Главная страница | Контакты | Случайная страница Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

Поняття, суб’єкти та об’єкти фінансового контролю

1. Смислове й граматичне об’єднання двох або більше повнозначних слів називається словосполученням. Словосполучення бувають лексичні (стійкі) й синтаксичні (вільні).Лексичні словосполучення існують у мові в готовому вигляді і завжди називають одне поняття: на носі зарубати (запам’ятати), і вдень і вночі (постійно).У реченні вони виступають як один член. Синтаксичні словосполучення, на відміну від лексичних, творяться в процесі мовлення, і кожне слово в них зберігає своє лексичне значенняСинтаксичні словосполучення, утворені з двох повнозначних слів, називаються простими, утворені з трьох і більше повнозначних слів, називаються складними. Складні словосполучення можна розкласти на прості.Слова в словосполученні об’єднуються або як рівноправні, або як нерівноправні. Відповідно до цього словосполучення бувають сурядні і підрядні. Сурядне словосполучення — це смислове й граматичне поєднання двох або більше повнозначних слів як граматично рівноправних.Між словами в сурядному словосполученні існує граматичний зв’язок, який виражається сполучниками (необов’язково) і координацією.Сурядні словосполучення є будівельним матеріалом для речень. У речення вони входять як однорідні члени. Підрядне словосполучення — це смислове й граматичне поєднання двох або більше повнозначних слів як граматично нерівноправних: одне з них — головне, друге — залежне.Від головного слова ставиться питання, залежне — відповідає на поставлене питання. Такий зв’язок між словами називається підрядним. За роллю в реченні підрядні словосполучення поділяються на предикативні і непредикативні.

Предикативні підрядні словосполучення являють собою поєднання підмета з присудком і виконують у реченні роль синтаксичного центра.

Предикативне словосполучення — це ще не речення, воно є лише будівельним матеріалом для речення.

Непредикативні підрядні словосполучення в реченні входять або тільки до групи підмета, або тільки до групи присудка.Залежно від того, якою частиною мови виражене головне слово, непредикативні підрядні словосполучення бувають: іменникові; прикметникові; числівникові; займенникові; дієслівні; прислівникові.

Залежно від того, як головне слово пояснюється залежним, непредикативні підрядні словосполучення бувають:

а) додаткові — залежні слова відповідають на питання непрямих відмінків.б) означальні — залежні слова відповідають на питання який? Чий?

в) обставинні — залежні слова відповідають на питання різних обставин як? де? куди? коли?

2. Між словами в підрядному словосполученні виникає також три види підрядного зв'язку:узгодження, керування, прилягання.При узгодженні залежне слово граматично уподібнюється до головного.Як правило, зв'язком узгодження поєднується іменник (головне слово) з прикметником, дієприкметником, порядковим числівником, займенником прикметного типу. При узгодженні зміна головного слова викликає зміну залежного.Керування- це вид підрядного зв'язку, при якому головне слово вимагає від залежного конкретної граматичної форми, яка зберігається при зміні головного слова.При керуванні залежним словом буває іменник, рідше- займенник або інша змінна частина мови у ролі іменника.При приляганні залежним виступає незмінне слово (прислівник, дієприслівник, неозначена форма дієслова), яке поєднується з головним тільки за змістом.У ролі залежного слова можуть бути лише незмінні частини мови: прислівник, дієприслівник і неозначена форма дієслова (інфінітив).

3. Р е ч е н н я - це граматично оформлена, інтонаційно завершена, комунікативна мовна одиниця, в якій формується й виражається відносно самостійна думка, що відображає частинку реальної дійс-ності й показує різні відношення повідомлюваного змісту до буття. Речення є одиницею повідомлення. Воно виражає відносно закінчену думку, і характеризується смисловою завершеністю.Речення має закінчену інтонацію, яка робить його цілісним для сприйняття на слух. Кожен вид речення має відповідну інтонацію.Інтонацією розрізняються повідомлення, ствердження, наказ, прохання, заперечення, питання, захоплення тощо.

4. Р е ч е н н я - це граматично оформлена, інтонаційно завершена, комунікативна мовна одиниця, в якій формується й виражається відносно самостійна думка, що відображає частинку реальної дійс-ності й показує різні відношення повідомлюваного змісту до буття. Крім комунікативності, основними ознаками речення є предикативність та інтонація.Предикативність - співвіднесеність змісту речення з об'єктивною дійсністю. Завдяки предикативності зміст речення трактують як реальний чи можливий, бажаний тощо. Головним носієм предикативності є присудок. Предикативність формується граматичними значеннями модальності, способу і часу.Модальність - вираження мовцем свого ставлення до змісту висловлювання. Мовець може щось стверджувати, заперечувати, бажати, передбачати тощо. Модальність виражається дієслівними способами, модальними частками, спеціальними модальними словами (здається, кажуть, безумовно, напевно, мовляв та ін.).Щоб предикативна конструкція стала реченням, вона повинна бути інтонаційно оформлена. Роль інтонації у формуванні речення надзвичайно важлива. Будь-яке слово може стати реченням, якщо його вимовити з певною інтонацією.

5. За структурою речення поділяються на прості й складні. Просте речення має в своєму складі одну граматичну основу, виражену сполученням підмета й присудка або лише одним головним членом. У складному реченні, є дві й більше граматичні основи. Прості речення можуть бути двоскладними й односкладними, поширеними й непоширеними, повними й неповними, ускладненими й неускладненими Двоскладним називається речення, в якому є обидва повні члени -підмет і присудок. Односкладне речення має лише один головний член, співвідносний з підметом чи присудком двоскладного речення. Непоширеним називається речення, що складається тільки з головних членів - підмета й присудка. Поширеним називається речення в якому, крім головних, є й другорядні члени. Повним називається речення, в якому є всі структурно необхідні члени. Неповним називається речення, в якому не названо (словесно не виражено) один або кілька членів речення, що легко встановлюються з контексту. Ускладненими називаються речення, які мають у своєму складі однорідні члени речення, відокремлені члени, звертання, вставні слова (словосполучення й речення).

6.. С у д ж е н н я - це така форма мислення, яка розкриває зв'язок між предметом і його ознакою. Те, про що говориться у судженні називається "предметом думки у судженніі позначається буквою латинського алфавіту "S".Те, що говориться у судженні про предмет думки називається "ознакою предмета думки" і позначається буквою латинського алфавіту "Р".Відношення між предметом думки і ознакою предмета думки фіксується логічною ознакою "є/не є".Отже, логічна структура судження складається із суб'єкта S, предиката Р і логічної зв'язки "є/не є"."S" і "Р" називаються термінами судження, а логічною зв'язкою слова "є" і "не є". 3 а г а л ь н о з а п е р е ч у в а л ь н и м називається атрибутивне судження, яке за кількістю є загальним, а за якістю - заперечу-вальним. Загальнозаперечувальне судження має таку схему: "Жоден S не є Р".Ч а с т к о в о з а п е р е ч у в а л ь н и м називається атрибутивне судження, яке за кількістю є частковим, а за якістю заперечу-вальним. Схема частковозаперечувального судження така: " Деякі S не є Р".

7. За метою висловлювання речення поділяються на такі типи:розповідні, питальні й спонукальні. Розповідними називаються речення, що містять повідомлення про різні явища, події, факти, предмети, їх ознаки.Розповідні речення різноманітні за своїм змістом і структурою. Це найпоширеніший тип речень у різних стилях мови Питальними називаються речення, що містять у собі питання, яке спонукає співбесідника до відповіді.Залежно від характеру запитання питальні речення поділяються на підгрупи:

а) власне-питальні речення, що передбачають обов'язкову відповідь;

б) питальні речення, які передбачають тільки ствердження чи заперечення того, що в них висловлюється;

в) риторичні речення, що містять у собі твердження й не вимагають відповіді;

г) питально-спонукальні речення містять у собі спонукання до дії, що виражене через запитання;

Спонукальними називаються речення, в яких виражається спонукання до дії. Вони можуть виражати різні волевиявлення: наказ, вимогу, заклик, побажання, пораду, дозвіл, заборону. До засобів вираження спонукання належать: а) наказовий спосіб дієслова;

б) неозначена форма дієслова; в) форми умовного способу, які набули значення спонукання;

Розповідні, питальні й спонукальні речення можуть мати різний ступінь емоційного забарвлення. Одні з них вимовляються зі звичайною інтонацією й належать до емоційно нейтральних; інші - з підсиленою, напруженою й називаються окличними. Отже, розповідні, питальні й спонукальні речення можуть бути окличними.

Поняття, суб’єкти та об’єкти фінансового контролю

Державний фінансовий контроль – це одна з найважливіших функцій державного управління, спрямована на виявлення відхилень від прийнятих стандартів законності, доцільності та ефективності управління фінансовими ресурсами та іншою державною власністю, а також на вжиття необхідних відповідних коригувальних і запобіжних заходів.

Підходи до визначення сутності контролю:

1. Контроль як метод (форма) управлінської (виконавчо-розпорядчої) діяльності.

2. Контроль – це особлива стадія управлінського циклу (проектування та визначення цілей; організацію виконання прийнятого рішення; контроль виконання).

3. Контроль – це форма зворотного зв’язку, за допомогою якого керована система отримує необхідну інформацію про дійсний стан керованого об’єкта та виконання управлінських рішень.

4. Контроль – це регулярна перевірка дотримання законодавства, виявленні відповідних порушень.

5. Державний контроль – це регламентована нормами права діяльність державних органів влади та управління, що базується на специфічних принципах владного впливу на об’єкт контролю.

Ознаки контролю:

- Оперативність;

- Своєчасність;

- Економічність;

- Владність (наявність у контрольних органах низки повноважень);

О.Ю Грачова характеризує фінансовий контроль як контроль з боку уповноважених державою органів і організацій за законністю дій під час збирання, розподілу та використання грошових фондів держави і муніципальних утворень з метою здійснення ефективної фінансової політики.

Державний фінансовий контроль – одна з найважливіших функцій держав­ного управління, спрямована на виявлення відхилень від прийнятих стандартів законності, доцільності й ефективності управління фінансовими ресурсами та ін­шою державною власністю, а також на своєчасне вжиття необхідних відповідних коригувальних і запобіжних заходів.

Від ефективності державного фінансового контролю багато в чому залежить економічне благополуччя нації.

Призначення фінансового контролю – сприяння успішній реалізації фінансо­вої політики, ефективному використанню фінансових ресурсів.

Організаційно-економічний зміст контролю необхідно розглядати з трьох мето­дологічних позицій:

Ø контроль — це економічна категорія, що має зміст і понятій­ний апарат;

Ø комплексна функція та невід'ємна частина діяльності з управління;

Ø самостійний управлінський процес і цілісна система.

Сутність контролю полягає в тому, що суб'єкт управління здійснює облік і перевірку того, як керований об'єкт виконує його вказівки.

Контроль – це процес спостереження та перевірки відповідності процесу функціонування об'єкта прийнятим управлінським рішенням.

Специфікою державного контролю є те, що він реалізується в різних напрямах, але від імені та в інтересах держави.

Державний контроль – це регламентована нормами права діяльність державних органів влади та керування, що базується на специфічних принципах владного впливу на об'єкт контролю.

Загалом під державним контролем розуміють контроль з боку державних ор­ганів за дотриманням законів, нормативних актів, правомірним веденням фінан­сово-господарської діяльності, сплатою податків; форму здійснення державної влади, що забезпечує дотримання законів та інших нормативних актів, видаваних органами держави.

Фінансовий контроль – не лише перевірка правильності ведення фінансової доку­ментації, дотримання фінансово-господарського законодавства, виявлення порушень фінансової дисципліни. Це насамперед найважливіша функція управ­ління фінансовими, а відтак — і економічними процесами, що має спеціальну цільову спрямованість, певний зміст і специфічні способи здійснення.

У правовій літературі можна зустріти тлумачення фінансового контролю як спостереження фактичного стану показників фінансової діяльності суб'єктів фі­нансових правовідносин порівняно із заданими показниками.

Правильному розумінню фінансового контролю сприятиме виділення суб'єктів, предмета і об'єктів контролю.

Суб'єкти фінансового контролю — це державні органи, уста­нови та організації, їх структурні підрозділи, органи місцево­го самоврядування, а також окремі особи, які відповідно до чин­ного законодавства наділені контрольними функціями щодо: формування публічних фондів коштів, їх розподілу та вико­ристання; управління державним чи комунальним майном.

М. Ф. Базась поділяє суб'єктів фінансового контролю на:

v органи державної влади та управління (Рахункова пала­та, Державна податкова адміністрація України, Міністерство фі­нансів України та його підрозділи (державна контрольно-реві­зійна служба України, Державне казначейство України), Фонд державного майна України, Міністерство економіки, Міністер­ство фінансів України, Міністерство праці та соціальної політи­ки України, Державний комітет статистики України, Антимоно-польний комітет України, Національний банк України;

v спеціалізовані органи контролю (Державний комітет Украї­ни із стандартизації, метрології та сертифікації, Державний мит­ний комітет України, Державний комітет України у справах за­хисту прав споживачів, Державна інспекція України з контролю за цінами, Державна автомобільна інспекція, Державна пожеж­на інспекція, Державна санітарна інспекція);

v ради депутатів різних рівнів та їхні комісії, незалежні профспілки, члени партій та рухів;

v незалежні спеціалізовані фірми (аудиторські фірми), окре­мі фізичні особи (аудитори);

v контрольно-ревізійні служби міністерств, відомств, кон­цернів, асоціацій, акціонерних виробничих об'єднань;

v утворені власником органи, бухгалтерська та фінансово-економічна служби, аудиторські фірми (аудитори)¹.

Враховуючи викладене вище, вважаємо, що суб'єкти фінан­сового контролю поділяються на суб'єктів, що здійснюють фі­нансовий контроль та контролюючих суб'єктів.

До суб'єктів, що здійснюють фінансовий контроль, відносяться Верховна Рада України, Президент України, Кабінет Міністрів України, Мі­ністерство фінансів України, Верховна Рада Автономної Рес­публіки Крим та інші державні органи, органи місцевого самоврядування, які поряд з виконанням інших функцій наділені контрольними повноваженнями. Для цих суб'єктів контрольна функція у фінансовій сфері є другорядною.

До контролюючих суб'єктів відносяться: Рахункова палата, органи державної податкової служби України, Національний банк України, Державна митна служба України, Державне каз­начейство України, Державна контрольно-ревізійна служба Украї­ни, Аудиторська палата України, Державний комітет фінансо­вого моніторингу, інші державні органи, недержавні організації, незалежні аудитори, також відповідні служби підприємств, уста­нов, організацій, основною функцією яких є здійснення фінан­сового контролю.

В Україні вищим органом фінансового контролю, хоча про це не йдеться у чинному законодавстві, можна вважати Рахун­кову палату, оскільки це єдиний державний орган фінансового контролю, правовий статус якого визначено у Конституції Украї­ни, що має широкі контрольні повноваження.

Об'єкт фінансового контролю — це фінансова та пов'язана з нею господарська діяльність підконтрольних суб'єктів, стан їх внутрішнього контролю, на яку спрямовуються дії контролюю­чих суб'єктів чи суб'єктів, що здійснюють фінансовий контроль, публічні фінанси, майно, що належить державі чи органам міс­цевого самоврядування.

Підконтрольний суб'єкт — це підприємства, установи, орга­нізації, державні органи, органи місцевого самоврядування, їх структурні підрозділи тощо, що беруть участь у формуванні, роз­поділі і використанні публічних фондів коштів, управлінні дер­жавним чи комунальним майном.

Предмет фінансового контролю — це окремі аспекти фінан­сової і пов'язаної з нею господарської діяльності підконтроль­них суб'єктів, фінансові, бухгалтерські документи, що відобра­жають рух публічних фінансів тощо.

У науковій та навчальній літературі, нормативних актах у більшості випадків предмет фінансового контролю не виділяєть­ся, він ототожнюється з об'єктом контролю. Предметом державного фінансового контролю є наявність, стан і/або дія будь-якої ланки системи його об'єктів. Стверджують також, що безпосереднім предметом фінансового контролю виступають усі етапи бюджетного процесу, надходження податкових та інших платежів до бюджету, відрахування в поза­бюджетні фонди, цільові бюджетні фонди, дотації, субсидії, трансферти тощо.

До функцій фінансового контролю відно­сяться: інформаційна, аналітична, стабілізуюча, правоохоронна, запобіжна та виховна функції.

Інформаційна функція полягає в тому, що в результаті здійс­нення фінансового контролю відбувається збір певної інформа­ції, яка свідчить про результати функціонування підконтроль­ного суб'єкта, його діяльність у сфері публічних фінансів, управ­ління державним чи комунальним майном тощо та є підставою для прийняття відповідного управлінського рішення, проведен­ня необхідних дій, що забезпечать нормальне функціонування підконтрольного суб'єкта, зокрема вжиття корегуючих заходів тощо. З цією функцією тісно пов'язана інша — аналітична, оскіль­ки будь-яка інформація, яка отримується під час проведення контрольних дій, підлягає аналізу, бо необхідно виявити пору­шення та визначити причини, що привели до їх вчинення, про­вести корегуючі дії з метою запобігання фінансовим порушен­ням у майбутньому, а при наявності заподіяної шкоди вжити за­ходів щодо її відшкодування.

Принципи фінансового контролю — основні засади, на яких ба­зується організація та здійснення фінансового контролю

До основних принципів фінансового конт­ролю слід віднести:

v законність,

v плановість,

v публічність,

v незалеж­ність,

v об'єктивність,

v компетентність,

v оперативність,

v системність.

Принцип законності означає, що діяльність суб'єктів фінан­сового контролю повинна відповідати чинному законодавству держави, їх працівники мають неухильно дотримуватися пра­вових норм.

Принцип плановості властивий фінансовому контролю, оскільки від належного планування контрольних заходів зале­жить повне і своєчасне виконання його завдань і функцій, тобто фінансовий контроль повинен здійснюватися за чітко визначе­ним планом.

Важливим принципом фінансового контролю є принцип пуб­лічності. У навчальній та науковій літературі частіше йдеться не про публічність, а про гласність. Юридична енциклопедія ви­значає гласність як відкритість громадського життя, що означає доступність достовірної інформації про діяльність державних органів, або як один із принципів здійснення демократії, ефек­тивного функціонування усіх її інститутів, діяльності державних органів, органів місцевого самоврядування та об'єднань грома­дян, реалізації права на інформацію^.

Публічність та прозорість діяльності суб'єктів фінансового контролю забезпечується через налагодження зв'язків з громад­ськістю шляхом розгляду та надання на звернення (запити, скар­ги, заяви) громадян письмової або усної інформації за погоджен­ням з ініціаторами контрольних заходів.

Принцип незалежності означає, що суб'єкти фінансового контролю повинні бути не залежні від підконтрольних суб'єк­тів і захищені від стороннього впливу. Крім цього, незалежність передбачає відсутність у осіб, що проводять контрольні заходи, будь-якої зацікавленості стосовно підконтрольного суб'єкта. Можна говорити про існування двох понять «абсолютна неза­лежність» і «відносна незалежність». Контролюючі суб'єкти по­винні бути відносно незалежними від інших державних органів, оскільки у певних випадках, відповідно до чинного законодав­ства, останні дають доручення їм, які повинні бути виконані, та абсолютно не залежними від підприємств, установ, організацій тощо, що ними контролюються.

Принцип об'єктивності є специфічним принципом фінансо­вого контролю. Об'єктивність передбачає необхідність забезпе­чення контролюючими суб'єктами неупередженого підходу до підконтрольних суб'єктів під час проведення контрольних дій, узагальнення результатів контролю, які повинні ґрунтуватися на достовірній інформації, а також точність, достовірність резуль­татів контролю. Особисті стосунки осіб, що здійснюють конт­роль з посадовими чи іншими особами підконтрольного суб'єк­та не можуть впливати на результати контролю, формування висновків. Цей принцип тісно пов'язаний із принципами публіч­ності та незалежності, бо для прийняття об'єктивних висновків контролюючими суб'єктами вони повинні бути не залежними від підконтрольних суб'єктів. В той же час основним критерієм об'єк­тивності висновків є законність. Об'єктивність висновків посадо­вих осіб контролюючих суб'єктів забезпечується встановленням певних кваліфікаційних вимог до осіб, які претендують на відпо­відні посади, та забороною займатися певною діяльністю тощо.

Існування принципу компетентності випливає із наявності принципу об'єктивності, оскільки для об'єктивного прийняття відповідних рішень у сфері фінансового контролю посадові осо­би контролюючих суб'єктів повинні бути професіоналами своєї справи, мати високий рівень професійної підготовки і необхід­ний практичний досвід.

Працівники контролюючих суб'єктів повинні бути високо­кваліфікованими, досвідченими спеціалістами і сповідувати ви­сокі моральні принципи для належного виконання покладених на них обов'язків. Це сприятиме не лише дотриманню принципу законності, а і принципу компетентності. Тому процедура до­бору кадрів до органів фінансового контролю повинна бути ре­тельною. Так, призначення на посади і звільнення з посад Голо­ви та членів Рахункової палати стаття 85 Конституції відносить до повноважень Верховної Ради України. Спочатку кандидату­ра члена Рахункової палати обговорюється в бюджетному комі­теті, у депутатських групах і фракціях, потім йде представлення Верховній Раді України, обговорення на сесійному засіданні й затвердження шляхом таємного голосування.

Принцип оперативності передбачає швидке та чітке прове­дення контрольних дій, оформлення їх результатів, прийняття відповідних рішень за результатами.