Главная страница | Контакты | Случайная страница Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

Сучасні моделі економічних систем

Командна економіка (командно-адміністративна, соціа­лістична, планова). Ця модель економічної системи була втілена в колишньому СРСР і країнах соціалістичної співдружності та зберігалася до початку ринкового рефор­мування їх економіки.

Командне господарство характеризується:

I) одержавленою суспільною власністю практично на всі матеріальні ре­сурси;

2) централізованим регулюванням економіки на основі державних директив і планів;

3) централізованим розподілом матеріальних ресурсів між підприємствами;

4) одержавленням робочої сили: централізованим вирішенням питань підготовки і використання працівників окремих професій на підприємствах, у регіонах; застосуванням примусових методів активізації працівників, а в недалекому минулому СРСР — наявністю навіть таких архаїчних типів експлуатації люди­ни людиною, як античний («табірна економіка», де в окремі періоди радянського режиму експлуатувалася праця 11 — 14 млн. чоловік, або 25% зайнятих у галузях матеріального ви­робництва) і кріпосницький («казармена економіка» для 35 млн. селян та близько 3 млн. спецпоселенців), як наслідок — відсутністю матеріальної заінтересованості більшості праці­вників у результатах своєї праці;

5) централізованим регулю­ванням виробленого національного продукту, встановленням обов'язкових співвідношень і основних народногосподарсь­ких пропорцій;

6) існуванням величезного бюрократичного апарату управління.

Отже, суспільне виробництво регулюється з єдиного еко­номічного центру, який ототожнюється з державою та її уп­равлінським апаратом. Останній бере на себе всі повноважен­ня верховного власника засобів виробництва.

Звичайно, командна економіка має і певні позитивні риси. До них належать: можливість комплексного використання ресурсів у виробництві; повна зайнятість працездатного на­селення; спрямованість виробництва на забезпечення насе­лення товарами першої необхідності; можливість значної економії виробничих витрат (зниження собівартості про­дукції) в умовах концентрації виробництва на великих підприємствах і контроль з боку державних органів; без­платність багатьох послуг у сферах охорони здоров'я, освіти, культури, спорту тощо.

Однак все це не вирішує основної економічної супереч­ності командної економіки — між формально-юридичною рівністю всіх працівників як співвласників засобів виробниц­тва і дійсним економічним привласненням окремими пред­ставниками суспільства — державними органами та управ­лінським апаратом. Безпосередній виробник матеріальних благ за такої системи може бути тільки імітатором економіч­ної активності. Неминучими стають здобуття доходів без будь-якого зв'язку з результатами праці, «тіньова економіка», нерегламентоване підприємництво. Деякі трудові колекти­ви застосовують економічні страйки.

Поступово стає очевидним, що подальше функціонуван­ня виробництва й існування суспільства в цілому неможливі без реформування економічної системи у напрямі її демо­кратизації, насамперед шляхом індивідуалізації і персоніфі­кації відносин власності.

«Чисто» ринкова економіка («чистий» капіталізм). Її основними принципами є: 1) приватна власність на матеріальні ресурси і вироблену продукцію;

2) свобода вибору і підпри­ємництва, а саме: споживача — у визначенні того, які товари і послуги має виробляти економіка; фірм-виробників — у ви­борі сфери діяльності, придбанні матеріальних ресурсів, наймі робочої сили, організації виробництва і збуту товарів, розподілі доходів тощо; власників ресурсів — у розпоря­дженні ними;

3) особистий економічний інтерес, відповідно до якого діє кожний економічний суб'єкт і який є основною рушійною силою всієї економіки;

4) конкуренція як супер­ництво між учасниками ринкового господарства стосовно кращих умов виробництва, купівлі та продажу товарів;

5) гос­подарські ризики:

а) загальноекономічного характеру, які можливі внаслідок поточної господарської ситуації у країні та окремих галузях;

б) політико-правового характеру, зумов­лені діями уряду, міжнаціональними конфліктами, страйка­ми тощо;

в) виробничого характеру на рівні підприємств;

г) комерційного характеру як результат зміни господарської кон'юнктури, цін, валютних курсів, інфляції тощо;

6) ціно­утворення як основний координаційний механізм економі­ки, через який реалізуються рішення покупців і продавців.

Отже, ринкова економіка не потребує спеціального керів­ного органу, який би визначав, що виробляти і де брати ре­сурси, а це означає мінімум державного втручання.

Суто ринковою економікою раніше традиційно вважали економічну систему США. Проте аналіз сучасних відносин власності й управління свідчить, що вона є скоріше теоре­тичною моделлю, ніж реальністю. В чистому вигляді ринко­вої економіки не існувало і не існує в жодній країні світу.

Змішані економічні системи. Більшість розвинутих країн мають змішані економічні системи. Їх суть полягає в тому, що на мікроекономічному рівні відносини регулюються економіч­ними законами ринку, а на макроекономічному — законами дер­жави. Економічними функціями держави при цьому є:

I) підтримка конкуренції і вільного підприємництва шля­хом створення необхідної правової бази та захисту ринку від можливих проявів монополізму;

2) розподіл доходів на основі принципів ринкової економі­ки — за власністю на ресурси (матеріальні і трудові) при одно­часному державному регулюванні нерівності розподілу еконо­мічними методами (через трансфертні виплати, систему опо­даткування, регулювання цін, контроль за доходами і т. ін.);

3) забезпечення повної зайнятості;

4) боротьба з інфляцією, стабілізація грошового обігу;

5) реалізація програм економічного зростання;

6)виробництво товарів першої необхідності, контроль за виробництвом з урахуванням зовнішніх чинників та ін.

Проте змішані економічні системи окремих країн мають свою, інколи навіть досить істотну специфіку.

Економіка узгоджень. Останнім часом багато хто із зарубіж­них учених звертають увагу на соціально-економічний роз­виток у напрямі від ринкової економіки до змішаної, а далі — до економіки узгоджень.

Концепцію «економіки узгоджень» було розроблено у країнах і для країн Скандинавії на основі спеціальних дослі­джень: з питань політики заробітної плати — в Данії; спо­живчого попиту — в Норвегії. Висновок науковців полягав у тому, що головним регулятором економічних зв'язків і прий­няття рішень з фундаментальних економічних питань у наш час стали переговори (узгодження), які доповнюють ринкове ре­гулювання економіки.

Найбільш очевидними вони є на ринку праці, де шляхом узгоджень між працівниками (профспілками) і роботодавця­ми регулюються рівень заробітної плати, тривалість робочо­го тижня, відпусток та інші питання. Таким самим чином між приватними фірмами і державою погоджуються інвестиційні проекти.

У переговорах беруть участь:

а) політичні формування — громадські комісії і комітети, які створюють для формулювання проблем і рекомендацій щодо здійснення необхідних заходів;

б) наукові організації — інститути, які вивчають зміст об'єкта переговорів;

в) організації з проведення переговорів — постійні чи сформовані у разі потреби

г) арбітраж — приватні або напівгромадські інститути, які займаються розв'язанням спорів і накладанням санкцій у разі порушення узгоджень.

Моделі змішаної економіки та економіки узгоджень часто називають «соціальним ринковим господарством». Його мета — досягнення високого рівня добробуту для переважної більшості членів суспільства в умовах економічних свобод і на основі конкурентного ладу.

Термін «соціальне ринкове господарство» запропонував А. Мюллер-Армак для характеристики форми переходу від воєнної, надцентралізованої економіки Німеччини до мир­ної. Однак з часом це поняття перетворилося на концепцію нового економічного ладу для ФРН, яку і було реалізовано у 50-х роках.

Основними елементами сучасної структури соціального ринкового господарства вважають:

· конкурентний лад, заснований на приватній власності на засоби виробництва;

· ринок як координуючий механізм і регулятор госпо­дарської діяльності;

· домогосподарства та фірми (промислові, сільськогоспо­дарські, торговельні, банківські та ін.) як основні господарю­ючі суб'єкти;

· принципово нову роль держави, яка забезпечує і конт­ролює загальні умови нормального функціонування рин­кового господарства, сприяючи зменшенню соціально-еко­номічної нерівності різних суспільних груп за допомогою грошово-фінансової стабілізації, певної політики у сферах оподаткування, ринку праці, освіти, соціального страхуван­ня і т. ін.

Еволюція економічних систем як форм господарювання тісно пов'язана з проблемою стабільності економічної системи.

Зовнішня стабільність, на думку відомого німецького економіста В. Ойкена, полягає в центрально-керованому гос­подарстві. Навіть за умов повної відсутності економічної рівноваги система не відчуває внутрішньої потреби у змінах: рівновагу замінює механізм примусу. Тривалому збережен­ню такої тенденції сприяє і бюрократія.

Внутрішня стабільність існує: 1) в індивідуальному госпо­дарстві і підтримується діями власника; 2) за досконалої кон­куренції, що сприяє рівновазі економічного процесу автома­тично за допомогою цінового механізму.

Всі інші системи (між центрально-керованим господар­ством і ринковим, конкурентним) є нестабільними і мають тенденцію до трансформації.

3. Поняття «перехідна економіка»

Еволюцію економіки можна уявити у вигляді циклічного процесу руху економіки від одного сталого (урівноважено­го) стану через період його порушення та відновлення на якісно новому рівні до другого сталого (урівноваженого) ста­ну. Тому важливо розрізняти два основні типи стану економіч­них систем:

· сталий (урівноважений) стан, коли функціонують зв'яз­ки та елементи, що становлять зміст системи;

· перехідний стан, коли старі економічні форми відми­рають і з'являються нові, що становлять основу економічної системи, яка зароджується.

Перехідна економіка — це особливий стан економічної сис­теми на етапі її становлення (еволюції до зрілого врівноваже­ного стану) і реформування (еволюції до нової економічної системи, до нового врівноваженого стану).

Циклічність економічної еволюції обумовлює періо­дичність настання перехідних станів економіки. При цьому про перехідну економіку можна говорити, спираючись на різні класифікації економічних систем, що їх було розгляну­то в попередніх розділах цієї теми, тому що перехідна еконо­міка — це проміжний стан економіки, період перетворення, трансформації, наприклад, традиційної економічної систе­ми в ринкову (функціональний підхід до класифікації еко­номічних систем); індустріального суспільства в постіндустріальне (критерій класифікації — ступінь індустріально-еко­номічного розвитку); феодального способу виробництва в капіталістичний (формаційний підхід).

Зміст перехідної економіки виявляється в її основних рисах.

Перша — несталість стану. Важливо знати, що вона може бути притаманною і зрілому станові економіки, але це неста­лість функціонування, коли зміни є засобом досягнення мети системи, забезпечення її врівноваженого стану. Несталість перехідної економіки — це несталість розвитку, коли зміни

спрямовані на підвищення несталості системи, що існує, на її поступове перетворення на нову систему.

Друга — суперечливість. Елементами перехідної економі­ки можуть бути економічні форми, притаманні і старій, і новій системам; крім того, особливе місце належить пере­хідним формам, які є виявом трансформації систем. Саме перехідні форми, що в подальшому перетворюються на еле­менти нової системи, характеризують спрямованість пере­хідних процесів.

Третя — альтернативний характер розвитку. Несталість, суперечливість обумовлюють певну варіантність перехідних процесів. Як приклад досить вказати на численність моделей перехідної економіки в постсоціалістичних країнах. Внаслі­док альтернативності перехідної економіки правомірним є питання про ймовірність повернення до старого стану. Важ­ливо пам'ятати, що несталість та альтернативність — це риси певної стадії еволюційного економічного циклу, стадії транс­формації старої системи в нову, тому просте повернення до колишнього стану суперечило б змісту суспільної еволюції.

Четверта — історичність, яка виявляється у певній спе­цифіці перехідних процесів у різних країнах, що пов'язано з соціально-політичними, економічними, національними, культурними та іншими особливостями регіону, країни, особ­ливостями певного історичного періоду перетворень.

Основні риси перехідної економіки зумовлюють спе­цифічні закономірності її розвитку: з одного боку, інерційність — збереження у перехідній економіці старих економіч­них форм, що свідчить про спадкоємність еволюційного про­цесу; з другого — інтенсивність розвитку нових форм як ви­явлення необоротності трансформаційних процесів у суспільстві.

Еволюційний економічний цикл містить різні типи пере­хідної економіки. Залежно від масштабів та характеру пере­хідних процесів можна виділити: локальну перехідну економі­ку, коли трансформаційні процеси притаманні окремим краї­нам та регіонам, і глобальну перехідну економіку, що охоплює всі країни, людство в цілому.

Важливо також розрізняти природно-еволюційний тип пере­хідної економіки і реформаторсько-еволюційний тип, коли при­родно-еволюційні процеси прискорюються або гальмують­ся реформами, що здійснюються в умовах перехідної економі­ки. Наприклад, російська реформа 1861 року, яка скасувала кріпосне право, була спрямована на прискорення природно-еволюційного переходу країни від традиційної економіки до ринкової.

Сучасна економіка України є перехідною економікою ре­форматорсько-еволюційного типу, в межах якої відбувають­ся перехідні процеси від неринкових до ринкових господарсь­ких форм.

В Україні на цей час здійснюється перехід до економічної системи, за якої ціни, що формуються під впливом попиту та пропозиції, визначають що, як, для кого, де виробляти та як розподіляти вироблене.

З'ясовуючи специфіку процесів становлення ринкової системи в Україні, слід зазначити, що особливості перехідно­го процесу в нашій країні обумовлені насамперед:

· історією ринкових реформ в Україні;

· стартовими умовами перетворень в Україні;

· впливом сучасних тенденцій розвитку світового госпо­дарства.

Історія ринкових реформ в Україні. В середині XIX ст. на порозі ринкових перетворень опинилися три великі держа­ви: Китай, Японія і Російська імперія, в складі якої перебува­ла більша частина України. Кожна з трьох держав пішла влас­ним шляхом. В Японії в 1868 році відбулася буржуазна ре­волюція, яка проклала шлях до ринкової економіки. Японія скопіювала основні економічні та політичні інститути най­розвинутіших європейських країн того часу: комерційне пра­во, центральний банк, систему державної служби та консти­туцію. Кілька років японську економіку лихоманило, але вже на початку 1880 року вдалося контролювати інфляцію та відновити суспільний порядок. Після цього розпочалося швидке економічне зростання.

У Китаї старий режим протягом десятиліть протидіяв про­веденню реформ. Тим часом проникнення західних держав у країну сприяло політичному хаосу і соціальній нестабіль­ності. Ринкові реформи розпочалися тільки з кінця 80-х років XX ст.

У 1861 році у Росії було скасовано кріпосне право, а в 1864 році створено незалежну систему судочинства. Разом з тим розвиток приватновласницької ринкової економіки сприй­мали як загрозу існуючому політичному та соціальному ладу. Шлях, обраний російською елітою, був чимось середнім між китайським та японським варіантами. За царя Олександра II Російська держава розпочала здійснення низки значних пе­ретворень, але їх було призупинено зі вступом на престол Олександра III. Пізніше граф С. Ю. Вітте, який був міністром фінансів за царя Миколи II, знов почав проводити економічні реформи. їхній темп ще більше прискорився з приходом на посаду прем'єр-міністра П. А. Столипіна, який здійснив у першому десятилітті XX ст. низку ключових перетворень. Темпи промислового зростання в країні у 1907—1913 роках були одними з найвищих у світі. Україна з її населенням, вигідними природними умовами, наявністю корисних копа­лин, важливим стратегічним значенням у складі Російської імперії розвивалася набагато швидше, ніж більшість інших регіонів держави. індустріалізація Південної України та Донбасу змінила економічну та соціальну структуру україн­ського суспільства. Україна була на порозі стрімкого еконо­мічного розвитку. Однак ринкові перетворення припини­лися з початком першої світової війни. Жовтнева револю­ція 1917 року відсунула ринкові реформи ще на три чверті століття. Проте навіть у 20-х роках XX ст., коли в умовах нової економічної політики приватне підприємництво було дозво­лено лише в обмежених розмірах, у країні діяв досить ефек­тивний ринковий механізм.

Отже, ринкові реформи не нові для України, тому пере­хідний процес можна поділити на два етапи.

Перший етап — ринкові реформи на межі XIX і XX ст. Перехідна економіка України на цьому етапі — це економі­ка, за умов якої здійснюється перехід від традиційної (дока­піталістичної) системи до ринкових принципів раціонально­го господарювання.

Другий етап — сучасні ринкові реформи, спрямовані на перехід від планової економіки командного типу до ринко­вої системи.

Отже, сучасну перехідну економіку України можна ви­значити як перехідну економіку нового типу — економіку, в якій здійснюється перехід від центрально-керованої економічної системи з високим рівнем спеціалізації виробництва та цент­ралізованим розподілом продукції та послуг до ринкової еко­номіки.