нансового контролю.

Контроль за своєю економічною сутністю — це функція управління. Фінансове управління державними ресурсами здійс­нюють національні казначейства. Міжнародний досвід показує, що органи, які називаються однаково — казначейство, викону­ють у різних країнах різні функції щодо керування державними фінансами.

1.3.2. Територіальні фінанси

Територіальні фінанси — друга ланка фінансової сис­теми. Це фінанси членів федерації у федеративних державах і фі­нанси місцевих бюджетів, підприємств, що належать членам фе­дерації і муніципалітетам, та автономні доходи членів федерації і місцевих органів влади. Територіальні фінанси можна охаракте­ризувати як сукупність коштів, використовуваних на економіч­ний і соціальний розвиток територій.

У сучасних умовах дедалі частіше територіальні органи влади призначені забезпечити комплексний розвиток регіонів, пропор­ційний розвиток виробничої та невиробничої сфер на підвідом­чих територіях. Регіональні бюджети — основна складова части­на територіальних фінансів, і в економічній науці частіше використовується поняття регіональна бюджетно-податкова сис­тема (РБПС). Регіональна бюджетно-податкова система перед­бачає не тільки просте об'єднання таких елементів, як регіональ­ні бюджети, регіональні податки, збори, пільги, а й механізм специфічних відносин центрального та регіонального бюджетів, податків, використання важелів бюджетного регулювання. Фор­ми регіональних бюджетно-податкових систем виникли від тери­торіальної організації держави і повторюють у цілому структуру та взаємозв'язок адміністративно-територіальних одиниць.

Функціями РБПС є:

закріплення певного порядку руху бюджетно-податкових потоків у залежності від територіальної організації суспільства;

зосередження та використання в загальнорегіональних цілях коштів, які отримані на цій території і надійшли в регіональні бюджети;

реалізація регіональними органами влади й управління своїх повноважень в умовах формальної фінансової незалежності;

самозабезпечення внутрішньорегіональних соціальних про­грам;

формування інфраструктури даної території;

раціональне використання природно-ресурсного й екологіч­ного потенціалу;

• стимулювання визначених регіональних орієнтирів розвитку.

Механізм використання регіональних бюджетно-податкових систем, особливості взаємин складових їх елементів призвели до виникнення цілого ряду специфічних форм.

Плюралістична (США) — характеризується стабільністю бю­джетно-податкових відносин держави та регіонів. Фактично шта­ти мають рівні права в цій галузі з федерацією в цілому, тому на рівні федерації та у штатах існують ідентичні за найменуванням податки (прибутковий податок з населення і з корпорацій). Най­більш принциповим обмеженням податкових прав штатів, згідно з Конституцією, є заборона на введення окремих непрямих пода­тків, які перешкоджають свободі торгівлі між штатами. Саме то­му середня ставка податку з продажів, яка забезпечує до 30 \% бюджетних надходжень, становить по штатах приблизно 4 \% у роздрібній ціні. Штати можуть встановлювати будь-які форми податків, але не можуть перешкоджати міжрегіональним господарським зв'язкам, які і призводять до рівного податкового тиску.

Регламентована (ФРН) — характеризується наявністю сис­теми фінансового вирівнювання. Споконвічно нері­вні економічні можливості окремих земель, обумовлені природно-географічними, історичними, демографічними та куль­турними розбіжностями, поставили вимогу конституційно закрі­пити бюджетну самостійність суб'єктів федерації. Ст. 109 Кон­ституції визнає рівноцінними потреби федерації, земель і громад у коштах та передбачає приблизно однакову частину податкових надходжень у дохідну частину бюджетів різних рівнів. Уся суку­пність податків поділяється на дві групи: власні (закріплені, які надходять повністю у відповідний бюджет) та загальні (які роз­поділяються за нормативами між бюджетами). Збір податків роз­поділений між федеральними та земельними фінансовими відом­ствами. Основи податкової системи законодавчо закріплені на федеральному рівні, і землі не можуть змінювати ставки та меха­нізм основних податків. Щоправда, забезпечення економічної рі­вності вступило в колізію із самостійністю і незалежністю, до якої прагнули землі — суб'єкти федеративної держави. Це ство­рювало певну загрозу зрівняльності, що згодом викликало серйо­зне невдоволення фінансово сильних земель, яке особливо гостро проявилося безпосередньо після об'єднання Німеччини в 1990-і роки.

Централізована (Австралія) — характеризується високою централізацією держави у фінансовому відношенні. Характер цієї централізації сформувався ще під час Другої світової війни після введення єдиного оподатковування в 1942 р., що змінило консти­туційно гарантовані права штатів. Фактично з того часу федера­льний рівень влади одержав повноваження використовувати будь-які форми оподатковування, а штатам заборонені податкові коректування. При відсутності податкових надходжень у регіо­нальні бюджети федеральний рівень широко використовує сис­тему субсидій штатам, розмір яких визначається в умовах жорст­кого фінансового контролю над їх видатками. Спеціальна комісія із субсидій може коректувати їх у залежності від ситуації. Фак­тично, незважаючи на федеральний устрій, у сфері регіональної бюджетно-податкової системи Австралія значною мірою нагадує унітарну державу.

Конфедеративна (Швейцарія) — характеризується тим, що на федеральному рівні РБПС в основному реалізуються міжнаро­дні функції, які відповідно коректують її податкову базу й акуму­люють надходження за рахунок акцизів і митних зборів. Основна маса податків знаходиться в компетенції кантонів, що і несуть відповідальність за проведення внутрішньої політики. Це спри­чинило певне розходження в економічному розвитку кантонів. Вирівнювання регіонів здійснюється переважно за рахунок міг­рації населення та засобів, а останнім часом і виділення субсидій з федерального бюджету. Особливістю Швейцарії є те, що рі­шення про введення якого-небудь податку чи нових ставок з кан­тонів приймається шляхом референдуму, що обмежує можливос­ті кантональної влади щодо самостійного коректування пода­ткової системи.

1.3.3. Державний кредит

Державний кредит — третя ланка фінансової системи, яка об'єднує кредитні відносини між державами, з одного боку, та юридичними і фізичними особами, з іншого. При цьому дер­жава чи місцеві органи управління виступають головним чином, як позичальники коштів.

Призначення державного кредиту виявляється в першу чергу в тому, що він є засобом мобілізації в руках держави додаткових фінансових ресурсів. У випадку дефіцитності державного бю­джету фінансові ресурси, які додатково мобілізуються, направ­ляються на покриття різниці між бюджетними доходами та вида­тками. При позитивному бюджетному сальдо кошти, які мобілі­зуються за допомогою державного кредиту, прямо використову­ються для фінансування економічних та соціальних програм. Це означає, що державний кредит, як засіб збільшення фінансових можливостей держави, може виступати важливим фактором при­скорення соціально-економічного розвитку країни.

Оцінюючи фінансове значення державного кредиту, не слід забувати, що кошти, які мобілізуються державою з його допомо­гою, є антиципованими, тобто взятими наперед податками. Не­обхідність погашення державного боргу вимагає відшукання додаткових ресурсних надходжень у бюджет, а вони можуть бути отримані (якщо не вважати нових позик) тільки за допомогою податків. До того ж погашення боргових зобов'язань та виплата відсотків по них відволікає частину бюджетних доходів від продуктивного використання, скорочує можливості нарощування виробничого й інтелектуального потенціалу суспільства.

Державні та місцеві позики емітуються, головним чином, тоді, коли в бюджетах присутній дефіцит, тобто так звані звичайні до­ходи не покривають видатки держави. Протягом усіх років після Другої світової війни у провідних зарубіжних країнах внаслідок (в основному) високих військових витрат, державні бюджети ха­рактеризувалися великими хронічними бюджетними дефіцитами.

В останні роки у більшості країн світу дефіцит бюджету ста­новить від 2 \% до 15 \% ВВП при середньосвітовій його величині 4,5 \%. Прийнято вважати, що коли дефіцит державного бюджету не перевищує 5 \% ВВП країни, то він припустимий, інакше — призводить до різкого зниження інвестиційної активності та пе­реростає надалі в різні форми кризових явищ. Щорічні бюджетні дефіцити, накопичуючись, утворюють державний борг.

Нині часи змінилися: видатки, пов'язані з війною та терориз­мом тільки зростають; чимала також заборгованість урядів шта­тів і місцевих органів влади. Таким чином, основним питанням стану фінансів у США продовжує залишатися рівень накопиченої заборгованості, за якою федеральний уряд США та уряди штатів і муніципалітетів виплачують щорічно великі платежі.

Місцеві бюджети в усіх країнах хронічно дефіцитні й одер­жують необхідні їм кошти шляхом субсидій і кредитів з дер­жавного бюджету та випуску місцевих позик, гарантованих урядом.

1.3.4. Спеціальні фонди

Спеціальні фонди — четверта ланка фінансової систе­ми. До спеціальних фондів за кордоном належать різні автономні та приєднані бюджети, позабюджетні фонди, спеціальні кошто­риси і рахунки. На них покладаються насамперед економічні та соціальні функції. Використовуючи кошти фондів, держава може втручатися в процес виробництва, надавати субсидії і кредити підприємствам, зовнішні позики, робити соціальні послуги насе­ленню.

У фінансових системах зарубіжних країн спеціальні фонди за­ймають важливе місце. Обсяг засобів, які в них концентруються, значний. У Франції спеціальні фонди за розміром наближаються до державного бюджету країни, в Японії зі спеціальних фондів фінансується понад половину державних видатків, у Великій Британії — 1/3. У країнах з розвинутою ринковою економікою до найбільших спеціальних фондів належать фонди національно­го страхування, утворені за рахунок страхових внесків працівни­ків підприємств, самозайнятих осіб, підприємців та дотацій з державного бюджету. У США та Чехії фонди об'єднані з держ­бюджетом.

Спеціальні фонди, як правило, мають цільовий характер. Так, фонди соціального страхування призначені для виплат пенсій та допомоги застрахованим, кредитні фонди — для надання позик підприємцям чи іншим країнам. Однак у деяких фондах вид ви­датків не завжди точно визначений. Наприклад, у Великій Бри­танії існує фонд Головного скарбника (міністра фінансів), який створюється із залишків фондів міністерств та відомств з метою підтримки рівноваги в усіх фондах. В Японії є спеціальний раху­нок, який здійснює перерозподіл податкових надходжень. Части­на податкових доходів державного бюджету концентрується на цьому рахунку й у залежності від потреб направляється в місцеві бюджети. Такий перерозподіл викликаний розбіжностями в чисе­льності населення та рівнем розвитку економіки префектур, тоб­то необхідністю фінансового вирівнювання.

Фонди відрізняються правовим становищем, цілями викорис­тання. За правовим становищем спеціальні фонди поділяються на державні, регіональні (у державах з федеративним устроєм) та місцеві.

У залежності від цілей використання спеціальні фонди поді­ляються на економічні, науково-дослідні, кредитні, соціальні, особистого та майнового страхування, військово-політичні, між­державні.

Найбільш важливі фонди: інвестиційні, валютні, соціального страхування в зарубіжних країнах знаходяться в розпорядженні центрального уряду. Розглянемо їх за цілями використання. Економічні фонди призначені для регулювання господарського життя, наприклад, інвестиційні, кон'юнктурні. Кошти таких фон­дів направляються на фінансування приватних компаній та мало­рентабельних державних підприємств, особливо в період цикліч­них криз. Допомога надається у формі безоплатних субсидій та пільгових кредитів.

У Франції після закінчення Другої світової війни був створе­ний Фонд модернізації, який після об'єднання з іншими фондами в 1955 р. перетворився у Фонд економічного та соціального роз­витку. У нього надходять, головним чином, позики, які розмі­щуються на ринку позичкових капіталів, а також відрахування з бюджету. Фонд фінансує інвестиційні програми, а також плани регіонального розвитку, розміщення продуктивних сил у країні, перекваліфікації робочої сили та переведення промислових під­приємств з індивідуальних центрів у відсталі райони. Кошти на­даються у формі безповоротних позичок та довгострокових піль­гових позик націоналізованому та приватному підприємствам, які здійснюють інвестиції відповідно до загальнодержавної програ­ми розвитку. Для підприємств, розташованих у районах, що пе­реживають економічні труднощі, створений Фонд промислової адаптації, за рахунок якого виділяються субсидії. Капітальні вкладення в промисловість здійснюються через спеціально утво­рений Кон'юнктурний фонд, який формується за рахунок низки джерел, у тому числі кон'юнктурного податку. Використання фонду залежить від економічного становища в країні: при спаді виробництва з нього направляються кошти в промисловість, жи­тлове будівництво, соціальну сферу, при зростанні виробництва він поповнюється.

Різноманітні економічні фонди діють у Японії: інвестиційний бюджет чи програма державних інвестицій та позик; спеціальні ра­хунки (автономні бюджети центрального уряду та місцевої влади). Найбільший фонд — Інвестиційний бюджет, який є кошторисом субсидій та кредитів держави суспільним корпораціям. Його обсяг досягає половини державного бюджету. Цей фонд формується з коштів ощадних, страхових, пенсійних та інших довірчих фондів і використовується для фінансування державного сектору у формі безповоротних субсидій та пільгових кредитів. Державні корпора­ції створюють сприятливі умови для функціонування приватного капіталу за допомогою політики низьких цін і тарифів. Таким чи­ном, інвестиційний бюджет, обслуговуючи ці корпорації, підтри­мує через них широку мережу приватних компаній.

Розвиток науково-технічного прогресу породжує створення науково-дослідних фондів, використовуваних для фінансування підтримки наукових досліджень у промисловості, будівництві, а також утримання державних наукових центрів, які здійснюють розробку фундаментальних досліджень. У США діють два вели­ких фонди: Національний науковий фонд (ННФ) і Науковий фонд бюро стандартів (НФБС).

Засоби ННФ формуються за рахунок надходжень з федераль­ного бюджету, відрахувань від прибутку промислових підпри­ємств, а також внесків університетів і коледжів. Витрачаються засоби на фінансування програм у галузі фундаментальних до­сліджень, на премії вченим за наукові досягнення, будівництво наукових центрів, підготовку кадрів. НФБС надає кошти компа­ніям, які проводять експерименти, і доводить наукові досліджен­ня до їх промислового та сільськогосподарського використання.

У Великій Британії Фонд національної корпорації з розвитку досліджень має самостійний баланс і не залежить від державного бюджету. Його кошти формуються за рахунок доходів від про­дажу ліцензій на право використання винаходів. Держава надає Фонду безстрокові аванси і щорічні субсидії. Фонд фінансує ка­пітальні вкладення приватних підприємств, які займаються нау­ковою розробкою проблем і впровадженням результатів цієї роз­робки у виробництво. На кошти Фонду здійснюються дослід­ження, які проводяться в лабораторіях державних університетів, національних та приватних компаніях і доводяться до їх промис­лового освоєння.

Кредитні фонди — це ресурси, які знаходяться в розпоря­дженні державних банків, ощадних кас, інших кредитних уста­нов, надані на умовах повернення та сплати відсотків. Переваж­ним правом користування такими фондами володіють юридичні особи, які виконують державні замовлення чи працюють відпові­дно до державних програм розвитку країни.

У США функціонує цілий ряд кредитних фондів, які здійс­нюють програми, зосереджені в трьох найважливіших галузях — сільському господарстві, житловому будівництві та зовнішньо­економічних зв'язках. Для кредитування сільського господарства створений Фонд адміністрації фермерського кредиту, який здій­снює координацію діяльності федеральних земельних банків, фе­деральних банків середньострокового кредиту і федеральної коо­перації. Фонди кредитних установ формуються за рахунок коштів казначейства, а також шляхом продажу власних зобов'язань і ви­користовуються для надання позичок на різні цілі (реалізацію врожаю, будівництво складів та ін.).

Важливе значення для експорту американського капіталу має Фонд Експортно-імпортного банку США. Він видає кредити (до 15—20 років) американським експортним компаніям, а також на­дає гарантії з експортних кредитів приватним банкам (у межах 30—60 \% суми кредиту). Основним джерелом ресурсів банку є власні кошти та позики.

У Японії є велика кількість кредитних фондів. Найбільшого значення набули Фонди фінансових корпорацій (корпорації фі­нансування житлового будівництва, корпорації фінансування дрібних та середніх підприємств) і Фонди спеціальних банків (японського Банку розвитку, Центрального кооперативного банку для сільського господарства, Експортно-імпортного ба­нку).

Фонди фінансових корпорацій формуються за рахунок коштів бюджету, а також відсотків за видані кредити. Ці фонди надають позики під помірні відсотки з метою фінансування «ризикованих підприємств» або надання допомоги тим компаніям, які мають доступ до інших джерел кредиту. Експортно-імпортний банк Японії, на відміну від відповідного в США, має ширші можливо­сті кредитування: він кредитує експортні, імпортні, а також опе­рації з іноземних капіталовкладень японських компаній.

Велике значення кредитні фонди одержали у Франції. До них належать Фонди Банку Франції, Банку зовнішньої торгівлі, Депо­зитно-ощадної каси. У деяких країнах — Бельгії, Нідерландах, ФРН, Швеції — держава бере участь у кредитуванні експортних операцій через зовнішньоторговельні банки, створені з консорці­умами комерційних банків.

Соціальні фонди — ресурси, призначені для надання соціа­льних послуг населенню. Зростання чисельності осіб найманої праці в результаті розвитку виробництва, збільшення розриву в інтересах різних соціальних груп суспільства, викликане НТР, за­гальне старіння населення країн об'єктивно призвели до необхід­ності збільшення фондів соціального страхування. В останнє де­сятиріччя обсяг соціальних фондів у промислово розвинутих країнах зріс в абсолютних сумах у 5-6 разів. Зростання обсягу соціальних фондів дає можливість підвищити соціальні виплати. Фонди утворюються за рахунок трьох джерел: страхових внесків громадян, страхових внесків підприємців та субсидій держави.

Внески застрахованих громадян представляють пряме відра­хування з їхнього доходу і, власне кажучи, є прямим цільовим податком. Ставка внеску в більшості розвинутих країн встанов­люється у відсотках незалежно від величини доходу. При цьому передбачається річна максимальна сума внеску чи максимальний доход, до якого застосовується ставка. Діють страхові ставки для застрахованих та підприємців. В одних країнах (США, ФРН) во­ни однакові для двох груп платників, в інших (Велика Британія, Франція) — різні.

У більшості країн ставки для застрахованих встановлюються у відсотках до прибутку, а для підприємців — у відсотках не до за­гального фонду заробітної плати, а до заздалегідь визначеної ма­ксимальної валової заробітної плати, тобто сума, що перевищує цей максимум, не враховується. Тому чим вища частка кваліфі­кованих працівників у компанії, чим вища їхня заробітна плата, тим менше відрахувань вони роблять в соціальні фонди. Так, ве­ликі компанії платять відносно менше в соціальні фонди. Внески підприємців прирівнюються до витрат виробництва і відшкодо­вуються їм у вигляді підвищених цін на товари. У країнах діє або один внесок з усіх видів страхування (Велика Британія), або кі­лька (ФРН), сплата яких надає право на відповідні види соціаль­них послуг.

У США, наприклад, підприємці і застраховані виплачують страхові внески за однаковими ставками: 6,2 \% у вигляді відра­хувань на соціальне забезпечення та 1,45 \% — на безплатну ме­дичну допомогу. Крім того, з підприємців стягуються відраху­вання на допомогу по безробіттю в розмірі 0,8 \%. Таким чином, комбінована ставка підприємців дорівнює 8,45 \% при максима­льному оподатковуваному доході близько 45 тис. дол., тоді як для застрахованих вона — 7,65 \%. У США діє велика кількість соціальних фондів, які перебувають у різному адміністративному підпорядкуванні. Найбільшими є три загальнонаціональних фон­ди: Фонд страхування за віком, інвалідністю та на випадок втрати годувальника; Фонд страхування державних службовців; Фонд допомоги потребуючим.

У ФРН підприємці і ті, хто працює за наймом, також сплачу­ють однакові ставки внесків у соціальні фонди. Однак самостійні ставки діють для Фонду пенсійного страхування, Фонду страху­вання через хворобу, Фонду страхування від нещасних випадків. Так, 9,5 \% — розмір ставки внесків у Фонд пенсійного страху­вання для застрахованих і підприємців. Фонди соціального стра­хування у ФРН включають безліч автономних фондів, які охоп­люють окремі види страхування, — Фонд пенсійного страху­вання робітників та службовців, Фонд страхування через хворо­бу, Фонд страхування по безробіттю й ін.

У Великій Британії функціонують два основних соціальних фонди: Фонд національного страхування та Пенсійні фонди дер­жавних підприємств. У Японії чотири великих фонди: Фонд страхування здоров'я, Фонд національних пенсій, Фонд страху­вання від виробничого травматизму, Фонд страхування від без­робіття. У Франції найбільш значними соціальними фондами є Фонд страхування через хворобу, інвалідність, материнство; Пе­нсійний фонд; Фонд допомоги родинам; Національний фонд до­помоги безробітним.

Серед міждержавних фондів найбільше значення мають Між­народний валютний фонд, завданням якого є врегулювання між­народної ліквідності з метою рівноваги платіжного балансу, та Світовий банк, що надає довгострокові кредити для розширення виробничих потужностей під гарантію урядів країн—членів.

В зарубіжних країнах створення великих регіональних фондів пов'язано з проблемою конверсії та джерел фінансування госпо­дарства регіонів, які спеціалізувалися на видобутку сировини, пі­сля того, як його запаси буде вичерпано. Тобто такі регіональні фонди були створені для потреб перепрофілювання економіки, її розвитку після згортання виробництва у видобувних галузях в цих регіонах. Наприклад, в країнах Ближнього Сходу (в Саудів­ській Аравії — Фонд індустріального розвитку, в Кувейті — Фонд майбутніх поколінь), в США (на Алясці — Фонд перспек­тивного розвитку), в Канаді (в провінції Альберта — Фонд спа­дщини). Нафтовий фонд створений в Норвегії для фінансування заходів, які пов'язані з скороченням в майбутньому видобування нафти. В Нідерландах створені фонди розвитку для структурної перебудови та вирішення проблем зайнятості.

Кошти регіональних цільових фондів формуються за рахунок частини доходу від реалізації не відтворених мінерально-сировинних ресурсів та рентних доходів і згідно з законодавством не використовуються протягом 20—30 років з часу створення.

По своєму статусу регіональний фонд є, як правило, трастом, що, крім того, включає у свій склад інвестиційну корпорацію. Трастовий характер фондів дозволяє збільшувати сконцентрова­ний у них капітал. Кошти фондів вкладаються в активи, облігації, в інші цінні папери, у нерухомість, земельні ділянки. Інвестицій­ними компаніями трастовий капітал інвестується в економіку й соціальну сферу.

Кошти регіональних цільових фондів захищені від розтрат ви­конавчої влади і в окремих країнах вони знаходяться під контро­лем регіональних представницьких органів влади.

У місцевих органів влади є велика кількість місцевих фондів, серед яких найбільші — позикові фонди. В окремих країнах з ме­тою фінансування інвестицій також створюються муніципальні амортизаційні фонди. Такі фонди формуються за рахунок амор­тизаційних відрахувань муніципальних підприємств і є організа­ційною формою концентрації фінансових ресурсів для віднов­лення оснащення в муніципальному секторі економіки.

1.3.5. Фінанси суб'єктів господарювання

Державні підприємства — п'ята ланка фінансової сис­теми — одержали значний розвиток після Другої світової війни в результаті націоналізації (1946—1950 рр.) залізничного, повітря­ного транспорту, енергетичних галузей (електроенергетичної, га­зової, вугільної промисловостей) та ряду інших. У технічному відношенні це були вкрай відсталі неконкурентоспроможні галу­зі. їх переустаткування вимагало колосальних засобів, які були виділені з державного бюджету, тобто за рахунок платників по­датків. Незважаючи на те, що галузі були модернізовані і стали технічно передовими, у фінансовому відношенні вони залишили­ся низькорентабельними або збитковими. Основна причина на­пруженого фінансового становища державних підприємств поля­гала в політиці низьких цін на їх продукцію.

У 1980-х рр. відповідно до нової економічної та фінансової політики правлячих кіл розвинутих країн була проведена прива­тизація, що різко скоротило розміри державної власності. Нижче наведений перелік тих державних галузей і підприємств, що за­лишилися націоналізованими.

На кінець XX століття в різних зарубіжних країнах держава мала монополію на розпорядження фінансовими коштами част­ково в різних галузях економіки.

США: у державній власності перебувають великі підприємст­ва електроенергетики, транспорту, іригаційні споруди, переробка уранових руд та деякі заводи військового призначення, пошта.

Австрія: державі належить 98 \% продукції чорної металургії, 90 \% видобутку і переробки нафти. У цілому австрійський дер­жавний сектор охоплює четверту частину галузей промисловості, включаючи машинобудування й електротехніку.

Фінляндія: державний сектор виготовляє 96 \% добрив, 83 \% літаків, 70 \% хімікатів, 27 \% інструментів, 25 \% продукції целю­лозно-паперової промисловості, 17 \% кораблів.

Франція: 11 \% працездатного населення зайнято в державно­му секторі економіки. Держава контролює 32 \% акціонерного ка­піталу промислових компаній. На держпідприємствах зайнято 22 \% усіх працюючих у промисловості. Державі належить 53 \% нерухомості. Державний сектор має близько 75 \% капіталу в по­штовому зв'язку, електроенергетиці, газовій промисловості, вугі­льній промисловості, залізничному транспорті, 50 \% — у нафто­переробній і газовій промисловості.

ФРН: державі належить 100 \% авіаперевезень, 98 \% видобут­ку вугілля, 93 \% залізничних перевезень, 70 \% виробництва елек­троенергії, 70 \% виробництва алюмінію, 40 \% кораблебудування.

Велика Британія: у державній власності ще в середині 80-х рр. перебувало близько 20 \% промисловості, однак у результаті приватизації ця частина скоротилася до 8 \%.

Каркасом економіки провідних індустріальних країн і світового господарства в цілому є фінансово-промислові групи, концерни, хо­лдинги, конгломерати і консорціуми, а також їх структури асоціати­вного типу, що ґрунтуються на внутрішніх договірних відносинах.