Главная страница | Контакты | Случайная страница Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

ПРОБЛЕМИ ДЕРЖАВИ В КРАЇНАХ СТАРОДАВНЬОГО СХОДУ 4 страница

Бекон розрізняв війни справедливі і несправедливі. Схоласти, зазначав він, більше здатні орудувати кишенько­вими ножами, ніж мечами, і вважають, що війна справедлива лише як помста за напад та заподіяні збитки. І це наперекір урокам історії, згідно з якими держава мусить попередити удар, аніж відбити його. Тому обгрунтування небезпеки буде виправданою причиною випереджувальної війни. Справедли­вою є наступальна війна заради знищення тиранії, а війна,

яка б велася заради збереження її, навіть шляхом оборони,— несправедлива.

Бекон засудив війни за розповсюдження релігії (міжре­лігійні війни). Він вважав, що ці війни рідко можна виправдати, точніше, ніколи, якщо в них немає елементів земних зазіхань. "Через те, що ми християни, чи можемо ми забувати, що інші — це люди?"

Найбільш повно ідеї раннього Просвітництва відобрази­лися в соціально-політичних та філософських поглядах Дж. Локка (1632—1704 pp.), який став продовжувачем учен­ня Бекона. Основним твором, у якому викладені найважливіші погляди Локка, є трактат "Досвід про людський розум".

Локк обгрунтував принцип матеріалістичного сенсуаліз­му — походження всіх знань з чуттєвого сприйняття зовнішнього світу. Його філософська діяльність припала на епоху Реставрації в Англії, на період другої англійської буржуазної революції і після неї. Ця революція закінчилася політичним компромісом між англійською буржуазією і "новим дворянством", який створював політичні передумови для подальшого розвитку капіталізму. Спираючись на досягнуті успіхи, англійська буржуазія продовжила боротьбу за розширення своїх політичних прав і скасування пере­житків феодалізму. Локк брав участь у цій боротьбі як філософ, економіст, політичний публіцист і прагнув обгрун­тувати правоздатність компромісу між двома панівними класами англійського суспільства.

Важливе місце в теорії Локка посідає вчення про державу, державну владу та право. Крім свободи, на думку Локка, до природного стану людини належить власність, отримана шляхом вільновиявленої праці. Власність — це той почат­ковий вимір людської свободи, з якої повинна брати початок уся система природного права.

Держава виникає там, де вільні люди відмовляються від природного права на самозахист та покарання насильників і передають його суспільству. Причина, яка змушує перейти від природного стану до громадянського, полягає в не­надійності прав у природному стані, де акцент зміщується на суб'єкт реалізації, а тому право тут завжди релятивне, підвладне окремому суб'єктивному духові. Але оскільки мета створення держави — це збереження свободи і власності, то державна влада не може бути довільною. Вона ставить своїм завданням продукувати закони, карати порушників права і захищати громадян від зовнішніх нападів. Тому державна влада поділяється на законодавчу, виконавчу та союзну (федеративну). Локк вимагав чіткого і недвозначного відокремлення виконавчої влади від законодавчої. Створивши

закони, законодавча влада не потребує безперервної діяль­ності законодавчих зборів. Натомість виконавча влада має потребу в постійно діїбчих органах, одним із яких є виконавчий уряд держави.

Отже, Локк ставить вимогу чіткого розподілу влади як основного принципу будівництва держави, діяльність якої, таким чином, зберігає природне право. В поглядах Локка на політичний устрій суспільства спостерігається прагнення пристосувати теорію до тієї форми правління, яка встано­вилася в Англії в результаті буржуазної революції 1688 р.

2.3.2. РАЦІОНАЛІСТИЧНЕ ТРАКТУВАННЯ

ПОЛІТИКИ В ПРАЦЯХ ФРАНЦУЗЬКИХ ПРОСВІТНИКІВ

Історія Франції другої половини XVIII ст. є класичним прикладом того, як у політичній оболонці феодального суспільства визрівав новий, капіталістичний устрій. Поси­лення абсолютизму в XVII—XVIII ст. у Франції сприяло розвитку виробничих сил суспільства. Разом з цим розквіт абсолютизму додав політичній системі "старого режиму" значної сили інерції, яка загострила протиріччя між переможно крокуючим капіталістичним способом виробниц-тва, буржуазними суспільними відносинами та застарілою феодальною політичною системою.

Це протиріччя позначилося і на ідейному стані фран­цузького суспільства. Буржуазний спосіб виробництва сти­мулював розвиток математики, природничих наук і ставив їх у залежність від себе. Разом з новими ідеями математики, фізики, механіки, медицини у свідомість людей проникали ідеї філософського матеріалізму. Цьому новому явищу протидіяли сили реакції. Однак незважаючи на це відбува­лося неухильне розкріпачення думки. Майже за чотири десятиріччя до буржуазної революції 1789 р. у Франції виник широкий суспільний рух, відомий під назвою Просвітництво. Мста його полягала в критиці основ феодальної ідеології, релігійних марновірств і забобонів, у боротьбі за віротер­пимість, свободу наукової та філософської думки.

Одним із перших французьких просвітників був Ш. Мон-теск'є (1689—1755 pp.). Його "Перські листи" і "Роздуми про причини величі і занепаду римлян" із захватом читали сучасники. Праця "Про дух законів" поставила Монтеск'є в ряд найбільших політичних і юридичних постатей не тільки Франції, а й усього світу. В "Роздумах про причини величі і занепаду римлян" Монтеск'є ідеалізував римський стоїцизм. Поняття стоїчної доблесті поєднувалися у Мон-

теск'є з ідеалами старого римського республіканства, про­тилежного деспотизму влади імператорів. Під захвалюванням консервативної суворої доблесті римських республіканських землевласницьких родів проглядався явний осуд Монтеск'є абсолютизму, нікчемності та розпусти французького су­спільства. У праці "Про дух законів" Монтеск'є розвинув загальне вчення про залежність юридичних норм держави та співжиття від законів, котрі визначаються типом державного устрою — республіканським, монархічним чи деспотичним.

Вихідні поняття цього трактату вирізняються раціона­лізмом та натуралізмом. Однак у досконалій розробці вчення про закони співжиття Монтеск'є не зв'язує себе цілком натуралістичними абстракціями, його мета юридична і вирішується вона на широкому грунті зіставлення політич­ного устрою та законодавства Англії і Франції з імператор­ським Римом. їМонтеск'є започаткував порівняльний метод вивчення права та філософії права. Це дало йому змогу обгрунтувати свої погляди й найголовніші типи державного устрою, умови їх розвитку та, занепаду. Вдавшись до дедуктивного способу викладу, Монтеск'є зробив висновки про найбільш відповідні для того чи іншого ладу закони і норми державного устрою, види та межу повноважень влади тощо. Це юридичне дослідження зазнало сильного впливу натуралістичних поглядів на причини суспільних явищ. Саму можливість співіснування різноманітних принципів держав­ного устрою Монтеск'є пояснював не соціально-історичними обставинами виникнення держав різного типу. Вона випливає із співвідношення між способом правління та фізичними властивостями країни (розташування у просторі, клімат) і лише потім — із укладу життя народу, його основних занять, ступеня матеріального благоустрою, релігійних по­глядів.

У всіх типах правління Монтеск'є досліджував умови, за яких вони забезпечують особисту свободу і за яких вироджуються у деспотизм. Основна гарантія свободи — заклади, що стримують і обмежують свавілля. В демократії рушійною силою й умовою розквіту Монтеск'є визнавав мужність, тобто любов до республіки, вірність кожної особи загальнодержавній справі. Він вважав, що винайдені ним типи державного устрою можуть співіснувати і перебільшував їхню стабільність. Проте в межах цих консервативних переконань Монтеск'є розвинув погляди та ідеї, які високо підносили його над рівнем морально-політичної думки того часу. На відміну від Гоббса, Монтеск'є оголосив найваж­ливішим законом природознавчого права не війну всіх проти

всіх, а мир. Як стверджував Монтеск'є, для суспільства, що вийшло із первісного "природного" стану, основним прин­ципом міжнародного права повинен стати закон, згідно з яким народи в стані миру роблять один одному якомога більше добра, а в стані війни спричиняють якомога менше лиха.

У "Перських листах" Монтеск'є висміяв деспотичні форми абсолютизму у Франції. Праця "Про дух законів" проголо­шувала деспотизм типом влади, яка суперечить природі людини. Безкровному і беззахисному станові громадянина при деспотичній владі протиставлялася гарантія суворої законності й особистої безпеки. У вченні про покарання Монтеск'є проводив чітку грань між дією та напрямом думок. Він наполягав на тому, що покаранню підлягає тільки вчинена людиною дія, а не думки, які розходилися з існуючими віруваннями або постановами. Карати за спосіб мислення — значить знищувати усякі гарантії свободи. Жорстокості та бездушності фанатизму Монтеск'є протистав­ляв принцип цілковитої віротерпимості. Він піднімав свійj голос проти огидної практики тортур. Монтеск'є ідеалізував конституційну монархію! Ця ідеалізація, а також розвинут* ним теорія поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову зумовлені історичною дійсністю.

Своєрідну роль у Просвітництві відіграв Ж.-Ж. Руссо (1712—1778 pp.) — уродженець та громадянин Женеви, старовинного центру кальвіністського богослов'я та кальві­ністського морального укладу життя. Молодість його минула в поневіряннях. Талановитий письменник Руссо дебютував коротенькою дисертацією "Міркування про науки та мис­тецтва", висунутою на здобуття премії Дижонської академії. На запитання, чи сприяють успіхи науки та мистецтв поліпшенню звичаїв, Руссо відповів красномовно і з великою переконаністю. Він був нагороджений премією і став знаменитим. Серед філософських творів, які написав Руссо,— "Міркування про походження і причини нерівності між людьми", "Про суспільний договір", "Еміль, або Про виховання" та деякі інші. Вони містять роздуми Руссо про долю особистості в тогочасному суспільстві.

Джерелом протиріч цивілізації Руссо визнав соціальну нерівність, зумовлену нерівністю майновою. Справжнім засновником суспільства, на думку Руссо, був той, хто перший "відродив ділянку землі, сказав "це моє" і хто знайшов людей доволі простодушних, щоб цьому повірити".

Лихі наслідки соціальної нерівності існуючих форм розподілу праці Руссо розкрив з великою проникливістю та обуренням. Набагато слабший він у рекомендації засобів для

подолання протиріч культури. З одного боку, Руссо шукав порятунку в уповільненні темпів історичного розвитку, його гальмуванні, а з другого — вважав, що перешкоди, які виникли на шляху людини до гармонійності, повинні бути усунені не тільки поступовим розвитком, а й боротьбою. Однак "боротьба", про котру каже Руссо,— це не суспільна революція, а етична боротьба особистості проти власних хиб та недоліків, перемога над своєю пристрастю та панування над своїми почуттями.

У праці "Про суспільний договір" Руссо доводив, що єдиною корективою до історичної нині соціальної нерівності— нерівності майнової та нерівності обов'язків — можуть і повинні бути свобода та безумовна рівність юридичних прав. Цю ідею, в якій виявився буржуазний характер соціології Руссо, пізніше високо цінували діячі Французької революції, передусім якобінці.

Буржуазним демократизмом і республіканізмом пройнята вся програмна частина твору "Про суспільний договір". Основу політичного життя суспільства Руссо вбачав у суверенності волі народу і її неподільності, відмежовувався від принципу розподілу влади на законодавчу та виконавчу і запропонував систему постійно діючого в державі плебіс­циту стосовно всіх питань політичного життя.

К.-А. Гельвецій (1715—1771 pp.) головним завданням стики вважав визначення умов, за яких особистий інтерес як необхідний стимул людської поведінки може співвід­носитися з інтересом суспільним. Обгрунтуванню цієї думки присвячений трактат "Про розум". За Гельвецієм, не тільки індивід є частиною більш широкого цілого, а й суспільство, до якого він належить, є ланкою більш загальної або єдиної спільності народів, пов'язаних моральними узами. Такий погляд на суспільство, на думку мислителя, мусить стати детермінантою загального перетворення всього суспільного життя. Гельвецій стверджував, що природа унеможливила ізольоване існування людини і вказала їй на взаємини між користю і вигодою як на основу розумного співжиття. Під впливом суспільного договору ми мусимо робити для інших те, чого бажаємо собі. При цьому обов'язки, що випливають із суспільного договору, мають силу стосовно кожної особи, незалежно від того, до якої частини суспільства вона належить. Звідси французькі матеріалісти, наприклад Голь­бах, виводять загальні для всіх людей передумови взаємної їх любові.

На думку французьких матеріалістів, не існує такого способу управління, який би повністю задовольняв потреби розуму: абсолютна влада призводить до деспотизму, абсо-

лютна свобода — до волюнтаризму, тобто до такого стану, коли деспотом може бути кожен, концентрована влада стає небезпечною, розподільча влада — слабкою. Засобом позбав­лення від недоліків французькі матеріалісти вважали, не революцію, а просвітництво в суспільстві. Кероване мудрим урядом виховання — найбільш надійний, на їхню думку, засіб, що дає народові почуття, таланти, думки, добро­чинність, необхідні для процвітання суспільства.

Оскільки вплив законодавства на суспільство дуже великий, то питання про державний лад має виняткове значення. Відмінності між народами зумовлюються не природними особливостями племен і фізичними умовами, а насамперед політичним устроєм. Порівнюючи різноманітні форми правління, Гельвсцій дійшов висновку, що тільки в демократичному суспільстві (на відміну від абсолютної монархії і від аристократичного устрою) влада ставить собі за мечу корисну дію, спрямовану на задоволення потреб та інтересів усього суспільства, а кожен громадянин при цьому своєю діяльністю служить загальній справі. При такому управлінні особистий інтерес збігається з загальним і цей збіг найкраща детермінанта доброчинності. Умовою розквіту суспільства Гельвсцій вважає також розумну обмеженість потреб і бажані,. Ця думка розвинута в його трактаті "Про людину".

Отже, епоха англійського та французького Просвітництва поставила ряд проблем функціонування нової форми бур­жуазної держави, визначила місце людини в системі політичних та правових відносин. Подальший процес їх розв'язання вимагав більш глибокого наукового підходу, в якому емоційно-психологічні та стичні критерії мусили бути замінені науково-філософськими, раціоналістичними. Це спробували зробити представники німецької класичної філо­софії.

2.3.3. ПОЛІТИЧНО-ПРАВОВІ ВЧЕННЯ В НІМЕЧЧИНІ У XVIII—XIX СТ.

Політично-філософські вчення про державно-владні та пра­вові відносини на початковому етапі розвитку буржуазного суспільства набули найбільш повної і завершеної форми в працях Канта, Фіхте, Шеллінга, Гегеля.

І. Кант (1724—1804 pp.) народився і помер у столиці Східної Пруссії — Кенігсберзі. Він був родоначальником німецької класичної філософії.

Важливе місце у теоретичній спадщині Канта посідають праці з соціально-політичних, історичних та правових

проблем: "Ідея загальної історії у всесвітньо-громадянському плані", "Відповідь на запитання: що таке Просвітництво?", "До вічного миру", "Метафізика звичаїв".

Характеризуючи свою епоху як "вік просвітництва", Кант проголосив, що найважливішою пр'облемою для людського роду, розв'язати яку змушує сама природа, є досягнення загального правового громадянського суспільства. Останнє він розумів як вихід людини із стану неповноліття, "нездатності користуватися своїм розумом без керівництва збоку". Зосереджуючи увагу на дослідженні свого соціального ідеалу, Кант підкреслював, що громадянський устрій у кожній державі мусить бути республіканським, розуміючи під цим "устрій, який встановлюється, по-перше, відповідно до принципів свободи членів суспільства (як людей), по-друге, відповідно до висхідного положення про залежність всіх (як підлеглих) від одного загального законодавства і, по-третє, відповідно до закону рівності всіх (як громадян держави)".

Кант дотримувався думки, що принципи республікан­ського управління можуть бути найкраще реалізовані в державі, котру очолює монарх, що керується тією загальною волею громадян, яку адекватно відображають філософи. У реальній республіці повинні управляти загальнообов'язкові закони, а людям, які входять до уряду, необхідно лише забезпечити їх чітке виконання. Республіканізм — це "державний принцип відокремлення виконавчої влади (уря­ду) від законодавчої".

Побудову правової держави Кант вбачав не у рево­люційних діях через насильство, а в поступальних реформах, які б перетворювали деспотичне управління в правову громадянську державу. Виступаючи поборником принципу першості права у діях держави і громадян, філософ підкреслював, що якщо революція стала фактом і встанов­лений новий устрій, то неправомірність цього не може звільнити підлеглих від обов'язку підкоритися як лояльні громадяни новому порядку речей та урядові, якому належить тепер влада.

Важливе місце в соціально-історичній філософії Канта посідали проблеми війни і миру. Кант рішуче підтримав ідею французького мислителя Шарля Сен-П'єра (її поділяв також Руссо) про необхідність укладення державами договору про вічний мир, без якого війни загрожують знищити людську цивілізацію. За Кантом, вічний мир — це таке ж першочергове завдання всесвітньо-історичного прогресу, як і встановлення всезагального правового громадянського стану: одне тісно пов'язане з іншим. Кант не без підстави

стверджував, що коли питання про війну розв язується не тільки правителями, а й усіма громадянами, як це мусить бути и республіці, то вони добре поміркують, перш ніж розпочати таку страхітливу гру, адже увесь тягар війни їм доведеться взяти на себе.

У творі "До вічного миру" Кант сформулював шість "попередніх статей" запропонованого ним проекту угоди про пічний мир між народами: 1) мирний договір знищує всі наявні причини майбутньої війни, навіть заховані в архівах і невідомі сторонам, що домовляються стосовно факту територіальних претензій; 2) жодна самостійна держава... не повинна бути запозиченою іншою державою ні шляхом успадкування, ні обміну, ні купівлі, ні як дарунок; 3) по­стійні армії мусять з часом повністю зникнути; 4) забо­роняється використовувати державні позики для фінан-сування підготовки до війни і її ведення; 5) жодна держава не має права шляхом насильства втручатися в політичний усрій і управління інших держав; 6) жодна держава під час війни з іншою не може вдаватися до таких ворожих дій, які б зробили неможливою взаємну довіру в майбут­ньому етапі миру, а саме: порушення умов капітуляції, підступні вбивства, зрада тощо.

Кант пов'язував нічний мир не тільки із встановленням республіканської форми правління у всіх державах, а й із забезпеченням в кожній з них внутрішнього миру.

Через право Кант відносив свою соціально-історичну філософію до одного із розділів "критичної" філософії. Право пін трактував як вияв практичного розуму. Надаючи процесові становлення правових відносин пріоритетного значення як на початкових етапах конституювання людських спільностей, так і в наступному їх розвитку на етапах цивілізації аж до всезагального громадянського стану, Кант вважав, що ці відносини є результатом діяльності розуму і що проблему створення держави завжди може розв'язати той, хто володіє хоча б здоровим глуздом. Розум може використати механізм природи як засіб для того, щоб практикою конституювати свою власну мету — накреслення права і цим гарантувати внутрішній та зовнішній мир і постійно забезпечувати його, оскільки тільки це повністю залежить від держави. Хоча Кант називав соціальні імперативи практичного розуму апріорними, все ж чітко простежується їхня емпірична основа, відображення в них потреб людської практики.

Заключною ланкою в ланцюгу соціально-історичної філо­софії Канта є визнання переваги моралі над політикою. Філософ виділив такі головні максими, що завжди призводять

до аморальності політики: захоплення чужих територій і пошук виправдань для такої політики; заперечення своєї провини в скоєних проступках; 3) дія за принципом "поділяй і володарюй". Констатуючи, що в епоху Просвітництва політикам не властиво було сповіщати про ці максими як про наміри чи дії, щоб не скомпрометувати себе в суспільній думці, Кант вважав за потрібне боротися з цим злом таким засобом, як гласність при проведенні політичних акцій. Принцип гласності для Канта — це критерій оцінки політичних дій з точки зору моралі і справедливості.

Отже, Кант йшов у тому ж напрямі, що і Гольбах, який сформулював ідеал політики, заснованої на моралі. Як Гольбах вважав гуманність вищим принципом людської спільності, так і Кант при тлумаченні думки, що правдива політика не може зробити кроку, не віддавши належного моралі, вказував, що головним є ще й те, що право людини мусить визнаватися священним, хоч би яких жертв це коштувало панівній владі.

Кантове розуміння категоричного імперативу в основу своєї етико-соціальної концепції буття поклав И.-Г. Фіхте (1762—1814 pp.). Вихідним пунктом його соціально-полі­тичної філософії є витлумачений в революційному, якобін­ському дусі варіант суспільного договору Руссо. В працях 1793—1796 pp. ("Система вчення про моральність", "Основи природного права", "Замкнута торгова держава" та ін.) Фіхте проповідував ідею, що в основі всякого державного устрою є договір, спрямований на забезпечення свободи кожному громадянинові завдяки справедливим законам. Коли ж фактичною метою якоїсь держави стає протилежна система вимірів, тобто "рабство всіх і свобода одного", то такий устрій мусить бути замінений відповідно до мети суспільного договору.

У дусі вчення Руссо про суверенітет народу Фіхте стверджував, що народ насправді і по праву є вищою владою, і перед лицем народу виконавча влада втрачає свою силу і фактично, і юридично.

У праці "Про призначення вченого" Фіхте заявив, що потрібно взагалі знищити відношення панування і підко­рення, вказавши, що той, хто вважає себе володарем інших, сам раб, і що тільки той вільний, хто хоче всіх навкруги зробити вільними.

Принципи функціонування держави, суспільного устрою, основи правових відносин Фіхте виводить з морального закону і підкреслює, що тільки на цій основі люди можуть досягти досконалості у своєму стані. За Фіхте, із морального закону випливає, що держава, необхідна лише в умовах,

при яких цей закон не може реалізуватися, мусить з часом зникнути. Шлях зникнення держави — це перехід із "царства законів" у "царство моралі".

Функцією держави Фіхте вважав загальний контроль над усіма сферами буття людини. Завдання цього контролю — всебічно забезпечити стабільність суспільства, не допустити його підриву зсередини. Шлях до цього лежить через абсолютне слідування букві і духові законів.

Ідеї Фіхте трансформувалися протягом усього його життя. Так, він змінив власну думку (наслідувану від просвітників) щодо Ставлення до війни. На зміну просвітницькій ідеї вічного миру Фіхте на початку XIX ст. висунув ідею визнання воєн не тільки заради забезпечення національної незалежності і протистояння агресорові, а й заради досяг­нення "природних кордонів", що виправдовувало пра­вомірність усякої військової експансії.

У працях Ф.-В-Й. Шеллінга (1775—1854 pp.) поряд із системою проблем трансцендентального ідеалізму розгляда­лася проблема "практичної філософії" як вияву та реалізації людської свободи. Шсллінг, як і Фіхте, зосереджував увагу на соціально-історичному характері свободи,іяку він пов'язу­вав з суспільною практикою людей, із творенням ними "другої природи", під якою розумівся правовий устрій. Шеллінг приймав думку Канта, що процес творення правового устрою в кожній державі мусить супроводжуватися аналогічними процесами в інших державах, а також їх об'єднанням у федерацію, яка своєю суттю заперечує війни і встановлює вічний мир.

Найбільш завершеними і систематизованими міркування­ми щодо суті права, держави, громадянського суспільства, влади є наукові погляди Г.-В-Ф. Гегеля (1770—1831 pp.). Найкраще вони реалізовані в праці "Філософія права", яка синтезує філософські і політико-правові дослідження Гегеля протягом ряду десятиліть. У цій праці розвиток об'єктивного духу подасться через тлумачення діалектичного руху поняття права від його абстрактних форм до конкретних — від абстрактного права до етики, а потім до моралі (сім'ї, громадянського суспільства, держави).

Свою концепцію філософії права Гегель розробляв і трактував лише як філософську науку про право, що відрізняється від юриспруденції, котра, займаючись позитив­ним правом (законодавством), має справу лише з про­тиріччям.

Другою сходинкою в розвитку "моральної субстанції" (перша — сім'я), за Гегелем, є "громадянське суспільство". Тут ця субстанція "абстрактно" дробиться на множину

окремих осіб або окремих людей, які існують, вільно створюючи певну "систему атомістики".

Розглядаючи громадянське суспільство чи як результат насильницького чи добровільного об'єднання багатьох сімей у націю, чи як результат розширення, розростання сімей до нації, Гегель підкреслював, що історично розвиток громадянського суспільства припадає на значно пізніший, ніж виникнення держави, період.

Громадянське суспільство Гегель зображав у вигляді тріади, яка складається з "системи потреб" і задоволення потреби індивіда через його роботу, а вже через цю роботу задоволення потреб всіх інших; дієвості правосуддя, яке опікає свободу і власність приватної особи; поліції і корпорації, які вирішують, по суті, ті ж завдання, що і правосуддя, але дещо в інших аспектах.

Найголовніша функція громадянського суспільства, яке у своїх діях повністю покладається на правосуддя — стежити, щоб вільне розгортання приватної (особистої) свободи не поглиналося соціальними моральними імперативами.

Оголошуючи істиною корпоративних поліцейських цілей загальну мету (підпорядкування загальним інтересам суспіль­ства), Гегель вважав, що вона може бути реалізована в державі, через що сфера громадянського суспільства пере­ходить у державу. Він характеризував державу також як результат розвитку сім'ї і громадянського суспільства, підкреслюючи разом з тим, що стосовно них держава мусить розглядатися як реальний базис: сама ідея держави розколює себе на ці два моменти. Гегель розробив свою концепцію держави на противагу, з одного боку, революційному демократизмові Руссо і якобінців, а з другого — реакційно-реставраторському державознавству, яке прагнуло абсолюти­зувати феодальні структури держави, позбавляло їх ди­намізму.

Усунення теократії і забезпечення незалежності державної влади від церкви Гегель вважав одним із найважливіших завоювань нового часу. Держава, за Гегелем, є вищою соціально-духовною цінністю, яка вже сама собою має "божественне" значення.

Характеристику "внутрішнього державного права" Гегель виводить із тодішньої прусської державності. Він вказує, що розумність держави виявляється в єдності об'єктивної і суб'єктивної свободи. Найбільш стійкою держава є лише тоді, коли існує максимум можливих свобод у окремих індивідів, сімей, громадянського суспільства в цілому в їхній суб'єктивній діяльності.

Платонову концепцію держави Гегель критикував за те, що в ній суб'єктивна свобода ще не визначалася. Погоджу­ючись із тезою, що метою держави є щастя громадян, Гегель підкреслював, що якщо їх суб'єктивна мета не забезпечена, якщо вони не знаходять, що опосередкуванням цієї забез­печеності є держава як така, то остання стоїть на слабких ногах.

Значне місце в працях Гегеля посідало дослідження внутрішнього державного устрою (структури влади) або, як зазначав сам філософ, "політичної держави". Розподіл властей на відміну від класичної тріади, висунутої у XVIII ст. ліберальними концепціями (законодавча, виконавча, судова), Гегель вбачав у новій тріадичності: князівська, урядова, законодавча влада.

За Гегелем, самостійність виконавчої і законодавчої влади або ж безпосередньо руйнує державу, або призводить до боротьби, яка закінчується тим, що одна із них підпоряд­ковує собі іншу.

Суверенітет держави Гегель ототожнював з особою монарха.

Конституція, за Гегелем,— це "розчленовані функції державної влади", а тому він проголошував несуттєвим для конституційного устрою "участь індивідів у суспільних справах", вказуючи, що під конституцією необхідно розуміти визначення прав, тобто свобод взагалі, а також організацію їх застосування, і що політична свобода становить лише якусь часточку загальних прав.

У суспільстві мусить бути лише одна рівність — перед законом. Усі інші форми політичної рівності не що інше, як непорозуміння і не мають права на існування.

Урядова влада, на відміну від князівської, що є носієм суверенітету держави, "підтримує загальний державний інтерес" в умовах суперечливого розвитку "особливих" та "індивідуальних" інтересів. До урядової влади входить і судова, і поліцейська влада.

Гегель був противником того, щоб все управління суспільством відбувалося тільки зверху і з центру. На його думку, обов'язково повинно виходити знизу, від общин, корпорацій тощо. Гегель вважав за доцільний такий устрій держави, при якому "внизу уряд наштовхується на пра­вомірні інтереси, які він мусить поважати".

Характеризуючи законодавчу владу, яка визначається як "субстанційний елемент внутрішнього державного устрою", Гегель підкреслював, що ця влада отримує свій подальший розвиток в удосконаленні законів. При цьому необхідні зміни