Главная страница | Контакты | Случайная страница Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

Об’єкти цивільних правовідносин.

Питання щодо об’єкта цивільного правового відношення є спірним і дискусійним в науці цивільного права. Так, іноді під об’єктом цивільних правовідносин розуміють поведінку його учасників. Під об’єктом правовідношення розуміється все те, з приводу чого ці відносини виникають. Однак більш розповсюдженою є точка зору, відповідно до якої об’єктом цивільного правового відношення є те благо, з приводу якого виникає цивільне правове відношення та на яке спрямовані суб’єктивне право і відповідний йому обов’язок з метою задоволення інтересу уповноваженої особи.

Матеріальні та нематеріальні блага – це явища та предмети навколишнього світу, що мають здатність задовольняти інтереси учасників правових відносин. Саме завдяки об’єкту вони стосуються реальних життєвих суспільних відносин.

Окремі правознавці, у тому числі Халфіна Р.О., вважають, що є правовідносини, які не мають визначеного, певного об’єкту і на цій підставі останніми робиться висновок про необов’язкову наявність об’єкту як елементу структури правовідношення, але при цьому не виключається його значення для виникнення і розвитку багатьох правових відносин та їх структури.

Об’єктами цивільних правовідносин можуть бути речі, дії (в тому числі послуги), результати дій, результати творчої, інтелектуальної діяльності, особисті немайнові блага тощо.

Речі, утому числі гроші і цінні папери, а також майнові права в сукупності називають «майном».

Результати творчої діяльності в сукупності з особистими немайновими правами іноді називають «ідеальними благами».

Речі – це предмети матеріального світу (як природні, так і створені людиною), що задовольняють певні людські потреби. Дії – це різні за характером і змістом роботи та послуги. Об’єктами цивільних правовідносин є дії як фізичні (наприклад, навантажувальні роботи), так і юридичні (наприклад, дії, що виконуються за договором представництва). До об’єктів цивільних правовідносин відносяться також результати творчої інтелектуальної діяльності, у тому числі виключні права на них. Об’єктом правової охорони можуть бути також особисті немайнові блага, що належать особі від народження чи в силу закону і є невідчужуваними від особи (наприклад, честь і гідність людини).

Зміст цивільного правовідношення складають цивільні права і обов'язки суб’єктів правового відношення. При цьому, один із суб'єктів має право на здійснення певних дій для задоволення свого інтересу, а інший несе відповідні цим правам обов'язки.

Соціальним змістом цивільних правовідносин є те суспільне відношення, юридичною формою якого є правовий зв’язок між його учасниками. Тому змістом цивільного правовідношення можливо вважати цивільне відношення, що існує між приватними особами і врегульоване нормами цивільного права (законодавства).

Юридичний зміст цивільних правовідносин – це права і обов’язки їх суб’єктів (учасників).

Право, що належить конкретній особі – суб’єкту конкретних цивільних правовідносин, називається суб'єктивним цивільним правом, а відповідний цьому праву обов'язок іншої особи – су б'єктивним цивільним обов'язком.

Зміст суб'єктивного цивільного права полягає в тому, що закон уповноважує суб’єкта права, а саме:

Ø право на «свої» позитивні дії, тобто, можливість власної юридично значимої активної поведінки, в тому числі користування певними соціальними благами (наприклад, володіння, користування та розпорядження річчю, управління тощо);

Ø право на «чужі дії» - право вимагати від іншої особи виконання обов’язку або відповідної поведінки відзобов'язаних осіб (наприклад, передатиріч,виконати роботу, сплатити гроші і т. і.);

Ø право вимагати захисту, звертатися у необхідних випадках до суду з вимогою розглянути питання про застосування державного примусу щодо зобов'язаної особи.

Отже, суб'єктивне цивільне право – це засноване на цивільно-правових нормах право особи здійснювати певні дії і вимагати задоволення свого інтересу від зобов'язаної особи.

Цивільне (суб’єктивне) право визначається також як міра можливої поведінки уповноваженого суб’єкта, що забезпечується юридичними обов’язками інших учасників цивільних відносин і слугує для задоволення його інтересів.

Стосовно значення волі учасників для виникнення та існування їх прав у правовідносинах склалося два основних підходи. Перший – це природно-правовий, що ґрунтується на визнанні природних, невідчужуваних прав особи, які не створюються, а лише визнаються і підтверджуються нормами законодавства. Другий – це вольова теорія – виник як протилежність природно-правовій доктрині, має підґрунтям ідеалістичну філософію Гегеля та визначає суб’єктивне право як своєрідний наказ, який видається об’єктивним правопорядком і надається окремій особі у її вільне розпорядження, як даровану державою свободу волі у межах, встановлених законом. З цього слідує, що держава не визнає, а створює права особистості, наділяючи ними окремих громадян і визнаючи обсяг правоздатності кожного з них, що може бути збільшений або зменшений на розсуд держави (О. Іоффе).

Таким чином з вольової теорії виникнення суб’єктивних прав випливає наступне: принцип природженості прав замінюється принципом їх надання державою, а тому принципу невідчужуваності права має бути протиставлена принципова можливість їх примусового обмеження та скасування державою.

Отже, для сфери приватноправової виправданою є теорія природних прав, а для публічної сфери вольова теорія.

Тому при визначенні і характеристиці суб’єктивних прав, які є елементом змісту правовідносин, необхідно визначитися до сфери приватного чи публічного права відноситься конкретне правове відношення.

Чинний ЦК використовує також поняття «цивільний інтерес».

Цивільний інтерес – це об’єкти цивільних прав, блага, прагнення особи, які не визначені законом або угодою сторін як цивільні права, але є предметом цивільних відносин. Прикладом цивільного інтересу може бути зацікавленість кредиторів у збереженні майна боржника-фізичної особи, яка визнана безвісно відсутньою з метою задоволення боргових вимог.

Цивільний обов’язок – це адресована зобов’язаному суб’єкту вимога певної поведінки, що відповідає умовам договору, закону або іншої норми цивільного права.

Суб'єктивний цивільний обов'язок - це міра належної поведінки зобов'язаної особи щодо задоволення інтересів уповноваженої особи.

Характерними ознаками юридичних обов’язків на відміну від обов’язків є їх однозначність за змістом, імперативність, забезпеченість юридичними механізмами, наявність у інших учасників правовідносин права вимоги виконання обов’язку, що виникає у разі його невиконання або неналежного виконання.

Юридичний обов’язок є гарантом здійснення цивільних правовідносин та виконання інтересів уповноваженого суб’єкта.

Зміст цивільно-правового обов'язку полягає в тому, що закон (договір) зобов'язує особу до певної поведінки (здійснити певні дії чи утриматися від певних дій) для задоволення інтересів уповноваженої особи.

Структура юридичного обов’язку наступна:

Ø необхідність вчинити певні дії або утриматися від них (пасивний юридичний обов’язок – містить у собі необхідність не перешкоджати уповноваженому суб’єкту у користуванні своїм суб’єктивним правом).

Ø необхідність зазнати негативних наслідків невиконання свого обов’язку;

Ø необхідність зобов’язаної особи відреагувати на звернені до неї законні вимоги особи, що має відповідне суб’єктивне право.

Активний обов’язок – це обов’язок здійснити ті дії, які вимагаються від зобов’язаної сторони у правовому відношенні.

Суб'єктивне цивільне право (обов'язок) необхідно відрізняти від об'єктивного права (цивільного та будь-якого іншого). Об'єктивне право (право в об'єктивному розумінні) – це сукупність правових норм, а суб'єктивне цивільне право (обов'язок) – це право (обов'язок), яке належить конкретному суб'єктові цивільних правовідносин.

Між об'єктивним і суб'єктивним правом існує тісний зв'язок: суб'єктивне право випливає з об'єктивного, засноване на ньому. Необхідно враховувати те, що об'єктивне право встановлюється державою, а тому воно породжує певні відносини носіїв суб'єктивних прав і обов'язків не лише один до одного, а також і до держави. Суть останніх полягає в тому, що держава визначає в об'єктивному праві (в нормах права) зміст суб'єктивних прав та обов'язків, встановлює мету здійснення суб'єктивних прав і надає можливість захистити порушені права.

Поділ права на публічне і приватне в сучасній юриспруденції має важливе значення для класифікації правових явищ. Приватне право має основою природне право людини, тому держава може обмежувати його лише тоді, коли необхідним є захист прав інших осіб.

2. Класифікація цивільних правовідносин дозволяє більш точно визначити характер взаємних відносин між суб’єктами, відповідно, дає можливість більш чіткого тлумачення цивільно-правових норм в кожному конкретному випадку.

Класифікація цивільних правовідносин проводиться за наступними ознаками:

· за характером економічного змісту розрізняють правовідносини майнові і немайнові;

· за юридичним змістом або зв'язками між учасниками - абсолютні і відносні;

· за характером здійснення прав або за залежністю задоволення інтересів уповноваженої особивід дій інших осіб розрізняють речові і зобов'язальні правовідносини;

· з урахуванням структури змісту - прості і складні;

· залежно від спрямованості і цілей встановлення або за підставами виникнення – регулятивні і охоронні;

· за тривалістю існування – термінові і безстрокові.

Розмежування цивільних правовідносин на види має не тільки теоретичне, а й важливе практичне значення для розуміння суті взаємовідносин сторін в правовому відношенні, для конкретного застосування цивільного законодавства в тому чи іншому випадку.

Майнові, немайнові правовідносини та правовідносини у сфері інтелектуальної діяльності. Поділ цивільних правовідносин за характером змісту заснований на вченні про предмет цивільно-правового регулювання і характеризується тим, що:

по-перше, суб'єктивні майнові права можуть передаватися, тоді як особисті немайнові права, за загальним правилом, не можуть бути відокремлені від їх носія. Наприклад, засвідчене право авторства неможливо продати чи подарувати іншій особі. Воно не переходить до інших осіб і після смерті автора;

по-друге, у випадках порушення майнових прав інтереси уповноваженої особи можуть бути задоволені шляхом поновлення порушених прав (наприклад, суд може зобов'язати незаконного володільця повернути річ власнику), особисті немайнові права захищаються засобами немайнового характеру;

по-третє, у деяких випадках, передбачених законом, допускається відшкодування моральної шкоди.

Майнові правовідносини за своїм складом неоднорідні. Деякі з них складають правовідносини власності, інші – зобов'язальні майнові правовідносини.

Майнові правовідносини мають економічний зміст, їх об’єктом є майно (матеріальні блага). Майнові правовідносини поділяються на правовідносини, що опосередковують статику суспільних зв’язків (наприклад, правовідносини власності), і правовідносини, що опосередковують динаміку суспільних зв’язків (наприклад, зобов’язальні правовідносини).

Немайнові правовідносини не мають безпосереднього економічного змісту. Вони поділяються на такі, що пов’язані з майновими правами (право авторства) і такі, що з майновими правами не пов’язані (особисті немайнові права – право на життя, здоров’я, честь тощо).

Абсолютні і відносні правовідносини. Як вже зазначалося, правовідносини за суб'єктним складом поділяють на абсолютні і відносні.

В абсолютному правовідношенні уповноваженій особі (носієві абсолютного права) протистоїть невизначена кількість зобов'язаних суб’єктів. Наприклад, у правовідносинах власності власник виступає уповноваженою особою, а всі інші особи, які існують одночасно з ним, є зобов'язаними по відношенню до власника, тобто визначається обов'язок таких осіб утримуватися від дій, які б порушували права та законні інтереси власника. Тобто праву власника відповідає обов’язок усіх і кожного не перешкоджати йому в здійсненні його повноважень.

У відносному правовідношенні уповноваженій особі протистоїть одна або кілька конкретних зобов'язаних осіб, які повинні здійснити на користь уповноваженої особи певні дії. Наприклад, передати майно у її власність, виконати певну роботу, надати відповідну послугу, сплатити певну суму грошей і т. і. Прикладом відносного цивільного правовідношення також може бути будь-яке цивільно-правове зобов'язання, що виникає із договору або факту заподіяння шкоди.

Відносне правове відношення виникає також у разі порушення прав власника, права авторства, особистих немайнових прав, оскільки тут має місце конкретна уповноважена особа і конкретна зобов'язана особа - порушник чужих прав.

Право уповноваженої особи в абсолютному правовідношенні може бути порушене будь-ким. Право уповноваженої особи в відносному правовому відношенні може бути порушене тільки конкретною особою, яка приймає участь в цьому правовідношенні. Так, у договорі позики уповноваженим суб’єктом є позикодавець, який має право вимагати повернення боргу від позичальника (особи, яка отримала позику).

Отже, право уповноваженої особи в абсолютному правовому відношенні захищається від порушення будь-якою іншою особою, а право уповноваженої особи у відносному правовідношенні захищається від порушення з боку конкретно визначених осіб.

Речові і зобов'язальні правовідносини. Поділ правовідносин на речові і зобов'язальні не слід розуміти так, що в основі його лежить наявність чи відсутність зв'язку правовідносин з речами. З речами пов'язані не лише речові, а й багато зобов'язальних правовідносин (наприклад, договори купівлі-продажу, майнового найму тощо). В основі поділу правовідносин на речові і зобов'язальні лежить характер залежності задоволення інтересів уповноваженої особи (носія права) від дій інших осіб.

Якщо майновий інтерес уповноваженої особи може бути задоволений її власними діями, а всі інші особи зобов'язані лише не заважати їй, то такі правовідносини називаються речовими. Це правовідносини власності, відносини з володіння, користування та розпорядження майном, управління цим майном тощо.

Якщо ж для задоволення інтересу уповноваженої особи необхідні активні дії конкретних зобов'язаних осіб, то такі правовідносини називаються зобов'язальними.

Зобов’язальні правовідносини – це правовідносини, в яких уповноважений суб’єкт для здійснення своїх цивільних прав потребує сприяння іншої особи (боржника). Так, покупець не може отримати річ, яку він купив, без сприяння продавця, а право продавця на отримання вартості проданої речі не може бути реалізоване без виконання відповідного обов’язку покупцем.

Регулятивні правовідносини призначені регулювати зв’язки цивільного обігу та є типовими для цивільного права. Частіше за все вони встановлюються за допомогою договору. Саме в них виявляється уповноважувальний характер цивільно-правового регулювання. Прикладом може бути будь-яке договірне зобов’язання.

Охоронні правовідносини виникають у випадку необхідності захисту інтересів учасників цивільного обігу. Підставою їх виникнення є цивільне правопорушення. Права і обов’язки учасників таких правовідносин визначаються не лише на диспозитивних засадах, але і з використанням імперативного методу. Прикладом можуть бути зобов’язання, що виникають внаслідок заподіяння шкоди (Глава 82 ЦК «Відшкодування шкоди»).

Прості і складні правовідносини. Простими називаються правовідносини, в яких одній особі належить тільки одне право, а другій тільки один обов'язок або по одному праву і обов’язку у кожного із суб’єктів правового відношення. Наприклад, правовідношення, що виникає із договору позики або звичайний договір позики, згідно з яким кредитор має право вимагати повернення боргу, а боржник зобов’язаний його повернути.

Складними є правовідносини, в яких його учасники мають кілька прав та обов'язків. Так, за договором купівлі-продажу майна покупець має право вимагати передачі йому купленої речі, але зобов'язаний сплатити продавцю її ціну. Продавець, в свою чергу, зобов'язаний передати продану річ, але має право на отримання її вартості. Або в договорі позики може бути передбачене його забезпечення за допомогою штрафу, поруки або застави. В таких випадках крім основного зобов’язання виникають додаткові (акцесорні) зобов’язання, пов’язані з вимогами щодо забезпечення виконання основного зобов’язання. Розмежування правовідносин на прості і складні інколи є досить важливим. У складних правовідносинах нерідко зустрічаються елементи, що відносяться до різних зобов’язань. Наприклад, при перевезенні речей виникає обов’язок не тільки перевезти річ, а і зберегти її.

Класифікація цивільних правовідносин можлива також за іншими підставами. Так, можуть бути виділені активні та пасивні, типові та нетипові, загальнорегулятивні та конкретні, організаційні та майнові тощо.

В основу класифікації правовідносин можуть бути покладені різні ознаки. Тому одне і те саме правовідношення може бути охарактеризовано з різних боків. Наприклад, одночасно майновими, абсолютними, речовими, регулятивними є правовідносини власності. Правовідносини, що виникають з договору позики є майновими, відносними, зобов'язальними, регулятивними.