Главная страница | Контакты | Случайная страница Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

Сучасні політичні вчення Заходу

Проблеми політичної науки, поставлені в різні періоди XX ст., і є предметом обговорення і дальшого дослідження в сучасних умовах. І не під силу охарактеризувати всі або хоча б основні напрямки су­часної науки про політику. Тут можна визначити лише її деякі най­важливіші проблеми. Для сучасної політичної науки Заходу харак­терна неоднорідність сфери предмета досліджень, багатоманітність і суперечливість теорій, ідей, міркувань про політику, політичну владу, політичні відносини, про їх місце і ролі в політичному процесі. З по­чатку XX ст. в науці про політику утверджуються різні напрями і шко­ли, визначались важливіші теоретичні орієнтації і концепції. Утвер­джуються і набирають широке розповсюдження політичні школи: неопозитивізму, прагматизму та політичного реалізму, модернізму, со­ціальних систем та ін.

В сучасних умовах найпоширенішим в науці про політику є соці­ологічний напрям. Представники соціологічного напрямку вивчають явища політики в контексті і через призму аналізу суспільства в усій складності і багатоманітності його соціальної структури і політич­ного процесу. Вирішальний вплив на становлення і розвиток соціо­логічного напрямку в політичній науці мали праці соціолога Макса Вебера і зокрема його теорія соціальної дії, французького соціолога Еміля Дюркгейма і його теорії соціальних систем та ін. В межах со­ціологічного напряму в політичній науці італійці Вільфредо Парето і Гаетано Моска розробили основи сучасної концепції еліти. В рус­ії і соціологічного напряму є розроблена Моісеєм Острогорським і Робертом Міхельсом концепція політичних партій. Виникнувши на початку XX ст., неопозитивізм в соціології - теоретико-методоло-гічна орієнтація, що опирається на усвідомлене і на неусвідомлене, на філософське положення логічного позитивізму знайшов широке розповсюдження і в політичній науці. Основні положення неопози­тивізму в політичній науці полягають у визнанні того, що, по-пєр-ше, соціальні та політичні явища підкоряються законам, спільним для всієї дійсності - природної і соціально-історичної (натуралізм); по-друге, методи соціального дослідження мають бути такими ж точними, суворими і об'єктивними, як і методи природознавства; по-третє, суб'єктивні аспекти людської поведінки можна досліджу­вати тільки через відкриту поведінку (біхевіоризм); по-четверте, істин­ність наукових тверджень має доводитись емпіричними досліджен­нями; по-п'яте, всі соціальні явища описуються і відображені кількісно. Проте прихильники постпозитивістської методології від­стоюють пріоритет теоретичних знань в політичній науці. Неопози­тивізм не є єдиною школою. Це загальна і дуже впливова орієнтація, прихильники якої називаються представниками наукової політич­ної соціології або природничо-наукового напрямку в політичній со­ціології. Виникнувши спочатку на базі Віденського гуртка ~ фізика-лізм і концепція емпіричної політичної соціології Отто Нейрата і незалежно від нього в руслі емпіричної соціології США (Ланберг, Стів Чепін, Стів Дода, Рем Бейн та ін.), ця течія відмовилась від початкового ригоризму, тобто твердого наміру дотримання принци­пів, що мали значний вплив на розвиток емпіричної політичної соці­ології. Засвоєння емпіричної соціології Заходу неопозитивістської концепції логічного емпіризму (тобто визнання чуттєвого сприйнят­тя) тривало в 40-60-х роках. Неопозитивістські установки поділя­ють багато відомих соціологів та політологів (Лазарфельд, Герберт Зеттерберг, Губерт Блейлок). їх вплив на практику соціологічних дос­ліджень подвійний. З одного боку, неопозитивізм зазнає справедли­вої критики об'єктивно-ідеалістичних, іраціоналістичних концепцій, відстоюють застосування наукових, зокрема математичних, методів дослідження, а з другого, - засуджують межі і можливості соціоло­гічного дослідження, намагання відірвати політичну соціологію від політики, виступають проти історизму і абсолютизують математич­ні методи, деякі логічні процедури у вивченні всередині суспільства соціальних процесів і природно наукові дані про поведінку людини. Школа прагматизму і політичного реалізму виникла і знайшла найбільше поширення в США. Відомі ЇЇ представники Чарльз Сан­дерс Пірс (1839-1914 pp.) - американський філософ, логік, заснов­ник прагматизму, професор в Кембріджі, Балтіморі і Бостоні, Уі-льям Джемс (1842-1910 pp.) - професор Гарвардського університету, вчені Чікагського університету Чарльз Маріам, Генрі Моргентау та ін. Прагматизм політичний (от греч. pragma - діло, дія) ~ установка на досягнення безпосередніх переваг, що ігнорують моральний зміст і віддалені наслідки дій. Представники школи прагматизму сприйня­ли ідеї і методологічні установки філософської теорії прагматизму, уміло пристосовуючи їх до аналізу політичного життя в США. В пра­цях Уільяма Джемса прагматизм формулюється як метод вирішен­ня філософських і соціологічних суперечок шляхом порівняння прак­тичних наслідків, що випливали з тієї або іншої теорії, і як теорії істини: істина те, що краще працює, що краще підходить до кожної частини життя і поєднано з усією сукупністю досвіду. Представни­ки школи прагматизму наполегливо доводили необхідність зміцнення зв'язків соціальних і політичних наук з практикою, з реальним жит­тя, м. В сучасних умовах прагматизм в соціології виступає в формі експериментального натуралізму, що з'єднує суб'єктивний ідеалізм з антимарксизмом або в формі неопрагматизму, що об'єднує праг­матизм з неопозитивізмом і семантичним ідеалізмом. Прагматизм включає операціоналізм Вріджема, головне в якому є ідея операцій­ного аналіза, за яким суть будь-якого поняття може визначитись ли­ше з допомогою опису операції, що використовується при формуван­ні, споживанні і перевірці поняття. Звичайно ж, в центрі філософії прагматизму є так званий принцип прагматизму, що визначає значен­ня істини, її практичну користь.

Теорії модернізації (модернізм) — сукупність поширених на За­ході в політології і соціології концепцій суспільно-економічного та політичного розвитку, що пояснюють процес переходу від стабіль­ного традиційного до сучасного індустріального та постіндустріаль-ного суспільства, що безперервно змінюється. їх прояв обумовлений формуванням критичного ставлення до традиційної науки про пове­дінку. В 20-і роки досягла розквіту класична форма біхевіоризму (тоб­то поведінки). На той період припадає пік впливу біхевіоризму на ідеї та методи соціології. Біхевіоризм, безперечно, сприяв нагромад­женню величезного емпіричного матеріалу, що, проте, зростав з ней­мовірною швидкістю і масовістю. Хоча біхевіоризм дав позитивний ефект у вивченні поведінки індивідів у малих групах, проте, зовсім недостатньо застосовується в суспільстві. Звідси поява нових тенден­цій в соціології Заходу, серед яких важливе місце і займає модернізм. Суть модернізму полягає в тому, що, не відкидаючи в цілому поведін-ковий підхід до вивчення суспільства, до політики, прагне подолати його крайності і недоліки. Модерністи намагаються доповнити пове-дінковий підхід інституціональним, тобто вивченням політичних і со­ціальних інститутів і механізмів їх функціонування.

Школа соціальних систем і її вплив в соціології Заходу та Сходу. Методологією соціологічних досліджень використовується ідея сис­темного аналізу та структурного функціоналізму. Структурно-функці­ональний аналіз став широко застосовуватися в соціології та політо­логії, починаючи з середини 50-х років. Його суть полягає у виділенні елементів соціальної взаємодії, що досліджується і визначає їх місце і значення (функції). Та в деякому зв'язку, якісна визначеність ро­бить необхідним ЇЇ системний розгляд. В тому або іншому вигляді функціональний підхід використовувався в усіх політичних концеп­ціях, де суспільство розглядалось системою. Виникла і виявилась дуже стійкою аналогія між суспільством і організмом. Власне, при дослідженні відповідно в суспільстві вишукувались подібні органи, функціонування яких забезпечує, життєздатність організму ~ суспіль­ства. Розглядаючи суспільство, політику в термінах структурно-функціонального аналізу, соціологи Заходу, а потім і Сходу зосереджу­ють увагу на факторах, що сприяють або перешкоджають інтеграції та системі, і навіть не порушують питання про необхідність її якіс­них змін. Постбіхевіоризм характеризується поєднанням позити­вістсько орієнтованого на створенні «позитивної» досвідно доказо­вої соціальної і політичної теорії і ціннісно-ідеологічного підходу до досліджень соціальних і політичних явищ.

Значну роль в політичній науці Заходу відіграє і інституціоналізм. Його представники вивчають стійкі форми організації і регулюван­ня суспільного, в тому числі і політичного життя. Основне поняття, що використовується при дослідженні є політичний інститут, що ство­рюється з метою реалізації певної політичної мети. Політична пове­дінка людей інституціоналізмом вивчається в тісному зв'язку з існуючою системою соціально-нормативних актів та інститутів. Пред­ставниками інституціоналізму в політичній науці є американські по­літологи Сеймур Мартін Ліпсет, Чарльз Міллс, француз Моріс Дю-верже та ін. Політологи француз Моріс Дюверже, американець Роберт Даль, німець Ральф Дарендорф та ін. розробляють концепції полі­тичного плюралізму, у джерел яких стала теорія соціальної солідар­ності Еміля Дюркгейма. В основі їх поглядів лежить положення про те, що в сучасному суспільстві класи, як такі, зникли, а замість них існують різні взаємодіючі соціальні спільності, інтереси яких не є антагоністичні, а повністю примиримі. В таких умовах держава ви­конує функцію узгодження інтересів різних соціальних спільностей, виступає як нейтральний арбітр між конкуруючими політичними станами, покликана не допускати переваження одних перед інши­ми. Значну роль у розвитку політичної науки відіграла і теорія де­мократії, основи якої закладені ще французьким мислителем Алек-сісом де Токвілем. В межах теорії демократії сформувались сучасні вчення про правову державу, громадянське суспільство, про права і свободи людини (Сеймур Мартін Ліпсет, Роберт Даль та ін.).

В руслі соціологічного напрямку в політичній науці розвиваються і діють гуманістична концепція в соціології Флоріана Знанецького, тео­рії символічного інтернаціонізму Джорджа Міда, теорія конфлікту, теорія соціального обміну, теорії бюрократії (Макс Вебер, Роберт Кінг Мертон, Алвін Гоулднер та ін.), концепції тоталітаризму (Хапни Арендт, Фрідріх фон Хайєк, Хосе Ортега-і-Гасет, Микола Бердяев та ін.), теорії міжнародних відносин (Раймонд Арон, Роберт Моргентау, МаксКаплан та ін.). Становлять інтерес висновки і визначення влади, зроблені політологом Едвіном Тоффером та ін.