Главная страница | Контакты | Случайная страница Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

Психологічні особливості судового процесу

Основна і виняткова функція суду – вирішення справи по суті. Суд здійснює правосуддя у формі розгляду і вирішення кримінальних, цивільних, господарських, адміністративних та деяких інших категорій справ у встановленому законом процесуальному порядку.

Психологічні особливості процесуальної діяльності суду пов'язані з такими обставинами:

1) чітким порядком розгляду справ у суді (точ­на правова регламентація процедури);

2) стадійністю здійснення ді­яльності (процес проходить декілька точно визначених етапів);

3) ак­тивністю різних учасників процесу (прокурора, захисника, цивільного позивача, цивільного відповідача та ін.);

4) зовнішніми умовами, в яких відправляється правосуддя (зал судового засідання, технічне оснащен­ня процесу, наявність атрибутики тощо).

В юридичній літературі під правосуддям розуміється особливий вид державної діяльності, який полягає у розгляді і вирішенні певних категорій справ (розв’язанні різних соціальних конфліктів). Функція суду полягає в тому, аби розв’язати конфлікт, відновити справедливість. Судді при відправленні правосуддя незалежні і підкоряються тільки закону. Підкорення закону означає додержання законодавчих розпо­ряджень, здійснення діяльності відповідно до процедури, встановленої чинним законодавством. Судовий процес передбачає виникнення про­цесуальних правовідносин.

Діяльність учасників судочинства докладно регламентується за­коном, що встановлює певну процесуальну форму (структуру судово­го процесу, його стадій, порядку проведення процесуальних дій). Процесуальна форма є гарантією захисту прав і законних інтересів особи.

Судова діяльність характеризується певною послідовністю, стадійні­стю. Судовий процес складається зі стадій, що змінюють одна одну. На кожній стадії виносяться процесуальні рішення. Стадійність процесу перебуває у повній відповідності з науковою організацією праці. Стадії процесу обмежені часовими інтервалами, розташовуються у логічній по­слідовності, дають змогу успішно здійснювати судову діяльність.

Так, центральною стадією кримінального процесу є стадія судово­го розгляду. У плані психології важливе значення має така частина судового розгляду, як судове слідство, в якій суд за участю підсудного, захисника, потерпілого та обвинувача безпосередньо досліджує до­кази, зібрані на стадії досудового слідства і пред’явлені суду учасни­ками судового розгляду або повідомлені самим судом. Під час судово­го слідства головуючий, обвинувач, захисник, суддя допитують під­судних, свідків, заслуховують висновок експерта, оглядають речові докази, оголошують протоколи та інші документи.

Виникає запитання: чи повинен суд збирати докази або тільки пере­віряти наявні? За існуючою в Україні процедурою суд не тільки «зва­жує» наявні докази і ухвалює відповідне рішення, а й виконує деякі функції збирання доказів. Так, у ст. 315^і КПК України передбачено, що | з метою перевірки і уточнення фактичних даних, одержаних у ході і судового слідства, суд мотивованою ухвалою, а суддя — постановою вправі доручити органу, який проводив розслідування, виконати певні слідчі дії. В ухвалі (постанові) зазначається, для з'ясування яких об­ставин і які саме слідчі дії необхідно провести, та встановлюється строк виконання доручення. Таке становище вимагає істотних змін.

Кримінально-процесуальна процедура впливає на тактику судово­го слідства, тактико-психологічні прийоми судових дій. Тактична до­цільність не повинна суперечити закону. Психологія взаємостосунків учасників судового розгляду перед­бачає поділ процесуальних функцій, змагальність сторін. Змагальний процес будується на засадах процесуальної рівності сторін. При цьому обвинувач несе «тягар доказування» винності обвинуваченого. Актив­на діяльність суду полягає у забезпеченні рівних прав сторін (обви­нувачення і захисту). В змагальному процесі можна говорити про психологічні особливості діяльності обвинувача, захисту, суду.

Функція підтримання державного обвинувачення у суді поклада­ється на органи прокуратури. Прокурор, підтримуючи перед судом державне обвинувачення, подає докази, бере участь у дослідженні до­казів (ст. 264 КПК України). Він повинен сприяти встановленню об'єктивної істини у кримінальній справі.

У змагальному процесі важливе значення має обвинувальна промова прокурора. Кожна промова складається з трьох частин: вступу, головної частини і висновку, для вироблення яких існують особливі правила, вста­новлені багаторічним досвідом. Необхідно, аби його доводи були не тільки цікаві, а й втілені в красиву форму і передавалися б слухачам у пев­ній послідовності, інакше промова справить враження окремих уривків, що загороджують і затемнюють один одного. Аби усунути ці недоліки, оратор зобов'язаний попрацювати над планом, оскільки все вчення про красу і чіткість мови зводиться до вміння побудувати план, розподіливши в ньому вигідним чином усі докази та усі свої висновки².

Промова обвинувача повинна мати наступальний характер, справ­ляти психологічний вплив і відповідати соціальним очікуванням. Про­курор має переконати суд у правильності пропонованої ним моделі (події злочину та встановлення осіб, що його вчинили. Промова повинна Містити раціональне та емоційне.

Існують різні підходи до структури промови прокурора. Най­більш типова форма промови прокурора складається з таких частин (за М. Єнікєєвим):

1) вступ;

2) виклад фактичних обставин і фабули справи;

3) аналіз і оцінка зібраних у справі доказів;

4) обґрунтування кваліфікації злочину;

5) характеристика особи підсудного і особи по­терпілого;

6) пропозиції про міру покарання;

7) питання відшкодуван­ня заподіяних злочином збитків;

8) аналіз причин і умов, що сприяли вчиненню злочину, пропозиції щодо їхнього усунення;

9) висновок.

Судова трибуна – засіб виховання громадян. Виховний вплив адресується не тільки підсудному, а й іншим особам (має загальну і часткову превенції).

Природа захисної діяльності є належним чином дослідженою. Певні спроби у вивченні тактики захисту в кримінальному судочинстві було зроблено Т. Варфоломєєвою. Тактика захисту передбачає обрання опти­мальної позиції (лінії поведінки) захисника, доцільних прийомів її реалі­зації під час судових та інших дій. І. Фойницький зазначав, що захист – це відповідь на обвинувачення і становить сукупність прав та заходів, спря­мованих на захист невинуватості підсудного і його прав та інтересів перед кримінальним судом². За образним висловлюванням Р. Бєлкіна, захисни­ки – «санітари» кримінального судочинства. їхню роль неможливо пере­оцінити. Саме від них законодавець чекає своєчасного запобігання судовим помилкам, коли до відповідальності притягається невинуватий, коли по­карання не відповідає ступеню суспільної небезпечності вчиненого, коли слідчий і суд ігнорують обставини, що виключають можливість кримі­нального переслідування чи пом'якшують покарання.

Захисник повинен організувати захист так, як вважає за доцільне, використовуючи різні тактико-психологічні прийоми. При цьому він має діяти у межах закону, не допускати порушень норм адвокатської етики. Захисник може використовувати «слабкі місця» обвинувачення. Однак неприпустимим є «свавілля захисту» недобросовісних адвокатів, які використовують протиправні і аморальні засоби. Принцип «захис­тити клієнта будь-якими засобами» не можна підносити до рангу принципів діяльності адвоката. Л. Владимиров писав, що кримінальний захисник повинен бути vir bonus et aequus, озброєний знанням і глибокою чесністю, поміркований у висновках, безкорисливий у матеріальному відношенні, незалежний у судженнях, стійкий у своїй солідарності з товаришами. Він має бути лише правозаступником обвинуваченого, а не його повіреним,.. За­пропоновані Л. Владимировим прийоми захисту є актуальними й до­нині:

1) демонстрація доказів (демонстраційний спосіб надання і роз­роблення доказів повинен незмінно додаватися захистом, що має докази; захисту ж, що зовсім не має доказів, залишається шукати порятунку по­за сферою доказів, у сфері моральності чи права взагалі);

2) вагомий доказ (не нападайте на супротивника, якщо у вас немає у руці сильно­го знаряддя; неспроможні витівки проти обвинувачення підривають довіру до захисту; краще мовчати, ніж виявляти сердите безсилля);

3) найбільш зручний порядок надання доказів захистом³.

За рецептом риторики стародавніх промова адвоката поділялася на шість частин:

1) вступ (exordium);

2) розповідь (narratio);

3) визначен­ня предмета промови (propositio et divisio);

4) доведення (confirmatio);

5) спростування (refutatio);

6) висновок (conclusio sive peroratio).

Щось подібне ми знаходимо й у сучасних джерелах: 1) вступ; 2) аналіз фак­тичних обставин справи; 3) аналіз особистісних якостей; 4) аналіз мотивів учинення діяння підзахисним; 5) висновок (М. Єнікєєв). Ще Л. Владимиров слушно зазначав, що поділ промови на частини, як він викладається у стародавніх, на сьогодні втратив своє значення, оскіль­ки промови виголошуються після судового слідства, на якому все зло­чинне діяння проходить перед судом у живій, драматичній формі⁵. Виокремлення певних частин у промові є надто умовним, ситуаційно визначеним наперед, залежним від конкретних обставин справи.

У психологічному аспекті важливе значення мають зовнішні умови, в яких відправляється правосуддя. До таких умов можуть належати приміщення, в якому відправляється правосуддя, зал судового засідан­ня, меблі, що знаходяться в залі, тощо. Ухвалення рішень суддею від імені держави передбачає наявність у залі засідання державної симво­ліки (герба, прапора), а сам суддя повинен бути одягнений у мантію. Ці зовнішні умови сприяють виробленню поваги до суду, позитивно впливають на психіку осіб, які потрапили до сфери судочинства.