Главная страница | Контакты | Случайная страница Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

Політичні еліти та їх роль в житті суспільства

У перекладі з французької «еліта» означає «краще», «добірне». Ідеї поділу суспільства на «вищих» і «нижчих», «аристократію» й «простолюдинів» знаходять своє обґрунтування у творчості Конфуція, Платона, Н. Макіавеллі, Ф. Ніцше та ін. Наприкінці XIX — початку XX ст. з’являються перші концепції еліт, авторами яких були Г. Моска, В. Парето, Р. Міхельс.

Політична еліта — це певна група, прошарок суспільства, що концентрує у своїх руках державну владу й займає командні пости, управляючи суспільством.

Існування політичної еліти обумовлене наступними факторами:

• законом розподілу праці, що вимагає професійного заняття управлінням, певної спеціалізації, компетентності, особливих знань і здібностей;

• високою соціальною значимістю управлінської праці і її відповідним стимулюванням;

• широкими можливостями використання управлінської діяльності для одержання соціальних привілеїв (тому що вона прямо пов’язана з розподілом цінностей);

• практичною неможливістю здійснення всеосяжного контролю за політичними керівниками;

• відчуженістю більшості- громадян від влади й політики внаслідок існування природної нерівності людей за їх розумовими, психологічними, моральними й організаторськими якостями і здібностями до управлінської діяльності.

Таким чином, в основі розподілу суспільства на політичну еліту й маси лежать об’єктивні фактори політичного, соціального й економічного характеру.

Соціальне призначення політичної еліти відбивається, насамперед, у тих функціях, які вона виконує. Розглянемо лише найбільш істотні функції, виконувані політичною елітою: стратегічну, комунікативну, організаторську й інтеграційну.

Зміст стратегічної функції полягає в розробці стратегії й тактики розвитку суспільства, визначенні політичної програми дій. Вона проявляється в генеруванні нових ідей, що віддзеркалюють суспільні потреби в радикальних змінах, у визначенні стратегічного напрямку суспільного розвитку, у виробленні концепції назрілих реформ.

Комунікативна функція передбачає ефективне уявлення, вираження й віддзеркалення в політичних програмах інтересів і потреб (політичних, економічних, культурних, регіональних, професійних та ін.) різних соціальних груп і верств населення і їхню реалізацію в практичних діях. Ця функція містить у собі вміння бачити особливості настроїв різних соціальних спільностей, швидко й точно реагувати на зміни в суспільній думці. Комунікативна функція припускає також захист соціальних цілей, ідеалів і цінностей (мир, безпека, справедливість та ін.).

Суть організаторської функції полягає у здатності політичної еліти забезпечити підтримку своїх програм масами. Ця функція передбачає здійснення на практиці виробленого курсу, втілення політичних рішень у життя.

Вироблений стратегічний курс втілюється в системі різних політичних заходів. До них належить:

• законодавчі (прийняття законів та інших нормативних актів парламентом, урядом, президентом):

• мобілізуючі (різні форми впливу на суспільну свідомість, формування настроїв, ціннісних орієнтацій людей);

• регулюючі (розподіл і перерозподіл ресурсів — матеріальних, людських, фінансових);

• координуючі (координація центральних і регіональних дій);

• контролюючі та ін.

Сутність інтеграційної функції у зміцненні стабільності суспільства, стійкості його політичної системи, у запобіганні конфліктів, гострих протиріч, демократизації політичних структур. Головне завдання політичної еліти в рамках виконання цієї функції — створення стійкої рівноваги політичних сил, формування стабільного політичного режиму.

Визначення понять:

Політи́чна доктри́на — така, що випливає з певної ідеології, система настанов, які визначають цілі, що за певних конкретно-історичних умов можуть бути прийняті для реалізації державою, партією чи рухом, а також засоби їх досягнення.

МАРГІНАЛЬНІСТЬ (від лат. побічний) характеристика соціальних явищ, які виникають у результаті розширення нормативно - ціннісних систем, найчастіше з маргінальністю пов'язують порушення соціальної регуляції поведінки, а також викликані ними прояви асоціальності та негативні психічні стани

ПОЛІТИЧНА МОДЕРНІЗАЦІЯ – це соціальні та інституціональні перетворення, пов’язані з переходом від одного типу політичної системи до іншого.

Сакралізація політична означає релігійне тлумачення явищ політич-ного життя, діяльності політичних лідерів, структур та інститутів.

Стагнація політична (від лат. stagnum — стояча вода) — явища застою, згортання перетворень, розпаду політичних інститутів, структур політичного життя, що означають припинення політичного розвитку, політичний регрес або крах політичної системи суспільства загалом.

Уто́пія (грец. ού + τόπος — «місце, якого немає») — фантазія, вимисел, мрія, що не збудеться. Поняття «утопія» вперше з'явилось у творі Томаса Мора «Утопія» (так в його творі називався острів, на якому було створено ідеальне суспільство).

Лобізм (англ. lobby — кулуари) — це безпосередній вплив на процес прийняття законів у парламенті за допомогою груп тиску, які намагаються підтримати прийняття того чи того політичного рішення або завадити цьому.

Політичне маніпулювання — потужний інструмент прихованого впливу на психіку людини і поведінку мас, воно активно використовується у боротьбі за владу, намаганнях утримати її. Політичний вплив — один із ключових факторів у процесі захоплення, використання та втримання влади. Його суть полягає у здатності політичного суб’єкта активно стимулювати процес змін мотивів та установок інших суб’єктів політики з метою трансформації їх поведінки та дій.

Абсентеїзм (від лат. absentia — відсутність) — ухилення від участі у виборах, зборах тощо. Одна з форм свідомого бойкотування виборцями виборів, відмова від участі в них; пасивний протест населення проти існуючої форми правління, політичного режиму, прояв байдужості до виконання людиною своїх прав та обов'язків.

Абсолютизм (франц. absolutisme, від лат. absolutus — безумовний, необмежений) — 1) повний суверенітет суб’єкта, що править у державі; 2) абсолютна самодержавна влада, деспотична форма державного правління з максимальною централізацією державної влади.

Вождізм — політика, направлена на затвердження однієї людини в ролі незаперечного керівника. Для вождизма характерна особиста відданість одній людині — вождю, визнаному ідейному керівнику у жорстко централізованих структурах (державі, партії).