Главная страница | Контакты | Случайная страница Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

Філософія як проблема для самої себе

^{1.2.1. Як можлива філософія?}
Звідки таке дивне запитання? Адже, здава­лося б, з'ясування життєвих засад філософії, її необхідності«як універсального засобу самозростання людського духу по­винне надати їй справжньої впевненості у собі, у своєму високому покликанні. Та коли починаєш докладно знайо­митися з думками самих філософів про сутність і призначення цієї царини культури, тоді тебе бере подив від розмаїття й часом суперечливості цих думок.
По-перше, далеко не всі філософи згодні з тим, що філософія виростає безпосередню з повсякденного життя людей, а філософське міркування доступне кожному.
Так, наприклад, Ортега-і-Гассет в своїй уславленій книзі "Бунт мас" (1930 р.) наголошував на тому, що філософія не потребує на увагу мас; вона свято береже свою непотрібність і якщо комусь випадково допоможе, то радіє цьому тільки з людяності. Але це не через пиху чи презирство до пересічної людини, зауважував Ортега-і-Гассет (мало хто зробив стільки для поширення філософських знань, як він), а через інші, значно вагоміші причини. Те, що робить філософію байдужою до мас і зверненою до себе, це, по-перше, лад духовного життя "людини маси", притаманні їй несамостійність думки й почуття, брак уміння та схильності до духовного зусилля тощо. А по-друге, - й це найголовніше, - це сама сутність філософського мислення: його проблематичність. Філософія, підкреслює Ортега-і-Гассет, "починається із сумніву в собі. Вона живе остільки, оскільки бореться з собою, заперечує себе".
Майже одночасно з Ортегою-і-Гассетом ті самі думки висловлює й Мартін Хайдеггер. Згідно з його твердженням, філософія не знаходить відгуку в повсякденні. Й це не дивно, бо вона не полегшує, а утруднює життя. Філософія бере під знак запитання самоочевидності, що ними живе повсякдення, й цим самим ставить на межу зникнення і його саме. Й справді, у філософському розмірковуванні є момент небуденного зусилля, щось на зразок зусилля по виконанню релігійної обітниці або високого морального обов'язку. А разом з тим з ним пов'язане відчуття прориву межі повсякденності, певне святкове піднесення. Чи не тому Хайдеггер найближче ставив до філософії не науку, а мистецтво, й називав філософію сестрою мистецтва?
Отже, далеко не всі філософи ладні розглядати зв'язок філософії з повсякденним життям як гарантію її дійсної достотності. Понад те, далеко не з'ясованим видається питання про саму сутність філософії як особливого різновиду професійної духовної діяльності. Оскільки спроби з'ясувати це фіксуються у тих чи тих визначеннях філософії, то ознайомимося з ними ближче.
Почнемо з визначного візантійського філософа й богослова Іоана Дамаскіна (675 - 753), бо саме його твори (в уривках) були першими свідченнями філософської думки, що стали відомими (наприкінці XI ст.) нашим предкам.
Іоан Дамаскін наводить шість визначень філософії, які склалися ще в античності, але видаються йому цілковито правильними:
1. Філософія є знання природи сущого.
2. Філософія є знання божественних і людських справ, тобто всього види­мого й невидимого. 3.
Філософія є приготування до смерті, "помишленіє о смерті".
4. Філософія є уподібнення Богу (в мудрості, справедливості, побожності).
5. Філософія є початок усіх наук і мистецтв.
6. Філософія є любов до мудрості; а оскільки достотна мудрість є Бог, то філософія є любов до Бога.
Мабуть, це ще не всі визначення філософії, на які спромоглися мислителі античності. Але й цього досить, щоб бачити, як по-різному розуміли й стверджували філософію вже впродовж першого тисячоліття її існування. Й з часом ця багатоманітність позицій і поглядів щодо самої філософії тільки зросла.
Наведемо деякі визначення філософії, які належать відо­мим філософам новітнього часу й сучасності:
- Філософія є наука про стосунок будь-якого знання до суттєвих цілей людського розуму, й філософ є не віртуоз знання, а законодавець людського розуму (Кант).
- Філософія - це доба, осягнена в думці (Гегель).
- Будь-яка філософія є сповідь її творця (Ніцше).
- Філософія є вчення про шляхи здійснення сенсу люд­ського існування (Бердяев).
- Філософія є праця грамотного мислення (Ортега-і-Гассет).
- Філософія є виховання людини близькою до Бога (Шелер).
- Філософія є битва нашого розуму проти затьмарення його мовою (Вітгенштейн).
Перелік подібних тверджень можна було б продовжити. Мабуть, їх послідовне порівняння дещо розширило б наші знання про те, як можна мислити саму філософію та її призначення. Та навряд чи це збагатило б нас умінням філософські мислити, допомогло б нам, за висловом Хайдеггера, "розташуватись у філософії", ввійти в коло її проблематики, привчити наше вухо до її мови. Спробуємо збагнути те спільне, що є в усіх визначеннях філософії. Адже спільне мусить бути, бо все це є визначення філософії.
Чи не піти нам від етимології самого слова "філософія"? І справді, на цьому шляху на нас чекають певні відкриття, які, мабуть, позбавляють нас тих сумнівів і протиріч, що їх ми встигли набути за час нашого недовгого ознайомлення з філософією.
Слово "філософія" грецького походження. Воно походить від двох слів:????? - "люблю" та????? - "мудрість".
Дослівно можна перекласти як "любов до мудрості". Серед українських і російських філософів XVII - середини XIX сторіччя філософію часто позначали словом "любомудріє". Зокрема, широко вживав це слово в такому його розумінні Григорій Савич Сковорода. Отож, слід визначити, що таке мудрість і в чому полягає любов до неї, й тоді ми зможемо далі вточнити, що таке філософія в її сутності й призначенні.
Мудрістю у всіх народів називають досконале й повне знання (знання всього) й відповідний до нього досконалий спосіб життя. Власне, на першому місці має стояти саме досконале життя, бо воно передусім засвідчує досконалість знання й надає життю мудреця (носія мудрості), його думкам, словам і вчинкам безперечного авторитету. Знання ввіходять до складу мудрості тільки будучи засвідчені досвідом і життєвим прикладом. До мудреця йдуть за порадою, спонукані життєвою необхідністю, а не простою цікавістю. Від мудреця не чекають знань прикладного характеру, за допомоги яких можна було б робити конкретні обчислення або розводити худобу тощо. Знання, які складають мудрість, мають водночас індивідуальний та універсальний характер, вони спрямовані на фіксацію перетину індивідуального та універсального в людському житті.
Чому ж філософією не назвали життя самих мудреців чи близьких до них людей? Чому не назвали так любов до спокою й шанування людських чеснот? Чому філософією почали називати передусім міркування про природу, про загальний лад усього людського й природного світу?
Справа в тому, що певного часу звичне уявлення про мудрість немовби розщепилося. Прихована в мудрості ідея універсальності й всесильності людського знання ніби вилупилася із шкаралупи, знялася на ноги й забажала для себе свого вільного простору, свого шляху й відданих їй супутників. Першим це збагнув Піфагор (друга половина VI cm. - початок V сторіччя до н.е.). Саме він зрозумів, що необхідною ознакою знання е його об'єктивність, прилученість до загального ладу буття. Зрозумів, хоча не мав ще для ясного висловлення цього достатніх понять. 1 виголосив це своє розуміння старими словами. Мудрість, сказав Піфагор, доступна тільки богам; ми ж, люди, можемо тільки любити мудрість, прагнути неї, прилучатися до неї через віддане служіння їй. Тут недостатньо життєвого досвіду й чесного серця - потрібний ясний розум і зусилля думки. При цьому розумові заняття, власне, заняття філософські, на думку Пі-фагора, вельми сприяють очищенню нашої душі. Ось чому філософія є також і шлях до спасіння.
Таке подвійне розуміння філософії - як прилучення до універсального знання через його осягання та як способу спасіння - було розгорнене в ученні Платона. Щоправда, саме слово "філософія" майже не вживалося. Використову­валося слово "мудрість", і це певною мірою призводило до неясностей. Особливо помітним це стало у Арістотеля. И від нього вже йдуть дві лінії у розумінні сутності філософії. Арістотель мудрістю (власне філософією) називає першу науку - науку про першоначала й першопричини. Кініки, епікурейці, стоїки вважали мудрістю досконалий спосіб життя, щоправда, не погоджуючися між собою щодо того, в який саме спосіб вибудувати досконале життя й у чому саме полягає ця досконалість.
Таким чином, йдучи за етимологією слова "філософія", ми збагатилися знаннями про характер формування самої філософії, але так і не дісталися до того спільного смислового коріння, що таки мусить бути у найрізніших філософських учень. Та хоч би як вони різнилися між собою, але всі вони погоджуються в тому, що всі вони філософські, тобто нале­жать до філософії.
Мабуть, мав рацію російський філософ Володимир Соловйов, що етимологія слова може допомогти, але не розкриває змісту поняття. Інколи вона може навіть спантеличити, як, наприклад, у випадку зі словом "хімія", Дослівно з давньогрецької це означає "чорна земля", Словом "хем" греки називали Єгипет, звідки до них завозили те, що ми назвали б сьогодні продуктами хімічного виробництва, - фарби, скло, різноманітні ліки тощо. Отже, хімія - цe не геологія, не ґрунтознавство, не мінералогія тощо. Отож і філософія, хоча вона й причетна до мудрості - історично, духовно-культурно, індивідуально-особистісно, - усе ж є щось набагато більше, ширше, глибше, ніж просто любов до мудрості. Це також і готовність власними зусиллями примно­жувати мудрість, а отже, й переконаність и її "людино-твірності", в досяжності та осяжності її людським розумом і почуттям. Тому філософія неминуче включає в свій зміст і випробування мудрості на її відповідність логічному обгрун­туванню й безпосередній очевидності. Й водночас у ній завжди залишається шанобливість до того в нашому духовно­му досвіді, що не підвладне рефлексивно-критичній дії мис­лення, зберігає свою втаємниченість. Пригадується думка Ортеги-і-Гассета про те, шо філософія постійно бореться з собою, заперечує сама себе. Отже, чи не є, справді, загальною ознакою філософії її проблематичність?
І ця думка не є випадковою. Ідея, що філософія сама є для себе проблемою, інтенсивно розроблялась одним з най­визначніших мислителів XX сторіччя Едмундом Гуссерлем (1859 - 1938) в останній період його філософської творчості. В циклі лекцій під загальною назвою "Криза європейських наук і філософія", з яким він виступив у найстаріших європейських університетах (Париж, Прага, Відень), Гуссерль наголосив на тому протиріччі, що криється у вихідному прагненні філософії бути універсальним знанням універсуму. Втілена в цьому прагненні теоретична раціональність у межах тієї ж таки філософії викривається як недостатня для ствер­дження справжньої універсальності людини. Та цих сумнівів і самообмежень не знає спеціалізована й "очищена" теоре­тична раціональність - наука. Переймаючи від філософії притаманну тій установку на досягнення універсального знання, наука дещо "адаптує" її відповідно до своїх цілей і можливостей і в результаті робить своїм ідеалом всезнання. Від філософії ж наука очікує допомоги в набутті смислової цілісності.
Згадані публічні виступи Гуссерля, а потім і публікації матеріалів до них сприяли розширенню й поглибленню досліджень з історії науки та філософському осмисленню самої науки як феномена людської культури. Зокрема, предметом:' тривалої дискусії стала так звана проблема демаркації. Йшло­ся про те, за якими ознаками можна відрізнити науку від інших галузей культури. Найперше потрібно було визначити критерій відмінності наукового знання від ненаукового або псевдонаукового. Й показово, що суттєвими ознаками науковості зараз визнають не тільки об'єктивність, доказовість, перевірюваність, повідомлюваність і таке інше, а й проб­лемність знання. А це, як уже зазначалося, є істотним і для філософії. Отже, взаємини філософії й науки стають для нас. справжньою проблемою. Не з'ясувавши цього, ми не зможемо до кінця розібратися, що ж таке є філософія й яким є її остаточне призначення.

^{1.2.2. Чи є філософія наукою? Чи повинна філософія бути наукою?}
Ці питання, особливо останнє, можуть ви­датися дивними. Хіба прилученість до науки не є чимось безперечно позитивним? Хіба наука через свою об'єктивність не є найвищим авторитетом? І хіба за умов сьогоднішнього політичного та ідеологічного плюралізму не покладаємо ми свої останні надії на наукову експертизу?
Справді, ми звикли до того, що наукове розглядається як синоним істинного, а ненаукове - хибного. Впродовж багатьох десятиріч офіційно визнаваний комуністичний світогляд тлумачили як науковий на противагу ненауковому релігійному або буржуазному світогляду. Отож і офіційна марксистсько-ленінська філософія визначалася як суто наукова. Така її характеристика безпосередньо спиралася на відповідне розуміння її предмета. Вважалося, що предметом вивчення марксистсько-ленінської філософії є найзагальніші закони розвитку природи, суспільства й пізнання. Те, що вона вивчає саме закони, ставило марксистсько-ленінську філософію в один шерег з іншими науками й, мабуть, повинно було додавати її твердженням статусу об'єктивно істинних наукових знань. А те, що вона вивчає найзагальніші закони, мабуть, повинно було надавати їй право говорити від імені науки взагалі.
Таке ототожнення філософії з наукою, прагнення ствердити філософію в ролі Науки породило чимало протиріч та ускладнень у теорії, збочень і деформацій у соціальній та духовній практиці. Спроба філософії перебрати на себе всі найвищі функції науки, бути концентрованим виявом науко­вості, з одного боку, спонукало філософію до претензій на володіння універсальним знанням, а з іншого - покладало на неї відповідальність за ті соціально-політичні дії, які здійснювалися з посиланням на її теоретичні тези. З одного боку, над філософією тяжіло обов'язкове для наукового знання спрямування до практичного втілення, й це не давало їй можливості дистанціюватися від практики, поставитися до неї й до самої себе критично, а з іншого - там, де брав гору філософський професіоналізм, там заявляла про себе прита­манна будь-якій науці тенденція до внутрішньої довершеності, до систематизування теоретичного знання. Та найголовніше - це те, що надання філософії статусу науки закладало й виправдовувало однодумство як норму філософського мислення. Оскільки результат наукового дослідження визнається таким лише за умови його загально-значущості, то, певна річ, і у філософії, яка над усе прагне бути наукою, дійсним результатом може бути лише така думка, що визнається всім філософським загалом.
Зрозуміло, що це лише загальна схема, яка дещо спрощено змальовує стан справ у вітчизняній філософії в недалекому минулому. Звичайно ж, були й творчі філософські пошуки, й справжні відкриття, були й є яскраві творчі індивідуальності й безперечні таланти. Достатньо згадати ім'я Павла Васильовича Копніна, чия плідна діяльність у Києві відчутно сприяла розвиткові філософії в Україні. Не слід забувати й багаторічну працю значного колективу київських філософів під керівництвом Володимира Іларіоновича Шинкарука, котрі здійснили переорієнтацію філософських досліджень у бік світоглядно-гуманістичної проблематики.
Самовизначення філософії щодо своїх стосунків з наукою - це необхідна умова її успішного подальшого розвитку. Усвідомлення цього поширюється серед філософів світу вже від 60-х років. Але найгостріше ця проблема постала на межі 80 - 90-х років у країнах, де офіційно прийнята філософія безперечно'визнавалася науковою. В дискусіях, що точилися у нас на конференціях і в періодиці, визначилися аргументи та контраргументи щодо того, чи є філософія наукою. Ось деякі з них:
- Філософія не є наукою, бо наука прагне підтвердити свої теоретичні тези результатами спостереження або експерименту (так званий принцип верифікації). Філософія ж байдужа до підтвердження її тез і навіть часом розвиває свої ідеї всупереч даним науки. Так, Джордж Берклі (1685 - 175.1) виступав проти механіки Ньютона, Ернст Мах (1838 - І 19Н)) не визнав квантової фізики, а деякі філософи-марксисти - генетики та кібернетики.
- Але ж не всі наукові тези підлягають емпіричному" підтвердженню й перевірці. Інакше переважний масив сучасних математичних знань потрібно було б вилучити з науки. До того ж кожна наука має свої критерії точності, свої способи Перевірки знань на істинність і вірогідність. Філософські знання теж можуть бути перевірені на їх науковість. Зокрема, Професійному аналізові не важко встановити, чи притаманна розглядуваному філософському знанню необхідність - чи відповідає воно певним вихідним принципам, чи є воно рпультатом послідовного логічного мислення. При цьому слід брати до уваги, що в кожному розділі філософії дещо відмінні способи здобування та впорядкування знання.
- Філософія не є наукою, бо вона не підлягає об'єктивному контролю з боку досвіду або алгоритму.
- Але ж досвід і алгоритм не є кінцевими реальностями людського світу. Ще Іммануїл Кант (1724 - 1804) показав важливу регулятивну роль наддосвідного знання. А алгоритми набувають свого людського сенсу тільки в системі якоїсь доцільної діяльності. Філософія зазнає контролю щодо себе саме з боку тих "сенсових зон", які перебувають здебільшого за межами конкретного досвіду та алгоритму. Щоправда, цим доводиться не стільки спорідненість філософії й науки, скільки те, що філософія певною мірою перевершує межі самої науки.
- Філософія не є наукою, бо твердження науки в прин­ципі можуть бути спростовані. На відміну, наприклад, від релігійних догм нові наукові факти або теорії - за умови їх вірогідності - спростовують попередні. У філософії ж поява нової ідеї або цілої теорії ще не викликає безперечного визнавання хибності інших ідей або теорій.
- Справді, у філософії поява нових ідей не призводить автоматично до відмови від того, що у філософії є усталеним. Деякі ідеї живуть упродовж тисячоліть. Але у філософії є те, що рідко трапляється в науці, - самозміна ідей і навіть учень під дією нових ідей. У філософії постійно діє механізм самоспростування. Щодо цього філософія не тільки наслідує науку, але й перевищує її. Знову ж таки, виявляючи свою спорідненість з наукою, філософія виходить за її межі.
- Філософія не є наукою, бо розвиток її не має характеру кумулятивного процесу. В науці спостерігається постійний процес прогресивного зростання разом з його ущільненням. Відбувається постійний перехід до більш повних істин, до теорій з ширшим емпіричним змістом. При цьому старі теорії або відкидаються наукою, або ввіходять до складу більш певних теорій. У філософії спостерігається не стільки ущільнення знання, скільки зростання багатоманітності на зразок того, як це відбувається в мистецтві. Розв'язання проблеми тут ніколи не є остаточним. Деякі проблеми супроводжують філософію впродовж усієї її історії.
- Справді, у філософії є "вічні проблеми". Понад те, саме найголовніші її проблеми й усвідомлюються людьми як проб­леми "вічні". Але звертання філософської думки до таких проблем, постановка й розв'язання проблем допоміжних - це не є одвічне тупцювання на місці. Як і в науці, в царині філософії знання має бути сучасним, тобто повинне стояти на грунті історії, враховувати попередні спроби розв'язання цих проблем, уникати тих ходів думки, що виявили свою недостатність і непродуктивність. За всієї індивідуальності філософської творчості в історії філософії достатньо чітко простежується певна логіка розвитку філософських ідей. На певних її "ділянках" це є логіка продовження й доповнення (Кант - Фіхте - Шеллінг - Гегель), а на їхній межі, в точках розриву певної філософської традиції заявляє про себе логіка заперечення й відштовхування (Гегель - Шопенгауер, Гегель - Кіркегор, Гегель - Фейєрбах тощо). Отож, за всіх відмінностей розвитку філософії та науки вони все ж таки мають багато спільного.
- Філософія не є наукою, бо вона не має своєї спе­ціальної мови на зразок того, як це має місце в кожній зрілій науці. Спеціально вироблена мова науки (її терміни, символи тощо) є одним із засобів досягнення наукової точності. Вона покликана однозначно висловлювати й без викривлень передавати результати наукових досліджень. Цим забезпечується комунікація між фахівцями конкретної галузі науки, під­тримується стан порозуміння в межах наукового співтова­риства. Філософія ж не має своєї загальноприйнятої фахової мови. З одного боку, вона широко звертається до використан­ня природної мови, а з іншого - кожний філософ у той чи той спосіб творить свою мову. Принаймні чи не кожний вкладає в загальновідомі поняття свій сенс. Тому, на відміну від науки, не можна раз і назавжди оволодіти мовою професійної філософії. Кожного разу при ознайомленні з оригінальними філософськими текстами потрібно докладати зусилля, щоб призвичаїтися до мови й способу викладу думок філософа.
- Справді, мова філософії не є такою уніфікованою та однозначною, як мова науки. Але саме тому вона здатна передавати ті смислові нюанси й новації, які ще не стали надбанням філософського загалу. А нерідко сам спосіб викладу, мова філософського твору є суттєвими для вияву всієї повноти народжуваної філософської думки, як це ми по­дибуємо у Ніцше, Кіркегора або Хайдеггера. Й усе ж таки це не означає, що філософія не має своєї мови. Без оволодіння змістом понять, у яких сконцентровано досвід мислительної діяльності багатьох генерацій філософів, у філософії немає чого робити. Без знання того, що означають поняття "субстанція", "атрибут", "трансценденція", "річ-у-собі" тощо, ми не можемо повною мірою збагнути зміст та сенс того чи того філософського твору. Звичайно, ми завжди можемо спертися на ті поняття, які філософія запозичує із буденного слововжитку, - "рух", "спокій", "можливість", "дійсність" тощо. Та часто-густо виявляється, що в контексті філософського мислення вони сповнюються незвичним, часом протилежним змістом щодо того, до чого ми звикли у повсяк­денні. Отже, і за ознакою наявності у неї спеціальної мови філософія хоча й має свої відмінності щодо науки, але все ж Інки не може бути остаточно винесена за межі наукових знань.
- Філософія не є наукою, бо вона не може вказати предмет свого дослідження, який мав би такі самі ознаки об’єктивної дійсності, як і предмети дослідження інших наук. Саме тому філософські твердження не мають характеру об’єктивно істинних знань, завжди залишаються проблематичними.
- Намагання визначити предмет науки як щось предметно наявне, безпосередньо відчутне становить лише перший е І ні І самовизначення науки. Був час, коли і предмет філософського дослідження намагалися визначити саме так. Атоми Демокріта, ідеї Платона й навіть першоначала сущого Арістотеля розглядалися як щось таке, що підлягає осягненню Внутрішнім мисленим зором. Сучасна наука давно вже відійшла від такого простого уявлення про предмет науковою дослідження. Скажімо, у фундаментальній фізиці дослід­жуються вже не частинки й навіть не їх взаємодії, а події, що витлумачуються як "сузір'я можливостей". Так само не можна "предметно" окреслити предмет таких наук, як психологія, екологія, геронтологія тощо. От що, наприклад, вивчає наука геронтологія? Процес старіння. А як його "предметно" подати? Бо це є складний комплекс різних процесів - фізіологічних, психічних і власне духовних. Отже, те, що філософія не має своєї "дослідної ділянки", свого "полігона", ще не означає, що вона позбавлена свого предмета дослідження.
Сподіваюся, наведені аргументи та контраргументи по­глибили ваші уявлення про спорідненість і відмінність філософії та науки. Як на мене, цікавішими є контраргументи. Маючи на меті спростувати твердження, що філософія не є наукою, вони майже завжди вказують на наявність певної неузгодженості філософії та науки. Отже, маючи в собі достатньо можливостей, щоб відповідати загальним вимогам науковості, філософія разом з тим виявляє себе й як щось таке, що є "понад" наукою, тобто що має в собі додаткові можливості для вияву та зміни об'єктивних смислів.
Отже, чи повинна філософія прагнути бути наукою? Чи не означає це для неї збіднення її змісту, зради її власному призначенню?

^{1.2.3. Соціально-культурне призначення філософії}
Всього сказаного, мабуть, достатньо для того, щоб визнати складність і багатовимірність філософії як специфічного духовного утворення, необхідного чинника духовного життя людей. Вона проростає в повсякденні й водночас стверджує здатність людини до перевершення буденного існування; вона висвітлює як життєво остаточні світоглядні уявлення й переживання й разом з тим піддає їх випробуванню на осмисленість і життєву продуктивність; вона прагне надати своїм набуткам безперечної переконливості через прилученість до кола наукових знань і поряд з цим уникає і твердого наукового статусу, демонструє свою здатність перевершувати можливості науки. Й це ще далеко не все, що ми дізналися про філософію й що чекає на своє остаточне з'ясування. Деякі попередні висновки ми зможемо зробити й тут. Але повне уявлення про те, що є філософія, у вас остаточно складеться після ознайомлення з наступними розділами цієї книги.
Щонайперше з'ясуємо, яке місце посідає філософія в культурі. Те, що ми вже знаємо про філософію, не дозволяє нам погодитися з відомою думкою Бертрана Рассела (1872 - 1970) про те, що філософія розташована на "нічийній землі" - між наукою та релігією. Попри всі свої відмінності філософія є суттєво спорідненою і з наукою, і з релігією, і з мистецтвом. З наукою її споріднює безперечне прагнення істини й домагання володіти нею, а також здатність виробляти абстракції й вибудовувати з них логічні конструкції, призначені для концентрації й переформування об'єктивних смислів. Релігія відгукується у філософії тим, що ця остання так само постійно спирається на певні вихідні принципи й відзначається стійкістю й нечутливістю до зовнішньої критики. 1 мистецтвом філософію споріднює інтимно-особистісний характер філософської творчості, кінцева зверненість до внутрішнього світу людини. До того ж і у філософії, і в мистецтві результат не є абсолютно визначальним. Значну роль при сприйнятті філософських і художніх ідей відіграє виконання. Хоча це стосується передусім мистецтва, але і в філософській тиорчості майстерність викладу багато додає змістові філософського твору, сприяє переконливості філософських ідей ти їх поширенню. За приклад можна взяти творчість Бенедетто Кроче (1866 - 1952), Миколи Бердяева (1874 - І948), Жан-Поля Сартра (1905 - 1980), Альбера Камю (191.1- 1960) та ін. Від моралі ж до складу філософії ввіходить прагнення людського самовизначення, набуття людським існуванням понадбуденного виміру.
Та філософія не просто запозичує означені риси тих чи тих царин культури. Вона злютовує їх у собі, постійно здійснюючи в культурі смисловий синтез. Саме завдяки цьому філософія слугує науці, релігії, мистецтву, моралі тощо своєрідним дзеркалом, в якому вони можуть бачити і свою цілісність та своєрідність, і свою неповноту. Від філософії надходять імпульси до цілісного єднання й подальшого нарощування культурних надбань людства, її з повним правом можна назвати смислотвірним ядром культури. Понад те, слугуючи способом здійснення цілісності культури, вона разом з тим і підноситься над нею, виступає її самосвідомістю.
Є якась невипадковість, є доглибний сенс у тому, що філософія виступає і завершенням, теоретичним виявом світогляду, і самосвідомістю культури. Індивідуальне та універсальне дивовижно поєднуються на кожному з цих рівнів буття культури. А головне - поєднуються саме ці рівні людського буття. Філософія виявляє себе як універсальний спосіб самоусвідомлення людини, що сягає всіх рівнів її буття, всіх форм її ствердження у світі. Тому саме відношення "людина - світ" є головним предметом філософського усві­домлення, головною проблемою філософії.
Головне проблемне поле філософії видозмінювалося й уточнювалося відповідно до вимог часу та індивідуальних уподобань того чи того філософа, доки у Іммануїла Канта воно не набрало класичного вигляду. "Царину філософії, - зазначає Кант, -...можна підвести під наступні питання: 1. Що я можу знати? 2. Що я повинен зробити? 3. На що я можу сподіватися? 4. Що таке людина? На перше питання відповідає метафізика, на друге - мораль, на третє - релігія й на четверте - антропологія. А по суті, все можна було б звести до антропології, бо три перших питання належать до останнього"1.
Отже, філософія, як вона усвідомлює себе в результаті свого тривалого історичного розвитку, звернена передусім до людини. Людина в багатоманітності її стосунків зі світом - то й є власний предмет філософії. Причому це не тільки предмет вивчення (як у науці), але й предмет задоволення фундаментальної потреби людського буття - потреби в осягненні всього сущого й у самоосягненні, у вияві й ствердженні універсальних смислів. У філософії й через філософію відбувається "обтяження буття в його засадах" (Хайдеггер). Усе, до чого звертається філософський інтерес, набуває вагомості, й водночас філософія, за слушним висловом Карла Ясперса (1883 - 7969), повертає людину до самої себе. Філософія покликана виправдати й обгрунтувати право людини на самореалізацію, на гідну позицію в світі. Але й вона очікує від людини гідності й відповідальності в самоусвідомленні й самовизначенні.
Філософія є там, де є вільне самоуевідомлююче мислення. Найперше, це виявляється у вже згадуваній критично-рефлексивній здатності філософської думки, в її постійній спрямованості на послідовне прояснення дійсних засад наших суджень, наших вчинків, наших тривких вірувань і сподівань. У цьому постійному відшукуванні підґрунтя всього вона сягає "початків" і "кінців" - доглибних первинних і остаточних смислів. Саме прагнення до ствердження граничних смислів і становить власний позитивний зміст філософії. Звідси своєрідність філософського знання, що, як уже зазначалося, лише частково збігається за своїми ознаками із знанням науковим. Зокрема, філософські поняття є за своїм характером граничними абстракціями й лише у певних межах підлягають строгому логічному впорядкуванню типу "вид - рід". Скажімо, поняття "мислення" виступає в гранично можливому для нього значенні у співвідношенні з поняттям "буття". В цій опозиції воно означає все, що не є буття. Дещо інакшого значення набуває воно як смислова складова поняття "дух": філософське мислення, наукове мислення, повсякденне мис­лення тощо. Тут поняття "мислення" вказує на деяку універсальну ознаку культурного світу. Й ще інакше вибудовується його внутрішній зміст в смисловому просторі, що визначається поняттям "свідомість". Тут воно стоїть у такому шерегу: "мислення", "емоції", "воля", "уява", "неусвідомлюване". Згодом у розділі п'ятому ми з'ясуємо, наскільки Істотні й навіть необхідні ці відмінності при вживанні поняття "мислення". Тільки беручи їх до уваги, ми зможемо усвідомити всю багатовимірність і складність людського мислення як граничної ознаки людини та її присутності в світі. Й Таким самим є становище з іншими суто філософськими Поняттями, тим паче філософськими принципами - ідеями Граничного значення.
Як уже зазначалося, філософські знання набувають граничного змісту через те, що філософській думці притаманна здатність не спинятися на простих розв'язках тих чи тих питань, не задовольнятися частковим та умовним, а навпаки, викривати й долати будь-яку обмеженість, спростовувати рі того штибу фікції та ілюзії. Філософія найбільшою мірою втілює в собі критичність людської думки, її здатність до самоконтролю - те, що можна було б назвати чесністю людського духу перед самим собою.
На певних етапах розвитку культури одвічна потреба ІІІодини в критичній рефлексії загострювалася. Філософія піл повідала на це тим, що спеціально зосереджувалася на проблемах самоперевірки людського знання, а то й усіх духовних здатностей людини. Так, в античності цю роль перебрала на себе потужна філософська течія, яка дістала мату скептицизму. В новітній час критично-рефлексивна функція філософії найбільше пов'язана з іменем Канта. Вище вже наводилося висловлювання цього філософа, в якому містилися формулювання центральних філософських проблем. Тепер слід зазначити, що кожна з цих проблем була продумана ним до самого кінця, до вияву в ній найпростішого й, як виявилося, найважчого. Скажімо, питання "Що я можу знати?" в результаті критичного переосмислення постає у вигляді питання "Чи дійсно я знаю те, з чим поводжусь як із знанням?". Так само питання "Що я повинен робити?" Трансформується в питання "Чи дійсно я усвідомлюю як свій Обов'язок перебрані на себе зобов'язання?". Нарешті, питання "На що я можу сподіватися?" постає як питання "Чи дійсно я вірую в мої вірування?".
XX сторіччя позначилося справжнім піднесенням критичної праці філософської думки. Зокрема, вихідним прин­ципом такої філософської течії, як феноменологія, пов'я­заної насамперед з іменем Едмунда Гуссерля, є спроба з'ясувати питання "Що ми в дійсності бачимо й вбачаємо?", "Яким є дійсний склад наших уявностей?". Психоаналіз має своїм смисловим стрижнем питання "Чи бажаємо ми в дійсності того, що здається нам бажаним?". Ортега-і-Гассет вважав, що наш порятунок полягає в тому, щоб з'ясувати, яким є наше щире ставлення до світу, до кожної речі й до самих себе.
Коли ж філософська думка звертається до соціальної реальності, тоді предметом її критичного розгляду стають передусім цілі, що їх переслідують ті чи ті соціальні сили, засоби досягнення цих цілей, а далі - нормативно-ціннісні системи, які слугують за підґрунтя формування й поширення уявлень про цілі й засоби соціальних дій. Тому соціально-політичні утворення, які не мають міцного культурно-смислового коріння й які не здатні покладатися на вільний вияв особистісного начала в людині, ставляться до філософії з пересторогою й навіть ворожістю. Вони ладні зовсім позбутися філософії, ніж допустити послідовний і неупереджений критичний розгляд своїх духовних засад, настанов і практичних дій, їх перевірки на осмисленість, раціональність і соціально-культурну перспективність. Демократична ж організація суспільства передбачає вільний вияв філософією її критично-рефлексивної функції як необхідну умову вияву й забезпечення духовної та соціальної багатоманітності. Демо­кратія потребує розвиненої філософії й мусить культивувати філософську культуру, якщо прагне зберегти й посилити свою життєздатність.
Критично-рефлексивна функція філософії виявляє свої додаткові можливості, коли філософія звертається безпосередньо до осмислення людської діяльності, передусім діяль­ності пізнавальної. При цьому її цікавлять не конкретні предметні або мислительні дії, а загальні форми вчинення діяльності. Саме завдяки такому, власне філософському інтересу й удалося відкрити й обгрунтувати найзагальніші форми організації процесу пізнання та соціальної дії. Вони дістали назву методів, а філософська діяльність щодо їх обгрунтування, розгортання й уточнення є здійсненням філософією її методологічної функції. Арістотелеві завдячує європейська наука осмисленням і розробкою методу логічної дедукції. Щвидкому розвитку природничих наук у новітній час значно посприяла розробка Френсісом Беконом (1561 - 1626) індуктивного методу. Певним узагальненням практики повсякденного життєво-практичного мислення став широко вживаний Сковородою антитетичний метод. До суттєвих зрушень у духовному й соціальному житті людства привело обгрунтування, а головне - всебічне застосування у філософській діяльності діалектичного методу, що їх здійснили Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (7770 - 1831) і Карл Маркс (1818 - 1883).
Та не слід думати, що філософія здійснює свою мето­дологічну функцію тільки зусиллями небагатьох геніїв, рідкими проривами до освоєння нових пізнавальних і діяльних можливостей. Завдяки своїй здатності до внесення й перенесення смислу з одного культурного матеріалу до іншого (це її інтегративна функція, про яку вже йшлося) філософія може віднайти істотне, загальне в кожному акті людської діяльності. Через це вона нагромаджує й постійно вдосконалює знання про способи організації діяльності, найперше у царині пізнання. В ній знаходять свою критичну перевірку, виправ­дання й продовження ті знання методологічного характеру, що виробляються в межах самої науки. Філософські ідеї живлять наукову думку доглибними смислами, слугують за орієнтири у процесі наукового пошуку. Всесвітньо відомий вчений, фундатор наукової концепції ноосфери Володимир Іванович Вернадський зазначав: "Філософія завжди містить зародки, іноді навіть випереджає цілі галузі майбутнього розвитку науки... В історії розвитку наукової думки можна ясно й точно простежити таке значення філософії, як коріння життєвої атмосфери наукового пошуку".
Слід, проте, зазначити, що наведена думка Вернадського не є загальноприйнятою. Навпаки, успіхи науки в XIX - XX сторіччях, формування в межах самої науки методоло­гічних знань породили у багатьох учених, насамперед природознавців, почуття зверхності щодо філософії. Час від часу поширювалися настрої, що "наука сама собі філософія". До певної міри така позиція мала своє виправдання. З одного боку, в філософії мали місце "запізнювання" з аналізом загальних проблемних ситуацій, що виникали в науці. Особ­ливо помітним це було в 20 - 30-ті роки, коли остаточно йшло формування квантової фізики й релятивістської меха­ніки. Те, що окремі філософи - Башляр (1884 - 1962), Ортега-і-Гассет та інші - вчасно реагували на наукові від­криття й осмислювали їх у цілісному історичному контексті, не справляло вирішального впливу на ситуацію загалом. Головний контингент філософів ще не був готовий до осмислення наукового процесу, що значно ускладнився порівняно з класичною наукою XIX сторіччя. До того ж у межах самої філософії, починаючи з середини XIX сторіччя, склалася позиція, яка набула форми потужної й дуже впливової на межі сторіч філософської течії - позитивізму. Позитивісти вважали за головне орієнтацію на суто позитивне знання. Прагнучи якнайбільше наблизити філософію до науки, вони оголошували псевдонауковими одвічні філософські проблеми (проблема буття, сутності людини, сенсу життя тощо) й оголошували справжнім призначенням філософії упорядку­вання позитивного знання, набутого наукою. При цьому залишалися поза увагою внутрішні колізії наукового знання, сама проблемність наукового пошуку.
З іншого боку, впродовж тривалого часу давалася взнаки неготовність більшості науковців до сприйняття філософських ідей, відсутність у них потреби дружитися з філософським знанням. Це є негативний побічний результат загальної спеціалізації, що її зазнала наука. Не випадково ті вчені, котрі долають свою фахову обмеженість, виявляються найбільш продуктивними в науці, нерідко є фундаторами нових напрямків у науці й водночас виявляють здатність до філософського обгрунтування нових наукових методів. Саме такі вчені - Нільс Бор, Вернер Гейзенберг, Альберт Ейнштейн, брати Вавілови, Ілля Пригожин і чимало інших -свідомо зверталися до філософії, високо цінували методологічні можливості філософського знання.
Та найбільшою мірою філософія виконує свою методологічну функцію не в науці й не в практичній діяльності, а у розв'язанні світоглядних проблем. Саме тут вона повною мірою виявляє свою здатність організовувати й спрямовувати людську діяльність. Бо тут вона діє на своєму власному грунті, має справу з матеріалом, відповідним до її власної сутності. І Та чи та філософська ідея завжди виступає певною формою упорядкування світоглядних знань, позбавляючи тим самим внутрішній світ людини і від духовних порожнин, і від аморфності думок, вірувань, переживань. Філософія містить у собі в теоретичній формі різні світоглядні позиції й разом з тим різні способи їх послідовно-логічного обгрунтування. Цим самим вона створює для людей можливість осмисленого світоглядного вибору. Завдяки цьому позиція людини у світі набуває характеру єдності багатоманітного. Таким чином, філософія виступає як теоретична форма розвитку світо­глядного знання й як загальна світоглядна методологія.
Та філософія, як уже зазначалося, не є тільки знання, нехай і знання специфічні, світоглядні. Узагальнюючи, під­носячи до вищого ступеню й збагачуючи досягненнями культури життєво-практичний досвід людей, вона зберігає й відтворює в собі у нових формах притаманні кожній людині сповнені доглибними життєвими смислами переживання й поривання. Найперше це стосується поривання до свободи, що розглядається багатьма європейськими мислителями як смисловий стрижень самої людської сутності. Філософія завжди намагалася в той чи той спосіб служити справі визволен­ня людини - чи з-під влади забобонів і невігластва, чи від хибної пихи й самовдоволення, чи від страху смерті, чи з рабства у власних інстинктів і тілесних потягів. Вільний і неупереджений розум, вільна добра воля, вільне в своїй невимушеності людське почуття, вільна від фанатизму й застиглості віра - ось що вічно відшукувала, звеличувала й стверджувала в людині філософія впродовж усієї своєї історії.
Відповідно до особливостей життєвої та історичної ситуації, до рівня розвитку самої людини поривання до свободи може залишатися безпредметним, а може й конкретизуватися. Тоді воно немовби зазнає смислового ущільнення, набуває рис прагнення до нової реальності. У філософській думці це відтворюється у концентрованій формі у вигляді того чи того "визвольного проекту". Платон і Арістотель, епікурейці і стоїки, Августин і Монтень, Гоббс і Бекон, Гольбах і Кант, Маркс і Ніцше, Конт і Бердяєв і багато, багато інших - все це не тільки розгалужені філософські системи, оригінальні вчення, всі вони в той чи той спосіб пропонували свій варіант удосконалення людини й суспільства, часом розробляли де­тальні моделі ідеального соціального устрою. Не їхня про­вина, що такі проекти лишалися незреалізованими, а за наполегливих зусиль щодо їх реалізації часом навіть при­зводили до наслідків, протилежних очікуваним. Адже й найбільший "визвольний проект" - вчення Христа - ще й досі лишається нездійсненим, не віднайшовши свого втілення у масштабних соціальних реаліях. Але ж ніхто, певне, не буде сьогодні заперечувати величезну соціально-духовну роль, що її відіграли християнські ідеї в історії. Понад те, безперечним фактом є піднесення їхнього соціально-духовного значення в сучасному світі. Отак і філософські ідеї. Розгорнені у вигляді докладних проектів, певних соціально-духовних "програм", вони не знаходять свого стикування з дійсністю. Але притаманна кожному такому проектові стрижнева ідея, являючи собою певну вершину деякої системи філософських знань, утілюючи в собі певний спосіб бачення людських проблем і шляхів до їх розв'язання, кожна така ідея закріплює в культурі певний смисл, закладає ту чи ту можливість спрямування людських думок і дій. За слушним висловом Хайдеггера, філософія немовби зорює буття, проводить у ньому борозни.
Навіть найвіддаленіші, здавалося б, від життя проекти вдосконалення людини й суспільства містять у собі раціональне зерно. Скажімо, вчення про ідеальну державу Платона, попри властивий йому пафос загальної регламентації всього і вся, орієнтує нас на ствердження раціонального начала в організації суспільного життя. Вчення Ніцше про надлюдину є для нас сьогодні цінним своєю ствердністю щодо відкритості людини у майбутнє, вірою в можливості людини щодо досягнення нею якісно нового рівня.
Таким чином, крім усього іншого, філософія є для людини також своєрідним способом подолання наявного. Вона відкриває в людському бутті вимір належного й бажаного і намагається "обжити" його для людини, обгрунтувати різні способи реалізації людини в ньому. Філософія, отже, виявляє свою здатність проектувати й до деякої міри прогнозувати.життя людини й людства в їх перспективі. Це становить її проективно-прогностичну функцію.
Коротко підсумуємо те, що нам вдалося з'ясувати щодо сутності філософії та її призначення.
Філософія являє собою універсальний спосіб самоусвідомлення людиною самої себе, свого місця в світі й свого призначення в ньому. Вона виступає як теоретична форма розвитку світоглядного знання й як загальна світоглядна методологія. У процесі свого соціально-культурного здійснення вона виконує такі функції: 1) інтегративно-смислову, або ж культурно-синтезуючу; 2) людинотвірну, або гуманізуючу; 3) критично-рефлексивну; 4) методологічну; 5) проективно-прогностичну.
Із попереднього викладу має бути зрозумілим, що сказане стосується всієї філософії загалом, як масштабного вияву 'культури, що здійснюється у просторі й часі буття людства.
Жодне філософське вчення не може втілити в собі всі ознаки, всі функції філософії повною мірою. Але в кожному з них у той чи той спосіб зберігається прилученість до суто філо­софського осягнення світу, до ствердження філософськими засобами доглибних людських смислів. Отож, щоб мати більш повне уявлення про філософію, треба усвідомити її як єдність багатоманітного, або ж як багатоманітне в його поєднанні.