Читайте также:
|
Назва епохи, що охоплює часовий проміжок від античності до Нового часу, епохи “Середньовіччя” – має штучне походження. Термін “середні віки” введено у обіг в 15 ст. гуманістами Відродження і з самого початку був сповнений негативної оцінки. “Історію середніх часів треба знати лише для того, щоб її зневажати” (Вольтер) Але змінилися часи та оцінки. Сучасне життя, а саме політичне та етнічне обличчя сучасної Європи склалось в середні віки. Ціла низка культурних цінностей мають своїми витоками епоху Середньовіччя.
Середньовічна філософія починається з періоду так званої апологетики – захисту, представники якої виступали з обґрунтуванням та захистом християнства проти античної філософії. “Що є спільного між філософом та християнином, між учнем грецької мудрості та учнем неба? – запитує Квінт Тертуліан (бл. 160-220 рр.). Нова християнська мудрість настільки глибша від старої грецької, що здається зовсім незрозумілою та абсурдною щодо неї”. Позиція Тертуліана є типовою позицією представника нового світогляду щодо світогляду старого, традиційного, позицією категоричного заперечення минулого.
Західними “отцями церкви” вважають Амвросія (340-397), Єпископа Медіоланського (Міланського), Ієроніма Блаженного, перекладача Біблії на латину, та найвідомішого серед “отців церкви” і найвизначнішого філософа Середньовіччя – Аврелія Августина, працями якого завершується період так званої “патристики” (лат. рater – отець).
Апологети упорядкували систему християнської думки, головним чином на базі неоплатонівської філософії, пристосовуючи останню до світоглядних установок нової (феодальної) суспільної свідомості.
Остаточну християнізацію платонізму здійснює єпископ Гіппонський Аврелій Августин. Августин дає принципово нове тлумачення часу, на відміну від циклічного його тлумачення в традиції античності. Час має початок, бо створивши світ, Бог створив і час. Модальності часу – минуле, майбутнє – є несуттєвими, бо минулого вже нема, а майбутнього ще нема. Минуле, сучасне і майбутнє існують у тому сенсі, що обумовлюють одне одного. Час – постає як міра руху, яка існує не об’єктивно, а в людській душі – це суб’єктивний досвід людини. Співвідносячи події, людина визначає їх як минуле, сучасне, майбутнє. Бог є Творцем часу, а людина здатна його вимірювати. Проблема часу та вічності була головною для Августина.
Етапи розвитку схоластики:
- рання (9-12 ст.) – нерозрізнення філософії, науки, теології. Представники: Рабан Мавр, Гуго Сен-Вікторський (Німеччина); Алкуїн, Іоанн Скот Еріугена (Англія); Абеляр (Франція); Петр Даміані, Ансельм Кентерберійський, Бонавентура (Італія).
- середня (13 ст.) – розділення науки та філософії від теології, проникнення у вчення Аристотеля. Формується філософія великих орденів – францисканського та домініканського, системи Альберта Великого, його учня Фоми Аквінського, Дунса Скота. Представники: Вітелло, Дитріх Фрейберський, Ульріх Енгельберт (Німеччина); Вінченцо Бове (Франція); Роджер Бекон, Гроесетес (Англія); Егідій Римський (Італія).
- пізня схоластика (14-15 ст.) – раціоналістична систематизація, формування природничо-наукового та натурфілософського мислення, остаточне розмежування містики та церковної теорії. Представники: Альберт Саксонський, Микола Кузанський (Німеччина); Жан Бурідан, Микола Хорезмський (Франція); Вільям Оккам (Англія); Данте (Італія).
Серед представників схоластики відбулося розділення на номіналістів та реалістів. Іоган Росцелін відродив древній номіналізм. Для номіналістів універсалії, тобто загальні поняття є простими словами, іменами, які є знаками речей та їх властивостей і поза мисленням ніякої об’єктивної істини виражати не можуть. Реалісти ж вважають, що реально існують лише окремі речі дійсності, що лежать поза свідомістю, а загальні поняття – універсалії, імена – не несуть ніякого значення і не існують реально, є вигадкою людської уяви.
Дата добавления: 2015-09-11; просмотров: 91 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |