Читайте также:
|
На початку ХХ ст. в Україні під впливом визвольних подій та розчарування нездатністю українських демократів захистити національну незалежність сформувався ліберально-демократичний напрям, який розглядав такі питання, як соціальне забезпечення населення, пріоритет прав та свобод, принципи самоврядування та національної ідеї та інші.
Соціологічна наука України ввібрала думки, ідеї, теоретичні узагальнення багатьох мислителів минулого, котрих можна назвати засновниками вітчизняної «протосоціології». Їхні соціально-філософські розвідки, антропологічні, культурологічні та історичні дослідження торували шлях соціологічній думці в Україні, зайняли помітне місце в загальноєвропейському науковому і культурному русі. Окрему сторінку соціологічної спадщини України на рубежі XIX—XX ст. представляли ідеї М. Грушевського. Історик світового масштабу у теоретичному соціологічному вивченні розглядав принципи суспільно-політичного устрою, соціально-класової структури тогочасного суспільства, динаміки громадських настроїв, проблем етносоціології, етнополітики й моралі.
Його головною науковою працею із соціології є ‘‘Початок громадянства (генетична соціологія)”, яку присвячено центральній проблемі тогочасної соціології — висвітленню причин і чинників утворення соціальності, виникнення й існування людського суспільства. Намагаючись визначити, що робить суспільство суспільством, Грушевський наголошував на важливості боротьби індивідуалістичних і колективістських тенденцій, коли то одні, то інші періодично домінують у суспільному розвитку. Саме ця боротьба стає домінантою соціальної еволюції, що є об’єктом дослідження всіх соціальних наук.
В праці "Початок громадянства" досліджується проблема становлення українського суспільства. Автор опрацьовує багатий етнографічний матеріал, наукову спадщину своїх попередників - М. Зібера, М. Сумцова, Ф. Вовка та ін. Вперше в історії українського суспільствознавства була зроблена узагальнена спроба сформувати сучасну концепцію розвитку українського суспільства, її класову структуру та українську націю.
Як відомому політичному діячу, йому були близькими проблеми становлення демократії і створення незалежної національної держави в Україні. Учений обґрунтовує ідею права кожного народу на створення власної держави. Таким чином провідним суб'єктом політичних відносин, їх рушійною силою виступає саме народ, а український народ, як вважає Грушевський, на початку XX ст. досяг такого рівня розвитку, щоб мати власну державу.
Вчений вважав, що вже у XVII ст. українську народність почали залишати всі її вищі класи, які перейшли в ряди державно-керуючої народності. Представником українського народу став демос. Завдяки цьому український визвольний рух завжди був пов'язаний із соціальним протестом: мотиви соціального характеру збігаються із національними і тісно переплітаються з ними. Трудові маси утворюють головний національний кістяк, стають запорукою національного розвитку, тоді як класи великих землевласників і фабрикантів, за рідким винятком, утворюються з чужорідних елементів, відірваних від національного ґрунту.
У монографії "Ремесла і фабрики на Україні" (1880) С. Подолинського поєднуються одночасно марксистські і соціал-дарвіністські погляди з теорією соціальної солідарності. Вчений доводить, що на перших етапах соціального розвитку домінують елементи боротьби, у тому числі між класами. Одним з джерел такої боротьби є додаткова вартість, а наслідком — соціальна неоднорідність у суспільстві. Проте, чим вищим стає рівень соціальної боротьби, тим більше посилюється потреба людей у зближенні та солідарності. В майбутньому як зазначав дослідник, люди прагнутимуть не до боротьби, а до об'єднання у громади, бо соціальна злагода краща, ніж боротьба. Надалі закони Дарвіна діятимуть також, але проявлятимуться вони у тому, що індивіди прагнутимуть завоювати перші позиції у науці, мистецтві, в сфері морального вдосконалення особи.
М. Костомаров виступав проти панівної на той час наукової думки, за якою вирішальною історичною силою є держава, а народ — матеріал для держави. На думку вченого, народ є не механічною силою держави, а її змістом, живою стихією. Держава є тільки формою, мертвим механізмом, який приводиться в дію народом. Тому, насамперед,потрібно вивчати народ, суспільство, а не державу.
Костомаров визнавав поступальний розвиток суспільства, неможливість повороту історії назад, а у зростанні свободи особи вбачав одну із закономірностей такого суспільного розвитку. Чим менш розвинуте суспільство тим менш в ньому можливостей для прояву моральних властивостей особи.
Цікавими для сучасників є соціологічні роздуми П. Куліша про місто і село, Європу і хуторянство. В їх основі — принцип подвійності природи людини. Серце, душа людини і її ‘‘зовнішнє” — завжди перебувають у конфлікті, в боротьбі між собою. На ґрунті такого розуміння природи людини Куліш побудував свою теорію «хуторянства», лейтмотивом якої є: «прагнення до життя на хуторі — це прагнення до життя серця». Саме село, хутір дає відчуття природного (вільного) життя, є джерелом усіх земних радощів, дає можливість відкинути все зайве, непотрібне. Ніяка наука, європейська цивілізація цього не в змозі дати. Наукою лише розум збагачується. А тому Куліш закликає уникати від міського життя.
О. Потебня вивчав соціологічну сутність категорій «народ» і «народність», взаємовплив народів, співвідношення народності і ідеї національності. Народ є творцем мови, і мова зумовлює національну специфіку народу. Народність, в термінах Потебні, є тим, чим один народ відрізняється від іншого. Кожна народність має право на саморозвиток.
часу як задум окремих осіб чи гуртів зробити відомі риси народу керівним началом діяльності окремих представників чи уряду цього народу, аби звеличити діяльність, надати їм більшої сили.
Розглядаючи основи соціального життя, соціолог О. Стронін виділяв три закони функціонування суспільства — біологічний, соціальний та політичний. Всі вони, на думку вченого, мають спільні риси. Одною із таких спільних рис всіх суспільств є їх пірамідальна будова. На вершині піраміди розміщується активна меншість — аристократія, внизу — більшість, демократія, у середині — тимократія. Така будова суспільств потрібна для руху. Вона нагадує зграю летючих пташок, що вишикувались у трикутник, вершина якого спрямована в бік руху. Суспільству також, для того щоб легше було розсікати історичний простір, необхідно набрати вигляду піраміди. Окрім того, пірамідовидна побудова суспільства сприяє підтримці рівноваги в ньому. При розташуванні більшості внизу піраміди ніякі розхитування меншості зверху не загрожують падінню цієї піраміди.
Одним із фундаторів вітчизняної етносоціології був відомий український історик та етнограф В. Антонович, який обґрунтував свої ідеї у праці "Три національні типи народні" (1888). Нацією учений назвав групу людей, "рідних і близьких між собою натурою, хистом, вдачею, дотепністю, вдатністю, темпераментом". Цікаво, що вчений висловив цілком раціональне припущення, що на формування нації впливають не тільки біологічні, а соціальні фактори. Основними соціальними рисами українців Антонович визначив прагнення до рівноправності, волі та справедливості. Важливими критеріями соціального розвитку як нації, так і окремої особи В. Антонович вважає культуру та етику.
Серед вітчизняних вчених-соціологів кінця XIX ст. насамперед вирізняється постать М. Ковалевського. Його соціологічні погляди були близькими до ідей О. Конта та Г. Спенсера, С. Подолинського та М. Драгоманова. Соціологічна теорія М. Ковалевського була побудована на засадах позитивізму. Соціологія, на його думку, є наукою, що на основі конкретних соціальних фактів визначає основні тенденції розвитку соціальних явищ. У двотомній праці "Соціологія" (1910) він визначив, що соціальний прогрес є поступовим перебігом соціальних явищ від їх більш простих до більш складних форм, у такий спосіб забезпечується соціальний прогрес. Останній не залежить від волі конкретних індивідів, хоча й забезпечується ними. Сутність прогресу випливає з прагнення людей до солідарності, причому чим вища стадія соціального прогресу, тим більше зростають подібні прагнення. Прогресом, на його думку, власне і є зростання такої солідарності в усіх її проявах. Підкреслюючи плюралістичні ідеї М. Драгоманова, М. Ковалевський доводив, що соціальний прогрес забезпечується рядом факторів — політичних, економічних, культурних, проте жоден із цих факторів не є вирішальним.
Ідеї ї федералізму, та солідарності розвинув у своїх працях видатний український письменник, учений та громадський діяч І. Франко. В становленні ідеї федералізму І. Франка можна виділити два етапи: на першому обґрунтовується концепція громадівського федералізму, у якому вбачав основу свободи як кожного взятого індивіда зокрема, так і громади в цілому; на другому етапі він припускав утворення федерації держав на принципах загальної рівності та соціальної справедливості.
Будучи палким патріотом України та української нації, Франко виступав проти націоналізму, що проповідувався німецькими соціал-демократами. Вчений зауважив що соціалізм соціал-демократів не принесе панацеї від хвороб, засобом прогресивного розвитку суспільства є вирішення соціальних проблем.
В. Лесевич, найвидатніший вітчизняний позитивіст,досліджуючи суспільний розвиток, дійшов висновку, що соціальні трансформації призводять не лише до матеріального покращання побуту, що є результатом зростання влади людини над природою, але і поступового переважання вищих людських здібностей. Відтак, розвиток суспільства має прогресивний характер. Прогрес, за В. Лесевичем, є прагнення до ідеалу, який він вбачав в людяності, а головне в досягненні цього ідеалу — розумова діяльність.
Видатний вчений-економіст М. Туган-Барановський вважав соціологію однією із стрижневих суспільних наук. У більшості своїх праць він зосереджувався на обґрунтуванні ролі господарства у соціальному житті.
Виробництво засобів до життя — це нижча сходинка діяльності людей. На вищих сходинках господарська робота стає менш значимою в діяльності. Отже, чим вищі потреби, тим меншу роль у їх задоволенні відіграє господарська праця. Тільки найбідніші борються за своє «чисте» існування. А більшість людей розглядає багатство як спосіб доступу до влади, а не навпаки.
Значний вплив на суспільну думку на початку XX ст. мали ідеї державності та історичного поступу України. На думку історика, політолога, соціолога В. Липинського політичний ідеал для України — правова ‘‘трудова” монархія у формі гетьманату. Українську націю можна сконсолідувати на базі ‘‘територіального патріотизму”, тобто шляхом пробудження солідарності між усіма постійними мешканцями України незалежно від їх соціального статусу, віросповідання, етнічного походження. А ідея української державності — той фактор, який повинен забезпечити національну єдність усіх верств українського суспільства на ґрунті компромісу між ними.
Історик, громадський, політичний діяч Д. Дорошенко вважав, що українську державу спроможна збудувати провідна верства суспільства — аристократія. Розмірковуючи над процесом і наслідками демократичної революції в Україні, дійшов висновку про доцільність творення не народної, а демократичної буржуазної республіки, аналоги якої існували в Європі.
Висновки по 1 розділу стор.14
Дата добавления: 2014-12-20; просмотров: 70 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |