Залежно від виду участі громадянин у конституційно-правових відносинах, суб'єктивне виборче право може набувати активної або пасивної форми. Тобто, громадянин має право обирати (активне виборче право) до представницьких органів державної влади, органів місцевого самоврядування та має право бути обраним до зазначених органів (пасивне виборче право). Наприклад, у п. 2 ст. 32 Конституції Російської Федерації 1993 р. передбачено, що "громадяни Російської Федерації мають право обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування...", а в ст. 3 Закону КНР "Про вибори до Всекитайських зборів народних представників і до місцевих зборів народних представників різних ступіней" від 1 липня 1979 р. зазначено, що "всі громадяни Китайської Народної Республіки, які досягай 18-річного віку, мають право обирати і право бути обраними".
Суть взаємодії об'єктивного і суб'єктивного права викладена у змісті відомого вислову: "я маю право мати право". При цьому слід зазначити, що громадянин може мати активне виборче право, але не мати пасивного виборчого права. Наприклад, згідно розд. 1 поправки XXVI 1971 р. до Конституції США 1787 р. "громадяни Сполучених Штатів, що досягай вісімнадцятилітнього і старшого віку, не повинні позбавлятися виборчих прав чи обмежуватися в них...". Тобто, кожний громадян США має право брати участь у виборах Президента США. Проте, відповідно до розд. 1 ст. П зазначеної Конституції "не може бути обраний на посаду Президента той... хто не досяг тридцятип'ятилітнього віку і не проживав протягом останніх чотирнадцяти років у Сполучених Штатах". У той же час, якщо громадянин є суб'єктом пасивного виборчого права, то він має і активне виборче право.
На сьогодні щодо виборчого права розроблено і визнано єдині міжнародні стандарти. Першим документом, який визначив основні принципи виборчого права, була Загальна декларація прав людини від 10 грудня 1948 р., у ч. 3 ст. 21 якої було встановлено, що "воля народу повинна бути основою влади уряду; ця воля повинна виявлятись у періодичних і нефальсифікованих виборах, які повинні проводитися при загальному і рівному виборчому праві шляхом таємного голосування або ж через інші рівнозначні форми, що забезпечують свободу голосування".
Положення зазначеної Декларації були розвинуті у Міжнародному пакті про громадянські і політичні права людини від 16 грудня 1966 р., у ст. 25 якого було визначено, що "кожен громадянин повинен мати без будь-якої дискримінації... і без необгрунтованих обмежень право і можливість: а) брати участь у веденні державних справ як безпосередньо, так і через вільно обраних представників; б) голосувати і бути обраним на дійсних періодичних виборах, що відбуваються на основі загального рівного виборчого права під час таємного голосування і що забезпечують вільне волевиявлення виборців".
Принципи виборчого права, як правило, містяться у конституції або спеціальних законах більшості країн світу. Наприклад, у ч. 1 ст. 71 Конституції України 1996 р. закріплено, що "вибори до органів державної влади та органів місцевого самоврядування є вільними і відбуваються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування", у ч. 3 ст. 3 Конституції Французької Республіки 1958 р. проголошено, що "... вибори можуть бути прямими або непрямими... Вони завжди є загальними, рівними і таємними". Такі самі принципи також закріплені у ст. 116 "Загальні принципи виборчого права" Конституції Португальської Республіки 1976 р. У ст. 1 Закону Угорської Республіки "Про вибори членів парламенту" 1989 р. зазначено, що "виборче право має бути загальним і рівним, а голосування має бути прямим і таємним", а в ст. 1 Закону Литовської Республіки "Про вибори Президента" визначено, що "Президент Республіки обирається громадянами Литовської Республіки на п'ятирічний термін на основі загального, рівного і прямого виборчого права і таємного голосування".
У конституціях держав світу найчастіше встановлюються наступні принципи виборчого права:
- загальні вибори;
- вільні вибори;
- рівні вибори;
- прямі вибори;
- таємне голосування.
1) Принцип загального виборчого права означає, що виборче право визнається за всіма повнолітніми та дієздатними громадянами держави. Проте в деяких країнах конституційним законодавством цей принцип обмежується цензами, тобто певними вимогами, яким має відповідати громадянин для того, щоб здійснювати виборче право.
Віковий ценз, тобто встановлення законом вікового обмеження для громадян при наданні їм активного і пасивного виборчого права.
Для активного виборчого права віковий ценз, як правило, починається з повноліття, тобто коли вік становить 18 років (Великобританія, Греція, Естонія, Іспанія, Італія, Китай, Литва, США, Україна, Франція, Швеція). Наприклад, у ч. 1 ст. 57 Конституції Естонської Республіки 1992 р. встановлено, що "правом голосу володіють громадяни Естонії, які досягли 18-річного віку", у ч. 1 ст. 22 Конституції Республіки Македонія 1991 р. визначено, що "кожний громадянин, який досяг вісімнадцятирічного віку, набуває право голосу". Але в ряді країн межа вікового цензу є дещо нижчою або вищою. Наприклад, у Бразилії, Ірані, Нікарагуа виборче право настає з 16 років, у Марокко, Туреччині, Швейцарії, Японії - з 20 років, а в Латвії - з 21 року.
Щодо пасивного виборчого права, то для кандидатів на виборні посади майже всюди встановлюється більш високий віковий ценз. Причому для верхньої палати парламенту він зазвичай вищій, ніж для нижньої, а на посаду президента ще вищій (як правило, 23-25 років у нижню палату, 34-40 років - у верхню, 35-40 і навіть 50 років (Італія) - на посаду президента). Наприклад, у США правом брати участь у виборах наділені громадяни з 18-річного і старшого віку, правом бути обраним до Палати представників - з 25-річного, до Сенату - з 30-річного, а на посаду Президента - з 35-річного віку.
У Данії, Нідерландах, Словенії, Угорщині, Фінляндії, Швейцарії вікові цензи для активного і пасивного виборчого права збігаються.
Ценз осілості, згідно з яким для набуття активного чи пасивного виборчого права необхідно проживати в країні чи на території відповідного виборчого округу або адміністративно-територіальної одиниці протягом визначеного часу до моменту проведення виборів. Ценз осілості запроваджений у багатьох країнах. Так, для набуття активного виборчого права в окремих штатах США потрібно проживати - 1 місяць, в Австралії, Новій Зеландії, Німеччині, Японії - 3, у Бельгії, Франції - 6, у Великобританії, Канаді, Фінляндії - 12 місяців тощо. У пасивному виборчому праві ценз осілості значно вищій і складає, наприклад, для кандидата на посаду Президента США - 14 років (розд. 1 ст. П Конституції США 1787 р.), для кандидата на посаду Президента України - 10 років (ч. 2 ст. 103 Конституції України 1996 р.). В окремих країнах (Ісландія, Норвегія) ценз осілості виражений узагальнено або встановлюється у непрямій формі (Великобританія).
Сенс цензу осілості вбачається в тому, що виборець повинен бути хоча б мінімально знайомим із проблемами тієї місцевості, де йому належить брати участь у виборах.
До цензу осілості близький ценз громадянства, згідно з яким для набуття активного чи пасивного виборчого права необхідно мати громадянство даної держави. Зазначений ценз застосовується практично у всіх країнах. У деяких країнах встановлений підвищений ценз громадянства, який полягає в тому, що для отримання виборчих прав слід перебувати у громадянстві даної держави протягом певного строку (Аргентина, Туніс, США) або навіть бути громадянином за народженням (Естонія, США, Філіппіни). Наприклад, у розд. 2 ст. 1 Конституції США 1787 р. зазначено, що кандидатом у депутати Палати представників Конгресу США "не може бути... той, хто... не був протягом останніх семи років громадянином Сполучених Штатів...", у розд. 3 ст. 1 цієї Конституції встановлено, що "не може бути сенатором той, хто... не був протягом останніх дев'яти років громадянином Сполучених Штатів...", у ч. 3 ст. 79 Конституції Естонської Республіки 1992 р. визначено, що "кандидатом на посаду Президента Республіки може бути висунута особа,... яка є громадянином Естонії за народженням", а в ст. 31 Конституції Греції 1975 р. проголошено, що "Президентом Республіки може бути обраний грецький громадянин... який має батька - грецького громадянина...".
Моральний ценз, тобто встановлення підвищених вимог до моральних якостей кандидатів на виборні посади та обмежень щодо соціальної поведінки виборців (Італія, Еквадор, Люксембург, Мексика, Пакистан,
США). Наприклад, згідно ч. 4 ст. 48 Конституції Італійської Республіки 1947 р. встановлені обмеження виборчих прав для громадян "... внаслідок негідної поведінки...". Законодавство штатів Алабама, Коннектикут і Луїзіана (США) вимагають від виборця, щоб він мав "гарний характер".
Службовий (професійний) ценз - обмежує виборчі права громадян за ознакою займаної посади, професійної діяльності або духовного сану. Найчастіше цей ценз застосовується щодо військовослужбовців, поліцейських та службовців органів безпеки. Зазначена категорія громадян не має право голосу майже в усіх латиноамериканських і багатьох африканських країнах, а в Мексиці, Парагваї, Таїланді та деяких інших країнах позбавлені пасивного виборчого права священнослужителі. Вважається, що особи цих професій мають бути політично нейтральними і не можуть брати активної участі в політичному житті суспільства.
Конституційній практиці різних країн відомо понад 50 виборчих цензів, які на сьогодні використовуються рідко або зовсім не використовуються. Серед них можна назвати майновий ценз (Австралія, Колумбія, Коста-Ріка, Мексика, Нова Зеландія), статевий ценз (Кувейт), освітній ценз (Бразилія, Еквадор, Єгипет, Кенія, Малайзія) та релігійний ценз (Іран).
Законами можуть встановлюватися і інші обмеження виборчого права. Так, обмеження встановлюються для тих виборців, хто вчинив злочин і відбуває покарання у вигляді позбавлення волі. Наприклад, згідно ч. 1 ст. 3 Закону Великобританії "Акт про народне представництво" від 8 лютого 1983 р. "особа, яка є ув'язненою, яке вона відбуває у виправній установі на виконання вироку, не може голосувати на законних підставах на будь-яких парламентських виборах або на виборах до органів місцевого самоврядування".
2) Принцип вільних виборів означає, що кожен виборець сам вирішує можливість і міру своєї участі у виборчому процесі. За цим принципом на результат виборів не впливає відсоток виборців, які взяли участь у голосуванні. Він характерний для багатьох країн з англосаксонською (англо-американською) правовою системою.
Проте цей принцип породжує абсентеїзм, тобто коли виборець добровільно ухиляється від участі в голосуванні на виборах, що призводить до обрання представницьких органів чи посадової особи невеликою частиною виборців або до безрезультатності виборчого процесу. Тому в деяких країнах (Австралія, Австрія, Аргентина, Бельгія, Греція, Італія, Люксембург, Мексика, Нідерланди, Пакистан, Туреччина) передбачений обов'язковий вотум - юридичний обов'язок усіх виборців брати участь у голосуванні на виборах. Наприклад, у ч. 2 ст. 48 Конституції Італійської Республіки 1947 р. встановлено, що "голосування є особистим і рівним, вільним і таємним. Його здійснення є громадським обов'язком", у п. 2 ст. 49 Конституції Португальської Республіки 1976 р. зазначено, що "виборче право реалізується кожним особисто, його здійснення є громадським обов'язком". За ухилення від участі в голосуванні передбачається адміністративна і навіть кримінальна відповідальність. Наприклад, в Австрії громадянин, який ухилився від участі у виборах, підлягає штрафу в розмірі 1 тис. шилінгів, в Греції, Туреччині - адміністративному арешту, в Аргентині - позбавляється можливості обіймати державну чи муніципальну посаду протягом трьох років, а в Пакистані передбачено кримінальну відповідальність у вигляді позбавлення волі на декілька місяців. Передбачається застосування і так званих моральних санкцій. Наприклад, в Італії мер комуни може вивісити для загального огляду списки виборців, які без поважних причин не прийняли участі у голосуванні, тобто публічно висловити їм громадський осуд.
Обов'язковий вотум зумовлює штучне підвищення активності виборців і суперечить ідеї вільного волевиявлення на виборах, сенсу виборчого права як суб'єктивного права громадян.
3) Принцип рівного виборчого права передбачає рівні для кожного виборця можливості впливати на результати виборів та однакові можливості бути обраним. Цей принцип досягається, по-перше, наданням кожному виборцю однакової кількості голосів; по-друге, забезпеченням єдиної норми представництва, тобто на кожного кандидата до представницького органу чи на виборну посаду має припадати однакова кількість виборців у виборчих округах; по-третє, всі громадяни беруть участь у виборах на рівних підставах.
У деяких країнах (Ботсвана, Гамбія, Китай, Сьєрра-Леоне) використовується плюральний вотум (множинне голосування) чи куріальні вибори (поділ виборців на групи за національною, релігійною та іншими ознаками).
4) Принцип прямого виборчого права означає право громадянина безпосередньо обирати та обиратися до представницького органу чи на виборну посаду. Цей принцип діє у більшості країн на виборах однопалатних парламентів, нижніх палат двопалатних парламентів, іноді верхніх палат парламентів (Італія, Польща, США), президентів (Австрія, Болгарія, Мексика) і майже повсюдно на виборах органів місцевого самоврядування.
5) Принцип таємного голосування полягає в унеможливленні зовнішнього спостереження і контролю за волевиявленням виборця. Наприклад, у ч. 3 ст. 15 Конституції Японії 1946 р. зазначено, що "... при проведенні будь-яких виборів таємниця голосування не повинна порушуватися".
Забезпечується таємниця голосування наявністю в місцях для голосування ізольованого приміщення (виборчій кабіни) для заповнення виборчого бюлетеня. У деяких країнах використовують виборчі конверти, до яких вкладаються виборчі бюлетені, або машини для голосування (Нідерланди, США, Франція), у Великобританії, Данії, Німеччині, Швейцарії дозволяється голосування через пошту, а у Бельгії, Нідерландах за довіреністю, що дає можливість встановити, як проголосував виборець. За такою формою голосування принцип таємного голосування не завжди може бути дотриманий.
Формою реалізації об'єктивного і суб'єктивного виборчого права виступає виборчий процес, який, як правило, регламентується процесуальними нормами виборчого права.
Виборчий процес - це врегульована чинним законодавством діяльність уповноважених осіб, органів, політичних партій і громадських організацій з підготовки і проведення виборів до державних органів влади та органів місцевого самоврядування.
Виборчій процес включає такі етапи:
1) призначення виборів, яке здійснюється зазвичай шляхом встановлення дати виборів (голосування). Право призначати вибори належить главі держави чи законодавчому органу. Дата проведення чергових або строки призначення позачергових виборів встановлюється конституцією чи відповідним законом. Днем голосування у більшості країн є неробочій день, хоча існують і винятки. Наприклад, у США, згідно з законом, голосування за вибірників президента відбувається раз на чотири роки у перший вівторок після першого понеділка листопада високосного року;
2) утворення виборчих округів, тобто територіальних одиниць, від яких обираються члени представницьких органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Виборчі округи утворюються, як правило, на основі закону (Швеція), інколи за рішенням органів виконавчої влади (Франція). Межі виборчих округів або збігаються з межами адміністративно-територіальних одиниць (Італія), або встановлюються залежно від чисельності населення, або створюються за виробничим принципом (Китай), або етнічною ознакою (Фіджі). Чисельність населення у виборчих округах за можливості має бути однаковою. Проте законодавство деяких країн припускає відхилення від встановленого середнього відсотка. Наприклад, у Великобританії допускається відхилення до 25%, а в Німеччині - до 33%.
Залежно від числа депутатів, які обираються від округу, округи поділяють на одномандатні (Індія, Канада, США), багатомандатні (Норвегія, Фінляндія, Швеція) та єдиний (загальнодержавний, національний) виборчий округ (Ізраїль, ПАР).
Одномандатні виборчі округи притаманні мажоритарній виборчій системі, а багатомандатні - пропорційній.
Виборчі округи поділяються на виборчі дільниці, тобто територіальні одиниці, що об'єднують виборців спільним місцем голосування. Межі виборчої дільниці не повинні виходити за межі виборчого округу. Законодавством визначається приблизна кількість виборців, які обслуговуються однією дільницею. Наприклад, у §3 Закону Королівства Швеції "Про вибори" 1972 р. у редакції 1975 і 1977 рр. передбачено, що "виборчій дільниці належить охоплювати 1200 - 1500 підданих, які мають право голосу. Лише у виключних випадках виборча дільниця може охоплювати понад 1800 або не менше 300 підданих, що мають право голосу";
3) утворення виборчих комісій, які займаються організацією і проведенням виборів, забезпечують контроль за дотриманням виборчого законодавства, визначають результати виборів. Система і структура цих комісій в різних країнах неоднакові. Залежно від території, на яку поширюються їхні повноваження, розрізняють центральні, територіальні, окружні та дільничні виборчі комісії.
Повноваження центральної виборчої комісії, яка є постійно діючим державним органом (наприклад, Центральна виборча рада - в Іспанії), поширюються на всю країну. У багатьох країнах функції цієї комісії виконує міністерство внутрішніх справ (Великобританія, Італія. Франція), а в США вона в масштабах країни взагалі не створюється (існують тільки на рівні суб'єктів федерації).
Територіальні виборчі комісії утворюються в адміністративно-територіальних одиницях.
Окружні виборчі комісії утворюються у виборчих округах у випадках, коли виборчий округ не співпадає з адміністративно-територіальною одиницею. Вони створюються із представників партій, але очолює їх призначений чиновник (Австрія, Німеччина), представників місцевих органів управління і самоврядування (Італія, Франція) або зовсім не створюються (Великобританія, Індія, Нова Зеландія). В останніх їх функції виконує спеціальна особа - уповноважений з виборів (мер міста, шериф графства).
Дільничні виборчі комісії, як правило, призначаються вищими виборчими органами або місцевими органами самоврядування. До їх складу в основному входять службовці місцевої адміністрації, управління і самоврядування. У більшості країн англосаксонської (англо-американської) системи права відсутні зазначені комісії і тому їх функції виконують чиновники - регістратори (дільничні інспектора). Проте, під час проведення голосування, підрахунків голосів і визначення результатів голосування на виборчих дільницях завжди присутні представники кандидатів, спостерігачі від партій, преси тощо;
4) реєстрація (складання списків) виборців є неодмінною умовою здійснення громадянином свого права голосу і означає внесення його до списку виборців, на основі чого він допускається до голосування. До списку виборців вносяться тільки ті особи, які відповідають виборчим цензам, установленим для активного виборчого права. Законодавство, як правило, регулює порядок і періодичність складання виборчих списків, їх реквізити, термін ознайомлення з ними та коло відповідальних осіб. За загальним правилом, голосувати можуть тільки особи, внесені до списку виборців. Лише в окремих країнах (Сирія) виборчі списки не формуються, а голосування відбувається за пред'явленням посвідчення особи.
Залежно від того, хто здійснює реєстрацію, вона може бути публічною (обов'язковою) та особистою (добровільною).
Публічна (обов'язкова) реєстрація здійснюється двома способами:
а) у країнах, де ведеться облік міграції населення, списки формуються на основі даних про населення, яке проживає на території виборчої дільниці (Болгарія, Китай, Куба, Німеччина, Росія, Швеція, Швейцарія);
б) у країнах, де відсутня примусова реєстрація міграції населення, список виборців формується офіційною посадовою особою шляхом їх обходу перед кожними виборами (Великобританія, Канада).
Особиста (добровільна) реєстрація передбачає особистий прихід виборця до відповідної установи для реєстрації своєї участі у виборах (Іспанія, США, Франція), після чого він отримує виборчу картку, що є посвідченням на виборах;
5) висування і реєстрація кандидатів - це визначення кола осіб, що претендують на обрання до представницьких органів чи на виборні посади в органах державної влади та органах місцевого самоврядування. Кандидатами висуваються особи, наділені пасивним виборчим правом відповідно до вимог, передбачених для певної посади або для депутатського мандата. Ця юридична процедура здійснюється у різні способи:
а) самовисування кандидата, тобто в деяких країнах особа сама себе висуває кандидатом, при цьому їй необхідно подати до компетентного органу відповідну заяву, нею підписану (Росія, Франція), іноді така заява має бути письмово підтримана встановленою кількістю виборців (Великобританія, Данія, Китай). Наприклад, у Великобританії для реєстрації кандидата достатньо його власної заяви, письмово підтриманої десятьма виборцями;
6) висування кандидатів групами виборців, тобто необхідно, щоб відповідні документи були підписані певною кількістю виборців по кожному округу. Наприклад, у Данії особі, яка бажає стати кандидатом у депутати парламенту, необхідно зібрати не менше 25 підписів виборців, у Німеччині - 200, в Італії - 350, у Польщі кандидату у сенатори необхідно отримати підтримку не менше 3 тис. виборців;
в) висування кандидатів політичними партіями в деяких країнах передбачено законом (Австрія, Болгарія, Єгипет, Італія, Німеччина, Польща, Португалія, Росія, Угорщина, Україна, Фінляндія, Швеція, Японія). Цей спосіб застосовується за пропорційною виборчою системою шляхом висунення списків кандидатів;
г) висування кандидатів громадськими організаціями і трудовими колективами (В'єтнам, Китай, Куба, Росія);
д) висування кандидатів за встановленою законом процедурою "праймеріз", тобто шляхом попередніх (первинних) виборів. Цей спосіб застосовується в США і має закритий, суто партійний характер, коли кожна партія (демократична чи республіканська) проводить голосування окремо і залучає до нього тільки своїх прихильників. Переможці праймеріз висуваються в якості офіційних кандидатів від певної партії. Порядок висування кандидатів, подібний праймерізу, існує і в деяких інших державах (Бельгія).
Крім цього, у багатьох країнах (Австралія, Бельгія, Великобританія, Ірландія, Канада, Нідерланди, Україна, Франція, Японія) для реєстрації кандидатом необхідно внести виборчу заставу, тобто визначену законом певну грошову суму, яку кандидат вносить під час його реєстрації і яка повертається йому лише за умови, якщо він набрав в окрузі необхідну кількість голосів (у Великобританії, Франції - 5%, в Австралії - 4%). При цьому грошові суми, які вносить кандидат у президенти, набагато перевищують застави кандидата у депутати парламенту. Наприклад, в Україні виборча застава кандидата у президенти в 2010 р. складала 2,5 млн. грн. Необхідно зазначити, що виборча застава - це прихований майновий ценз, що суперечить принципу загального виборчого права.
Після того, як особа виконала всі необхідні умови, з моменту реєстрації вона набуває офіційного статусу кандидата і отримує відповідне посвідчення;
6) передвиборна агітація починається після офіційної реєстрації кандидатів і здійснюється для того, щоб кандидати змогли сформувати підтримку виборців. Як правило, виборчим законодавством встановлюються певні умови проведення передвиборної агітації, особливо регламентовані такі питання: початок і припинення передвиборної агітації, час і форма використання ЗМІ, кількість друкованих видань тощо. При цьому особлива увага приділяється забезпеченню рівності можливостей кандидатів.
Досить жорстко регулюється питання, пов'язане з фінансуванням як передвиборної агітації, так і виборчого процесу в цілому. Як правило, на законодавчому рівні встановлюється фіксована сума коштів, що може бути витрачена на передвиборну агітацію. У Бельгії, Данії, Люксембурзі, Нідерландах та багатьох інших країнах у виборчому законодавстві непередбачено державне фінансування виборчих компаній кандидатів, у низці країн (Італія, Канада, Німеччина, Україна, Фінляндія, Чехія, Швеція) із державного бюджету виплачується певна сума для відшкодування виборчих затрат кандидатів.
Закінчується передвиборна агітація за добу до дня голосування.
7) проведення голосування є головною стадією виборчого процесу, під час якої здійснюється народне волевиявлення, внаслідок якого кандидат, що балотується, отримує право на виборний мандат. Процедура голосування детально регулюється виборчими законами і складається з таких елементів: ідентифікація виборця, отримання виборчого бюлетеня, заповнення виборчого бюлетеня та опускання його до виборчої скриньки. До голосування допускаються виборці, які внесені до списку виборців і підтверджують свою особу відповідним посвідченням. Голосування проходить, як правило, протягом одного дня у встановлених часових межах таємно і здійснюється за допомогою виборчих бюлетенів, спеціальних машин, поштою (Великобританія, Данія, Ірландія, Німеччина) та за дорученням (Бельгія, Нідерланди, Німеччина, Франція, Японія);
8) підрахунок голосів і визначення результатів виборів є завершальною стадією виборчого процесу. Підрахунок здійснюється спочатку на виборчих дільницях, де згідно виборчого законодавства встановлюється загальна кількість голосів виборців, що взяли участь у голосуванні, визначається кількість дійсних та недійсних голосів. При цьому можуть бути присутні спостерігачі від політичних партій, громадських організацій, в тому числі і міжнародних. Результати підрахунків дільничних органів передаються вищим виборчим органам, які їх підсумовують. Результати встановлюються окружними, а у відповідних випадках центральними (територіальними) виборчими органами. Остаточні результати виборів визначаються й офіційно оприлюднюються (публікуються) центральним виборчим органом.
Якщо вибори виявилися безрезультатними або їх визнали недійсними, то проводиться повторне голосування або нові вибори.
Визначальним для характеристики виборів є поняття виборчої системи.
Виборча система - це сукупність правових норм, за допомогою яких визначаються результати голосування.
Зазначена система розглядається у двох значеннях:
1) у широкому значенні - це сукупність правових норм, що забезпечують участь громадян у формуванні виборних органів державної влади та органів місцевого самоврядування;
2) у вузькому значенні - це спосіб голосування, визначення його результатів і розподілу мандатів у виборних органах.
Будь-яка виборча система повинна забезпечити право громадян бути обраними (без посередників) до органів державної влади і право виборців - знати за кого конкретно вони голосують.
Виділяють наступні виборчі системи: мажоритарну, пропорційну та змішану.
1) Мажоритарна виборча система. В основі цієї системи лежить принцип більшості, тобто, обраним по виборчому округу вважаються той кандидат або список кандидатів, хто отримав встановлену законом більшість голосів виборців.
Залежно від вимог до більшості, необхідної для перемоги на виборах, розрізняють три основні різновиди мажоритарної виборчої системи: відносної, абсолютної і кваліфікованої більшості.
а) мажоритарна виборча система відносної більшості - це різновид мажоритарної виборчої системи, за якою обраним вважається той кандидат чи список кандидатів, що отримали у виборчому окрузі просту більшість голосів виборців, внесених до виборчих списків, навіть якщо ця більшість була менше половини поданих голосів. Зазначена виборча система завжди результативна, але вона відкрито спотворює волю виборців. Прикладом цього може слугувати практика обрання президентських вибірників у США. Мажоритарна виборча система відносної більшості поширена в Австралії, Великобританії, Індії, Канаді, Нової Зеландії, США, Франції, Японії.
б) мажоритарна виборча система абсолютної більшості - це різновид мажоритарної виборчої системи, за якою обраним визнається той кандидат чи список кандидатів, що отримали у виборчому окрузі більше половини від загальної кількості поданих голосів виборців (50%+ один голос), внесених до виборчих списків. При такій системі встановлюється нижня межа участі виборців у голосуванні. Як правило, обов'язковий відсоток присутності виборців складає 50% (вибори президента), інколи - 25% або інша кількість виборців. У разі якщо жоден із кандидатів не набрав абсолютної більшості голосів, то вибори визнаються недійсними або такими, що не відбулися. Крім того, голоси, подані за кандидатів, які зазнали поразки, пропадають і виборці, що проголосували за цих кандидатів, своїх представників у парламенті не матимуть. Зазначена система є нерезультативною і тому доводиться проводити другий тур виборів. Наприклад, у Росії в другому турі беруть участь лише ті два кандидата, що набрали в першому турі найбільшу кількість голосів виборців, у Франції - тільки ті кандидати, які набрали не менше 12,5% голосів від кількості виборців, внесених у список. В Австралії, з метою уникнення другого туру голосування до нижньої палати парламенту, проводиться альтернативне голосування, тобто виборець у бюлетені цифрами зазначає свої переваги напроти прізвища кожного з кандидатів.
За результатами голосування у другому турі переможець фактично визначається відповідно до мажоритарної виборчої системи відносної більшості.
Зазначена система зазвичай використовується на виборах президента у президентській та змішаній республіках.
в) мажоритарна виборча система кваліфікованої більшості - це різновид мажоритарної виборчої системи, за якою обраним вважається кандидат чи список кандидатів, що отримали не менше від заздалегідь установленої законом більшості голосів виборців. Кваліфікована більшість зазвичай перевищує абсолютну більшість, але може бути й іншою (наприклад, 3/5, 2/3, 40%, 30% тощо всіх голосів). Зазначена система ще менш результативна, ніж система абсолютної більшості і тому вона застосовується дуже рідко. На сьогодні така система існує в Чилі (потрібно 2/3 голосів).
2) Пропорційна виборча система застосовується виключно щодо виборів до представницьких органів влади, вона є більш прогресивною та демократичною, що відображено у конституціях ряду країн. Наприклад, у ч. 2 ст. 62 Конституції Королівства Бельгія 1831 р. у редакції
1994 р. зазначено, що вибори до Палати представників "... проводяться по системі пропорційного представництва". Пропорційна виборча система застосовується під час формування парламентів у багатьох країнах світу: Австрії, Аргентині, Бельгії, Болгарії, Данії, Ізраїлі, Іспанії, Італії, Латвії, Німеччині, Норвегії, Польщі, Португалії, Угорщині, Фінляндії, Чехії, Швейцарії, Швеції.
Вибори із застосуванням цієї системи завжди проводяться у багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі, і балотуються на таких виборах не окремі кандидати, а списки кандидатів у депутати від політичних партій. При цьому, депутатські мандати по кожному виборчому округу розподіляються пропорційно до кількості поданих за них голосів виборців. Тобто виборці голосують не за конкретних кандидатів, а за весь список кандидатів від політичної партії.
Розподіл мандатів усередині партійного списку відбувається за двома правилами:
а) правило "зв'язаних (жорстких) списків" - це коли порядок розміщення кандидатів у списку визначає сама політична партія, а виборець голосує не за конкретного кандидата, а за список у цілому. Тобто виборець не має право внести зміни до списку, що дає змогу політичної партії провести до парламенту будь-якого кандидата, поставивши його на чолі списку. Це правило діє в Албанії, Бельгії, Данії, Естонії, Ізраїлі, Нідерландах, Росії;
б) правило "вільних (гнучких) списків" - це коли розташування кандидатів у списку проводить виборець, використовуючи преференційне голосування. Тобто, у виборця є можливість висловити своє ставлення до кожного з кандидатів, внесених до списку, проставивши проти їх прізвищ відповідну позначку і тим самим показати, кого з кандидатів він бажає бачити обраним у першу чергу, кого - у другу і т.д. Це правило діє в Австрії, Італії, Фінляндії, Швеції, Швейцарії і багатьох інших країнах.
Пропорційна виборча система сприяє становленню у країні багатопартійності та гарантує представництво у парламенті навіть дрібних партій, що є справжнім відображенням співвідношення політичних сил у державі.
Для пропорційного розподілу мандатів використовують метод виборчої квоти чи метод дільників.
Виборча квота - це найменша кількість голосів виборців, необхідна для отримання одного мандата на виборах за пропорційною системою.
Різновидами виборчої квоти є природна виборча квота та штучна виборча квота.
Природна виборча квота обчислюється діленням числа голосів виборців у виборчому окрузі, поданих за списки кандидатів у депутати від політичних партій, що подолали загороджувальний бар'єр, на число мандатів в окрузі. Цей спосіб вперше запропонував англійський адвокат Томас Хейр
(1855 р.). Зазначений спосіб застосовується в Болгарії, Естонії, Румунії, Словаччині, Словенії, Угорщині, Україні та деяких інших державах.
Штучна виборча квота обчислюється діленням кількості поданих по виборчому округу голосів на кількість депутатських мандатів в окрузі з послідовним додаванням до останнього по одиниці, поки не буде розподілено всі мандати. Ця квота обчислюється із застосуванням методу Г. Друга (1868 р.) або методу Е. Гогенбах-Бішофа (1888 р.). Наприклад, при виборах до Національної Ради Австрійської Республіки застосовується штучна виборча квота швейцарського вченого Едуарда Гогенбах-Бішофа, яка вираховується за формулою: 0 = х: (у + 1), де х - кількість голосів виборців по округу, у - кількість мандатів на округ.
Метод дільників полягає у послідовному розподілу голосів, що були подані за кожний партійний список, на певні дільники, які теж різні. Наприклад, у п. 1 ст. 155 Конституції Португальської Республіки 1976 р. встановлено, що "депутати обираються за системою пропорційного представництва і на основі метода найбільшої середньої д'Ондта". Цей метод запропонував бельгійський математик Віктор д'Ондт (1882 р.), згідно якого число голосів, отриманих за кожним партійним списком у виборчому окрузі, ділиться на послідовний ряд цілих чисел, починаючи з одиниці, до цифри, що відповідає числу списків. Отримані частки розміщуються в порядку зменшення. Частка, порядковий номер якої відповідає кількості мандатів, що розподіляються, є спільним дільником. Кожна політична партія дістає за списком стільки мандатів, скільки разів спільний дільник вкладається в кількість отриманих за списком голосів. Зазначений метод та його різновиди застосовуються в Аргентині, Бельгії, Болгарії, Естонії, Латвії, Німеччині, Польщі, Румунії, Швеції.
3) Змішана виборча система є поєднанням елементів мажоритарної та пропорційної виборчих систем, за якою одна частина депутатів парламенту чи іншого представницького органу обирається за мажоритарною виборчою системою, а інша - за пропорційною. Зазначена система застосовується в Австралії, Болгарії, Грузії, Італії, Литві, Мексиці, Німеччині, Польщі, Росії, Словенії, Угорщині, Україні.
За цією системою співвідношення елементів мажоритарної чи пропорційної виборчих систем може бути різним і залежно від цього розрізняють:
а) універсальну змішану виборчу систему - це коли місця у парламенті розподіляються порівну. Наприклад, при формуванні нижньої палати Російського парламенту - Державної Думи із 450 депутатів 225 обираються за мажоритарною виборчою системою відносної більшості у виборчих округах і 225 - за пропорційною виборчою системою на національному рівні по зв'язаним (жорстким) спискам;
б) пропорційно-мажоритарну виборчу систему - це коли місця у парламенті розподіляються з домінуванням пропорційної виборчої системи. Наприклад, в Угорщині при формуванні парламенту одна третина місць відводиться депутатам, обраним за мажоритарною виборчою системою, а дві третини - депутатам, обраним за пропорційною виборчою системою за партійними списками в межах єдиного загальнонаціонального округу;
в) мажоритарно-пропорційну виборчу систему - це коли місця у парламенті розподіляються з домінуванням мажоритарної виборчої системи. Наприклад, в Італії 75% місць у Палаті депутатів та Сенаті розподіляються за мажоритарною виборчою системою і 25% - за пропорційною виборчою системою.
Змішана система дає можливість виборцю обирати не тільки кандидатів, а і політичну партію, якій він надає перевагу.
Дата добавления: 2014-12-15; просмотров: 191 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |