Читайте также:
|
В ХІХ столітті українські землі знаходилися під політичним, культурним, соціальним, духовним впливом двох імперій. До складу Російської імперії входили Лівобережжя, Правобережжя, Південна Україна,а до Австро-Угорської імперії – Східна Галичина, Південна Буковина й Закарпаття.
Саме тому українська соціологічна думка в ХІХ ст. формувалася на базі двох течій – російської та західноєвропейської.
Перша половина ХІХ ст. в Російській імперії проходила під знаком жорсткої політичної реакції. Після розправи з декабристами царський уряд розпочав непримиренну боротьбу проти будь-яких ліберальних ідей. В імперії визнавалися три основні принципи, на яких мала триматися вся російська державність: православ´я, самодержавство й народність. Православ´я як виключно панівний принцип не могло бути визнане західноукраїнськими землями, де тривалий час упроваджувався католицизм. Для свідомої частини українського населення самодержавство означало не тільки зосередження всієї влади в руках монарха, а й рішуче усунення громадянства від усякої участі в політичному житті, недопущення ніякого самоуправління. Третій принцип державної системи — народність — належало розуміти як панування великоруської народності й придушення національного партикуляризму. В імперії склався жорстокий політичний режим із суворим централізмом, який випливав з ідеї самодержавної влади: усі провінції управлялися з єдиного центру — з Петербургу. Ця система трималася на поневоленні широких народних мас. Така система державного устрою не могла не викликати невдоволення людності.
З іншого боку, царський режим страшенно боявся будь-якого радикального руху, що міг виникнути й виникав в Україні. Ідеї Кирило-Мефодіївського товариства, яке утворилось у Львові близько 1845 p., були першою політичною програмою для українства. Товариство об´єднувало гурт молодих вчених і письменників, який уособлював квіт української інтелігенції. Тут були: обдарований історик і викладач університету М. Костомаров, викладач гімназії та видатний письменник П. Куліш, високоосвічений чиновник М. Гулак, вчитель В. Білозерський. Згодом до них приєднався Т. Шевченко.
Програма кирило-мефодіївців мала багато спільного з думками декабристів і революційних демократів, зокрема, В. Бєлінського, О. Герцена, прогресивними концепціями визначних діячів польського визвольного руху — А. Міцкевича, Й. Лелевеля, С. Гощинського та ін.
Кирило-мефодіївці виступали за об´єднання всіх слов´янських народів, кожен з яких творив би свою державу і мав змогу розвивати свою культуру. Всі вони повинні були розвиватися на демократичних засадах рівності, свободи, релігійної толерантності. Члени товариства виступали за визволення селян від кріпацтва. Передумовою перебудови існуючого ладу на нових засадах товариство вважало знищення абсолютизму, повалення царату. Провідне місце у слов´янському об´єднанні відводилось Україні.
Кирило-Мефодіївське товариство проіснувало недовго (1847 р. члени товариства були заарештовані і покарані), але його ідеї справили великий вплив на подальший розвиток визвольних ідей в Україні. Діяльність товариства була першою спробою української інтелегенції перейти від суто культурницького до політичного етапу національного розвитку України. Слід відзначити, що, поділяючи загальні засади своєї програми, члени товариства розходились у питанні про першочергові завдання. М. Костомаров вважав першочерговим домогтись єдності слов´ян. П. Куліш наголошував на розвитку, насамперед, української культури. Т. Шевченко пристрасно відстоював ідеї соціального і національного звільнення українців.
З часом, під впливом реальної соціальної ситуації в Україні, ці засади почали набувати наукового оформлення. На той час українська соціологія ще не була виокремленою наукою, тобто до соціологічних студій принагідне вдавалися професійні філософи, історики, географи, економісти, літератори.
Початком української соціологічної науки прийнято вважати діяльність Женевського гуртка українських соціологів у 1878 – 1882 pp. Українські вчені, що емігрували з Батьківщини в силу переслідування за політичну та громадську антиімперську діяльність, створили у м. Женева (Швейцарія) осередок української науки та культури. Очевидно, що це стало передумовою появи української соціологічної думки, оскільки праці видатних європейських соціологів того часу були більш доступними тут, ніж в Україні, тому представники Женевського гуртка мали змогу бути ознайомлені як з їхнім змістом, так і були безпосередньо знайомі з авторами багатьох з цих праць. Це вплинуло на характер наукових робіт українських вчених, чиї погляди складались на основі популярних у той час у Європі таких соціологічних течіях як позитивізм, органіцизм, еволюціонізм, соціал-дарвінізм, марксизм та їх представників О. Конта, Г. Спенсера, Е. Дюркгейма, К. Маркса та інших.
Найвидатніший вітчизняний позитивіст В. Лесевич під впливом О. Конта, вважав, що філософія історії вивчає соціальну динаміку, а соціологія — соціальну статику. Відтак, розвиток суспільства повинен мати прогресивний характер. Прогрес, за В. Лесевичем, є прагнення до ідеалу, який він вбачав в людяності, а головне в досягненні цього ідеалу — розумова діяльність.
Представником органістичної школи в українській соціології був О. Стронін. Предмет дослідження вченого був пов’язан з аналізом соціальної структури суспільства.
Еволюціоністських поглядів дотримувався і відомий український антрополог та етнограф, представник Женевського гуртка Ф. Вовк. На його думку соціальні явища як і явища природи розвиваються у безперервному і поступовому русі. Соціальне вчений вважав продовженням природного.
М. Костомаров визнавав поступальний розвиток суспільства, неможливість повороту історії назад, а у зростанні свободи особи вбачав одну із закономірностей такого суспільного розвитку. Чим менш розвинуте суспільство тим менш в ньому можливостей для прояву моральних властивостей особи.
І. Оршанський, оцінюючи вчення О. Конта, вважав його недостатньо обґрунтованим. Цим пояснюється його намагання підправити контівський закон трьох стадій розумового розвитку людства, доповнивши його психологічним і логічним аналізом, яким, нібито, знехтував О. Конт.
Соціологічна теорія М. Ковалевського була побудована на засадах позитивізму О. Конта та Г. Спенсера. Але соціологія як наука повинна акцентувати увагу на суспільному порядку і прогресі людських взаємодій.
Сутність прогресу випливає з прагнення людей до солідарності, причому чим вища стадія соціального прогресу, тим більше зростають подібні прагнення. М. Ковалевський доводив, що соціальний прогрес забезпечується рядом факторів — політичних, економічних, культурних, проте жоден із цих факторів не є вирішальним.
Соціологічні погляди М. Грушевського формувалися під впливом Г. Спенсера, Е. Дюркгейма, Л. Леві-Брюля та М. Вебера.
Вчений вивчав закономірності становлення і розвитку суспільства, індивідуальні та колективні взаємодії, особливості формування українського суспільства.
С. Подолинський був прихильником марксистської і соціал-дарвіністської течії. Суспільне життя відбувається згідно з законом боротьби за існування, але з часом починає діяти і закон зростання солідарності людей. Людські громади, піддавшись почуттю прихильності, можуть перестати боротися між собою се це матиме неабиякий сенс для людей, які вивільнять свої сили для боротьби з навколишньою природою.
Як і Г. Спенсер, Драгоманов був прихильником еволюціоністського напрямку у соціології. Незважаючи нате, що вчений допускає і революційні принципи розвитку суспільства, усе ж тільки соціальна еволюція мислиться ним як єдиний нормальний шлях соціального розвитку. Еволюція, як вважав соціолог, охоплює одночасно усі сфери суспільного життя — політику, економіку, культуру та ін.
Таким чином, враховуючи усі названі фактори, можна стверджувати, що наукові концепції перших українських соціологів становили собою досить оригінальні трактовки ідей як західних, так і російських вчених з включенням до них суто українських соціологічних принципів, які були пов’язані з вивченням проблем соціально-культурного життя українського народу.
Дата добавления: 2014-12-20; просмотров: 45 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |