Главная страница | Контакты | Случайная страница Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

Особливості й основні функції державної молодіжної політики

На відміну від інших соціальних груп молодь спрямована у майбутнє, є його визначальною силою, а отже, держава завжди зацікавлена в тому, щоб відповідним чином сприяти її соціаль­ному становленню, розвитку та самореалізації. Молодість — це не тільки біологічний, а й соціальний про­цес, що діалектично пов'язаний саме з відновленням суспіль­ства як у демографічному, так і соціальному плані. Проте мо­лодь є не просто суб'єктом — спадкоємцем матеріальних і духовних надбань суспільства, вона суб'єкт — перетворювач суспільних відносин, оскільки історія — це не що інше, як послідовна система окремих поколінь, кожне з яких викорис­товує матеріали, капітали, виробничі сили, передані йому по­передниками. Від того, як відбуватиметься розмова між бать­ками, які передають спадщину, і дітьми, які її приймають, залежить стійкість, стабільність будь-якої системи. Тим ча­сом, ще в 1985 р. у "Керівних принципах для довготривалого планування і здійснення відповідних наступних заходів щодо молоді", документі, схваленому сороковою сесією Генеральної Асамблеї ООН, — становище молоді у світі було оцінено як напружене, тобто її було визнано однією з найвразливіших у соціальному плані груп населення. Цей документ містить конк­ретні рекомендації урядам різних країн щодо розробки націо­нальної молодіжної політики стосовно молоді. Дбаючи про інтеграцію молоді в суспільство, її становлення, розвиток та самореалізацію, держава виконує специфічну функ­цію, яку прийнято називати державною молодіжною політикою. Діяльність держави щодо молоді сягає вглиб віків. Окремі автори вважають, що історія розроблення і здійснення держа­вою конкретних заходів, що регулювали порядок визнання та умови досягнення молоддю "дорослого" статусу, сприяли її поступовому входженню в самостійне життя, бере початок у Великобританії XVI ст. Так, англійським Статутом про реміс­ників (1563) було передбачено, що кожний ремісник у місті чи сільській місцевості вивчав своє ремесло упродовж 7 років під наглядом майстра, який був за нього відповідальним. У гро­мадській думці того часу вважалось, що "...поки людина не досягне 23 років, найчастіше — хоч і не завжди — неприбор­кана, не має правильних суджень і недостатньо досвідчена для того, щоб керувати собою" [33, 57]. Лише тоді, коли молодому чоловікові виповнювалося 24 роки і закінчувався термін його учнівства, він мав право одружитися й відкрити власну спра­ву чи стати підмайстром за наймом. Найпомітнішим історичним періодом формування держав­ної молодіжної політики у більшості країн Заходу вважають 60-70-ті роки XX ст., коли відчутно загострилася криза тради­ційних інститутів соціалізації молодого покоління (насамперед сім'ї та школи). Соціальне становище молоді погіршилося з початком технологічної та структурної перебудови в умовах економічної кризи середини 70-х років, що передусім виявило­ся в стрімкому зростанні молодіжного безробіття. Навіть спрощене ознайомлення зі світовим та вітчизняним досвідом формування й реалізації молодіжної політики дає під­стави для висновку, що у правовому демократичному суспіль­стві державна молодіжна політика є одним зі специфічних і пріоритетних напрямів діяльності держави, її органів з метою створення певних умов і соціальних гарантій для становлен­ня та розвитку юних громадян, щонайповнішої самореалізації їх особистих і суспільних інтересів. Водночас молодіжну політику можна розглядати і як своє­рідний механізм, за допомогою якого держава (а також партії, громадські організації, профспілки, соціальні інститути тощо) вступає у взаємини з молоддю, сприяє (або ні) реалізації її за­питів і потреб.

Подібне визначення розглядуваного поняття дає більшість дослідників, у тому числі й зарубіжних. Переважна частина з них солідарні в тому, що молодіжна державна політика є не що інше, як галузь державної політики взагалі, специфічний напрям її діяльності. Таких поглядів дотримується, зокрема, група вчених, які свого часу займалися розробкою Закону СРСР про молодіжну політику (див.: "Некоторые подходы к форми­рованию молодежной политики РСФСР" // Молодежь и общес­тво: проблемы разработки и реализации региональной молодеж­ной политики / С. В. Алещенок, А. В. Луков, Д. Р. Полиева, В. П. Путинский. — М., 1991). На їхню думку, основою держав­ної молодіжної політики є розуміння потреби у створенні пев­них соціально-економічних, політико-правових, організаційних умов і гарантій для соціального становлення й розвитку моло­дої людини, реалізації її творчих сил та можливостей. А звідси і мета державної молодіжної політики: компенсувати недоліки соціального статусу молоді та створити умови для її активної інноваційної діяльності. Досить точно мету молодіжної політики визначив російсь­кий учений В.П. Мошняга. Він стверджує, що така політика покликана інтегрувати молоде покоління в соціальну і полі­тичну структури, сприяти його успішному і безконфліктному входженню в економічне і політичне життя суспільства. На переконання автора цього посібника під державною мо­лодіжною політикою слід розуміти наявність у суспільстві чіт­ко й об'єктивно визначених та законодавчо закріплених ідей щодо місця і ролі молоді у поступальному розвитку суспільст­ва, а також системи різноманітних заходів, що сприяють реа­лізації цих ідей. Тобто мета державної молодіжної політики — створити належні соціально-економічні, політико-правові, ор­ганізаційні умови та гарантії для соціального становлення, розвитку й удосконалення як окремого юнака чи дівчини, так і всього молодого покоління. Послідовною молодіжна політика буде лише тоді, коли здій­снюватиметься шляхом координації зусиль усіх її суб'єктів. Молодіжну політику держави слід розглядати не взагалі, з урахуванням того, що її суб'єктами є: держава, її органи (які практично її реалізують), політичні партії, громадські організа­ції та об'єднання, профспілки, соціальні інститути (освіти, культури), окремі громадяни і обов'язково самі молоді люди. Пояснимо цю тезу детальніше. Оскільки щодо молодіжної полі­тики держава покликана виконувати роль певного координато­ра, вона має дбати про розмежування функцій усіх її суб'єктів. У більшості країн світу державна молодіжна політика ґрун­тується на специфічній законодавчій базі і здійснюється спеці­альними державними органами, структурами. Головним її ру­шієм при цьому є, як зазначалося, сама молодь, її організації та ініціативна, інноваційна діяльність. Моделей молодіжної політики багато, однак попри всі від­мінності вони певною мірою подібні і їх можна звести до двох. Перша з них характеризується доволі активним втручанням держави у відносини суспільства й молоді (умовно — "модель Швеції"), друга — тим, що першочергова увага держави спря­мована на соціально незахищені і "неблагополучні" групи мо­лоді (неоконсервативна "модель США"). Окремо можна виділяти особливості державної молодіжної по­літики у Росії, Білорусі, Молдові, Іспанії, Німеччині, Нідерлан­дах, Португалії, Словаччині, Чехії, Фінляндії та інших країнах. Зокрема, у Німеччині модель державної молодіжної політи­ки ґрунтується як на соціал-демократичних, так і на ліберальних засадах. Соціал-демократичні виявляються в тому, що держава:

• здійснюючи молодіжну політику, зберігає у своїй основі соціальний вимір, а не індивідуальні інтереси;

• проводить активну політику щодо забезпечення основних прав, тобто не лише запобігає їх порушенню, а й створює відповідні умови для дотримання;

• захищає та розвиває соціальні здобутки. Ліберальні засади полягають у здійсненні заходів превен­тивного, компенсаційного, а також субсидіарного характеру. Отже, німецька модель державної молодіжної політики перед­бачає за наявності потужної законодавчої бази помірне втручан­ня держави в життя і справи молодих людей, надання допомоги тим із них, хто її вкрай потребує, а також залучення широкого загалу молоді до розв'язання власних проблем [33, 60]. Дещо з досвіду цих та інших країн може бути запозичене і в процесі розробки державної молодіжної політики в Україні, хоча тут значною мірою треба формувати саме власний підхід, з урахуванням історичного досвіду та проблем державотворен­ня загалом. Отже, за всіх об'єктивних обставин державна молодіжна політика має ґрунтуватися на наступних принципах, а саме:

• участі, за якого суб'єктом розробки і реалізації державної молодіжної політики мають бути передусім самі молоді громадяни, їх об'єднання та організації. Чотирнадцятиліт­ня практика державотворення в Україні підтверджує пра­вомірність дотримання цього принципу, оскільки саме принцип участі передбачає обов'язкове входження молоді в усі владні структури, політичні об'єднання та організа­ції, активну роботу в них. Тут велике значення має те, в який саме спосіб у державі здійснюється підготовка май­бутніх фахівців з усіх галузей народного господарства — економіки, культури, освіти тощо;

• гарантій, відповідно до якого держава має надавати всім молодим громадянам мінімум соціальних послуг насампе­ред у сферах освіти, виховання, духовного й фізичного роз­витку, професійної підготовки та працевлаштування. По­дальший розвиток особи, її самореалізація — то вже зусилля самої людини. Його можна стимулювати різними способами, в тому числі кредитуванням, системою раціо­нальних пільг, визначенням і заохоченням кращих тощо. І робити це має насамперед держава, її органи і структури;

• соціальної компенсації, що передбачає правовий та со­ціальний захист тих молодих людей, які через власний соціальний статус та стан здоров'я самі неспроможні про себе подбати (діти з неповних чи багатодітних сімей, си­роти, молоді інваліди тощо). ^ім того, держава не по­винна надавати молоді максимум гарантій лише з "влас­ної кишені". Спрацювати цей принцип може тільки тоді, коли державні структури та органи виконавчої влади ак­тивно підтримують інновації, молодіжні програми та проекти самої молоді, які вона реалізує знову ж таки власними силами;

• пріоритету, згідно з яким здійснюватися і підтримувати­ся мають насамперед ті молодіжні проекти, програми, ініціативи, які сприяють розв'язанню найпекучіших за часом і ситуацією проблем. Наприкінці XX ст. такими проблемами молоді в Україні були: освіта, професійна підготовка, зайнятість, безробіття, охорона здоров'я, за­доволення духовних потреб. Як свідчить досвід, державна молодіжна політика лише тоді дає позитивні результати, коли вона виокремлюється саме як специфічний, пріоритетний напрям у діяльності всіх її органів та структур і здійснюється в інтересах як молодої людини, так і суспільства загалом. Без такої пріоритетності не буде належ­ного зв'язку між поколіннями, їх спадкоємності як невід'єм­ної умови суспільного прогресу. У демократичному, правовому суспільстві державна моло­діжна політика передбачає створення певних умов і надання гарантій для соціального становлення та розвитку юнаків і дівчат, їхньої інтеграції в усі сфери життєдіяльності, реалі­зації всіх потенцій і здібностей. Вона є тим своєрідним меха­нізмом, завдяки якому держава, а також партії, громадські об'єднання, організації, рухи, соціальні інститути вступають у взаємини з молоддю, сприяють (або ні) реалізації її інтересів, запитів і потреб.

Молодіжна політика може стати реальною і результативною лише коли об'єктивно сприймається і здійснюється процес ви­ховання молоді, формування її світогляду. Вище вже зазнача­лося, що потрібно рішуче позбутися колись традиційного сте­реотипу "комуністичного виховання", згідно з яким процес впливу на молоду людину, формування її за певним зразком, певною моделлю і заданістю правив за ідеологію. Адже молодь завжди намагалася бути не якоюсь пасивною субстанцією, а активним суб'єктом діяльності, соціальних відносин і перетво­рень. Саме на цьому ґрунті й виникали певні розбіжності, а то й конфлікти між поколіннями. Метою державної молодіжної політики є:

• забезпечення справжньої рівності прав, обов'язків і со­ціальної перспективи молоді поряд з іншими соціальни­ми групами, але не за їх рахунок;

• соціальний захист молодих громадян, розв'язання їхніх різноманітних соціально-політичних, економічних, ду­ховних проблем, а також створення належних необхід­них стартових можливостей для влаштування власного життя, адаптації в ньому, саморозвитку і самореалізації;

• підтримання й стимулювання основних суспільно корис­них ініціатив самої молоді, її організацій і рухів, що на­магаються зробити конкретний внесок у розв'язання як суто молодіжних, так і загальних проблем.

§ 11.2. Досвід розробки і здійснення молодіжної політики в зарубіжних країнах.

Перш ніж звернутися до досвіду формування та здійснення молодіжної політики за рубежем, варто наголосити на наяв­ності деяких загальних закономірностей і проблем, що стосу­ються як молоді загалом, так і молодіжної політики в різних країнах і регіонах. У державах зарубіжжя політика щодо молоді значною мірою детермінована оцінками ситуації у молодіжному середовищі і, головне, завданнями, що ставить перед собою у формуванні мо­лодіжних програм Організація Об'єднаних Націй. У найузагальненішому вигляді вони формулюються так:

• популяризувати, розробляти і проводити в життя нова­торські заходи та програми для молоді у межах націо­нальних планів розвитку, особливо у галузях освіти і підготовки кадрів, зайнятості, житлового будівництва, збереження навколишнього середовища, охорони здо­ров'я і соціального обслуговування відповідно до досвіду, умов і пріоритетів кожної країни;

• мобілізувати необхідні людські та фінансові ресурси на здійснення молодіжних заходів і програм, і розвивати від­повідну діяльність у галузі технічного співробітництва;

• сприяти зростанню активності молоді шляхом поліпшен­ня використання і поглиблення каналів зв'язку між Ор­ганізацією Об'єднаних Націй і молоддю, молодіжними організаціями на національному, регіональному і міжна­родному рівнях;

• підвищувати інтерес молоді до культурних заходів своїх країн у всіх галузях діяльності й заохочувати її до учас­ті в них. Генеральна Асамблея ООН у 1981, 1984, 1986 pp. неоднора­зово наголошувала як на значенні молоді в суспільстві, так і на необхідності розв'язання молодіжних проблем саме на дер­жавному рівні, зусиллями самої держави, її уряду. Досвід формування та реалізації молодіжної політики в різ­них країнах складався по-різному, тому багато в чому він був унікальним, неповторним і навряд чи його можна дублювати. Наочним прикладом тут може бути практика здійснення мо­лодіжної політики Німеччини, зачатки якої, як уже згадува­лося, сягають ще часів Прусської держави від моменту появи "Регулятива щодо праці молодих робітників на фабриках". Провідною ідеєю щодо Пруссії стає ідея соціальної допомоги, захисту молоді (хоча держава й не відмовилася повністю від системи соціального "нагляду" нею за молоддю).

З 1908 р. у Німеччині починають створюватися так звані ювенальні суди, а з 1901 по 1911 р. приймається низка право­вих актів щодо прав та обов'язків молоді. У 20-х роках XX ст. істотний вплив на розробку молодіж­ної політики Німеччини має соціальна педагогіка, ідеї свободи особистості дитини, молодої людини. У роки фашизму біль­шість діючих законів, зокрема, "Закон про благодійність" (1922), були розтоптані. Тож згодом зовсім по-іншому здійсню­валася молодіжна політика як у НДР, ФРН, так і багатьох ін­ших країнах. Які найхарактерніші особливості молодіжної політики у за­рубіжних країнах? Більшість авторів, які займалися і займаються проблемами молоді колишніх європейських держав так званої соціалістич­ної співдружності, солідарні в тому, що молодіжна політика у 70-80-х роках XX ст. повністю копіювала молодіжну політи­ку, здійснювану КПРС в СРСР, а саме: комуністичні партії ста­вили за мету зміцнення комуністичного характеру молодіжних організацій; молодь максимально залучалася до вирішення го­ловних завдань соціалістичного будівництва; відбувалося по­дальше зростання лав спілок молоді і підвищення ефективнос­ті внутрішньоспілкової роботи. Такі підходи, як відомо, цілковито відповідали молодіжній політиці КПРС. За винятком хіба що того, що у компартіях соціалістичних країн були спеціальні структури, що займалися проблемами молоді. У Народній Республіці Болгарія, наприклад, це була спеціальна партійно-державна комісія по роботі з молод­дю на чолі з секретарем ЦК БКП, у ЦК Соціалістичної єдиної партії Німеччини — спеціальний відділ по роботі з молоддю, у ЦК Польської об'єднаної робітничої партії — відповідний сектор. Молодіжна політика європейських (як і більшості інших) країн ґрунтується на одному чи кількох законодавчих актах, що визначають статус, права й обов'язки молоді. Такі закони в країнах Європи були вперше прийняті наприкінці 60-х та в 70-80-х роках XX ст. Це закони про молодь в Угорщині (1971) та НДР (1974); Кодекс про дітей та молодь Куби (1978); Поста­нова Ради Міністрів НРБ "Про поліпшення умов підготовки та реалізації молоді" (1980); Закон "Про принципи участі молоді у державному, суспільному, економічному та культурному житті країни" (1986) та ін. Усі ці закони та рішення, попри їх розбіжності, загалом мали багато спільного. По-перше, орієнтували молодих людей на життя в одновимірному соціалістичному суспільстві, де ні­бито проблеми молоді зникають взагалі і, по-друге, закріплю­вали щодо неї патерналістську політику. Як уже зазначалося, молодіжна політика в НДР формувала­ся дещо інакше, ніж у ФРН. Тут неодноразово (1950, 1964, 1974 рр.) приймався Закон про молодь, що обґрунтовував по­літику, проводжувану правлячою партією. Натомість у ФРН більше уваги звертали на створення мере­жі відомств та спеціальних установ у справах молоді, а також на підготовку професійних соціальних працівників для роботи з нею у найрізноманітніших соціальних інститутах. У 80-х роках молодіжний рух, і не лише в колишньому СРСР, зокрема в Україні, серйозно змінюється, стає багатограннішим, суперечливішим. Поряд з раніше створеними молодіжними організаціями пе­редусім у Європі, в СРСР, почали спонтанно виникати так зва­ні неформальні об'єднання. Це явище проаналізоване багатьма авторами, обговорювалося на різноманітних наукових семіна­рах, конференціях, "круглих столах" тощо [5]. Неформальний молодіжний рух не був випадковим. Уже наприкінці 70-х років чимало дослідників висловлювали ціл­ком слушне занепокоєння звуженням сфери суспільних інтере­сів молоді європейських країн, її політичної та професійної переорієнтації. Скажімо, якщо в 60-х роках одним із найваж­ливіших завдань молоді вважалося набуття знань, освіти, про­фесії з метою участі у соціалістичному будівництві, то в 70-х на перший план висувається матеріальний добробут, сім'я, суто особисті інтереси.

За таких змін в орієнтаціях молоді прийняті закони вже не спрацьовували, тому уряди соціалістичних країн змушені були приймати деякі доповнення до чинних нормативних докумен­тів. Лише у 80-90-х роках молодіжна політика зарубіжних країн Європи формується багатосторонньо, з урахуванням законодавчого і виконавчого її рівнів, створення певних моло­діжних структур. Існують різні моделі молодіжної політики у зарубіжних країнах. Спробуємо виділити дві найтиповіші. Перша з них — "модель Швеції". Вона характеризується досить активним втручанням держави у стосунки суспільства і молоді. Зокрема, у цій країні дуже сильні державно-правові механізми регулювання стосунків між молоддю й іншими гро­мадянами та соціальними групами. Спеціального закону про молодь у Швеції немає, проте чи­мало положень щодо неї та дітей знайшли відображення в За­коні про соціальні служби. Соціальні проблеми молоді у Швеції безпосередньо розв'я­зує так звана Соціальна рада, створювана в кожній комуні у межах соціальної служби. Така Рада має добре знати місцеві проблеми, координувати зусилля всіх організацій, закладів, установ, служб з роботи з молоддю. Для цього у Швеції існує певна система соціальної допомоги, яку держава надає моло­дим людям у навчанні, набутті кваліфікації, праці, побуту, дозвіллі та ін. Деякі молодіжні проблеми у Швеції розв'язу­ються через державну раду у справах молоді, що має можли­вість, зокрема, виділити допомогу молодіжним організаціям безпосередньо з державного бюджету. Друга модель — "модель США". На відміну від шведської, вона характеризується першочерговою турботою про соціально незахищені і "неблагополучні" групи молоді. Наприклад, у прийнятій 1980 р. "Президентській ініціативі про освіту і пра­цевлаштування молоді" було висунуто завдання "підвищити можливості працевлаштування молодих людей, які найперше цього потребують". З метою надання соціальної допомоги молоді у США було створено мережу спеціальних агентств. Крім того, тут пішли шляхом організації великих комплексних центрів з досить широким обсягом усіляких послуг. Наочним прикладом може бути відкритий ще у 1972 р. Центр альтернатив для молоді "Доо" ("Двері"). Діяльність цього центру повністю фінансуєть­ся державою. Він надає юнакам і дівчатам послуги, перед­бачені комплексною програмою здоров'я, консультації щодо роботи, догляду за дітьми, освіти, правових питань, занять спортом, мистецтвом і т. ін. У Центрі працюють професійні спеціалісти: лікарі, психологи, юристи, педагоги, художники, музиканти, юнологи. Тепер коротко розглянемо особливості реалізації молодіжної політики в окремих країнах. У Фінляндії молодіжна політика є самостійним напрямом діяльності держави і політичних партій. Тож цілком зрозумі­ло, чому під час виборів до комунальних (тобто місцевих) Рад в окремі пункти програм майже в кожній з них виділено пи­тання молодіжного руху, організації працевлаштування і побу­ту молодих робітників, спеціалістів, студентів. Державним органом, що координує розвиток молодіжної політики, є Державна Рада з питань молоді Фінляндії. На міс­цевому рівні створені й активно діють комісії у справах моло­ді (молодіжні комісії) комунальних рад. Членами цих комісій є депутати відповідної ради, не звільнені від своїх основних обов'язків. Зі складу комісії обирається бюро, члени якого є звільненими функціонерами і представляють більш-менш зна­чущі політичні партії країни. Так, Бюро Молодіжної комісії м. Турку складається з 9 осіб, а її голова є представником про­відної у місті партії коаліціонерів (партія "центру"). Молодіжна комісія отримує повну дотацію міських властей Фінляндії і не займається комерційною діяльністю. Її функціо­нери мають заробітну платню, що дорівнює середньому заробіт­ку фінського державного службовця.

Фінансування молодіжної політики забезпечується з бюдже­ту комунальних Рад Фінляндії, а також центрального держав­ного бюджету залежно від реалізованої програми. Крім того, держава частково фінансує діяльність молодіжних та інших громадських організацій у галузі молодіжної політики. Відра­хування з місцевого бюджету на потреби молодіжних комісій фіксовані. При цьому кошти витрачаються відповідно до кош­торису, який періодично складає і подає на розгляд до місце­вого органу влади Молодіжна комісія. Фінська молодь віком від 16 до 18 років переважно вклю­чається у трудовий процес і, відтак, випадає з поля зору Молодіжної комісії. Частина політично активних юнаків та дівчат починає співпрацювати з молодіжними організаціями політичних партій. Однак більшість молодих людей фактично самостійно розв'язують власні проблеми, користуючись допо­могою лише профспілок. Щодо молодих підприємців, то вони, не маючи своєї "підприємницької" профспілки, об'єднуються в молодіжну секцію Фінська асоціація підприємців. Отже, можна виділити такі особливості фінської молодіжної політики:

1) плюралізм молодіжних громадських організацій, під­тримання їх суспільно корисних ініціатив державою і партіями;

2) наявність спеціального відомства у справах молоді — Молодіжної комісії, що координує свої дії з молодіжни­ми організаціями партій, іншими громадськими організа­ціями;

3) значні фінансові відрахування з держбюджету на потре­би молоді і "некомерційну" спрямованість молодіжної по­літики загалом;

4) самостійний характер молодіжних організацій відносно її опікунів — політичних партій і водночас надання парті­ями фінансової підтримки своїм молодіжним організаці­ям (тобто фінансування молодіжних ініціатив);

5) розгалуженість структури державних органів у справах молоді (докладно цей досвід було вивчено й узагальнено С. Пугинським).

Значний інтерес щодо розробки і реалізації молодіжної по­літики викликає досвід ФРН. Тут єдиного закону про молодь практично немає, а молодіжна політика здійснюється на осно­ві кількох законодавчих актів (як загального характеру, що певним чином регламентують молодіжні проблеми і шляхи їх розв'язання, так і тих, що безпосередньо стосуються молоді). Основу молодіжної політики у ФРН становили і становлять спеціальні програми, розраховані на різні строки реалізації. Такі програми розробляються на ґрунтовній науково-методич­ній основі. Досить згадати, що у ФРН існує понад 200 науко­вих центрів, організацій і закладів, що займаються досліджен­ням різноманітних проблем молоді, діє великий науковий центр — Німецький інститут молоді (Мюнхен), регулярно ви­даються численні збірники на зразок "Повідомлення про стан молоді" та інші матеріали. Безпосередньо реалізацією молодіжної політики у ФРН за­ймаються спеціальні державні установи. Ще в 1957 р. тут було організовано спеціальне Федеральне міністерство у справах мо­лоді, сім'ї, жінок та охорони здоров'я. Воно координує діяль­ність усіх установ, соціальних служб, що займаються пробле­мами молоді, видає спеціальні збірники "Повідомлення про стан молоді", розпоряджається коштами, виділеними держа­вою на здійснення молодіжних програм і т. ін. Принципового значення набуло те, що до молодіжної полі­тики у ФРН прилучено багато соціально-політичних структур суспільства, зокрема різноманітні підприємницькі організації. При цьому вирішальний вплив на її здійснення мають політич­ні партії — передусім ті, що перебувають при владі. Так, на всіх партійних рівнях ХДС/ХСС — при Федеральному правлін­ні, у земельних, окружних і місцевих організаціях є спеціаль­ні відділи по роботі з молоддю. При правлінні СДПН створено спеціальну комісію у справах молодіжної політики, відповідні комітети діють у земельних і місцевих організаціях партії.

Багатогранну і цікаву роботу з молоддю проводить Німецька комуністична партія, яка неодноразово підкреслювала свою прихильність до "ідейного керівництва молодіжним рухом". Вона бере на себе вирішення таких питань, як захист прав та ін­тересів молоді, залучення юнаків і дівчат до боротьби за мир і життя на землі, за захист навколишнього середовища. Певним показником ефективності молодіжної політики ФРН може слугувати хоча б той факт, що за даними соціологічних опитувань близько 70-80% молодих людей висловлюють своє задоволення існуючою системою і власним життям у ній. Свої особливості має молодіжна політика в Іспанії. Тут коор­динацією всієї роботи з її розробки і здійснення займається Міжміністерська комісія у справах молоді (1986), а головним виконавцем є Інститут молоді, що діє в структурі Міністерства культури. Діяльність Міжміністерської комісії ґрунтується на такому принципі: "Лише через державну політику, що надає пріори­тет заходам у справах молоді, можна розраховувати на ефек­тивне розв'язання проблем молоді". Молодіжні програми, що розробляються в Іспанії, покликані полегшити соціальну, культурну і політичну адаптацію молоді, усунути перепони, що заважають вступу в самостійне життя. До останнього часу в Іспанії реалізовувалися молодіжні програми, спрямовані на:

а) підготовку молоді до самостійного життя, її гармонічно­го розвитку шляхом вдосконалення системи освіти і про­фесійного зростання;

б) полегшення вступу молоді в трудове життя завдяки реа­лізації відповідної політики зайнятості (розвитку систе­ми контрактів, стимулюванню підприємців з метою укла­дення довготривалих угод з молодими робітниками, підтриманні молодіжних ініціатив у сфері промисловос­ті, сільського господарства, сфери послуг);

в) боротьбу з наркоманією — для цього розроблено Націо­нальний план боротьби з цим лихом за участю різних за­цікавлених міністерств. Планом передбачено заходи з профілактики, лікування, реабілітації, соціальної адапта­ції, боротьби з торговцями наркотиками;

г) створення широкої мережі молодіжних служб і послуг, без якої неможлива ефективна молодіжна політика. Така мережа повинна максимально сприяти самовияву молоді. З 1987 р. в Іспанії почала діяти так звана молодіжна картка, власники якої мають певні пільги при користу­ванні громадським транспортом, забезпеченні житлом, відвіданні культурних та спортивних закладів, отриманні кредитів тощо. Перелік пільг у кожному випадку визна­чають місцеві органи влади. Програма фінансується ними та Інститутом молоді, і є частиною міжнародної програми, в якій беруть участь також Франція і Португалія;

д) забезпечення творчої участі в усіх молодіжних програмах самої молоді через мережу її власних організацій і асо­ціацій, надання широкої підтримки таким організаціям, стимулювання їхньої діяльності з боку державних орга­нів. Без участі самої молоді в їх реалізації всі програми, на думку їх авторів, приречені на провал. Крім того, як вважають організатори молодіжної політики в Іспанії, будь-які зусилля держави можуть видатися марними без широкого залучення до розв'язання проблем молоді всього суспільства. Створена спеціальним декретом глави Іспанської держави Міжміністерська комісія у справах молоді вивчає проблеми мо­лоді, розробляє і виносить на розгляд уряду молодіжні прог­рами в галузі економіки, політики, культури; координує дії окремих міністерств і відомств щодо молоді. Потреба у створенні такої структури, наголошується в дек­реті, зумовлена тим, що молодь гостріше за інші соціальні гру­пи потерпає від соціально-економічної кризи, від хибності заходів — навіть досить ефективних, вживаних окремими сек­торами державної адміністрації для більш плідного розв'язан­ня проблеми вступу молоді в самостійне життя.

Очолює комісію міністр культури, а його заступником є ди­ректор Інституту молоді. До складу Комісії входять представ­ники 16 міністерств на рівні генеральних секретарів і директо­рів департаментів. Особливу увагу слід звернути на правове регулювання мо­лодіжної політики в зарубіжних країнах, захист інтересів мо­лоді саме на законодавчому рівні. Так, у законодавчих актах Німеччини останнім часом з'яви­лися статті, що забороняють молоді читати шкідливі книги й журнали. Поправки до законів стосуються також правових норм, спрямованих на забезпечення безпеки дітей і молоді на вулицях, у ресторанах, кафе, дискотеках. У Фінляндії відповідно до законів молодь та молодіжні орга­нізації мають можливість брати участь в управлінні суспільством. Тут при Міністерстві освіти працює Державна рада з питань мо­лоді, створено Національний комітет фінських молодіжних спі­лок, що об'єднує 55 молодіжних організацій. Представники окре­мих із них є членами Державної ради з питань молоді. У Португалії з 1985 р. існує добродійний фонд молодіжних організацій і Генеральна дирекція з питань молоді. В 1988 р. у цій країні було організовано Інститут молоді, підпорядкова­ний Президії Ради міністрів. До його структури входять: Ке­рівна рада, Контрольні комісії, відділи міжнародних зв'язків, вільного часу та молодіжних асоціацій, планування і вивчен­ня проблем молоді, Центр інформації тощо. В Австрії закони дещо інакше підтримують молодь. Тут, зо­крема, фінансуються й утримуються спеціальні місця зустрічі молоді до 25 років; заохочується видання дитячих і молодіж­них газет і журналів, наукові дослідження з проблем молоді. Держава контролює радіоі телепрограми, кінофільми, теат­ральні вистави. Завершуючи короткий огляд молодіжної політики зарубіж­них країн, можна зробити такі висновки.

1. Загалом у зарубіжних країнах накопичено великий, від­мінний від вітчизняного, досвід формування і реалізації моло­діжної політики. Відповідно до застосовуваних підходів виріз­няють так звану неоконсервативну модель молодіжної політики (приклад США), коли держава надає соціальну допо­могу передусім тим категоріям і групам молоді, які її конче потребують, і соціал-демократичну (в більшості європейських країн), де держава практично бере на себе відповідальність за розв'язання чи не всіх проблем молоді.

2. Характерною особливістю молодіжної політики зарубіж­них країн є її реалізація у трьох сферах: соціально-економіч­ній, культурно-естетичній та молодіжного руху. У кожній з них можна виділити головні, найважливіші проблеми, що роз­в'язуються шляхом реалізації молодіжних програм, проведен­ня окремих заходів, акцій тощо. У соціально-економічній сфері це: аналіз і практичне роз­в'язання проблем освіти, професійного навчання молоді, її пра­цевлаштування, адаптації на виробництві. Істотний акцент при цьому робиться на соціальному захисті, адаптації юнаків та дівчат віком до 18 років. І це цілком природно, адже ця кате­горія молодих людей найперше потребує захисту й допомоги. У культурно-естетичній сфері молодіжної політики головна увага зосереджується передусім на проблемах захисту і розвит­ку інтелектуального потенціалу молоді, оволодіння нею кращи­ми надбаннями вітчизняної та світової культури. Закономірно, що держава намагається створити молоді сприятливі умови для користування духовними і культурними цінностями. Щодо молодіжного руху, то тут політика спрямована на його стимулювання, підтримання молодіжних організацій, роз­виток молодіжного співробітництва. Зазначимо також, що уряди зарубіжних країн певною мі­рою будують свою політику щодо молоді як патерналістську, тобто як певний аванс, кредит на майбутнє, щоб згодом отри­мати від неї реальну віддачу в економіці, політиці, соціальній, духовній та інших сферах.

3. Більшість розвинених країн (зокрема, Німеччина, Австрія, Фінляндія, Франція) мають і продовжують розробляти, вдоско­налювати специфічне ювенальне законодавство. Крім того, у них діють спеціальні структури, що займаються практичною реалі­зацією молодіжної політики: міністерства, відомства, Національ­ні комітети, департаменти, бюро, соціальні служби для молоді, фонди сприяння молодіжній політиці тощо.

4. У багатьох зарубіжних країнах молодіжна політика реа­лізується завдяки державним та регіональним молодіжним програмам. Найчастіше ці програми стосуються: зайнятості молоді та запобігання безробіттю; освіти та професійної підго­товки (перепідготовки) юнаків і дівчат; екологічних проблем; оздоровлення, медичного обслуговування та профілактики за­хворювань; боротьби з наркоманією, токсикоманією, проститу­цією, СНІДом тощо. Досить часто такі програми мають засте­режний (превентивний) характер, і спрямовані на запобігання хибним крокам і вчинкам молодих людей.

5. Молодіжна політика у зарубіжних країнах багато в чому ґрунтується на наданні молодим людям гарантій, створенні пев­них умов для їх розвитку і самореалізації. З часом деякі гаран­тії поширюються на цілі континенти. У 1980 р. в одній із провін­цій Франції народилася ідея так званого молодіжного квитка. Пізніше молодіжний квиток, що надає пільги у користуванні громадським транспортом, закладах культури, дозвілля, спорту, був використаний як засіб сприяння розвитку молоді в інших єв­ропейських країнах — Шотландії, Нідерландах, Болгарії, Іспанії тощо. У листопаді 1986 р. відбувся семінар "Європейське спів­робітництво у галузі молодіжних квитків", а 1 липня 1987 р. у Лісабоні — конференція (відома як Лісабонський протокол), на якій було підписано міжнародний протокол з молодіжних квит­ків. Сутність справи полягає в тому, що володар "молодіжного квитка" має право користуватися ним у будь-якій країні, що під­писала Лісабонський протокол. Пізніше під цим протоколом з'явилися підписи Греції, Люксембургу, Андорри, Норвегії, Шве­ції, Великої Британії, Кіпру, Фінляндії, Уельсу та інших країн. Додамо, що в деяких країнах знижки при користуванні транспортом, готелями, відвідуванні музеїв, кіноконцертних залів, спортивних споруд, придбанні одягу, книжок, оплаті навчання, набутті прав водія транспорту існують і без молодіж­них квитків. Щодо Лісабонського протоколу, то на окремі види товарів і послуг вони сягають від 10 до 60 %. Джерела фінансування молодіжних квитків досить різноманіт­ні: державно-громадські фонди; надходження, отримані в проце­сі реалізації молодіжних програм; спонсорські внески; реклама.