Читайте также:
|
Тема 9. Сучасний український конституціоналізм – мета конституційної реформи
1. Конституційне забезпечення політичної реформи в Україні. Історична періодизація конституційної реформи.
2. Проблеми реалізації Конституції України.
3. Плюси і мінуси конституційних змін 2004 р.
4. Шляхи і способи продовження конституційної реформи.
5. Умови формування системи сучасного вітчизняного конституціоналізму і прогнозування тенденцій його розвитку.
Конституційне забезпечення політичної реформи в Україні. Історична періодизація конституційної реформи
Змістовна характеристика політико-правової системи конституціоналізму актуалізується у зв'язку з політичною реформою і її конституційним забезпеченням, пошуком конституційних шляхів проведення реформи. При цьому конституційна реформа традиційно представляється як конституційний процес, що завершується прийняттям Конституції. Прийняття Основного Закону України, наголошується в літературі, означає, що «завершився... складний конституційний процес», «появу конституції завершує конституційний процес...». Але, по-перше, цей процес не може бути ототожнений з процесом прийняття конституції вже тому, що це - «перманентний конституційний процес» (В.Н. Шаповал), по-друге, процес підготовки і прийняття Конституції не тотожний конституційній реформі ні за часом, ні за засобами, ні за цілями. Нарешті, процес конституційних трансформацій в сучасній Україні почався не з прийняття нової Конституції України (1996) і не завершується політичною реформою, що декларувалась у кінці минулого століття і отримала практичний імпульс у 2004-2005 роках. Тому науково-практичний аналіз українських конституційних реалій повинен бути «накладений» на цільову установку конституційної реформи і її історичну періодизацію. Історичний підхід особливо важливий для формування сучасного українського конституціоналізму.
При цьому цілеполягання конституційної реформи знаходиться поза сферою самої Конституції, її змін. Мета конституційної реформи - створення необхідних соціально-політичних передумов, необхідного і достатнього елементного складу системи вітчизняного конституціоналізму, гідного III тисячоліття, людської цивілізації і визначення найбільш ефективних засобів досягнення мети (звичайна модель вирішення будь-якої проблемної ситуації).
Для пошуку відповідних меті і умовам засобів необхідно заздалегідь обрати напрям рішення проблемної ситуації: радикальний - прийняття нового або (як в Угорщині) в новій редакції Основного Закону, або еволюційний - пристосування конституційних постулатів до орієнтирів суспільства, що нестримно змінюються. Друге, ймовірно, переважніше, бо, по-перше, еволюція взагалі властива реформуванню; по-друге, радикальна зміна Конституції при її жорсткості створить небезпеку гострого політичного конфлікту в країні, провокації радикальної ревізії досягнутого; по-третє, навряд чи Конституція, прийнята в перехідний період держави, буде досконалішою основою українського конституціоналізму. Отже, аргументи за еволюційний (реформаторський) шлях формування вітчизняного конституціоналізму.
Початок конституційної реформи пов'язується з ухваленням Декларації про державний суверенітет України (16 червня 1990 р.), ідеї якої були закріплені і розвинені в Акті проголошення незалежності (24 серпня 1991 р.), Законі України «Про правонаступництво України» (12 вересня 1991 р.), Декларації прав національностей України (1 листопада 1991 р.). Ці конституційні акти разом із змінами і доповненнями Конституції Українською РСР визначають зміст першого етапу конституційної реформи сучасної України.
Другий етап конституційної реформи - це прийняття Концепції нової Конституції України (19 червня 1991 р.) і розробка проекту Конституції України, а потім його всенародне обговорення з 15 липня до 1 грудня 1992 р. Ці історичні віхи конституційного розвитку проходили в умовах гострої політичної боротьби, яку складно, навіть на відстані десятка років після прийняття нової Конституції, відокремити від наукового опрацьовування конституційних правоположень, дискусій про порядок прийняття і набрання чинності Конституції України. Підтвердженням цього є відношення науки і політики до самої Конституції, що сприймається як віддзеркалення боротьби і співвідношення класових, політичних сил. Дійсно, Конституція України з'явилася результатом складного компромісу політичних сил і це, а не суб'єкт і не «нічний режим» процедури її прийняття, визначило її долю, ступінь її реальності, «здійснимості».
Конституція України, що була прийнята о 9 годині 18 хвилин ранку 28 червня кваліфікованою більшістю голосів (315 депутатів), очолила третій етап конституційної реформи. Прийнята в результаті боротьби і компромісу, вона не задовольняла ні «лівих», ні «правих», ні жодну з гілок влади, ні стоячих поза гілок влади Президента чи прокуратуру. На наступний день після прийняття Конституції співголови Конституційної Комісії - Голова Верховної Ради України і Президент України - заявили про необхідність її вдосконалення, навіть «доведення» поточним законодавством. Природним наслідком «номінальної» Конституції з'явилася «конституція без конституціоналізму», яка «не допускає повної інтеграції конституційних норм у динаміку політичного життя».
При всій багатоскладності пройденого шляху конституційного реформування прийняття Конституції - це лише (третій) етап конституційної реформи - створення першого приближення нормативно-правової моделі майбутнього українського конституціоналізму. Виникають не менш серйозні і складні завдання, які підлягають осмисленню і рішенню на наступному етапі реформи: формування конституційної (масової і індивідуальної) свідомості; органічне «вбудовування» законодавства країни і юридичної практики в систему конституціоналізму; забезпечення динаміки розвитку конституційних відносин; напрацювання спеціального «набору» засобів захисту конституційного ладу і конституційної законності.
Вирішення цих завдань не обмежується тимчасовими рамками четвертого етапу (1996 - 2000 рр.), включається в наступний (п'ятий) етап і залежить від ступеня реальності Конституції, реалізованості конституційних правоположень. Подальший розвиток конституційної реформи в країні відбувався на основі і у напрямі забезпечення реалізації конституційних норм. Вже при прийнятті Конституції було ясно, що буде потрібна підготовка і видання (або перегляд, зміна, доповнення, нова редакція) щонайменше півтора сотень законодавчих актів, серед них більшість конституційних законів. Але, на відміну від конституційно-проектних варіантів, в Конституції не визначений як джерело конституційного права конституційний закон і передбачається, мабуть, тотожність між Конституцією і конституційним законодавством. Фактично законодавець вимушений знайти і легально визначити критерій розмежування Конституції, конституційних законів, поточного, звичайного законодавства.
Одночасно в теорії і практиці конституційного права України виникає гостра необхідність тлумачення конституційних норм Верховною Радою України (п. 6 Перехідних положень), а після утворення Конституційного Суду - цим органом. Інший напрям розвитку конституційної реформи - критичний аналіз конституційних правоположень в процесі перевірки їх на реалізованість і ефективність в конституційній практиці, на науково-теоретичну і прикладну обґрунтованість. Можливо, незадоволеність змістом Конституції не була б такою гострою, якби в процесі її підготовки була б досягнута угода про формування уряду парламентською більшістю. Це виявилося вже в ході парламентських виборів 1998 року і особливо під час президентських виборів 1999 року, коли основним змістом дискусій претендентів на пост Президента був перерозподіл повноважень влади в трикутнику: Президент - Уряд - Верховна Рада. Мова йшла про майбутні зміни в Основному Законі, згідно з якими повноваження розділу держави значно урізувалися, а отже, розширювалися повноваження Кабінету Міністрів і парламенту.
Першою реальною акцією щодо новелізації Конституції, що озаглавила п'ятий етап конституційної реформи в сучасній Україні, з'явився всеукраїнський референдум за народною ініціативою, проголошений Президентом України 15 січня 2000 року, виходячи з «необхідності консолідації суспільства для вирішення найважливіших соціально-економічних проблем, забезпечення ефективного функціонування всього державного механізму в Україні». На референдум було запропоновано шість питань, два з яких Конституційний Суд визнав неконституційними. Чотири питання, які залишилися для винесення на референдум - (1) про дострокове припинення Президентом України повноважень Верховної Ради України, якщо впродовж місяця не сформована парламентська більшість, що постійно діє; (2) про зменшення загальної чисельності народних депутатів; (3) про обмеження депутатської недоторканності; (4) про формування двопалатного парламенту - отримали підтримку громадян (більше 70%), хоча відповіді на питання практично не визначали майбутній зміст відповідного закону, а лише констатували позицію громадян. Відразу після проведення референдуму прогнозувалася конституційна проблемна ситуація: визначена мета, обґрунтована необхідність проведення конституційної реформи по відношенню до інститутів державної влади, проте існував дефіцит конституційних способів досягнення мети. Верховна Рада 14(3) скликання не змогла внести зміни в Конституцію, виявилася нездібною реалізувати результати референдуму.
Наступним кроком (періодом в рамках п'ятого етапу реформи) на шляху конституційних трансформацій, вслід за Всеукраїнським референдумом (2000), з'явилася президентська ініціатива проведення в країні політичної реформи з метою «забезпечення подальшого динамічного розвитку української державності..., створення передумов для підвищення реальної ролі партій і структур громадянського суспільства і впровадження демократичних інститутів, які відповідають європейській моделі будівництва сучасної демократичної держави». Ця мета більш універсальна, ніж зміни в Конституції (що було метою референдуму 2000 р.) і тому цей період реформи фактично є політичною реформою і її конституційним забезпеченням. Головною подією цього періоду було прийняття «пакетним голосуванням» Закону України «Про внесення змін до Конституції України» (законопроект № 4180), Закону України «Про особливості застосування Закону України «Про вибори Президента України при повторному голосуванні 26 грудня 2004 року» і - в першому читанні - законопроекту № 3207-1 «Про внесення змін до Конституції України» (8 грудня 2004 року).
Не звертаючись до аналізу політичної ситуації, пов'язаної з підготовкою і обговоренням законопроектів про внесення змін до Конституції, і потім з драматичними подіями виборчої кампанії на виборах Президента України, що завершилися «оранжевою революцією» (листопад-грудень 2004 року), слід, з урахуванням цільової спрямованості конституційної реформи, перетвореної в політичну з конституційним забезпеченням, відзначити її фактичну обмеженість, в усякому разі на сучасному етапі, порівняно з проголошеною метою. Отже, політичну (конституційну) реформу не можна вважати завершеною, вона буде продовжуватися безперервно або дискретно до досягнення кінцевої мети - створення сучасної системи українського конституціоналізму.
Дата добавления: 2015-02-16; просмотров: 133 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |