Главная страница | Контакты | Случайная страница Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

ПРОБЛЕМИ ДЕРЖАВИ В КРАЇНАХ СТАРОДАВНЬОГО СХОДУ 3 страница

Один із мислителів італійського Відродження Леонардо Терунда в "Меморіалах", написаних у 1435—1436 pp. і надісланих кардиналу Нікколо Альбергаті (для папи Євгена IV) та базельському настоятелю собору Сант-Анжело Джуліано Чезаріні, відкидав папські претензії на світську владу та володіння. Автор підкреслював, що одночасне управління церквою і державою немислиме; обов'язками папи є опікування Христовою церквою, панування в "царстві небесному". Засобом виправлення церкви Терунда вважав відмову її від світських володінь. Він доводив, що церква не має юридичних прав на світську владу, отриману, за твердженнями духовенства, від Христа. Мислитель зазначав, що Пипін і його син Карл Великий, який оволодів Римом, дарували владу Захари, римському первосвященику.

Італійське Відродження характеризувалося поєднанням гуманізму з реформістським рухом. У гуманізмі була закладена ідея перегляду панування церкви в суспільстві.|

Прагнення зрозуміти справжнє призначення людини, розкувати її волю і творчі сили неминуче призводило до зіткнення з традиційним сприйняттям, християнства. Такі погляди були властиві мислителеві пізнього Відродження

Челіо (Целіо) Секондо Куріоне (1503—1569 pp.). Він видавав твори античних авторів — Ціцерона, Тита, Лівія, Сенеки, Таціта, Арістотеля, Ювенала, Плавта та інших. У власних працях Куріоне ототожнював Бога з природою, усім сущим, вважаючи, що той охоплює Всесвіт і присутній повсюди. Куріоне критикував римські порядки, відкидав церковну ієрархію, засуджував діяльність папської курії. В багатьох питаннях щодо церкви, церковних установ, зв'язку світської та духовної влади він сходився з протестантизмом, зокрема з поглядами Цвінглі та Кальвіна.

Терунда, Куріоне, Марсилій Падуанський і особливо Нікколо Макіавеллі прагнули створити світську політичну теорію, відірвати вчення про державу і право від містики та теології. Вони відстоювали ідею сильної централізованої держави, незалежної від церкви. В працях цих та інших учених у прихованій, нечіткій формі виявлялися паростки концепції природного права.

Великим стимулом у розвитку політології на­прикінці XV ст.— першій половині XVI ст. були ідеї лютеранства, кальвінізму, протестантизму — ідеї епохи Реформації.

Під Реформацією розуміють широкий антифеодальний та антикатолицький рух у Європі в першій половині XVI ст. Реформація заклала початки протестантизму. Вона характе­ризувалася прагненням відновити чистоту християнської релігійності. Це виявлялося в усіх напрямах реформаційних віровчень, в прагненні пояснити насамперед сутність по­тойбічного світу. У центрі соціальної системи Реформації були відносини індивіда і колективу. Більшість зусиль реформаторів спрямовувалися на досягнення жорсткої підпо­рядкованості людини общині за допомогою формалізованих зв'язків, ієрархічної залежності, авторитарного лідерства, репресивних заходів. Реформатори вважали, що лише їхні уявлення про Бога, світ, людину, суспільство є істинними, єдино правильними і такими, що мусять обов'язково виконуватися. Ці погляди підкріплювалися виробленням особливої реформаторської ідеології, для якої характерними були суворі релігійно-політичні доктрини. Релігійний ен­тузіазм у реформаторів часом був не менший, ніж у релігійних фанатиків-католиків.

Історичним фоном, на якому виникла Реформація, була політична обстановка в Німеччині на початку XVI ст. і У той час коли Англія, Франція, Іспанія та деякі інші, європейські країни перетворилися в централізовані держави, Німеччина залишалася територіально та політично роздроб­леною.; За гучною назвою Священна Римська імперія

німецької нації приховувалося політично нестійке об'єднання феодальних князівств з верховною владою імператорів із династії Габсбургів. Влада імператора над князями базувалася на ленній залежності і була номінальною. Не існувало ні імперських фінансових, ні управлінських органів, ні єдиної армії. Великі князівства перетворилися в своєрідні цент­ралізовані монархії.

Господарська та політична роздробленість країни, поєд­нання в економіці розвинутих та відсталих форм, феодальний гніт, який дедалі посилювався, створювали крайню напру­женість у соціальних відносинах. Загострилися протиріччя між старими та новими можновладцями — феодалами, промисловцями і купцями, духовними та світськими феода­лами, нижчим дворянством та князями. Наростала боротьба селян проти феодальних землевласників. Уже в 1502 р. робилися спроби підняти селянське повстання. Соціальні конфлікти з часом набули релігійного забарвлення. В 1517 р. почалися виступи проти індульгенцій монаха Августинського монастиря доктора Мартіна Лютера. Це сприяло зростанню його авторитету. Лютер очолив широкий соціальний рух. У ході антипапської боротьби він проголосив тезу про "виправдання вірою", яка завдала нищівного удару по папству та католицькій ортодоксії. Згідно з тодішнім ученням католицької церкви, людина може врятуватися та уникнути пекла з милості божої при заступництві святих; для цього треба виконувати обряди, прилучатися до святих таїнств, творити богоугодні справи. Лютер відкинув зовнішні культові атрибути католицької церкви. Спасіння, вважав він, можна досягти завдяки божій милості, подарованій людям через Христа.

Суспільно-політичні ідеї Реформації, спрямовані проти католицької церкви, значною мірою реалізувалися в першій половині XVI ст. Правда, вони все-таки належали не самому Лютеру, а були підготовлені його попередниками — відомим англійським реформатором Дж. Уікліфом, Я. Гусом та професором Віттенберзького університету Вазелем.

У реформістському русі стався розколі Лютер очолював бюргерсько-князівський напрям, а його послідовник Томас Мюнцер — плебейсько-селянський. Мюнцер трактував Ре­формацію як соціально-політичний переворот, який повинні вчинити найбільш знедолені верстви суспільства — селяни та міська біднота; саме вони здатні встановити новий суспільний лад без гніту та експлуатації. Послідовниками та ревнителями Бога Мюнцер вважав увесь трудящий люд, а його ворогами — всіх експлуататорів та гнобителів.

Революційна обстановка в Німеччині ставала дедалі напруженішою. На боротьбу першими піднялися дрібні дворяни — рицарі на чолі з Франдом фон Зіккенгеном та Ульріхом фон Гуттеном. Вершиною Реформації стала селянська війна 1524—1525 pp. Боротьба тривала до середини XVI ст. У 1555 р, був укладений Аугсбурзький релігійний мир, згідно з яким за князями визнавалася свобода і вибір віросповідання. Народна Реформація в Німеччині зазнала поразки.

У полі зору мислителів Реформації перебували також питання суспільно-політичного устрою держави. Лютер і його сучасники не знали терміна "держава" в розумінні "Respub-liса", а користувалися поняттям "влада" (obrigkeit). Основу політологічної доктрини Лютера становило вчення про два світи — духовний та земний, в яких одночасно живе і від влади яких залежить людина.

Земний світ належить людям. У ньому панує влада і діють земні масштаби, до яких Лютер відносив доброчинність та природне право. Духовний світ охоплює лише тих, хто вірить у Христа. Усі люди залежать від влади обох світів, вони злі і гріховні за своєю суттю. Земна влада має завдання не допускати вчинення гріхів, протидіяти з допомогою насильства лихим намірам. Лютер стверджував, що коли б люди були доброчесні, то не треба було б запроваджувати владу і створювати державу. Оскільки цього немає, то і держава, і влада необхідні, а люди мають їм підкорятися. Уряд, за Лютером, повинен панувати над черню і повинен бити, вішати, палити, стинати голови, щоб його боялися і щоб він міг тримати народ у покорі.

Німецький реформатор стверджував, що його завданням є повернення до раннього християнства. Селяни, послідов­ники Реформації, йшли далі, вимагали повернення до раннього християнства не лише в церковному, а й у суспільному житті. Це була одна з основних причин селянського повстання.

Духовний вождь повсталих Т. Мюнцер був прибічником ненасильницької ліквідації феодального ладу, встановлення такого соціального порядку, в якому жоден християнин не мав би приватної власності. Недопустимими, на його погляд, були насильство і посідання християнином будь-якої урядової посади. Оскільки всі люди рівні перед Богом, то всі вони повинні бути рівні між собою на Землі, стверджував Мюнцер. 'Мюнцер черпав обгрунтування своєї концепції в Біблії і прагнув практично втілити на Землі "царство Боже" — такий суспільний устрій, всякому не буде майнової різниці,

протистояння члена суспільства чужій для нього державній владі.

Другий радикальний напрям Реформації — вчення Ж. Кальвіна (1509—1564 pp.), викладене в "Напученнях у християнській вірі". На відміну від лютеранства, яке ставило церкву в залежність від держави, кальвінізм зберігав щодо останньої незалежність.

Для кальвінізму характерним був фаталізм, соціальний аспект якого виявлявся в двох прямо протилежних напрямах. При виникненні він передавав упевненість людей в істо­ричній справедливості, непереможності їхньої справи. Коли ж відносини, виконанню яких сприяла ця доктрина, переставали розвиватися, то вона призводила до бездіяльності і покірності нащадків колишніх переможців.

Аналізуючи форми держави (монархію, аристократію, демократію), Кальвін надавав перевагу аристократичній організації й обґрунтовував це тим, що така перевага доведена всім історичним розвитком і підтверджується волею Бога. Найкращою моделлю держави він вважав республіку.

У Франції ідеологом реформаторства був Ж. Боден (1530—1596 pp.) — депутат від третього стану в Генеральних штатах. Він виступав на захист віротерпимості, вимагав сильної влади, яка б поважала закон, захищала свободу совісті.

У політичній доктрині Бодена важливе місце посідало вчення про державу, суверенітет. Останнім наділений лише монарх, для якого характерним є безумовне панування одноособової владної волі. Монарх виступає джерелом права і закону, повинен поважати власність громадян, не нищити її надмірними податками, не обмежувати свободу людей, оскільки вона дана їм природою.

Найкращою формою держави Боден вважав спадкову монархію, хоча для позначення держави взагалі він користувався терміном "республіка", а метою держави — захист громадян, забезпечення порядку в державі. Боден пов'язував суспільний і державний розвиток з географічним середовищем, а здібності людей — з кліматичними поясами.

Держава, за Боденом,— це передусім правове управління. Вона має справедливий характер, діє на основі права, законності. Сама держава складається з елементарних соціальних ланок — сімей, які становлять її першооснову. В суспільстві всі відносини діляться на такі, що правлять, і такі, що підпорядковуються. Політична влада має суве­ренний характер і є результатом об'єднання сімей і громадян у державу шляхом підпорядкування їх загальній політичній владі. З допомогою концепції суверенітету Боден обгрунтував

поняття держави як такої політичної спільноти, котра має свою власну незалежну владу і не підпорядкована іншій політичній владі (церкві, імперії, великим сеньйорам).

Отже, Відродження та Реформація — це не тільки відновлення забутих в епоху середньовіччя античних поглядів на світ, людину, суспільство, а й подальше їх удосконалення вже в нових умовах. Цей період породив неперевершені зразки культури, які стали органічними та незамінними компонентами поступу людства і поставили Європу, де вони розвивалися, на чолі світового прогресу.

2.2.3. Н. МАКІАВЕЛЛІ ТА МАКІАВЕЛЛІЗМ

XVI ст. характеризувалося глибокою кризою, початком кінця італійського гуманізму. Мрії гуманістів про швидке настання "золотого віку" зіткнулися з реальністю постійних війн, контрреформацією, зміцненням централізованої феодальної влади, експансією іноземного панування. В італійських містах, які були вогнищами культури Відродження, не був переборений корисливий партикуляризм. У них так і не розвинулися передумови для національного об'єднання. В роздрібненій Італії так і не знайшлося сили, яка б створила національну монархію, як це сталося у Франції, Англії. Країна потрапила в сферу інтересів ворогуючих між собою Франції та Іспанії. Саме в цей час і за таких обставин виникало; вчення Н. Макіавеллі (1469—1527 pp.) чЙого політична доктрина становить цілісну систему і може бути оцінена як найвищий злет ренесансної політичної думкид

Мислитель народився в збіднілій аристократичній родині у Флоренції. Його батько Бернардо Макіавеллі був юристом і мав незначні доходи, через це молодий Нікколо не зміг отримати університетської освіти. Однак він постійно і цілеспрямовано займався самоосвітою і, за твердженням сучасників, був блискуче освіченою людиною. Макіавеллі прекрасно знав твори Платона, Арістотеля, Фукідіда, Полібія, Ціцерона, Плінія, Плутарха. Вже в ранній молодості він оволодів основами юридичних і комерційних наук, навичками ведення юридичних справ. Це дало йому змогу витримати конкурс і отримати 19 червня 1498 р. посаду канцлера другої канцелярії — секретаря сеньйорів. Ця канцелярія відала внутрішніми справами республіки. В тому ж році Макіавеллі був призначений канцлером-секретарем Ради десяти (Комісії свободи і миру), що змусило його займатися військовими справами, вести листування з представниками республіки за кордоном.

За 14 років служби секретар і громадянин Флорентійської республіки написав тисячі службових листів, донесень, велику кількість проектів законів, урядових розпоряджень, військових наказів. Він неодноразово виїжджав за кордон, зокрема у Францію, Німеччину, з дипломатичними місіями.

У 1512 р. після падіння республіки і відновлення у Флоренції влади Медічі Макіавеллі усувають від справ, ув'язнюють, піддають катуванню, а потім висилають у сільський маєток. Лише 1526 р. його запрошують для організації оборони Флоренції. Макіавеллі прагне об'єднати зусилля італійських держав для відсічі чужоземцям і зазнає трагічної неудачі.

Великий особистий досвід Макіавеллі послужив грунтом для його політологічної теорії. В основних творах "Князь" і "Роздуми" мислитель аналізує концепцію людини. Голо­вним стимулом поведінки він вважає інтерес, який вияв­ляється багатоманітно, але пов'язаний з бажанням людей зберегти своє майно, що найкращим чином забезпечує прагнення до набуття нової власності. Макіавеллі писав у праці "Князь", що люди швидше простять смерть батька, ніж втрату майна. Приватновласницький інтерес передує людській турботі про честь і почесті. Макіавеллі перший в нову епоху розробив універсалію "людської природи", ознаки якої він черпав у середовищі найближчого йому класу італійських городян і поширював їх на всі часи і народи. Мислитель вказував, що невикорінений егоїзм людської природи з усією необхідністю вимагає введення державної організації як вищої сили, що може поставити його у вузькі межі. Звідси випливають передумови диктатури суспільного договору.

У світогляді Макіавеллі виявилися елементи фаталізму.t В поемі "Про долю" він писав, що доля всемогутня і кожен, хто приходить у цс життя, рано чи пізно відчує її силу. І хоча природна могутність долі перемагає будь-кого, все ж кома -може бути стримана надзвичайною доблестю. Доля, за Макіавеллі, схожа на одну із бурхливих рік, які завдають своїми розливами великої шкоди жителям. її сила і натиск змушують людей відступати й утікати від стихії. Проте їй можна і протистояти, будуючи загати і греблі.

Релігію Макіавеллі розглядав як явище суспільного життя, підпорядковане законам виникнення, розквіту і загибелі. Суспільство без релігії немислиме, оскільки вона як необхідна і єдина форма суспільної свідомості забезпечує духовну єдність народу та держави. Ставлення до різнома' нітних релігій і культів визначається суто державним інтересом і суспільною користю. Макіавеллі стверджував, що

релігія перебуває у великій невідповідності з повсякденним життям, а це небезпечно для суспільства і держави. Самі ж етичні засади християнства він вважав нездійсненними, а тому непридатними для зміцнення держави. Критикуючи християнство, Макіавеллі звертався до поганської релігії древніх, яка боготворила людей, овіяних земною славою, наприклад, полководців і правителів держави. Йому імпону­вали древні обряди, які супроводжувалися жорстокістю і кровопролиттям. Він доводив, що древня релігія відповідала інтересам зміцнення держави.

Розглядаючи політику як автономну галузь людської діяльності, Макіавеллі зазначав, що вона має свої цілі і закони, незалежні не лише від релігії, а й від моралі. Головним критерієм політичної діяльності, мета якої — зміцнення держави, є користь і успіх у досягненні поставлених завдань. Добре все те, що сприяє зміцненню держави, політичний результат повинен досягатися будь-яки­ми засобами, в тому числі з допомогою обману і відкритого насильства.

У Макіавеллі головний герой — можновладець, розумний політик, який застосовує на практиці всі засоби політичної боротьби і досягає успіху. Макіавеллі різко виступав проти гуманістичного трактування політичного діяча, називав гуманістичні ідеали вигадкою.

Герой політичних трактатів Макіавеллі — не спадковий монарх-деспот, а політик, що створює нову державу, яка після смерті монарха може стати республікою. Порятунок від феодальної роздробленості, партикуляризму, нобілітату незалежних міст-республік Макіавеллі вбачав у сильній централізованій владі, здатній захистити країну від чужо­земної навали.

У своїх міркуваннях Макіавеллі грунтувався на ідеаліс­тичних уявленнях про єдину і незмінну природу людини. На його думку, у всі часи і у всіх народів існували й існують одні і ті ж прагнення та пристрасті. Владолюбство, користолюбство Макіавеллі проголошував основними рисами людської природи. Він писав, що люди більше схильні до зла, ніж до добра. Виходячи з уявлень про людську психологію, побудовану на ницих пристрастях, Макіавеллі пропонував при організації держави використовувати антич­ний досвід.

Виділяючи дві форми держави — монархію і республіку, вказуючи на велике значення монархії в перехідний період, Макіавеллі все ж надавав перевагу республіці. Кращою він вважав таку республіку, в якій до здійснення владних повноважень одночасно покликані представники знаті і

народу. В республіканській формі Макіавеллі вбачав мож­ливість реалізації політичних свобод (у його розумінні — це міське самоуправління, яке давало владу міським патриціям). Захищаючи рівність як принцип побудови держави, мислитель розумів під нею скасування всіх феодальних привілеїв, пом'якшення майнових протиріч, які підривали суспільні устої. Тільки свобода і рівність можуть розвинути здібності людей, викликати у них повагу до спільного блага й інші громадянські чесноти. Мета, якої прагнув досягти Макіавеллі, була прогресив-ною, однак він не добирав засобів, ігнорував мораль, в основу політики ставив цинізм. Така політика дістала назву макіавеллізму. Вона знайшла застосування в пізнішій суспільній практиці ідеологів абсолютизму і викликала ненависть противників феодалізму.. Концепція Макіавеллі піддавалася критиці тих кіл, які самі на практиці викори­стовували його теорію — єзуїтів в Італії та Франції, Фрідрі-ха II в Німеччині, прихильників біронівщини в Росії. Вони прикривали свої наміри релігійними, моральними та ідео­логічними аргументами. Реанімацією макіавеллізму в XX ст. був сталінізм, який, прикриваючись комуністичною ідеоло­гією, вступав у таємні змови про перерозподіл світу, прого­лошував на словах рівність і свободу націй та народів, а насправді організовував геноцид проти них, возвеличував на словах інтелігенцію, а насправді систематично винищував її. Співвідношення між власне ученням Макіавеллі та макіавеллізмом досить складне. В соціальній дійсності макіавеллізм дістає грунт для існування там, де вузька соціальна база, на яку спирається влада, де політика суперечить загальнонародним інтересам. Засобом проти макіавеллізму є участь у політичній діяльності представників народу, демократичність і самої політики, і способу добору політиків.

Відділивши політику від релігії і моралі, Макіавеллі цим самим перевернув основи політичної свідомості. Середньо­вічний принцип "віри", фідеїзму він замінив на принцип "згоди народу", консенсусу, який вважав засобом ліквідації феодальної анархії, обмеження папської влади, створення сильної національної держави. Мислитель розглядав державу в динаміці: в ній взаємодіють різні сили, які беруть участь у політичному процесі — народні маси, гранди, суверенний правитель. У Спарті, в республіканському Римі Макіавеллі вбачав приклади стійкості державних форм, які грунтуються на "роз'єднанні" політичної влади, тобто на дотриманні таких порядків, за яких народні збори є засобом обмеження влади нобілітету й одночасно конституційним "виходом"

народу до правителя. Поєднання цих трьох першооснов гарантує республіканський режим та дає змогу користуватися своєю власністю, не тривожитися за безпеку свою чи своїх близьких. Пізніше ці положення були розвинуті Локком та Монтеск'є у знаменитій теорії розподілу влади.

Як уже зазначалося, ідеалом Макіавеллі була сильна суверенна державна влада, втілена у "новому принципаті"— першій фазі становлення нового ладу. Особиста диктатура "нового государя" у Макіавеллі ставиться вище від закон­ності, права. Сам правитель ламає старі порядки, пориває зі становим законодавством та феодальними привілеями і керується у стосунках з іншими членами суспільства правилами поведінки "диких тварин". Водночас поряд із насильством, Макіавеллі виділяє в диктатурі творчий бік. Щоб реалізувати цю творчість, правитель повинен мати надзвичайні повноваження. Режим особистої влади виступає тут не як засіб задоволення честолюбних прагнень правителя, а як спосіб розв'язання загальнонаціональних завдань. Сильна диктаторська влада правителя мусить бути коротко­часною і не передаватися спадково. Насильство повинно застосовуватися сувереном, як правило, одноразово. Жор­стокість правителя, добре розрахована і вивірена, є благом; вона повинна не руйнувати, а виправляти.

Аналізуючи політичну діяльність Цезаря Борджія, П'єро Содоріні, Н. Макіавеллі прагнув знайти новий тип полі­тичного діяча, визначити роль особистості в політичній історії, виявити межі особистої влади, сформулювати зако­номірності політичного режиму, закласти основи політичного мистецтва, визначити межі повноважень верховного суверена в нових умовах.

2.3. РАЦІОНАЛІСТИЧНІ КОНЦЕПЦІЇ ПОЛІТИКИ

2.3.1. ПРОСВІТНИЦТВО. Ф. БЕКОН І ДЖ. ЛОКК

ПРО ДЕРЖАВУ ТА ПРАВОВІ ОСНОВИ

ЛЮДСЬКОГО БУТТЯ

Просвітництво XVII—XVIII ст. (спочатку англійське, а потім французьке) виступало як широка соціально-політична та філософська течія, яка вперше відверто і конструктивно заперечила ідеологію феодального суспільства, зосередивши увагу не на самій критиці, а на обгрунтуванні політико-філософських поглядів, що випливали з пізнання та відтворення буржуазних відносин: Представники Просвіт-

ництва прагнули передусім обмежити віру на користь розуму, релігію на користь науки і наукового споглядання, звільнити мораль від абсолютного впливу релігії, проголосити "при­родний пломінь розуму" головним незалежним від релігії засобом удосконалення суспільства. При цьому відбувалося не грубе матеріалістичне заперечення релігійної етики, а відчуження від догматичних, застиглих форм розуміння світу, які дегуманізували сутність самої людини, її природні основи буття. Рушійною силою історичного розвитку й умовою ціннісності розуму просвітники вважали прогрес у раціональному формуванні долі людини.

Просвітництво XVIII ст.було засобом боротьби молодого в той час класу буржуазії проти структур (особливо їх ідейних форм), які склалися в феодальному суспільстві. Ці підвалини попередніх відносин перешкоджали розвиткові науки і наукового світогляду. Вони узаконювали ідейний абсолютизм церкви. Просвітники, навпаки, боролися проти такої форми підпорядкування, розкріпачували людський розум і цим самим впливали на політичне усунення старих феодальних форм і норм буття. В міру становлення у Західній Європі буржуазного суспільства ідеї Просвітництва набули розвитку спочатку в Англії, потім у Франції, а згодом у Німеччині.

Аналізувати особливості суспільно-політичної думки пред­ставників англійської школи епохи Просвітництва неможли­во, не звернувшись до поглядів таких філософів, як Бекон та Локк.

Ф. Бекон (1561—1626 pp.) був виразником становлення і конституювання Просвітництва як специфічної, якісно нової форми усвідомлення дійсності. Найважливіші праці цього мислителя — "Новий Органон" та "Нова Атлантида".

В обгрунтуванні походження держави і права Бекон стояв на позиціях мислителів нового часу — від Макіавеллі до Гегеля (включаючи Гоббса, Спінозу, Гроція, Руссо), які намагалися звільнити поняття про державу та право від містичних намулів і розмежувати істини науки від поглядів релігії. І хоча в юридично-правових аргументаціях Бекон відверто посилався на те, що королі управляють державою за дорученням Бога ("король — смертний Бог на землі"), проте ці думки не відображали суті його концепції. І помилково було б думати, що Бекон зберіг відданість середньовічним уявленням про божественний спосіб появи держави і права.

Бекон зазначав, що при зверненні до джерел права апеляція до Бога має сенс, якщо він ототожнюється з "природним законом" або "природним розумом". Тому слід

полишити надприродність і керуватися практикою та розу­мом. Таким чином мислитель дорозвинув ідею Відродження щодо природності теорії права, яка випливає із "людської природи".

Ще Арістотель стверджував, що держава — це продукт природи. Природний шлях виникнення державної влади, за Беконом, реалізується через розростання сім'ї (патріар­хальний спосіб) або завдяки завоюванням. Отже, державна влада виникає раніше, ніж юридичні інститути. У таких поглядах закладена спроба природноісторичного підходу до питання про виникнення держави. Основи права, за Беконовою теорією, такі: людей об'єднує справедливість, "справедливість полягає в тому, щоб не робити іншому того, чого не бажаєш собі". Це принцип буржуазного права. При феодалізмі сюзерен не був юридично рівним васалу. Суспільство ж товаровиробників визнавало юридичну рівність усіх перед законом. І коли, міркував Ф. Бекон, хтось чинить несправедливість заради власної вигоди, інші, вбачаючи в цьому небезпеку для всіх, об'єднуються і приймають закони для захисту від несправедливості. Загальнодержавна за­конність, з точки зору Бекона, виявляється не тільки в придушенні королівською владою феодальної сваволі, підко­ренні дій суддів на місцях одному законові, чим надається народові реальна захищеність від сваволі судів, айв обмеженні влади короля законом. Закон, а не абсолютистська влада короля, мусить регулювати відносини між королем і підлеглими. Цими міркуваннями в політичну науку були закладені дві раціональні думки, які знайдуть подальше теоретичне доопрацювання і практичну реалізацію: про необхідність розмежування властей та статус конституційної монархії.

В Англії дедалі міцнішала сила буржуазії і "нового" дворянства, які були репрезентовані в нижній палаті парламенту. Визнання цієї сили знайшло вияв у наданні класам, які мали приватну власність, ряду невідчужених свобод — свободи особи, торгівлі, власної думки в парламенті, який ставав новим центром влади в країні, передусім законодавчої і частково судової. Бекон вбачав одну з ознак справедливості існуючого способу управління в тому, що нові закони не можуть бути прийнятими, а старі скасовані без дозволу парламенту.

Саме парламент став центром організації революційних сил буржуазії проти королівського абсолютизму. Визначення сили буржуазії і нового дворянства в правосвідомості Бекона відобразилося так, що класичну двоєдину формулу феодаль­ного права "Богові віддайте Боже, а цезарю — цезареве"

він замінив триєдиною формулою "Богові віддайте Боже, а цезарю — цезареве, а підлеглим ■— те, що їм належить".

Бекон проголосив, що не король, а передусім істина є на першому місці.

Виходячи з гуманних природних основ, Бекон ігнорував класову природу держави і права. Але спираючись на історичний досвід, він визнавав норми права як об'єкт боротьби між різними суспільними групами. Якщо закон "загрожує інтересам більш чисельної і сильної групи людей, ніж та, інтереси якої він охороняє, то це угруповання знищує закон, що трапляється дуже часто". Закон, таким чином, може існувати лише спираючись на силу, і те, що визнається справедливістю для одних, постає несправед­ливістю для інших. "Насильство інколи набуває вигляду закону і деякий закон інколи більше говорить про на­сильство, ніж про правову рівність". Можливо, що у подібних випадках місце порядку посяде суспільний розбій і людина людині справді стане вовком.

Сила ж виступала у Бекона як основа міжнародного права. Так, у взаєминах між державами він проповідував стан "війни всіх проти всіх". Бекон спирався на авторитет мислителів античності Демосфена, Платона, за якими, між державами не існує реального миру, а лише прихована або реальна війна. Мирна угода з іншою державою неможлива, стверджував Бекон, якщо вона не прийме умов, які б обмежили або взагалі скасували можливість заподіяти кривду. Війни висвітлюють співвідношення сил між держа­вами, і тому вони — найвище випробування права. Але незважаючи на це правові норми не є порожніми словами, які прикривають панування сили. Погляди філософа на силу як остаточну й останню підвалину права (коли вичерпані всі можливості) були доволі глибокими і пізніше лягли в основу як концептуальних, так і практичних правових дій у міжнародних відносинах (наприклад, юридичними і правовими нормами обгрунтоване і практично реалізоване рішення ООН 1991 p. щодо повернення Кувейтові суве­ренітету).