Читайте также:
|
Соціальний аспект. Піднявшись на гребінь суспільно-політичного життя як поборниця національних інтересів українців і домігшись від Тимчасового уряду поступок на шляху до національно-державної автономії України в складі Росії, Центральна Рада завоювала на кінець жовтня 1917 року значний авторитет. Але, приділивши особливу увагу процесам національного відродження, Центральна Рада фактично самоусунулася від розв'язання гострих соціально-економічних проблем, які особливо бентежили тоді трудящих. Лише у ІІІ Універсалі, під впливом перших декретів Радянської влади, прагнучи перехопити ініціативу здійснення в Україні революційних перетворень, Центральна Рада, нарешті, обнародувала свою соціально-політичну програму. А держава, як відомо, тримається не лише силою закону, війська, таланту своїх провідників, а й насамперед, підтримкою суспільства. А саме цього і не вистачало Центральній Раді у цей період, особливо з боку міського населення. Про це свідчать, зокрема, робочі повстання проти влади Центральної Ради, організовані наприкінці 1917 - початку 1918 рр.. в Катеринославі, Каменському, Олександрівську, Кривому Розі, Одесі, Києві та інших містах. Особливо гострим і запеклим стало повстання в Києві, центром якого став завод "Арсенал". Крім довготривалої неуважності самої Центральної Ради до соціальних проблем, це можна пояснити тим, що значна частина політично активних і національно свідомих українців (ліві соціал-демократи, ліві соціалісти-революціонери а також більшовики) виступала проти Центральної Ради і всіляко підтримувала створену більшовиками Українську республіку рад.
Зовнішня політика Центральної Ради викликала глибоке розчарування, по-перше, серед військових. Орієнтуючись спочатку на країни Антанти, вона всіляко відволікала справу укладання миру. Навіть наприкінці грудня 1917 р.., Коли Антивоєнні настрої набули крайньої форми, генеральний секретар закордонних справ О. Шульгін виступав проти сепаратного миру. "Більшовики, - підкреслював він, - хотять заміріті сепаратно, а ми на це не згодні?...?. Ми стоїмо за загальний мир ". 4 зважилася, нарешті, на укладання мирного договору з Німеччиною та її союзниками, Центральна Рада змушена була підписати його в найбільш несприятливий для себе момент, коли майже вся Україна була вже захоплена більшовиками. Це й примусило її запросити війська своїх нових союзників в Україну. Тому неспростовний залишається той факт, що Україна опинилася під п'ятою окупантів саме з вини Центральної Ради. І, хоча частина українських лідерів того часу бачили цю перспективу, навіть вони були невзмозі знайти більш-менш задовільну альтернативу. З тексту угоди бачимо, що УНР, по-перше, лишалася західної частини Холмщини, а залишок її і Волинь залишаються під окупацією: "?...? Україна сама бажає, щоб окупація продовжилася ще довший час, бо вона не в силі перейняти на себе організацію краю "5. По-друге, взаємопогашуваліся "кошти війни і воєнне відшкодування" 2. По-третє, Україна мала надавати "надлишки сільськогосподарських продуктів і індустріальних виробів?...? що найменше в 1'000'000 тон "2. Крім того, ще в ході конференції замість тезису про примноження українських збройних сил за рахунок формувань з військовополонених було прийняте рішення про вступ до України військ центральноєвропейських держав.
Армійське питання. Одним з найважливіших аспектів в боротьбі України за незалежність була проблема створення збройних сил. Військовий рух був невід'ємною частиною українського національного відродження. Із середини квітня 1917 р.. в українському суспільстві визначаються дві концепції щодо формування армії. М. Міхновський, що тоді очолював військове товариство ім. П. Полуботка, вважав, що тільки сильна армія може стати запорукою самостійності України. Однак, члени Центральної Ради заперечували необхідність створення армії. Так, В. Винниченко писав у "Робітничий газеті": "Нам треба не якихось постійних армій, а знищення них. Українського мілітарізму не було і не повинно бути ". Попри ці різні позиції, Центральна Рада підтримала ідею скликання І Українського Військового з'їзду, що відбувся 5 травня. Одним з найважливіших рішень конгресу було схвалення резолюції про "творення народної армії і українізацію військових частин". Крім того, Центральна Рада видала постанову про творення з добровольців загонів Вільного Українського козацтва. Для виконання цих завдань пізніше був створений Український Військовий Генеральний Комітет при Українській Центральній Раді, головою якого обрали С. Петлюру. Справою створення армії почали одночасно займатися декілька організацій (військовий клуб ім. П. Полуботка, Віленська військова школа...), однак регулярна армія (окрім загонів Вільного козацтва) так і не була створена аж до фіналу діяльності Центральної Ради.
ІІ Універсал - в пошуках компромісу. Вороже ставлення російської демократії до І Універсалу не спинило Центральну Раду, вона подовжувала свій тіск.15 червня на засіданні Центральної Ради було оголошено про створення Генерального секретаріату. М. С. Грушевський прокоментував це так: "У такій спосіб Центральна Рада«оголосила шах»уряду, поставила його«щільно під загрозою конфлікту»". Дії Центральної Ради резонувалі з настроями мас, вона виявилась на вістрі могутнього національного руху. І тому, хотіли чи не хотіли представники російської демократії це визнати, але Центральна Рада дійсно посіла місце політичного лідеру в Україні. 19 червня на сумісній пароплавній прогулянці по Дніпру лідерів Центральної Ради і виконкому Ради об'єднаних громадських організацій українська сторона запропонувала перетворити Центральну Раду з національного органу в територіальний. Ця пропозиція була підтримана. Напевно, кожна із сторін при цьому мала свій розрахунок, але все ж, ключ до розв'язання конфлікту було знайдено. Оновлена Центральна Рада, до складу якої увішлі представники національних меншин, вже 30 червня, за згодою із Генеральним секретаріатом, затвердила ІІ Універсал. Також була затверджена Декларація уряду - паралельний документ, що призначався Тимчасовому уряду. У Петрограді, однак, розцінили декларацію зовсім по-іншому. Так, наприкінці багаточасовіх дебатів, князь Вол. Львів підбив підсумки такими словами: "ультиматум Тимчасовому уряду сьогодні поставлен.Ми не можемо йому підкоритися і повинні вирішувати це питання з власної совісті і розумом." В такий важкий момент за прийняття декларації проголосувала більшість кабінету міністрів, проте О. Шінгарьов, В. Степанов, О. Мануйлов та Д. Шаховськой подали у відставку. Про позитивне рішення стало відомо 3 липня, цим же числом офіційно датовано ІІ Універсал. З його тексту бачимо, по-перше, досягнення компромісу з Тимчасовим урядом, "розповідь" про який міститься в 2-х перших абзацах Універсалу. По-друге, сповіщається про поповнення Центральної Ради представниками національних меншин. Дуже цікаве означення, крім того, надане функціям Генерального секретаріату: "В цьому органі будуть об'єднані всі права і засоби, щоб він, як представник демократії всієї України і, разом з тим, як найвищий правовий орган управління, мав змогу виконувати складну роботу організації та впорядкування життя в згоді з усією революційною Росією ". Тут, з одного боку, Генеральний секретаріат розглядається як найвищий крайовий орган управління, що об'єднує "всі права і засоби", а з іншого, навіть не окреслені його головні функції і показаний лише один напрям діяльності - "впорядкування життя в згоді з усією революційною Росією ". Усе це свідчить про кваплівість, з якою був написаний цей документ. Крім того, ІІ Універсал оговорював ще дві проблеми - українізацію армії і негативне ставлення до революційних методів захвату влади (останній пункт, явно абсурдний, був дописане під тиском виконкому Ради об'єднаних громадських організацій). Підсумовуючи усе це, можна зробити такий висновок: бажана влада опинилась в руках Центральної Ради, але за неї довелося платити переходом в союзники уряду, засудженням революційних методів боротьби, а головне - "розбавлений" складу Центральної Ради за рахунок представників інших націй.
Як засвідчує історичний досвід, відсутність національної єдності серед українців, внутрішні суперечки й розбрат вирішальною мірою спричинили невдачу створеної Центральною Радою державності. Адже саме ними вміло скористалися зовнішні сили (радянська Росія, пізніше - Німеччина), щоб покінчити з нею. Берестейська угода з її рішенням про ввід військ недавніх ворогів до України ще більш підірвало авторитет населення до Центральної Ради і започаткувало Руйнуючу експансію ворожих держав. Можна вважати, що компроміс з урядом надав владі Генерального секретаріату ознаки легітимності, але став причиною поступового занепаду публічної влади. Легітімністьже в період революційних подій не має виключного значення. До того ж, компроміс, викликавши урядову кризу в Петрограді, незабаром втратив свою форм
УКРАЇНА МІЖ ДВОМА СВІТОВИМИ ВІЙНАМИ. ВСТАНОВЛЕННЯ РАДЯНСЬКОЇ ВЛАДИ (1919—1939 PР.)
Короткий зміст:
Політика більшовиків в Україні в 1919р.: "Воєнний комунізм". Введення нової економічної політики в Україні. Входження України до СРСР. Політика "українізації" у 20-х pp. Соціально-економічний розвиток України у 20-30-х pp.: індустріалізація, колективізація сільського господарства. Голодомор в Україні 1932-1933рр. Становище культури в Україні у 30-х pp.: "Розстріляне відродження". Основні проблеми:
Протягом першої половини 1919 р. війська Директорії були витіснені і радянська влада встановилася на всій території України, крім Західної України. Почався процес встановлення контролю РСФРР над українським суспільством і в першу чергу над українською економікою. Стару назву республіки було відкинуто і встановлено нову — Українська Соціалістична Радянська Республіка (УСРР). Урядом стала Рада Народних Комісарів. Очолив її присланий з Москви Християн Раковський, болгарин за національністю. Українці в українському уряді становили незначну меншість.
Дата добавления: 2014-12-15; просмотров: 108 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |