Студопедия  
Главная страница | Контакты | Случайная страница

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатика
ИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханика
ОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторика
СоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансы
ХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника

Єдність і багатоманітність форм і способів буття філософії

Читайте также:
  1. Буття ідеального
  2. Буття матеріального. Сутність матерії та форми її існування.
  3. Буття як поняття та категорія. Проблема буття в історико-філософському окресленні. Категоріальні визначення буття.
  4. Буття:проблеми,концепції форми.
  5. Визначте взаємозв'язок логіки і філософії.
  6. Виникнення філософії та його передумови. 1 страница
  7. Виникнення філософії та його передумови. 2 страница
  8. Виникнення філософії та його передумови. 3 страница
  9. Виникнення філософії та його передумови. 4 страница
  10. Виникнення філософії та його передумови. 5 страница
Помощь в написании учебных работ
1500+ квалифицированных специалистов готовы вам помочь

1.3.1. Виникнення філософії
Єдність і багатоманітність філософії не­мовби задані їй від самого початку й на весь час її історичного життя. В самому процесі виникнення й формування філософії нерозривно поєднані спільне й відмінне, загальнокультурне й локально-регіональне, загальнопрофесійне та індивідуально-творче.
Історико-філософськими та історико-культурними до­слідженнями встановлено, що філософія виникає в один і той самий час - VI сторіччя до н.е. - в трьох культурних центрах ойкумени, як називали відомий їм світ стародавні греки. Цими центрами були: Середземномор'я, Китай, Індія. На той час це були досить віддалені райони, що не мали між собою регулярного сполучення. Тим більш дивним видається прак­тично одночасне виникнення в них філософського мислення як специфічного феномена культури. Мимоволі доходиш думки, що поява філософії не є випадковістю, а навпаки, є закономірним явищем, необхідним моментом культурного розвитку людства. Чим же зумовлений закономірний характер виникнення філософії?
Однією із спроб розв'язати це питання є ідея "стрижневої доби" (у російському перекладі - "осевой эпохи"), роз­винена в книзі німецького філософа Карла Ясперса "Витоки і мета історії". "Стрижневою добою" він називає період від IX - VIII по II сторіччя до н.е. У цей час у духовному житті різних народів відбуваються одні й ті ж самі за своїм сенсом процеси. Відбувається руйнування міфологічного способу світобачення й світорозуміння і внаслідок цього починається усвідомлення нетривкості, навіть крихкості буття, але нато­мість формуються й увіходять до духовного складу культури ідеї, які роблять існування людини в світі можливим. Виникають теоретичні знання й зародки релігій спасіння. Головний зміст "стрижневої доби", згідно з Ясперсом, становить одухотворення, а головні її відкриття - це розум і особистість. Усе це становить смислове підґрунтя подальшого культурного розвитку людства на багато сторіч. Ось чому цей період з повним правом можна назвати "стрижневою добою".
Виникнення філософії є, на думку Ясперса, головною подією "стрижневої доби". Саме філософія відіграє вирі­шальну роль у подоланні міфологічного світогляду, в культивуванні вільного й самочинного людського мислення. Навіть головні ідеї майбутніх релігій спасіння (християнства, буддизму) сягають своїм корінням філософського грунту. Так, ідея духовного самовдосконалення всебічно розроблялася піфагорійцями, Сократом, Платоном, Епікуром; ідея рівності всіх людей, їх усесвітності обґрунтовувалася стоїками; ранній буддизм упродовж майже трьох сторіч мав характер радше філософсько-релігійного, ніж релігійного вчення.
І все ж ідея "стрижневої доби" вказує лише на якісь загальні змістовні ознаки процесу виникнення філософії. Свого з'ясування потребує ще ціла низка суттєвих питань: "Чому, з яких причин виникає філософія?", "Завдяки чому вона виникає?", "Чому виникає саме тоді?", "Як саме відбувається процес її формування?".
В сучасній історико-філософській науці ще не досягнуто згоди щодо причин і механізмів виникнення філософії. Серед існуючих точок зору дві є найбільш послідовними й аргумен­тованими - так звані міфогенна та гносеогенна теорії. Перша виходить з того, що філософія сягає своїм корінням найдавніших шарів людської свідомості, успадковуючи від міфології всі стрижневі світоглядні проблеми. Вона тільки підносить їх до вищого рівня усвідомлення й піддає спеціальній раціональній обробці. Друга ж теорія наполягає на якісній відмінності філософії та міфології, підкреслює наявність смислового розриву між ними; власним грунтом філософії оголошується раціональне знання, несумірне й несумісне з міфологічними моделями світу.
Кожна з названих теорій може сьогодні претендувати на і істину й жодна з них не може зовсім виключити іншу. Є чимало фактів на користь тієї й тієї теорії. Отже, потрібно піти далі фактів, які вказують і на поступовість, і на "вибуховість" процесу виникнення філософії. Потрібно віднайти якусь закономірність, яка виявилася б єдиним грунтом для суперечливих низок фактів. Такою закономірністю є динамічна структурність, двофазність самого процесу виникнення будь-якого явища.
Виникнення будь-чого хоча й означає появу нових якостей, що окреслюють нове реальне явище й забезпечують і формування його як нової цілісності, все ж не є появою чогось абсолютно нового. Зародки нових якостей, передумови виникнення нового явища завжди можна відшукати в процесах, які передують його виникненню. Це добре знають фахівці з історії культури. Тому слід чітко розрізняти процес складання передумов того чи того явища - його становлен­ня, що починається із зародження й закінчується виникнен­ням, і власне виникнення, яким закінчується становлення й починається формування. Стосовно вищих організмів становленням є процес розвитку ембріону, а виникненням - акт народження. Сказане допомагає нам зрозуміти, що виникненню філософії в VI сторіччі до н.е. в стародавніх Китаї, Індії і Греції має передувати певний "підготовчий" процес, коли філософські ідеї і сам філософський спосіб мислення, маючи вже деякі підстави для себе, все ж не могли ще виявитися достатньою мірою, а існували в межах інакших форм духовного. Такі духовні утворення перехідного типу дістали назву протофілософії.
Мабуть, першою передумовою виникнення філософії слід вважати появу писемності. За всіх відмінностей у часі й формах здійснення цієї події вона завжди стверджувала пев­ний загальнокультурний сенс. Насамперед поява писемного знаку зумовлена нагромадженням у досвіді людей надлишкового знання, збереження й трансляція якого вже до снаги традиційним формам духовного життя. Потреба визначити й передати багато що в малому змусила людину винайти писем­ний знак. Так було зроблено перший крок на довгому шляху ущільнення знання, без якого не було б ні наукового, ні соціального прогресу. При цьому сталося ще одне, можливо, найбільш значуще для народження філософії. Записане слово промовисто свідчило про свою нетотожність з живою думкою. Так з'являється можливість замислитися над тим, що таке думка, як вона здійснюється, якими є форми її реального існування.
Отже, ми можемо зробити такий висновок: там, де немає писемності, годі шукати не тільки філософії, але й власних її передумов. Але й у безписемних культурах має бути щось таке, що виступає найглибшим підґрунтям філософії. Таким смисловим підґрунтям - і не тільки філософії, а й усієї культури - виступає міфологія.
Історично міфологія є першою світоглядною системою, в межах якої давалося загальнозначуще тлумачення світу, стосунків людини зі світом, стосунків людей між собою тощо. Для міфологічного світогляду характерним є доглибне відчуття спорідненості людини зі світом, що спричиняє неусвідомлюване перенесення людських якостей, а також і якостей соціального цілого, до якого приналежна кожна людина, на всю позалюдську реальність. Рослинам, тваринам, природним явищам узагалі приписуються добрі й злі наміри, здатність за певних умов втручатися в перебіг подій життя людей, по-своєму спрямовувати їх тощо. Міфологічний світогляд являє людині світ як таку реальність, в якій все є можливим. Скажімо, коли відомий вчений-етнограф Міклухо-Маклай на очах папуасів запалив спирт, вони почали благати його, аби він не спалив море. Усвідомлення того, що щось не може здійснитися через об'єктивні обставини, - це вже зародок об'єктивного знання, передумова виникнення науки й філософії. Не випадково об'єктивні закони, що їх відкриває наука, можуть бути сформульовані і в позитивній, і в негативній формі - у вигляді заборони деякого кола можливостей.
Загальнозначущість міфологічних уявлень і моделей спи­рається на безособовий соціально-духовний досвід, формою закріплення й передачі якого є традиція. Формою сприйнят­тя традиції, хоч би в який спосіб вона стверджувалася - у формі оповіді, обряду тощо, - виступає віра. Тому міфо­логічний світогляд і ставлення до нього людини виключають будь-яку критичність і самостійність. Міфологічний світогляд не знає невідомого, позбавлений будь-якої проблемності. Полегшуючи кожній людині прилучення до набутого досвіду й включення її до системи усталених соціальних зв'язків і зв'язків зі світом, традиція разом з тим відкидає все індивідуальне, все надлишкове щодо загальновизначених моделей життя й навіть способів і форм практичної діяльності.
Необхідною передумовою філософії є поява знання, що випадає з традиції, не є традиційно відтворюваним. Таке знання є проривом за межі міфологічне опанованої реальності. Й сприймати його повинні були як щось таке, що принципово перевершує людські можливості, слугує за спосіб прилучення до якоїсь утаємниченої смислової повноти. Саме тому перші форми знань, що проривали межі міфології, набували сакрального характеру й увіходили до складу історично наступного типу світогляду - релігії. Тому нас не повинно дивувати те, що єгипетські чи вавилонські жерці, так само як жерці інків або майя тощо, сумлінно вели астрономічні спостереження, робили математичні розрахунки, розглядаючи все це як служіння таємничим силам, що правлять усім світом. І набуті у такий спосіб знання усвідомлюються як такі, що не підлягають розголосу, а навпаки, потребують утаємничення й приховування. Знання такого типу дістали пізніше назву езотеричних. Попри релігійно-містичну форму їх породження й функціювання, езотеричні знання являли собою більш розвинений, ніж міфологічний, спосіб осягнення світу людиною. Вони вже містили у собі об'єктивну констатацію певних фактів і перші емпіричні узагальнення. Разом з тим в їхньому складі, а потім і поза їхніми межами виникають узагальнюючі ідеї філософського характеру, покликані узгодити новий досвід, нові знання з одвічною потребою людей у цілісному світорозумінні. Проте ці ідеї не мають ще змоги виявити всі свої можливості, відкрити людині новий вимір реальності. Це станеться тоді, коли складуться всі передумови виникнення філософії. Поки що можна говорити лише про протофілософію - певний духовний комплекс перехідного типу, в якому поєднані рудименти міфологічних уявлень, релігійні вірування й догми, езотеричні знання, вияви народної мудрості й гідні загального визнання зразки колективної та індивідуальної художньої творчості.
Важливою передумовою виникнення філософії стало подолання протиріччя, яке певний час було приховане в знаннях езотеричного типу. З одного боку, це були знання, й як такі вони вимагали широкої їх повідомлюваності, вільного їх поширення й вільного доступу до них. З іншого ж боку, це ще не були повною мірою наукові або філософські знання: вони існували не як самостійний витвір людського духу, а як деякий символічний вияв якоїсь вищої реальності. Це внутрішнє протиріччя езотеричного знання й призвело до того, що воно не набуло в культурі самостійного розвитку, залишившися "міжструктурним" феноменом. Хоча, можливо, саме тому воно викликає сьогодні до себе дедалі зростаючий інтерес. Але на початку І тисячоліття до н.е. внутрішнє протиріччя езотеричних знань стало відчутним гальмом на шляху розвитку духовної культури людства. Це протиріччя розв'язується через виникнення знання нового типу, яке поєднує в собі світоосяжність, Загальнозначущість, повідомлюваність і закритість. Це й було філософське знання. Від емпіричного знання воно відрізняється своєю спрямованістю на прояснення граничних питань, що їх ставить перед собою людина, незадоволена вже міфологічними й релігійними поясненнями: "Чому є світ?", "Як він є?", "Чи є початок і кінець світу?"... Від езотеричних знань жерців різних культів воно відрізняється своєю принциповою повідомлюваністю, зверненістю потенційно до кожної людини. Саме в цьому полягає виправдання його гранично загального змісту. А від зародків наукового знання, від того, що стає загальновідомим, філософське знання відрізняється певною закритістю. Його здатність бути передаваним, його повідомлюваність має своєю обов'язковою умовою особисте мислительне зусилля. Тільки через вільне особисте мислення філософське знання стає живим і динамічним, стає справжнім каталізатором людської культури. Зокрема, тільки після виникнення філософії зародкові форми наукових знань дістали потужний стимул для свого розвитку, сформувалися в науку як спеціалізовану галузь культури з виробництва й перетворення знань. Тому в стародавніх Єгипті, Вавилоні, Персії, де так і не відбулося перетворення протофілософії на філософію, незважаючи на чималий масив нагромаджених емпіричних знань, наука так і не утворилася.
Таким чином, серед передумов виникнення філософії найважливішою видається формування знання, зорієнтованого на його особисте сприйняття й перетворення на грунті особистого мислительного зусилля. Актуалізація цієї людської здатності, піднесення її до значення загальнокультур­ного факту означали перетворення передумови на умову, а отже, й виникнення філософії як самостійного культурного феномена. Чинником, який поєднав усі передумови виник­нення філософії й "запустив двигун" її власного розвитку, стало особистісне начало людини, самостійно мисляча й відповідальна у своїх думках і вчинках людська особистість. Конфуцій і Парменід, Геракліт і Емпедокл - усі вони кожен по-своєму, але однаково з вірою в своє високе призначення здійснювали самочинність і гуманність філософського мислення, стверджували його в його правах та обов'язках.
Але що спричинило появу особистості на арені історії культури? Що поставило саме особистість біля витоків філософії?
Одразу ж зазначимо, що тут діяли два шереги чинників - соціально-практичного й духовного характеру. Перехід до масового використання заліза на початку "стрижневої доби" привів до швидкого небувалого розвитку продуктивних сил і відповідно до збільшення населення, освоєння нових територій, до розвитку торгівлі й мореплавства. Найбільш помітно ці процеси відбувалися в Середземномор'ї, але подібні зру­шення здійснювалися також на території Китаю та Індії. В усіх трьох регіонах почали розвиватися товарно-грошові відносини, що становило практичний грунт для розвитку абстрактного мислення. Згадаймо думку Маркса про те, що гроші є ніщо інше, як практична абстракція, абстрактне втілення певного типу людських відносин.
Слід особливо відзначити, що в VII - VI сторіччях до н.е в усіх трьох названих регіонах йшов процес переоформлення соціальних структур, змістом якого було набуття соціальними структурами деякого оптимального масштабу. В Китаї та Індії розпадалися великі держави, в Середземномор'ї закріплювався полісний устрій, за якого головною одиницею соціаль­ної структури є місто-держава-поліс. Саме умови полісу виявилися найбільш сприятливими для зростання особистості й формування у неї здатності до філософського мислення. Тому саме в стародавній Греції філософське мислення від самого початку виявило себе найбільш відкрито й вільно. За висловом Гуссерля, греки дали людству зразки справжнього теоретичного мислення в перспективі нескінченності. Китайська філософія набула рис передусім етичного міркування, але здійснюваного в контексті загального космічного процесу. Індійська філософія визначилася своєю релігійно-містичною забарвленістю й постійним спрямуванням на від­шукування шляхів до особистого духовного вдосконалення.
Виникненню й швидкому розвитку філософії в античному світі значно посприяв сам лад суспільного життя держав-полісів. Публічний характер державності, участь кожного громадянина в її здійсненні, розвинене судочинство, нарешті, велика вагомість публічного слова - все це стало для філософської думки сприятливим ґрунтом, відчутно сприяло її проростанню й розквіту. Але тільки в поєднанні з деякими іншими чинниками духовно-культурного характеру. Ними стали трагедія і лірика, а також різні вияви народної мудрості.
Саме в давньогрецькій трагедії вперше заявлено на повний голос почуття особистості. Із протиріч традиції та "номоса" (соціального закону), долі та самостійного людського чинення, що складають головний зміст трагедії, вимальовується не тільки несумірність людини з усталеним ладом буття, але й її здатність самій давати лад буттю, упорядковувати суще. Через прилучення до переживань героїв трагедії відбувався процес виходу за межі звичних міфологічних уяв­лень, процес відкриття й ствердження духовних сил і можливостей людської особистості. Тому трагедія не була в класичній Греції просто різновидом мистецтва. Вона була тут явищем загальнокультурним, на певний період навіть стрижневим для всього духовного розвитку суспільства.
Відкритий в трагедії особистісний вимір людського буття віднаходить далі своє подальше висвітлення й поглиблення в ліриці.
Щоправда, лірична поезія набуває поширення тільки у V сторіччі до н.е., тобто є сучасницею перших відносно завершених філософських учень. Але, по-перше, ліричні мо­тиви наявні вже у дифірамбічній поезії (поезії гімнів) VI сторіччя, по-друге, лірична поезія не тільки закріплювала виникле почуття особистості, але й зміцнювала й розвивала його далі й цим сприяла зростанню внутрішньої сили філософської думки, її переорієнтації від природи до людини. Не випадково ж творчість Платона починалася з трагедій і лірики. Збереглося навіть кілька його ліричних епіграм.
Нарешті, виникненню філософії значно посприяло те, що в VII - VI сторіччях до н.е. загальнокультурного значення набуває мудрість і діяльність мудреців. Мудрість, як уже зазначалося вище, - це повне синтетичне знання, яке сприймається людьми як досконале, здатне виправляти й упорядковувати людське життя, наближати його до досконалості. Тут-таки слід підкреслити, що мудрість здійснювалася й відповідно сприймалася як знання і досконалість персоніфі­ковані, невід'ємні від їх носія - мудреця. Отже, покладаючися на мудрість, люди йдуть за порадою не до богів чи їхніх представників - жерців, а до мудреців, таких самих людей, хоча й прилучених до досконалості. Прилучених завдяки життєвому досвіду й власним здатностям і зусиллям. Авторитет мудрості й мудреця - іншого типу, ніж авторитет міфа або релігії. Людський досвід і людський розум правлять тут за гарантію правильності та ефективності дій і вчинків. Звідси тільки крок до віри в силу людського розуму й до відданого служіння йому. И якщо в Греції вирішальну роль у формуванні особистості все-таки відіграло мистецтво трагедії й ліричної поезії, то в Китаї та Індії цю роль відіграли мудрість та авторитет мудреців. Мудрі повчання тут безпосередньо переходять у філософські думки, а ті знову й знову перетинаються з повчаннями життєво-практичного характеру. До­сить згадати Лао-цзи і Конфуція. Але і в Греції, за свідченням самих античних істориків, біля витоків філософії стояли славнозвісні сім мудреців, серед яких один - Фалес - часто визначався як перший грецький вчений і філософ.
Крім завершеної й сталої мудрості, втіленої в особистості й способі життя мудреця, є ще мудрість, яка перебуває у становленні. Це - загадка. Вона вже знаменує собою вихід за межі міфологічного світогляду й вияв потреби в новому способі світоосягнення. В міфології все зрозуміле, все знаходить своє пояснення. Завдяки тісній поєднаності людини й світу тут кожне явище може бути витлумаченим за аналогією з людським життям. У міфології немає смислових порожнин, немає місця для критичного розмірковування над речами й подіями. Загадка ж указує на певну дистанційованість людини від світу, на прихованість від неї деяких явищ та їхніх властивостей. Загадка відкриває людині глибину реальності, існування за поверхневим її шаром чогось такого, що не піддається безпосередньому баченню й вбачанню. Загадка звернена до самостійної мислительної здатності людини, вимагає від неї зусилля думки, деякого духовного піднесення. Тому в життєвій практиці загадка відігравала найперше роль випробування. Але хоч би в якому життєвому контексті з'являлася загадка у того чи того народу (містичне дійство, весільний обряд, вечорниці, словесний герць тощо), її смисловими ознаками завжди залишаються: 1) вимога вияву сили й суверенності людської думки; 2) ствердження утаємниченості буття й необхідності для людини опановувати приховані від неї буттєві смисли.
Названі вище передумови виникнення філософії складають її первинний фундамент. Але щоб вони "спрацювали" разом, щоб з'явилося справжнє філософське мислення, повинно було змінитися саме ставлення людини до світу, й сам пізнавальний суб'єкт. Філософія виникає тоді, коли світ постає перед людиною як такий, що потребує свого пояснення із нього самого, як продукт дії іманентних (внутрішньо притаманних йому) сил. Філософське мислення починається з ідеї природної необхідності, яка набирає згодом сенсу ідеї світового закону. В грецькій філософії він визначався як "Логос", а в китайській - як "Дао". Мислення за логікою закону - раціональне мислення - це вже спосіб мислення, притаманний філософії й науці. Таке мислення здійснюється лише за межами міфологічного та релігійного світогляду, є неприйнятним і навіть загрозливим для них. Не випадково перед появою перших філософських учень у Греції набув поширення й утілення міф про те, що Прометей володів таємницею царя богів Зевса. Він знав, що майбутній син Зевса й богині мудрості Метіди - Логос - скине з небесного престолу батька й посяде його місце. У такий спосіб було висловлене передчуття нового способу опанування й упоряд­кування світу та незадовільність старого й звичного.
Філософська думка починається з порушення й з'ясування питань: "Чому, з яких причин світ є саме такий?", "Яке з першоначал є творчим, визначальним?". Якщо в міфології реальність постає як образ, символ, то у філософії - як проблема. Якщо міфологія являє собою безпосереднє, чуттєво-образне узагальнення емпіричного буття, то філософія його проблематизує. Перша вимога філософії: все потребує свого пояснення, причому пояснення раціонального, здійснюваного засобами логічного мислення. Не випадково Гегель у своїх "Лекціях з історії філософії" стверджував, що справжня філософія починається з ідеї Парменіда: "Буття є, а небуття немає". Власне, буттям Парменід називав "істинне буття", а небуттям - те, що не витримує перевірки на істинність, на логічність і раціональність. Саме як раціональні засоби розрізнення істинного та неістинного буття й з'яви­лися славнозвісні апорії (логічні утруднення), сформульовані учнем Парменіда Зеноном і примножені згодом іншими філософами, особливо представниками так званої Мегарської школи.
Продовжуючи зіставляти філософію та міфологію, слід особливо наголосити ще ось на чому. Підвалиною знань у міфології виступає безособовий досвід, який спирається на традицію. У філософії ж знання є відкриття: здобуття об'єктивних смислів і водночас сприйняття їх як особистого набутку. У філософії проголошується й закріплюється авторство текстів. Способом породження й здійснення філософських знань стає логічне конструювання. А підвалиною загального визнання філософських ідей виступає особиста мислительна здатність філософа, його вміння реалізувати її у формах логічного мислення. Логіка виростає з діалогу як специфічного, притаманного всій культурі загалом способу від­шукування, оформлення й перетворення смислів.
Останнє наводить на думку про те, що діалог узагалі є щось таке, що не є випадковим для філософії, а навпаки, притаманне самій її сутності. В попередніх параграфах достатньо говорилося про запитувальну природу філософської думки, про її здатність поєднувати різні рівні людського буття, відтворювати в собі й долати їх відмінність і навіть несумірність.
Крім того, поява й подальший розвиток філософії були зумовлені ствердженням двох смислових центрів людського буття - людської особистості й раціонального мислення, логічно послідовного й зорієнтованого на вияв і ствердження об'єктивних законів розуму. Вони, власне, й утворюють своєрідне поле напруги, в якому виникає й струменить філософська думка. И хоча її діалогічність часом буває прихована, усе ж наявність її смислових "полюсів" надає її змістові конечного діалогічного характеру. Якщо, наприклад, в якомусь філософському вченні (скажімо, Гегеля) концентрується суто логічний спосіб осягнення світу й людини, то тим самим воно немовби провокує появу вчення, в якому б наголошувалася цілісність, непідвладність логічному аналізу людського буття й самої людини (скажімо, Фейєрбах, Шопенгауер, Кіркегор).
Нарешті, ми щойно з'ясували, що виникнення філософії має характер відштовхування від міфології. Але це не є остаточне відкидання міфології як способу світоосягнення взагалі. Понад те, у самій філософії час-почас "виринають", по-своєму відтворюються певні міфологічні конструкції. Досить згадати тих самих Парменіда, Емпедокла, Платона, а в нещодавньому минулому - Кіркегора, Ніцше, Бердяєва, Камю та інших. У межах філософії постійно співіснують, сполучаються, а то й перетинаються (особливо на Сході) віра її розум, в його здатність осягнути світ в його закономірності й необхідності - зі спробами встановити межі можливостей людського розуму, ствердити в його правах утаємничене, непідвладне людському розуму. Беручи все це до уваги, можна зробити такий висновок: виникнення й подальший розвиток філософії являє собою діалог логосу з міфом.

1.3.2. Способи й форми буття філософії
Виникнення філософії покладає початок її буттю. Зупинимося на цій думці. Вона не є якоюсь пересічною, простою констатацією історичного факту. Пев­ною мірою вона навіть єретична. Справа в тому, що ми звикли пов'язувати виникнення з розвитком. Виникнення чогось дає початок його розвитку - такою є поширена модель пояснення всього здійснюваного у світі. Така сама модель застосовується й до пояснення філософії в її реальному здійсненні в культурі. Європейська освіченість звикла сприймати всю знавану досі філософію саме як історію філософії.
"Й що з того? - мабуть, дивуєте ви. - Хіба філософія не існує в часі, хіба вона не підлягає законам історичного розвитку?" Так, філософія як реальне явище людської культури існує в часі й просторі, але разом з тим і поза часом. Творювані нею смисли несуть на собі відбиток своєї доби й разом з тим являють дивовижну стійкість щодо плинності часу. Вони не тільки не старіють з часом, а навіть виявляють здатність до самозростання й самоперетворення. Навіть у творах уславлених за життя філософів (Платона, Канта, Геґеля та інших) ми віднаходимо сьогодні зміст багатший, ніж їхні сучасники. Що вже казати про тих, чиї ідеї свого часу взагалі не брали до уваги.
Розгляд культурного існування філософії тільки як її історії полегшує, звичайно, її загальний огляд, сприяє ство­ренню деякої загальної картини. Але це відкриває шлях до різного роду схематизму. Будь-яка модель історії філософії залишається картиною історико-філософського процесу, а не образом живої філософії в її культурному здійсненні. Реальна філософія живе сполученням і перегуком філософських ідей, які були висловлені в різний час і в різних кінцях світу. Й чим більш зрілою й внутрішньо багатою стає філо­софія, тим ширше залучає вона до реального здійснення в духовному житті людства своє минуле. Те, що в картині історико-філософського процесу постає як певний минущий момент сходження до більш зрілих форм філософського знання, в реальній філософії, в її культурному бутті являє собою її постійний "ресурс", що може бути будь-коли викорис­таний, причому часом зовсім несподіваним чином. Так, наприклад, кілька сторіч чекали на інтерес до них цілі потужні шари середньовічної філософії, які почали інтенсивно розроблятися й оновлюватися від кінця XIX сторіччя.
Отже, реальна філософія - це реальне здійснювання в культурі філософської думки, це багатоманітне й багатовимірне буття філософських ідей. Але як саме, в який спосіб утверджує себе філософія у своєму бутті?
Головний спосіб буття філософії в культурі - це діалог логосу і міфа. Логосом стародавні греки називали об'єктивний закон, чітке, сперте на послідовну думку знання, нарешті, сповнене змістом і належно оформлене слово. Звичні для нас поняття "логіка", "логічне" є похідними від поняття "логос". Пройнята логосом філософська думка спрямована на членування й упорядкування дійсності до створення чітких, раціонально осяжних, логічних моделей світу. Оскільки така філософія орієнтується на знання науко­вого типу, то такий спосіб породження й здійснення філософських ідей стали називати епістемним (від грецького ???????? - "знання"). Прикладом епістемного способу буття філософії можуть бути вчення Арістотеля, Фоми Аквінського, Гоббса, Канта, Гегеля, нарешті, увесь філософський позитивізм XIX і XX сторіч (Конт, Спенсер, Мах, Авенаріус, Рассел та ін.). Скрізь тут ми стикаємося з прагненням передусім логічно відтворити світ і людину в ньому шляхом упорядкування й узагальнення наявного знання. Істина розглядається як теоретичний образ дійсності, й ге, що не відповідає цьому образу, виштовхується на периферію усвідомлення.
Як уже зазначалося раніше, виникнення філософії було історично необхідною формою подолання міфології, актом культурного сходження й подолання міфа в його безумовній всевладності. Але поява філософії як нового рівня духовної культури людства не могла спростувати самих буттєвих засад міфа як деякої первинної форми повноти життя, певного вияву стихійно-творчих потенцій світу й людини. Звичайно ж, у межах філософії все це набуває специфічних форм. Повнота життя виявляється як повнота й багатовимірність знання, а життєствердна стихія творчості - як відкритість і неупередженість думки, як одвічне поривання до відшукування й ствердження істини. Власне, це те, шо Піфагор, Сократ, Платон і багато інших називали мудрістю. Тому відповідний спосіб буття філософії називають софійним. Платон, Сенека, Августин, Паскаль, Кіркегор, Ніцше, Толстой - все це філософи софійного типу. Філософське знання для них - це передусім універсальний засіб самовизначення й самопіднесення людини. Вони не споглядають буття, а ніби перебрідають його вбрід, часом долаючи супротивну течію, їхнє ставлення до істини - пристрасне, часом ревниве служіння. Але ніколи не поривають вони з буттям і його смисловим осереддям - людиною.
Кожний із названих способів буття філософії - епістемний і софійний - має свій смисловий грунт, своє культурне призначення. У процесі розвитку філософії спостерігається навіть певний ритм: період переважання софійного способу породження й здійснення філософських ідей (софійний тип філософування) змінюється періодом поширення, а то й панування епістемної філософії; потім знову на передній план виходить софійна філософія й так далі. Скажімо, на зміну періоду одвертої софійності грецької філософії (публічні філософські бесіди Сократа, художньо-філософські діалоги Платона) приходить період епістемності у філософії. Арістотель не тільки узагальнює й упорядковує набуті його попередниками філософські знання, він також дає лад майже всьому масиву наявних тоді знань. Одночасно представники школи Платона займаються подальшою розробкою й деталізацією ідей свого вчителя, наближаючись у способі мислення радше до Арістотеля. Започаткована ним форма філософського тексту - трактат - на багато сторіч набула характеру найбільш достотної форми реалізації філософських ідей.
Таким чином, софійний спосіб філософування виходить на передній план, починає переважати в культурі тоді, коли конче потрібним стає породження нових філософських ідей, коли відсутною стає потреба в розширенні обріїв філософського мислення. Софійна філософія здійснює прорив у майбутнє; прорив, який часто-густо не спирається безпосередньо на наявний рівень знання й наявну здатність до самоусвідомлення. А справжнім грунтом філософського новаторства тут є сама здатність філософії до універсального осягнення дійсності, а отже, й здатність охоплювати й вислов­лювати у свій спосіб такі тенденції буття, що не віднайшли ще свого відтворення в усталених структурах суспільної свідомості й культури. Філософія в її софійному вимірі здатна на висловлювання практично нескінченної смислової глибини. Спробуйте, наприклад, пояснити собі сенс такого висловлю­вання, запозиченого з одного давньоіндійського тексту: "Сум мудрих думок про добро звільняє нас від кайданів" ("Дхаммапада").
Філософія епістемного типу відіграє в культурі упорядко­вуючу, організуючу роль. Вона здійснює раціонально-логічну обробку й розгортання філософських ідей, породжених твор­чим натиском софійного мислення. Так на зміну творчим пориванням і всеосяжним прагненням філософії доби Відродження (Кузанець, Бруно, Монтень тощо) приходить урівноважена й послідовна, зорієнтована на ідеал універсального знання філософія XVII сторіччя (Гоббс, Декарт, Локк, Лейбнц). Так на зміну шуканням достотної духовності у острозьких книжників згодом приходить раціоналістична філософія професорів Києво-Могилянської академії. Щоправда, згодом у другій половині XVIII сторіччя знову піднімається хвиля софійності у філософії: художньо-філософська літе­ратура на Заході, життя й вчення Сковороди в Україні.
Окреслений нами побіжно ритм зміни софійності та епістемності у філософії - це лишень одна, хоча й найбільш яскрава, форма вияву діалогу логосу й міфа в бутті філософії. M той чи той спосіб смислове сполучення софійності та епістемності присутнє на кожній "ділянці" історичного буття філософії. Є чимало філософських учень, де це сполучення безпосередньо становить їхній зміст. Таким, наприклад, є нчення Френсіса Бекона або Володимира Соловйова (1853 - 1900). У останнього логічний спосіб розробки фі­лософських ідей поєднувався із свідомою орієнтацією на цілісне, багатовимірне знання як ідеал філософії. Соловйов прямо називав його Софією й прагнув ствердити софійність усіма набутими на той час засобами філософського знання.
Підсумовуючи сказане, можемо зробити такий висновок: епістемний і софійний способи буття філософії є однаково істотними для здійснення філософією її соціально-культурного призначення, їхня смислова сполученість надає філософії стабільності й динамізму, робить її водночас здатною до упорядкування й до творення нових смислів, до стимулювання суттєвих зрушень у людині й культурі. Подвійність способу буття забезпечує філософії її сутнісну єдність.
Багатоманітність буття філософії стає справді разючою, коли ми переходимо до розгляду його структурного виміру. До складу тієї царини культури, що її ми звемо філософією, ввіходять найрізноманітніші форми вияву філософських ідей, організації філософського знання. Але спостерігається й де­яка закономірність формоутворення в межах філософії. Можна, наприклад, виявити певні рівні організації філософських знань за ступенем їх узагальненості й спорідненості.
Найпростішою формою буття філософії, його "клітинкою" є філософська ідея. Це є певне поєднання одним смислом деякого шерегу понять. Філософська ідея виявляє об'єктивну смислову спрямованість змісту поєднаних у ній понять. Вона додає нашому мисленню те, чого в ньому нібито й не було. Й що разом з тим не є йому чужим. Філософське мислення, власне, починається із здивування: як це спало мені на думку? А потім: та я ж це завжди знав! "Ніщо не виникає з нічого", "Світ матеріальний", "Бог створив час разом з буттям", "Свобода передує буттю", "Людина є самобуття" - все це філософські ідеї. Тільки це ідеї різної складності й різного смислового обсягу. Одні з них виникають біля витоків філософії, інші змогли вирости лише на гілках тисячолітнього дерева філософії. Але всі вони рівні в тому, що потребують свого пояснення й обгрунтування, свого подальшого розгортання в певну зорганізовану форму філософського знання. А це вже є перетворення філософської ідеї на філософське вчення. Філософські вчення, як правило, являють собою послідовне розгортання філософської ідеї або низки філософських ідей, здійснюване яким-небудь мислителем. Маючи своїм грунтом творчу особистість філософа, різні, навіть суперечливі ідеї утворюють тут смислову єдність. За приклад такої суперечливої єдності можна взяти, скажімо, вчення Канта.
Коли той чи той філософ вибудовує свій образ людини й світу, маючи на думці вже деякі усталені ідеї, не важко визначити спорідненість його вчення з іншими філософ­ськими системами. Така форма спільності дістала назву філософської школи. Добре досліджена філософія античного світу легко членується на окремі філософські школи: іонійська школа, піфагорійська школа, ціла низка сократичних шкіл (кінічна, мегарська, школа кіренаїків), нарешті, школи Платона й Арістотеля та ще чимало інших. Так само легко виокремити філософські школи в культурі стародавньої Індії та Китаю. Скажімо, у давньоіндійській філософії виокремлюють такі школи: веданта, санкх'я, йога, ньяя, вайшешика, міманса, чарвака, джайнізм, буддизм. Те, що більшість античних філософів і мислителів Сходу творили в межах якоїсь певної ідейної спільності, пояснюється й збереженою пова­гою до традиційного, усталеного, й шанобливістю до людей, здатних до значних творчих звершень. Звідси авторитет учи­теля й готовність зректися своїх власних задумів і надій на духовні відкриття заради продовження й ствердження ідей Вчителя.
У новітній час філософські школи не зникають остаточно, але врівень з ними стають потужні філософські вчення окре­мих видатних філософів, котрі можуть мати, а можуть і не мати відданих і беззастережних послідовників. Так, більшість з філософських велетів XVII сторіччя - Бекон, Гоббс, Спіноза, Локк - не створили власних філософських шкіл. Але кожний з них окремо важить в європейській культурі більше, ніж ціла школа німецького філософа Вольфа (1679-1754).
Головною масштабною формою буття філософії в новітній час слід, мабуть, вважати філософську течію. На відміну від філософської школи, де ідейна єдність забезпечується спіль­ністю ідейного джерела, наступністю в порушенні й розробці філософських проблем, загальним баченням способів їх розв'язання, - на відміну від цього в межах філософської течії стверджується спільність деяких вихідних комплексів ідей і способів їх розгортання у філософському знанні. Такими є, наприклад, позитивізм, екзистенціалізм, неокантіанство, неотомізм, прагматизм та ін. Скажімо, на початку XX сторіччя неабияку роль в духовному житті Європи відігравали Баденська і Марбурзька школи неокантіанства. Були також свої школи в межах неогегельянства й прагматизму, але тут критерієм членування філософської спіль­ності були радше національні відмінності у способі розробки спільних ідей.
Найзагальнішою формою буття філософії є філософський напрямок. Це певна смислова єдність у філософії, яка забезпечується спільністю деяких небагатьох принципів сві­торозуміння. Загальновідомі такі напрямки у філософії, як матеріалізм та ідеалізм. Перший у різний спосіб стверджує й розвиває принцип первинності матеріальності світу, вторинності духу, а другий - принцип субстанційності духу, його визначальної ролі щодо світу й усієї людської реальності. До філософських напрямків слід також віднести реалізм та номіналізм, раціоналізм та ірраціоналізм, сцієнтизм та антисцієнтизм.
Та картина багатоманітного й єдиного у своїй багатоманітності буття філософії буде неповною, якщо ми не зазначимо національну своєрідність породження, оформлення й ствердження філософських ідей. Дещо про це вже говорилося, коли порівнювалися між собою давньогрецька, давньоіндійська й давньокитайська філософії. Тоді зазначалося, що у філософії знаходить свій відбиток притаманна тому чи тому регіонально-культурному комплексові загальна орієнтація ставлення людини до світу. Звідси діяльний і послідовний теоретизм грецької філософії, космоетичне спрямування китайської й тяжіння до духовно-містичного універсалізму філософії Індії. Загалом же для європейської філософії характерною є всебічна розробка моделі діяльнісного ставлення людини до світу. Саме в цьому вбачають її провину деякі сучасні мислителі. Культивуючи образ людини-діяча, розпалюючи й підтримуючи беззастережну жадобу до нових знань, європейська філософія, стверджують вони, викликала до життя новоєвропейську науку й усю техногенну цивілізацію. На їхню думку, філософія діяльності в усіх її виявах є - несвідомо - розгорненою моделлю володарювання, найзагальнішим об'єктом якого стала природа. Звідси, споживацький екстремізм у ставленні до геть усього. Отже, щоб стати відповідною до сучасної ситуації, до потреб уселюдського виживання, європейська філософія потребує суттєвого смислового коригування. Одні вважають, що орієнтиром для самоперетворення філософії мають стати ідеї й цінності культур Сходу. Інші шукають їх в європейському середньовіччі. Є треті, й четверті, й п'яті. Один з можливих шляхів у цьому напрямку - детальний аналіз усього культурно-філософського комплексу Європи з огляду на наявність у ньому ще недостатньо визначених і використаних можливостей. І важливе значення тут мають національні особливості буття філософії. Підняті "на поверхню" культурно-філософського процесу, вони нададуть філософії більш високого ступеня різноманітності, а отже, зроблять її більш пластичною, більш адаптивною до сьогоднішньої непростої ситуації в світі. Саме в цьому полягає загальнолюдська зна­чущість проблеми національної своєрідності філософії.
Зрозуміло, проблема національної своєрідності філософії найбільше привертає до себе увагу мислителів тих народів, чиї філософські здобутки не набули ще загального визнання, не стали ще необхідною складовою загальної філософської освіченості. Щоб показати, що ознайомлення з ідеями Декарта або Канта не позбавляє інтересу філософію Масарика, Соловйова або Куліша, потрібно довести, що всі філософські вчення несуть на собі певний відбиток тієї чи тієї національної культури, й у цьому вони всі рівні й однаково заслуговують на загальнолюдське поцінування. Саме так міркував собі видатний український філософ Дмитро Чижевський, працюючи наприкінці 20-х років у Празі над першим систематичним викладом історії філософії в Україні.
На думку Чижевського, національна своєрідність філософії виявляється передусім у таких суттєвих моментах її культурного буття: 1) у формі вияву філософської думки; 2) у методі дослідження; 3) у способі побудови філософського знання. Все це добре видно при порівнянні трьох найбільш розвинених в Європі національних культур - англійської, французької, німецької. У формі вияву філософських думок англійські мислителі прагнуть передусім простоти й переконливості, французькі - врівноваженості, змістовного схематизму, німецькі - відкриття діалектичного руху думки. Серед методів дослідження дійсності англійська філософія віддає перевагу емпіричним методам і методу індукції, фран­цузька - раціоналістичному доведенню, німецька - діалектичному методу в різних його формах. Відповідними щодо цього є також і національні відмінності у способах побудови філософських знань.
Цікаво, що український філософ відносить до національних відмінностей тієї чи тієї філософії не тільки якісь притаманні тільки їй позитивні ознаки, але й приховані в них. можливості схиблення. Чижевський називає їх "національними помилками філософії". Наприклад, прагнення англійської філософської думки до простоти загрожує обернутися на поверховість, а тяжіння німецьких філософів до грунтовності філософського аналізу й вияву руху діалектичної думки в усіх її деталях обертається часом надлишковими мислительними конструкціями.
Так само всебічно прагне висвітлити Чижевський і національні особливості української філософії. Насамперед він стверджує складність і нерозв'язаність найпершого з низки питань, які постають перед нами: що саме вважати українською філософією? Адже філософія на теренах України творилася й неукраїнцями, або ж українцями, але за межами України. До того ж більшість філософів, котрих ми сприймаємо як діячів української культури, писали свої твори не українською мовою. Нагадаймо, що українська література взагалі впродовж кількох сторіч була багатомовною. Тому слід уважно прислухатися до відомого вислову Івана Франка: "Прокопович, Сковорода, Кониський, Гребінка належать до української літератури на основі своєї діяльності, а не мови".
Сучасний рівень культурно-філософських досліджень дозволяє зробити висновок про те, що національною філо­софією слід вважати певний протяжний у часі масив філософських ідей і вибудованих на їх підставі знань, породжених у контексті національного життя конкретного народу й відповідних до загальних життєвих і культурних його орієнтацій. Чижевський, зокрема, здійснює спробу пов'язати філософський шар української культури з національним характером українців та їхнім народним світоглядом. Застерігаючи, що його характеристика українського національного характеру є дещо гіпотетичною, він виокремлює такі головні його риси: 1) емоціоналізм, артистична вдача; 2) індивідуалізм і поривання до свободи; 3) рухливість і неспокій. Відповідними рисами української філософії є її життєво-практичне спрямування й разом з тим - тяжіння до духовного усамітнення, до виправдання індивідуального етичного шляху. Поряд з цим в українській філософії відчутний потяг до гармонії, до миру з природою, з людьми, з Богом. Щоправда, це дещо не узгоджується з такою рисою національного характеру українців, яку Чижевський назвав рухливістю й неспокоєм. Але, можливо, це тому, що філософія в українській культурі покликана була саме до того, щоб урівноважити й якось ввести в береги нашу одвічну національну незаспокоєність. На думку першого дослідника історії української філософії, смисловим стрижнем її є філософія серця. Найбільш виразним прикладом цього є філософська творчість Сковороди і Памфіла Даниловича Юркевича (1826 - 1874). Про зміст і значення поняття серця у філософії докладніше йтиметься далі, у розділі п'ятому. Зараз зазначимо лише те, що зроблена Чижевським загальна характеристика української філософії як філософії серця в цілому приймається нашим філософським загалом, хоча остаточного свого пояснення вона ще не дістала. Слід, мабуть, припустити, що визнання серця головним органом духовного життя людини пов'язане із специфічною формою вияву української національної духовності. Багато що свідчить про те, що вона стверджується передусім як душевність.
Нарешті, на кінець зазначимо, що буття філософії є невід'ємним від буття культури, від усього людського буття загалом. Уже розгляд питання про національну своєрідність філософії показав, що філософські ідеї виникають і стверджуються в органічному зв'язку з найдоглибнішими шарами людського буття. Вони породжуються практичними життєвими ситуаціями й релігійними дискусіями, політичною боротьбою й зіткненням художньо-естетичних смаків та вподобань. Вони повертаються в соціально-культурне буття через Систему освіти й мистецтво, через політичні програми й релігійні повчання. Отже, жива філософська думка неминуче виходить за межі суто професійного філософського знання й проймає собою всі ланки культурного життя суспільства. Не випадково Вільгельм Віндельбанд (1848 - 1915), вірний традиціям німецької ґрунтовності й систематичності, назвав свою багатотомову працю так: "Історія філософії Нового часу в її зв'язку із загальною культурою та окремими науками". Неважко бачити, що Віндельбанду не вистачає якогось поняття для стислого означення буття філософії в усій його конкретності й багатовимірності. Таке поняття було запропоноване й обгрунтоване київськими філософами. Це поняття - філософська культура.
Філософською культурою будемо називати притаманну конкретному суспільству систему породження, поширення, реалізації й відтворення філософських ідей. Разом з тим поняття "філософська культура" застосовується й для позначення певного ступеня прилученості кожної конкретної людини до наявних у цьому суспільстві філософських ідей і знань. З огляду на це можна говорити про різні рівні філософської культури, про здобуття філософської культури тощо. Отже, поняття "філософська культура" включає в свій зміст і деякі якісні показники розвитку філософії, й ставлення неї у конкретному суспільстві. Воно є поглибленням поняття "філософія" стосовно її реального буття в духовному житті людей.

КОНТРОЛЬНІ ПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ


1. Чи є філософія наукою?
2. Чи повинна філософія бути наукою?
3. Чи має філософія грунт у повсякденному житті людей, чи вона є приналежністю тільки духовної еліти суспільства?
4. Де, коли, чому і як виникає філософія?
5. Чи можна говорити про відкриття й винаходи в царині філософії?
6. Чим можна пояснити багатство й багатоманітність форм і способів буття філософії?
7. Чи можна говорити про сутнісну єдність філософії? Що є свідченням цього?
8. Якими є головні соціально-культурні функції філософії? Поясніть кожну з них, наведіть відповідні приклади.
9. Поясніть зміст понять, виділених у тексті напівжирним письмом.
10. Чи можна говорити про національну своєрідність філософського мислення? Як це можна аргументувати?
11. Якою є роль особистості у розвитку філософії?
12. Що являють собою софійний та епістемний способи філософського мислення? Назвіть їх типових представників.
13. Підготуйте доповідь на тему "Життєвий шлях і творчість Г.С.Сковороди".

ЛІТЕРАТУРА


1. Мир философии: Книга для чтения: В 2-х ч. - М., 1991 - 4.1. - Разд.1.
2. Бердяев H.A. Самопознание: Опыт философской автобио­графии. - M., 1990.
3. Лосев А.Ф. Дерзание духа. - М., 1988.
4. Мамардашвили М.К. Как я понимаю философию. - М., 1990. 5. На переломе. Философские дискуссии 20-х годов. - М., 1990.
6. Ортега-и-Гассет X. Что такое философия. - М., 1991.
7.Философское сознание: драматизм обновления. - М., 1991.
8. Чанышев А.И. Курс лекций по древней философии. - М., 1981.
9. Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні. - Київ, 1992.
10. Чижевський Д. Філософія і національність // Філософська і соціологічна думка. - 1990. - № 10.
11. Хайдеггер М. Що таке метафізика // Читанка з філософії. Зарубіжна філософія XX століття. - Київ, 1993.
12. Хайдеггер М. Что это такое - философия? // Вопросы философии. - 1993. - № 8. - С. 113 - 123.
13. Ясперс К. Истоки и цель истории // Ясперс К. Назначение и смысл истории. - М., 1991.

 

 

На головну сторінку Рекоменд. літ-ра Осн. літ-ра з філософії
На тит. стор. Зміст Переднє слово Розділ: 1 2 3 4 5 6 7 8 9

 

Доверь свою работу кандидату наук!
1500+ квалифицированных специалистов готовы вам помочь



Дата добавления: 2014-12-20; просмотров: 124 | Нарушение авторских прав




lektsii.net - Лекции.Нет - 2014-2022 год. (0.033 сек.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав