Читайте также: |
|
Під наголосом звичайно розуміють виділення одного складу слова за допомогою артикуляційних засобів, властивих даній мові, – м’язової напруженості мовного апарата, збільшення сили видиху, зростання тривалості. Акустично наголос виявляється в зростанні інтенсивності, тривалості, в змінах частоти основного і власного тону голосного.
Питання про фонетичну природу наголосу взагалі, українського зокрема, належить до числа складних і не вивчених до кінця, оскільки комбінації різних фонетичних компонентів наголосу в різних мовах неоднакові.
В українській мові наголошені голосні характеризує більша тривалість (як результат посилення м’язової напруженості), виразний тембр. Тому український наголос за його фонетичною природою визначається як якісний, як кількісний і як силовий (або динамічний), проте визначальною його якістю є саме кількість. Тому його можна назвати кількісним (або довготним, або квантитативним).
Наголос належить до суперсегментних одиниць мови, оскільки він не виявляється як самостійне явище, а ніби нашаровується на інші, сегментні (лінійні) одиниці – фонеми й склади, виступаючи з ними в нерозривній єдності.
Наголос характеризує не тільки окремі голосні, а й цілі склади, тобто голосні в сукупності з приголосними, які до них належать.
Кожне самостійне слово має наголос. Службові частини мови, як правило, не мають наголосу. Вони приєднуються до самостійних, утворюючи разом з ними так зване фонетичне слово, наприклад: на столі, ти і я, відповідай же.
Склад і голосний у складі, на який падає наголос, називаються наголошеними, а всі інші – ненаголошеними.
Складні слова, особливо багатоскладові, крім основного наголосу, можуть мати ще й додатковий, що характеризується меншою силою. Він також позначається при потребі спеціальним значком, наприклад: багàтотúсячний, сìльськогоспóдарський.
Деякі поодинокі слова в українській мові мають подвійний наголос, наприклад: алфáвіт і алфавíт, помúлка і пóмилка.
В українській мові наголос вільний, різномісцевий, тобто він може падати на будь-який склад слова. Пор.: хáта, булá, гастронóм, корóва, Ужгород, сировинá, вúсадити, вúробитися тощо. Як відомо, в інших мовах слова мають постійне місце наголосу. Наприклад, у чеській мові наголос падає на перший склад, у французькій – на останній, а в польській – на передостанній.
В українській мові наголос рухомий, тобто при зміні слова він може змінювати своє місце, наприклад: сестрá – сéстри, йтú – вúйти, весéлий – веселíший, гáряче – гарячíше й под. В інших формах слів місце наголосу може бути незмінним: вóда – вóди – вóді; хáта – хáти – хáті.
Наголос має фонологічне значення. Він виконує конститутивну, ідентифікаційну та диференційну функції. Він об’єднує звуки в слові, є необхідним для впізнавання слова, іноді служить єдиним показником різних слів (пор.: зáмок – замóк, фенóмен – феномéн, рáдій – радíй) або форм слів (пор.: водú – вóди, казкú – кáзки, змíї – змії, пéчений – печéний, вихóдити – вúходити).
Незважаючи на зміну місця наголосу в багатьох словах у зв’язку із словозміною і словотворенням, в українській мові наголошування характеризується сталою системою і яскраво вираженими закономірностями. Тому неправильне наголошування може спотворити слова, зробити їх незрозумілими або ж надати їм зовсім іншого значення.
Дата добавления: 2014-11-24; просмотров: 289 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |