Главная страница | Контакты | Случайная страница Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

З історії розвитку форм організації навчання.

Найстаріша форма навчального процесу — індивідуальне навчання. Воно переважало в Древній Греції. Його зміст полягає в тому, що учень виконує завдання індивідуально, користуючись при цьому безпосередньо допомогою викладача (чи літературними джерелами). Таке навчання досить ефективне, тому що дозволяє враховувати особливості розвитку дитини, індивідуалізувати контроль за перебігом і наслідками навчальної роботи. Але індивідуальне навчання має й суттєві вади: воно потребує значних матеріальних витрат, учня позбавлено можливості співпрацювати зі своїми однолітками. Ще у XVI ст. індивідуальне навчання піддавалося гострій критиці. Зараз воно знаходить використання у формі репетиторства і консультування, доповнюючи колективне навчання.

У середньовічній школі широкого розповсюдження набуло індивідуально-групове навчання. але групи були непостійними, навчалися діти з різним рівнем знань, неоднорідні за віком та розвитком. Кожен учень самостійно вивчав те, що задав учитель, спираючись, в основному, на механічне запам’ятовування, багаторазове повторення і відтворення вивченого матеріалу.

Із розвитком науки і техніки змінились і вимоги до освіти і виникла нова форма організації навчання. Кла­сно-урочна форма застосовувалась у XVI столітті в братствах Західної Білорусії і України та єзуїтських школах та колегіях. Її контури окреслив німецький педагог Й.Штурм (в 1537-1582 роках будучи ректором в Стразбурзі, поділив учнів на десять класів, з окремими програмами навчання), а теоретичні основи розробив і обгрунтував Я.А.Коменський у своїх працях «Велика ди­дактика» та «Закон добре організованої школи». Як наголошує В.Оконь, ініціатором впровадження класно-урочної системи навчання необхідно вважати Джона Сіла, що був ректором голандської школи в м.Цволлі, і ввів у 1374 році поділ на класи і порядок переходу у наступний клас.

Я.А.Коменський у «Законах добре організованої школи» називав такі основні ознаки класно-урочної форми організації процесу навчання:

1) постійний склад учнів /учні у класі одного віку/

2) чітко визначений час почат­ку і кінця занять і перерв протягом дня і навчального року

3) планування кожного уроку відповідно до календа­рних планів, програм

4) вчитель займає провідну роль у навчально-виховному процесі

5) обов'язкове повне відвідування тощо.

Класно-урочна система навчання полягає у тому, що навчальна робота проводиться з групою учнів постійного складу, однакового віку і рівня підготовки (класом), про­тягом певного часу і за встановленим розкладом (у формі уроку).

Як і кожна із форм вона має свої позитивні і негативні сторони.

Ідея Я.А.Коменського про використання «декаріотів», в кінці XVIII-на початку XIX ст., знайшла певне застосування в Англії. Намагаючись задовільнити потреби ринкової економіки у більш освіченій робочій силі була запропонована белл-ланкастерська система взаємного навчання. Її ав­торами були вчитель Дж.Ланкастер (1778-1830) і священник А.Белль (1753-1832). Вона давала змогу навчати одночасно 200-300 дітей різного віку. Реалізовувалась вона так: до обіду вчитель навчав гру­пу старших учнів — моніторів, а після обіду — вони передавали знання молодшим. Звичайно результати були не високі, монітор — це не вчитель, а учень без досвіду діяльності та глибоких знань. Але певний рівень елементарної освіти для біднішого населення такі школи забезпечували. Виникнення даної системи було обумовлене поширенням потреби в знаннях і недостатньою кількістю вчителів.

На початку XX століття у США діячкою народної освіти, послідовницею Марії Монтессорі, елен пархерст (1887-1973), була запропонована нова форма організації навчання, відома під назвою дальтон-план (вперше застосована в м.Дальтоні, штат Массачусетс). В її основі була вимога забезпечити кожному учневі можливість працювати індивідуально, в притаманному для нього темпі, з високим рівнем самостійності. Класи було замінено предметними лабораторіями, а уроки, як регулярну форму заняття — відмінили. Весь навчальний матеріал поділявся на блоки, вказувалась література, питання і учень опрацьовував їх самостійно. Вчитель лише консультував і контролював якість виконаної роботи.

Саме в епоху, коли виникла потреба підготовки людей, яким притаманна ділова активність в США та інших країнах виникали системи освіти, що екстраполювали особливості дальтон-плану. Це віннетка-план, батавіа-план келлера план, кембрідж план, план Трампа в США, говард-план і брейстон-план в Англії, ієна-план в Німеччині.

На ідеях Я.А.Коменського виникла ще одна система навчання — мангеймська. Основний недолік класно-урочної системи — відсутність пристосованої шкільної освіти до індивідуальних особливостей — намагався усунути А.Зіккенгер (1858-1930), реформатор початкової освіти у Мангеймі. Він поклав в основу поділу на класи не фактор віку, а рівень розумового розвитку. Зіккінгер створив так звані рядки класів: 1) основні класи — для дітей, що мають середні здібності; 2) класи — для малоздібних учнів, які за звичай «не закінчують школу»; 3) допоміжні класи — для розумововідсталих; 4) «перехідні» або класи іноземних мов — для найздібніших. Основним недоліком є надання виключного значення впливу біопсихологічних факторів на кінцеві результати. Тому концепція «педагогічного відбору» Зіккінгера не набула широкого поширення.

У 20-х роках окремі риси дальтон-плану були нек­ритично перенесені у радянську школу під назвою бригадно-лабораторна система. Оскільки принцип індивіуалізму був підмінений принципом колективізму («сіра маса») це призвело до знеособлення навчально-виховного процесу, зниження ролі педагога, ігнорування індивідуальної роботи, до знецінення наукових систематизованих знань учнів. Некритичне ставлення спостерігалось і стосовно проектної системи навчання, що ви­никла в США на грунті прагматичної філософії в 20-30-х роках, і знайшла собі відбиток у колишній радянській школі під назвою методу проектів. В основі такого навчання була організація практичної діяльності учнів. Вони мали виконувати завдання, пов'язані з промисловим чи сільськогосподарським виробництвом, побутовою працею і одночасно здобувати знання.